Вторгнення до Радянського Союзу, червень 1941 року

22 червня 1941 року нацистська Німеччина раптово напала на Радянський Союз, свого союзника у війні проти Польщі. До кінця року німецькі війська пройшли сотні кілометрів і наблизилися до околиць Москви. Невдовзі після вторгнення оперативні каральні загони почали здійснювати масові вбивства радянських євреїв. Німецька військова та окупаційна політика призвела до смерті мільйонів радянських військовополонених і мирних жителів.

• 1 Довгостроковими цілями Гітлера й нацистської партії були знищення комуністичного Радянського Союзу та завоювання «життєвого простору» в Східній Європі.
• 2 Вторгнення Німеччини до Радянського Союзу, відоме як операція «Барбаросса», вважається однією з найбільших військових операцій в сучасній історії. Для нападу Німеччина та її союзники зібрали війська чисельністю понад 3 500 000 солдатів.
• 3 Напад Німеччини на Радянський Союз став поворотною точкою в історії Другої світової війни та Голокосту.

Цю сторінку також перекладено наступними мовами

22 червня 1941 року нацистська Німеччина вторглася до Радянського Союзу в рамках операції під кодовою назвою «Барбаросса». Це була найбільша німецька військова операція під час Другої світової війни.

Цілі вторгнення

Ще в 1920-х роках нацистській рух встановив основні цілі своєї політики:

• знищення Радянського Союзу військовим шляхом;
• остаточне усунення очікуваної комуністичної загрози для Німеччини;
• захоплення земель в межах кордону радянської держави, тобто Lebensraum («життєвого простору») з метою довготривалого заселення німцями.

Тому Адольф Гітлер завжди вважав німецько-радянський пакт про ненапад (відомий широкому загалу як пакт Молотова-Ріббентропа), підписаний 23 серпня 1939 року, лише тимчасовим тактичним кроком. В липні 1940 року, лише через кілька тижнів після завоювання Франції та країн Бенілюксу (Нідерланди, Бельгія, Люксембург), Гітлер вирішив протягом наступного року напасти на Радянський Союз. 18 грудня 1940 року він підписав Директиву 21 (операція під кодовою назвою «Барбаросса»). Це було перше оперативне розпорядження про вторгнення до Радянського Союзу.

Із самого початку оперативного планування німецька армія та поліцейські органи збиралися розв’язати війну на знищення проти «єврейсько-більшовицького» комуністичного уряду Радянського Союзу та його громадян, особливо євреїв. Протягом зими та весни 1941 року представники вищого командування армії ( Oberkommando des Heeres, OKH ) та головного управління безпеки райху ( Reichssicherheitshauptamt, RSHA ) обговорили принципи розгортання айнзатцгруп за лінією фронту. Айнзатцгрупи повинні були здійснювати масові розстріли євреїв, комуністів й інших осіб, які вважались небезпечними для встановлення довготривалого німецького панування на радянській території. Їх часто називали оперативними каральними загонами, а насправді це були спеціальні підрозділи поліції безпеки та служби безпеки ( Sicherheitsdienst-SD ). Крім того, німецькі військові планували заморити голодом десятки мільйонів радянських громадян внаслідок застосування окупаційної політики.

Вторгнення

22 червня 1941 року німецькі війська вторглися до Радянського Союзу, маючи 134 дивізії в повній бойовій готовності та ще 73 дивізії для розгортання за лінією фронту. Вторгнення відбулося лише через два роки після підписання німецько-радянського пакту про ненапад. Напад на Радянський Союз широким фронтом здійснювали три групи армій. Чисельність особового складу цих армій перевищувала три мільйони. Їх підтримували війська німецьких союзників (Фінляндія та Румунія) чисельністю 650 000 солдатів. Пізніше до цих військ приєдналися підрозділи з Італії, Хорватії, Словаччини та Угорщини. Фронт простягнувся від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні.

Місяцями радянське керівництво не зважало на попередження країн Заходу про нарощування чисельності німецьких військ біля західного кордону СРСР. Тож Німеччина та її партнери з країн Осі домоглися майже повної тактичної раптовості. Більшу частину наявних радянських військово-повітряних сил було знищено на землі. Радянські армії були розбиті на самому початку військових дій. В оточення німецьких підрозділів потрапили мільйони радянських солдатів. Відрізаним від постачання та підкріплення радянським солдатам практично не залишалось вибору, окрім як здаватися.

По мірі просування німецької армії вглиб радянської території за ними з’являлись підрозділи СС та поліції. Першими прибували айнзатцгрупи. Головне управління безпеки рейху ставило перед ними наступні завдання:

• виявлення та знищення осіб, які здатні організувати та здійснювати опір німецьким окупаційним військам;
• виявлення та збір груп людей, які несли потенційну загрозу німецькому пануванню на Сході;
• створення розвідувальних мереж;
• забезпечення охорони ключової документації та об’єктів.

Масові вбивства

Айнзатцгрупи розпочали операції з масових розстрілів. Першочерговими цілями цих масових розстрілів були чоловіки єврейської національності, члени керівництва комуністичної партії, радянські чиновники та роми. Створювались ґетто й інші об’єкти для утримання великої кількість радянських євреїв. Часто в цих заходах брали участь німецькі військові.

В кінці липня до Радянського Союзу прибули представники Генріха Гіммлера (вище керівництво СС та поліції). СС та поліція за підтримки місцевих допоміжних підрозділів почали розстрілювати цілі єврейські громади. 15 жовтня 1941 року Гітлер вирішив депортувати німецьких євреїв на окуповані території Радянського Союзу. Прийняттю цього рішення сприяли швидкий наступ на військовому фронті та вбивства радянських євреїв. Це рішення започаткувало політику, відому під назвою «Остаточне розв’язання». «Остаточне розв’язання» передбачало фізичне знищення євреїв не лише на окупованому Сході, але й в Європі.

Військові наступи

Радянський Союз поніс катастрофічні військові втрати протягом перших шести місяців німецького наступу. Але він вистояв всупереч прогнозам нацистської верхівки та командного складу німецької армії. В середині серпня 1941 року радянський опір посилився. Через це було зірвано плани Німеччини щодо перемоги у війні до осені 1941 року. Тим не менш, в кінці вересня 1941 року німецькі війська впритул підійшли до російського міста Ленінград (нині Санкт-Петербург) на півночі країни. Вони також захопили Смоленськ — російське місто, що знаходиться за 300 км від Москви у південно-західному напрямку, а також Дніпропетровськ (нині Дніпро) — українське місто, що знаходиться за 300 км від Києва в південно-східному напрямку. На півдні німецькі війська увірвались на Кримський півострів. На початку грудня вони наблизилися до околиць Москви.

Але після декількох місяців наступальної кампанії німецька армія була виснажена. В розрахунку на швидкий розгром радянських військ німецькі планувальники не підготувати армію до ведення бойових дій взимку. Вони не забезпечили належну кількість продуктів харчування та медикаментів, бо розраховували, що особовий склад житиме на окупованій території Радянського Союзу за рахунок місцевого населення. Як наслідок, німецькі війська, розтягнуті на 1600 км вздовж Східного фронту, були вразливими до радянських контратак.

6 грудня 1941 року Радянський Союз розпочав широкомасштабний наступ на центральному фронті. Це змусило німців у паніці відступити від Москви. Німцям знадобились тижні, щоб стабілізувати фронт на схід від Смоленська. Влітку 1942 р. Німеччина відновила масований наступ у південному та південно-східному напрямку на місто Сталінград (Волгоград) на Волзі та нафтові родовища Кавказу. У вересні 1942 року німці дійшли до околиць Сталінграда та наблизилися до Грозного на Кавказі, приблизно за 200 км від берегів Каспійського моря. Це найвіддаленіша географічна точка, що свідчила про панування німців у Європі під час Другої світової війни.

Історія України: Друга світова війна 1939–1945

01.09.1939 розпочалося вторгнення нацистської Німеччини до Польщі. 11.09.1939 сформовано управління Українського і Білоруського фронтів під командуванням командарма 1-го рангу С. Тимошенка та командарма 2-го рангу М. Ковальова. 17.09.1939 розпочалося вторгнення Червоної армії до Польщі (західноукраїнські й західнобілоруські землі). 28.09.1939 радянські війська досягли р. Сян на відтинку між містами Білгораєм та Перемишлем.

На першому етапі операції, 17–20.09.1939 радянські війська зайняли м. Коломию, вели бої біля м. Галича й зайняли м. Станіслав (тепер м. Івано-Франківськ), зустрівшись із німецькими військами біля м. Стрий. На другому етапі операції радянські війська перекрили державні кордони Польщі з Румунією та Угорщиною та почали прийом від Вермахту захоплених ним українських міст.

До 25–28.09.1939 війська Українського та Білоруського фронтів досягли попередньо визначених рубежів по річках Західний Буг, Сян та інших, зайнявши територію площею 195 тис. км 2 із населенням майже 13 млн осіб. На честь перемог над Польщею у містах Бресті, Гродно та інших відбулися радянсько-німецькі військові паради.

За підрахунками російських істориків, втрати СРСР за вересневої кампанії 1939 оцінюються в 1 475 осіб безповоротних та 2 383 санітарних втрат. Безпосередньо втрати Українського фронту станом на 30.09.1939 сягали 2 713 осіб. За підрахунками історика А. Руккаса, втрати Українського фронту у 1939 становили до 5 тис. осіб (майже 1 100 — безповоротні). Втрати польської сторони, за радянськими джерелами, сягали до 3,5 тис. убитих та 20 тис. поранених. 452 536 польських військовослужбовців взято у полон, 18 789 із них складали офіцери. 392 334 з них взято в полон на території Західної України. Переважну більшість полонених рядового складу було звільнено, а офіцерів ув’язнено у спеціальних таборах НКВС. 1940 значну частину ув’язнених офіцерів розстріляно.

Приєднання Бессарабії та Північної Буковини

Улітку 1940 радянське керівництво активізувало дії спрямовані на приєднання до СРСР Південної Бессарабії та Північної Буковини. Претензії на Бессарабію і Північну Буковину радянська сторона обґрунтовувала належністю їх до етнічних територій України та наявністю в них значної частки етнічних українців і росіян — близько 74 %.

Стратегічне значення Бессарабії було доволі вагомим: вихід до гирла р. Дунаю давав змогу СРСР забезпечити необхідну глибину оборони міст Севастополя і Одеси, ефективніше контролювати чорноморські протоки і отримати зручний плацдарм для просування Червоної армії на Балкани.

Відповідно до директив народного комісара оборони СРСР С. Тимошенка, радянські війська зосереджувалися на кордонах з Румунією під виглядом навчальних зборів. Було створено правління Південного фронту (командувач — генерал армії Г. Жуков, начальник штабу — генерал-лейтенант М. Ватутін).

Бойові дії не розпочалися. Після перемоги Німеччини над Францією радянське командування висунуло Румунії ультиматум із вимогою негайної евакуації румунських збройних сил і урядовців із Бессарабії та Північної Буковини. До тиску на уряд Румунії було залучено німецьких дипломатів. Керівництво гітлерівської Німеччини порадило уряду Румунії погодитися з радянськими вимогами.

28.06.1940 радянські війська зайняли міста Чернівці, Хотин, Бєльці, Кишинів і Аккерман. Румунські війська евакуювалися з рубежів річок Черемош і Дністер. Попри відсутність збройних зіткнень унаслідок низки надзвичайних подій, радянські війська зазнали небойових втрат, які сягали понад 100 осіб.

Спроба проголошення Української Держави

У перші дні після початку нацистської окупації обидва крила Організації українських націоналістів (мельниківці й бандерівці) зробили спробу використати ситуацію збройного зіткнення між Німеччиною і СРСР для досягнення своїх політичних цілей, ідучи на тимчасове зближення з Німеччиною. У березні — квітні 1941 було сформовано два спеціальні батальйони, що складалися переважно з українців («Нахтігаль» і «Роланд») загальною чисельністю близько 800 бійців. У червні 1941 вони увійшли до складу Вермахту. Згадані збройні формування було ліквідовано восени 1941.

30.06.1941 представники бандерівського крила [ОУН(б)] у м. Львові проголосили Акт відновлення Української Держави, розраховуючи на підтримку цього кроку Німеччиною. 05.07.1941 було оголошено склад тимчасового уряду самопроголошеної держави («Українського державного правління»), який очолив Я. Стецько. Німецькі органи безпеки заарештували лідерів ОУН(б) і керівників «Українського державного правління» 11–12.07.1941.

Упродовж літа й осені 1941 представники обох крил ОУН спрямували на окуповану територію України «похідні групи», які розгорнули активну організаційну, агітаційну й культурну діяльність, яка впродовж кількох місяців толерувалася німецькою владою. Значна частина активістів ОУН, які брали участь у діяльності цих груп, а також залучених до їхньої роботи місцевих кадрів репресована нацистами впродовж вересня 1941 — лютого 1942.

Окупація

Остаточно окуповану в 1942 Німеччиною та її союзниками територію УРСР було розділено на спеціальні зони. Чернівецьку та Ізмаїльську області анексувала Румунія, Закарпаття — Угорщина. На частині окупованих східноукраїнських земель цивільну адміністрацію не було утворено, вони залишалися під управлінням німецького військового командування. Було встановлено окупаційний режим («новий порядок»). Здійснювався геноцид євреїв (Голокост) і ромів. Спостерігалася економічна експлуатація, населення примусово вивозили на роботу до Німеччини.

Таблиця. Адміністративно-територіальний поділ окупованих територій України

Назва	Території
Дистрикт«Галичина»	Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області (без північних районів); підпорядковувався Польському (Варшавському) генерал-губернаторству
Райхскомісаріат «Україна» (Центр м. Рівне)	Рівненська, Волинська, Кам’янець-Подільська, Житомирська області, північні райони Тернопільської, північні райони Вінницької, східні райони Миколаївської областей, Київська, Полтавська, Дніпропетровська області, північні райони Криму та південні райони Білорусії
Трансністрія	Території Одеської, Чернівецької, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей — у складі румунської зони окупації
Військова адміністрація	Східні райони України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас) до узбережжя Азовського моря, південь Кримського півострова
Закарпаття	З 1939 р. залишалося під владою Угорщини

Бої на території України за німецько-радянської війни

22.06.1941 нацистська Німеччина розпочала вторгнення до СРСР. У 1941–1944 на південній ділянці Східного фронту зосереджувалися головні сили Вермахту (від 57,1 % до 76,7 % загальної кількості дивізій). Мільйони солдатів та офіцерів брали участь у боях за Україну в 30 загальновійськових, 6 танкових, 7 повітряних арміях та 8 кавалерійських корпусах Червоної армії. 15 із 51 стратегічної операції радянських Збройних сил були проведені на території України.

Станом на 21.06.1941 співвідношення сил та засобів протилежних сторін, визначених для ведення збройної боротьби на теренах України, було таким: 70 стрілецьким, танковим, механізованим та кавалерійським дивізіям, 19 прикордонним загонам та 4 полкам НКВС, 14 укріпленим районам, 2 повітрянодесантним корпусам, 24 окремим з’єднанням та частинам артилерії РГК з радянського боку протистояло ворожих 57 дивізій та 13 бригад (1,7:1). У бойових з’єднаннях і частинах Червоної армії першого стратегічного ешелону на території України нараховувалося 1 094 500 особового складу проти 992 тис. військових Німеччини та її союзників (1,1:1). Радянські війська мали 19 188 гармат та мінометів проти 15 940 у німців і їх союзників (1,2:1), 5 528 танків проти 725 (7,6:1), 3 472 справних літаки у з’єднаннях радянських ВПС та 801 літак ВМС проти 800 літаків Люфтваффе та 500 з румунських ВПС (3,3:1), бойових кораблів — 232 Чорноморського флоту та річкових флотилій на акваторіях України проти 29 кораблів румунських ВМС (8:1).

Після вторгнення німецьких військ на території України відбулося кілька великих битв: танковий бій на Волині, оборона міст Києва, Одеси, Севастополя. Понад 100 тис. радянських бійців потрапили в оточення в «Уманському котлі». У вересні 1941 відбулася найбільша у світовій мілітарній історії катастрофа — київське оточення, у якому було знищено війська п’яти радянських армій Південно-Західного фронту, а кількість полонених сягнула 665 тис. осіб. До кінця 1941 в німецькому полоні опинилося понад 1 млн 300 тис. українців.

Таблиця. Найбільші битви 1941 р. на українській ділянці фронту

Дата	Битва
23–29 червня 1941 р.	Танкова битва в районі Рівне— Дубно—Луцьк—Броди
7 липня — 26 вересня 1941 р.	Київська оборонна операція
5 серпня — 16 жовтня 1941 р.	Оборона Одеси
30 жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р.	Оборона Севастополя

У 1943–1944 на теренах України зосереджували основні зусилля головні гравці воєнного протистояння — нацистська Німеччина та СРСР. Одними з найбільших стратегічних операцій Другої світової війни були Битва за Дніпро та бої за Правобережну Україну. Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція виокремлюється серед стратегічних операцій найвищими показниками за кількістю залучених сил і засобів, просторовим розмахом і втратами. Для реалізації воєнно-політичних планів наприкінці 1943 на території України зосереджувалися найпотужніші угруповання військ: понад 4 млн військовослужбовців з обох сторін, 45 тис. гармат та мінометів, 4 тис. танків та майже 4 тис. літаків. Бойові дії розгорнулися на фронті 1400 км завдовжки. Глибина просування радянських військ сягала 250–450 км. Операція тривала 116 діб. Це був єдиний стратегічний наступ, у якому одночасно взяли участь усі шість радянських танкових армій. Загальні втрати радянських військ у Дніпровсько-Карпатській операції становили 1 109 528 осіб. Це найвищий показник серед усіх операцій Другої світової війни. Дуже значними були втрати бойової техніки та озброєння. 270 198 осіб із понад 1,1 млн становили безповоротні втрати, тоді як втрати супротивника були в 3,5 раза меншими: загалом 350 тис., із них 150 тис. безповоротних.

Маючи намір домагатися якнайбільшого впливу на ухвалення рішень у майбутній міжнародній організації, Й. Сталін затіяв далекосяжну політичну гру, пов’язану зі статусом УРСР у СРСР і на міжнародній арені, а також легітимації західних кордонів. Відповідно до наказу Ставки ВГК 20.10.1943, чотири радянські фронти, залучені до битви за р. Дніпро були перейменовані на Українські. Перейменування фронтів невипадково збіглося в часі з проведенням Московської конференції. У лютому 1944 були внесені зміни до конституцій СРСР і УРСР, які надавали Україні формальне право мати власні збройні сили. У березні 1944 ухвалено закон «Про утворення військових формувань союзних республік та перетворення Народного Комісаріату Оборони із загальносоюзного на союзно-республіканський». Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11.03.1944 народним комісаром оборони УРСР був призначений генерал-лейтенант В. Герасименко, який одночасно залишався командувачем Київського військового округу.

Таблиця. Операції радянських військ зі звільнення України у 1943–1944 рр.

Дата	Військові операції
Грудень 1942 рю	Звільнення першого населеного пункту на території УРСР.
29 січня — 18 лютого 1943 р.	Наступ Південно-Західного і Південного фронтів. Звільнення північної частини Донбасу.
2 лютого — 6 березня 1943 р.	Наступ Воронезького і Центрального фронтів.
17—25 липня 1943 р.	Ізюмсько-Барвінківська операція
17 липня — 2 серпня 1943 р.	Міуська операція
3–23 серпня 1943 р.	Бєлгород-Харківська операція
13 серпня — 22 вересня 1943 р.	Донбаська операція
Битва за Дніпро (24 серпня — 23 грудня 1943 р.)
26 серпня — 30 вересня 1943 р.	Чернігівсько-Полтавська операція
26 вересня — 20 грудня 1943 р.	Нижньодніпровська операція
3–13 листопада 1943 р.	Битва за Київ
13 листопада — 22 грудня 1943	Оборона Києва
Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція (24 грудня 1943 — 17 квітня 1944)
24 грудня 1943 р. — 14 січня 1944 р.	Житомирсько-Бердичівська операція
5–16 січня 1944 р.	Кіровоградська операція
24 січня — 17 лютого 1944 р.	Корсунь-Шевченківська операція
27 січня — 11 лютого 1944 р.	Рівненсько-Луцька операція
30 січня —29 лютого 1944 р.	Нікопольсько-Криворізька операція
4 березня — 17 квітня 1944 р.	Проскурівсько-Чернівецька операція
5 березня — 17 квітня 1944 р.	Умансько-Ботошанська операція
6–18 березня 1944 р.	Березнегувато-Снігурівська операція
15 березня— 5 квітня 1944 р.	Поліська (Ковельська) операція
26 березня — 14 квітня 1944 р	Одеська операція
Битва за Крим
31 жовтня — 11 грудня 1943 р.	Керченсько-Ельтигенська операція
8 квітня — 12 травня 1944 р.	Кримська операція
Битви на Західній Україні
13 липня — 29 серпня 1944 р.	Львівсько-Сандомирська операція
20–29 серпня 1944 р.	Ясько-Кишинівська операція
9 вересня — 28 жовтня1944 р.	Карпатсько-Ужгородська операція
28 жовтня 1944 р.	Вигнання нацистських окупантів за межі України. Останнім визволеним населеним пунктом в межах сучасних кордонів України став Ужгород

Внесок України в перемогу Антигітлерівської коаліції

Від вересня 1939 частина території України перебувала в епіцентрі бойових дій або дипломатичного протистояння. Переважна більшість українців воювала проти гітлерівців у складі Червоної армії, до якої за час німецько-радянської війни було мобілізовано, за різними підрахунками, від 5 до 7 млн громадян УРСР, що становило близько 20–23 % особового складу Збройних сил СРСР. Крім того, у березні 1939 близько 2 тис.українців здійснили збройний опір угорським окупантам у лавах Карпатської Січі. Близько 120 тис. українців протистояли Вермахту у вересні 1939 у складі польської армії. У наступні роки українці воювали проти нацизму в Червоній армії (мешканці УРСР становили близько 7 млн мобілізованих, тобто до 23 % від загальної кількості бійців Червоної армії). Крім того, воювали в арміях Великої Британії та Канади (близько 45 тис. осіб), США (до 80 тис.), Франції (близько 6 тис.).

Внесок України у перемогу над нацизмом

Українці долучалися до спротиву, воювали з нацистами в радянських партизанських з’єднаннях, загонах французького, югославського, словацького руху Опору. Значна частина українського населення також брала участь у бойових діях на боці УПА (від 200 тис. упродовж 1943 – 1950-х), яка у 1943–1944 долучалася до ведення бойових дій проти Вермахту.

На фронтах Другої світової війни загинули мільйони громадян УРСР та українців, які воювали в лавах армій держав союзників. За оцінками, авторів «Книги Пам’яті України», втрати бійців, мобілізованих із мешканців України, у роки Другої світової війни становили близько 4,1 млн осіб (убитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях у перші повоєнні роки). Згідно з підрахунками Л. Рибченко, зробленими на основі електронної бази сповіщень про загибель, чисельність безповоротних втрат військовослужбовців радянської армії, призваних з території України, оцінюється у 3,3 млн осіб.

Втрати України

Німецько-румунська окупація 1941–1944 мала катастрофічні наслідки для населення окупованих територій. Найчисельнішими категоріями жертв були радянські військовослужбовці — 4,1 млн осіб, єврейське населення (за різними оцінками, від 1 до 1,6 млн), цивільне населення інших національностей, «червоні» партизани та підпільники (понад 60 тис.), примусові робітники, вивезені на роботу до Райху (2,4 млн осіб). Унаслідок кривавого міжнаціонального протистояння, за різними оцінками, загинуло від 40 до 100 тис. поляків і від 15 до 20 тис. українців.

Україна була одним з епіцентрів цілеспрямованого знищення євреїв і ромів. Специфікою Голокосту в Східній і Центральній Україні (крім окремих регіонів) була відсутність етапу геттоїзації єврейського населення і його знищення впродовж перших тижнів окупації поряд із місцевостями проживання (т.з. «Голокост від куль»). Одним із наймасовіших місць знищення стало урочище Бабин Яр у м. Києві, у якому 29– 30.09.1941 розстріляно близько 30 тис. євреїв (усе єврейське населення м. Києва, крім евакуйованих і незначної кількості осіб, які переховувалися).

Упродовж осені 1941 — літа 1943 в урочищі Бабин Яр відбувалися розстріли євреїв м. Києва й околиць, які переховувалися від окупантів, радянських військовополонених, учасників радянського й націоналістичного підпілля, ромів. Значна частина євреїв із гетто міст і містечок Західної України знищена в таборі смерті «Белжець» (тепер поблизу с. Белжця Люблінського воєводства, Польща). З лютого 1944 до 01.01.1946, за офіційними даними, силові структури провели 39 778 «чекістсько-військових операцій», під час яких було знищено 103 313 учасників українського повстансько-підпільного руху, затримано 110 785, заарештовано 8 370 «оунівців» та 15 959 «активних повстанців», з’явилися з повинною понад 50 тис. осіб. Крім того, було затримано 83284 особи, які ухилялися від призову до Червоної армії. Екстраполяція цих даних на 1939–1950 дає підстави оцінювати кількість людей, які пройшли через лави різних військово-політичних інституцій українського національно-визвольного руху, не менш ніж у 400 тис. осіб.

Після вигнання німецьких військ силові структури вдавалися до репресій стосовно категорій населення, представників яких обвинувачували у співпраці з німецькими або румунськими окупантами. У 1944 депортації набули масового характеру. Упродовж травня — червня 1941 до Узбецької РСР, Марійської й Удмуртської АРСР РРФСР примусово вивезено 191 тис. кримських татар, а також греків, болгар і вірменів, які мешкали в Криму. Загалом на спецпоселення відправили 228 тис. мешканців півострова, що стало виявом злочинної практики колективної відповідальності за дії колаборантів.

З метою підриву соціальної бази українського повстанського руху упродовж 1944–1945 з Галичини до східних і північних регіонів СРСР депортували 12 117 родин (30 259 осіб). Депортації продовжувалися до 1952 і загалом охопили 206 664 особи.

У 1941 році на схід було евакуйовано понад 3,5 млн мешканців України: кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції, які віддали свої трудові та інтелектуальні сили на розвиток воєнного і економічного потенціалу СРСР в роки війни. Частина евакуйованих не повернулася до республіки.

Друга світова війна змінила етнічне обличчя українського суспільства. Із майже 3 млн українських євреїв війну пережили 800 тис. осіб (згодом 140 тис. із них виїхали до Польщі). Із 2,5 млн поляків до 1950 залишилося менш як 400 тис. З України було депортовано етнічних німців (у 1941, 1944 і 1945) і кримських татар (1944). Разом із загиблим цивільним населенням, депортованими, остарбайтерами, евакуйованими, біженцями, які так і не повернулися в Україну, загальні безповоротні людські втрати України оцінюються у межах від 8 до 10 млн осіб. Друга світова війна спричинила значні демографічні зміни. З 01.01.1941 до 01.01.1945 населення республіки зменшилося з 41 млн до 27,4 млн осіб (враховуючи повернення частини евакуйованих, полонених та бійців діючої армії). Загальні демографічні втрати України від війни, включно із убитими, померлими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, тими, хто відійшов разом із німцями, складають до 14 млн осіб.

Україна – жертва двох режимів

Унаслідок бойових дій в Україні було зруйновано понад 700 міст і містечок, десятки тисяч сіл. Місто Київ знищено на 85 %, м. Харків — на 70 %, значних руйнувань зазнали міста Дніпропетровськ (тепер Дніпро), Запоріжжя, Полтава, Тернопіль. Було зруйновано 2 млн житлових будинків, унаслідок чого понад 10 млн осіб втратили житло.

Подвиг багатьох українців у боротьбі з гітлерівцями та їх союзниками відзначений найвищими нагородами. 2 072 українці удостоєні звання Героїв Радянського Союзу; 32 з них — двічі, один (льотчик-винищувач І. Кожедуб) — тричі став кавалером Золотої Зірки Героя. З 7 млн бойових орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам радянської армії, 2,5 млн одержали жителі України. Канадський льотчик українського походження П. Дмитрук долучився до французького руху Опору й був нагороджений Військовим Хрестом Франції (посмертно). Боєць армії США українського походження Н. Міньо воював у 1-й бронетанковій дивізії Армії США. За подвиги нагороджений найвищими відзнаками: Медаллю Пошани армії США, медаллю Бронзова Зірка, медаллю Пурпурове серце та іншими.

Україна стала одним з епіцентрів воєнних дій Другої світової війни. Це визначило масштаби залучення її людських, сировинних, промислових, енергетичних ресурсів усіма сторонами, гуманітарних і матеріальних втрат, збитків, заподіяних галузям економіки та соціальній сфері, характер окупаційних режимів на цій території. Внесок народу України в перемогу над нацизмом, досягнуту спільними зусиллями Антигітлерівської коаліції, визнано лідерами провідних держав світу. Попри те, що участь України як суб’єкта міжнародного права в заснуванні Організації Об’єднаних Націй (1945) частково було наслідком дипломатичної гри СРСР, цей факт можна трактувати як визнання внеску народу у перемогу над нацизмом у Другій світовій війні і акт історичної справедливості.

Джерела

• Жуков Г. К. Воспоминания и размышления : в 2 т. Москва : Олма-Пресс, 2002.
• Захаров М. В. Накануне великих испытаний. Москва : Патриот, 2015. 343 с.
• ОУН і УПА в 1943 році: Документи / Упоряд.: О. Веселова, В. Дзьобак, М. Дубик та ін. Київ : Інститут історії України НАН України, 2008. 347 с.
• Україна в Другій світовій війні у документах : у 4 т. / Упоряд. В. Косик. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка ; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 1997–2000.

Література

1. Андрощук О. В., Бажан О. Г., Басара Г. Б. та ін. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1944–1945. Київ : Інститут історії України НАН України, 2005. 279 c.
2. Безсмертя. Книга Пам’яті України 1941–1945 / Гол. ред. кол. І. О. Герасимов. Київ : Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», 2000. 944 с.
3. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні (1917–1953): суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: у 2 кн. Київ : Либідь ; Військо України, 1994. Кн. 2. 686 с.
4. Боляновський А. Німецька окупаційна адміністрація і національний рух опору України у 1941–1944 роках // Записки Наукового товариства імені Шевченка. 1999. Т. 238. С. 348–381.
5. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини: (1939–1945). Львів : [б. в.], 2003. 685 с.
6. Війна і міф. Невідома Друга світова / За заг. ред. О. Зінченка, В. В’ятровича, М. Майорова. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. 272 с.
7. Вронська Т. В. В умовах війни: життя та побут населення міст України (1943–1945 рр.). Київ : Інститут історії України НАН України, 1995. 83 с.
8. Вторая мировая война 1939–1945 гг. Военно-исторический очерк / Под ред. С. П. Платонова. Москва : Воениздат, 1958. С. 825–829.
9. Гальчак С., Пастушенко Т., Шевченко М. Українські робітники нацистської Німеччини: вербування, примусова праця, репатріація // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХI ст. : в 2 кн. / Гол. редкол. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2011. Кн. 2. С. 60.
10. Грицюк В., Лисенко О. Битва за Дніпро // Віче. 2013. № 23. С. 59–61; № 24. С. 2–4.
11. Грицюк В., Лисенко О. Весняний наступ українських фронтів // Віче. 2014. № 5. С. 36–39.
12. Грицюк В., Лисенко О. Найбільша воєнна операція на українських теренах (до 70-річчя вигнання нацистських окупантів з України) // Український історичний журнал. 2014. № 5 (518). С. 4–20.
13. Грицюк В., Лисенко О., Покотило О. Завершення Другої світової війни і Україна: міжнародно-правові, внутрішньополітичні та соціально-економічні контексти // Український історичний журнал. 2020. № 3. С. 4–26.
14. Грицюк В. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України. Київ : Інститут історії України НАН України, 2010. 150 с.
15. Дубик М. Матеріальні збитки України в Другій світовій війні // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХI ст. Історичні нариси : в 2 кн. / Гол. редкол. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2011. Кн. 2. С. 785–801.
16. Єкельчик С. Український досвід Другої світової війни. Київ : Медуза, 2019. 272 с.
17. История второй мировой войны 1939–1945 : в 12 т. Москва : Воениздат, 1973–1982.
18. Ільюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів) / Відп. ред. С. В. Кульчицький. Київ : Інститут історії України НАН України, 2000. 198 c.
19. Історія війн і військового мистецтва : в 3 т. / Відп. ред. Л. Войтович. Харків : Фоліо, 2019. Т. 3: Від масових армій до відродження професійних армій (ХХ — початок ХХІ ст.).
20. Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: Партизанський рух у тилу вермахту в Україні (1941–1944). Київ : Генеза, 2005. 408 с.
21. Київ: війна, влада, суспільство. 1939–1945 рр.: За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації / Гол. ред. кол. В. А. Смолій. Київ : Темпора, 2014. 864 с.
22. Киричук Ю. Український національний рух 40–50-х років ХХ ст.: ідеологія та практика. Львів : Добра справа, 2003. 463 c.
23. Ковба Ж. Людяність у безодні пекла: поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». 3-тє вид., випр. і допов. Київ : Дух і літера, 2009. 296 c.
24. Косик В. Україна під час другої світової війни 1938–1945 / Пер. з фр. Р. Осадчук. Париж; Нью-Йорк; Торонто; Київ : Український Конґресовий Комітет Америки, 1992. 729 c.
25. Круглов А., Уманский А., Щупак И. Холокост в Украине: Рейхскомиссариат «Украина», Губернаторство «Транснистрия». Днипро : Украинский институт изучения Холокоста «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД», 2016. 564 c.
26. Кучер В. І., Чернега П. М. Україна у Другій світовій війні (1939–1945). Київ : Генеза, 2004. 272 с.
27. Лисенко О. Є. Стратегічні та фронтові операції на території України у 1943–1944 рр. Київ : Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського; Інститут історії України НАН України, 2015. 508 с.
28. Литвин В. М. Україна у Другій світовій війні (1939–1945). Київ : Лі-Терра, 2004. С. 250–251.
29. Людские потери СССР в период Великой Отечественной войны. Санкт-Петербург : Русско-Балтийский информационный центр «Блиц», 1995. 190 с.
30. Михайлуца М. І. Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни (1939–1945). Одеса : ВМВ, 2008. 392 c.
31. Мотика Ґ. Від Волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943‒1947 рр. / Авториз. пер. з пол. А. Павлишина. Київ : Дух і літера, 2013. 360 с.
32. Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. Київ : Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», 1997. 567 с.
33. Мусієнко І. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині у 1940–1941 рр. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2000. № 2–4. С. 479–482.
34. Пастушенко Т. В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942–1953). Київ : Інститут історії України НАН України, 2009. 284 с.
35. Полягли в снігах Суомі : в 2 т. Київ : Книга пам’яті України, 2004–2005.
36. Рибченко Л. В. Людські втрати України у лавах РСЧА під час німецько-радянської війни // Воєнно-історичний вісник. 2020. Вип. 2 (36). С. 222–238.
37. Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. Львів; Нью-Йорк : Наукове товариство ім. Шевченка, 2002. 429 с.
38. Салата О. О. Формування німецького інформаційного простору в Рейхскомісаріаті України та в зоні військової адміністрації (червень 1941–1944 рр.). Донецьк : Норд-Прес, 2010. 361 с.
39. Сидоров С. В. Оперативна спадщина Червоної армії в операціях на території України // Наука і техніка Повітряних Сил Збройних Сил України. 2010. № 1 (3). С. 21–27.
40. Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним / Пер. з англ.: М. Климчук, П. Грицак. Київ : Грані-Т, 2011. 448 c.
41. Патриляк І. До питання про внесок ОУН та УПА у боротьбу проти нацистських окупантів на території України // Український історичний журнал. 2004. № 5. С. 81–96.
42. Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст. : в 2 кн. / Гол. редкол. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2010. Кн. 1. 698 с.
43. Україна. Друга світова війна. 1939–1945 : в 4 вип. Київ : Інститут історії України НАН України, 2010. Вип. 1: Cтратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України. 150 с.
44. Шайкан В. Повсякдення українців у роки німецької окупації. 1941–1944. Київ : ПП Наталія Брехуненко, 2010. 80 c.
45. Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення / За ред. Р. Брендона, В. Лауер. Київ : Дух і Літера, 2015. 520 с.
46. Torzeckі R. Polacy і Ukraіńcy: sprawa ukraіńska w czasіe ІІ wojny śwіatowej na terenіe ІІ Rzeczypospolіtej. Warszawa : Wydawnіctwo Naukowe PWN, 1993. 348 р.