Топоніміка
Топоніміка (від др.-грец. Topos – місце і onoma – ім’я, назва) – наука, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання та вимову, а також природні та соціальні умови минулого, за яких дані назви виникли. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка знаходиться на стику трьох областей знань: географії, історії та лінгвістики.
Базовим поняттям топоніміки виступає топонімія – сукупність назв (топонімів) на певній території. Основне значення і головне призначення географічної назви – фіксація місця на поверхні Землі. Серед топонімів виділяються різні класи, такі як: ойконіми – назви населених місць, астіоніми – назви міст, гідроніми – назви річок, дрімоніми – назви лісів, ороніми – назви гір, урбаноніми – назви внутрішньоміських об’єктів, годоніми – назви вулиць, агороніми – назви площ , дромоніми – назви шляхів сполучення, макротопоніми – назви великих незаселених об’єктів, Мікротопонімія – назви невеликих незаселених об’єктів, антропотопоніми – назви географічних об’єктів, вироблених від особистого імені.
Оскільки географічні назви мають лінгвістичну природу, спостерігається тісний зв’язок топоніміки з мовознавчими науками: ономастикою – наукою про виникнення та поширення власних назв; історичною лінгвістикою; етимологією – наукою, що займається вивчення походження слів; семантикою; морфологією; фонетикою та діалектологією.
Предметом дослідження топоніміки є закономірності виникнення, формування і розвитку як окремих географічних назв, так і топонімічних систем (ландшафтів). Під топонімічним ландшафтом розуміють закономірно складену на даній території систему назв форм рельєфу, населених пунктів, водних об’єктів тощо. Дослідження топонімічного ландшафту не виключає вивчення окремо взятої назви, але вимагає врахування цих зв’язків, у яких перебуває кожна назва як складовий елемент природно-топонімічної системи. Саме тому, крім мовознавства, топонімія вивчається ще цілим рядом наук: історією, археологією, географією, народознавством, етнографією, ботанікою, зоологією тощо.
Правильно пояснити ту чи іншу назву, розкрити її смислове значення і походження – означає отримати важливу інформацію про минуле свого краю: його природні умови, економіку, етнічний склад населення, історичні події тощо. Ця особливість географічних назв використовується в історичних та географічних дослідженнях для реконструкції ландшафтів минулого, вивчення особливостей освоєння території, виявлення зниклих ареалів рослин чи тварин. Але щоб одержати таку поглиблену інформацію, потрібно досліджувати їх сукупність, сформовану під впливом характерних географічних або історичних умов.
На численних прикладах дослідження територій переконуємося, наскільки географічні назви пов’язані з особливостями місцевості, відображають її характер, при тому не лише у фізичному, а й економіко-географічному плані. Цю закономірність В.Никонов сформував так: топоніміка відображає не лише географічне середовище, а й ставлення суспільства до нього. Людина відзначає в середовищі насамперед ті аспекти, які на цей час найважливіші для неї, для її діяльності та існування. Таким чином, топонім – це соціальне явище, яке не просто відображає властивості об’єкта, а подає їх крізь призму людського уявлення про даний об’єкт, розкриваючи реалії колишньої матеріальної і духовної культури населення. Топонімія являє собою систему понять, які формувалися протягом певного історичного часу. У мовознавстві географічні назви нерідко служать єдиним свідченням давно зниклих мов, а в інших випадках, складаючи частину мовного багатства народу, дозволяють виявити важливі факти історичної фонетики, граматики, словотворення. Сучасні топонімічні дослідження обов’язково базуються на даних археології, історії, географії, палеонтології, без яких топоніміка не мала б необхідного наукового підґрунтя. Географічні назви виконують адресну функцію щодо конкретних географічних об’єктів, а закладена в них інформація містить відомості про форму, величину, властивості цих об’єктів та їх значення в житті людини. Цим топоніміка дуже важлива для історичної географії та інших географічних дисциплін, з точки зору яких вона давно вже є джерелом наукової інформації та допоміжною географічною дисципліною.
Зважаючи на вищесказане, топоніміка, хоча і спирається на закони мови, тісно пов’язана з природою, населенням і господарством території, тому широкому розумінні є розділом географічної науки.
При дослідженні топоніміки не можна обійтися і без кількісно-статистичного аспекту вивчення місцевих назв. Важливість кількісного фактору надзвичайно велика при виявленні складу топонімів. Кількісні дані дозволяють часто поглиблювати висновки. Вертикальне (діахронічне, стратиграфічне) і горизонтальне (просторове) вивчення топонімів (топонімічних типів) із застосуванням кількісно-статистичного аспекту дозволяє з’ясовувати межі різних ареалів, визначати шляхи просторового просування топонімічної моделі протягом віків, а також встановлювати зв’язки і взаємозалежність динаміки з соціально-історичними та природно-географічними умовами формування етносів та націй.
Окремі питання топоніміки розглядаються у працях географів, істориків та мовознавців від часу виникнення цих наук. Творцем топоніміки був звичайно народ, географи-мандрівники, першовідкривачі, які давали назви континентам, островам, гірським вершинам тощо. Вони здійснювали збір географічних назв, їх первинну систематизацію, картографування і т.д. Тому цілком зрозумілий величезний внесок у топоніміку географів, починаючи від невідомих мандрівників і до таких вчених як О.Степанів, О.Гумбольдт, В.Семенов-Тянь-Шаньський, Л.Берг, П.Тутковський тощо. Проте для з’ясування семантики і лінгвістичних особливостей топонімів у ті часи не вистачало наукового підґрунтя.
Питання топоніміки здавна були в колі інтересів як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Деякі з них, наприклад М.Ломоносов, О.Потебня, І.Бодуен-де-Куртене, у своїх мовознавчих дослідженнях спиралися на топонімічний матеріал; інші (І.Срезневський, М.Максимович, М.Сумцов, О.Соболевський, О.Саліщев) розглядали його як предмет окремого дослідження. Відомі давньоруські тексти, що являють собою збірники географічних назв і їх класифікацію. У найдавніших руських літописах ми знаходимо не тільки географічні назви, але й спроби пояснення їх походження. Питання топоніміки розглядалися у працях з історії, географії, мовознавства від глибокої давнини і до наших днів, хоча сам термін „топоніміка” з’явився близько ста років тому. Топоніміка фактом свого відокремлення як окремої галузі науки зобов’язана практичним потребам географії.
З кінця ХІХ ст. інтерес до топоніміки різко зріс, особливо це стосується картографії. У США, Англії, Франції, Німеччині та інших країнах організовувалися комісії й товариства з вивчення географічних назв. У 1904 році була створена Картографічна Комісія при Російському географічному товаристві, яка здійснила переклад іншомовних назв російською мовою, розробила словник географічних термінів та ін. Велике значення мають топонімічні дослідження для картографії і сьогодні. Мова карт повинна бути максимально наближеною до народної і разом з цим відповідати загальноприйнятим нормам. Особливо це стосується перекладу іншомовних назв, які дуже часто є спотвореними. У зв’язку з тим, що один і той самий об’єкт у різних країнах називається по-різному, сьогодні стоїть проблема стандартизації географічних назв, тобто прийняття єдиної норми вимови.
Розвиток східнослов’янської топоніміки припадає на ХІХ ст. Спочатку цей розвиток ішов стихійним шляхом, без відповідних управлінських постанов, проте вивчення топонімії з кожним роком набирає ширшого розмаху. Першим дослідником народної ландшафтної термінології в Україні був П.Тутковський. Він створив словник геологічної термінології, до якого увійшло 5000 українських наукових термінів.
Загалом розвиток топонімії в Україні у ХХ ст. можна поділити на три етапи:
1) до середини ХХ ст. – переважали регіональні роботи, питання загальної теорії розроблялися слабко;
2) 50-70-і роки ХХ ст. – роботи з топонімії А.Дульзона, М.Мурзаєва, В.Никонова, А.Попова. З цього часу зростає інтерес до проблем топоніміки;
3) кінець ХХст.–поч.ХХІст. – відрізняється найбільш результативними дослідженнями, формуються наукові топонімічні школи, видаються перші топонімічні посібники.
Найбільше пожвавлення в галузі топонімічних досліджень спостерігаються на другому етапі. Щораз бурхливіше розвивається антропоніміка, топоніміка та гідроніміка. З’явилися праці, у яких розглядається топоніміка різних держав: Латвії, Вірменії, Казахстану тощо. Слід зауважити, що велике значення у питаннях встановлення методології та принципів дослідження топонімії мали роботи В.Никонова, Е.Мурзаєва, К.Цілуйка, Л.Гумецької, Ю.Карпенка та топонімічні конференції, що відбулися у Києві у 1959 та 1962 роках і Москві у 1962 р. Значну роботу у дослідженні топонімії західних областей України провели польські мовознавці С.Грабец, З.Штібер та український мовознавець Я.Рудницький. Їх праці виявилися на сторінках журналів, а також виходили спеціальними виданнями протягом 1930-1960 років. Під час подальшого розвитку топоніміки розроблялась і вдосконалювалась методика збирання і дослідження слов’янських географічних назв. Було складено програми, анкети для збирання матеріалів (М.Кордуба, О.Лазаревський, Б.Плащанський), зроблено спроби систематизувати й опублікувати виявлений матеріал, але єдиного, чіткого методу дослідження відповідної системи все ж таки не було досягнуто.
Відомо, що найбільших успіхів в ареальному вивченні слов’янської топонімії домоглися мовознавці В.Борек , О.Вільконь, М.Карась, В.Ташицький, С.Роспонд та ін.
Дослідження топоніміки України до недавнього часу здійснювалося в основному за певними територіями, найчастіше – окремими адміністративними одиницями–областями. Дослідженню топонімії Дніпропетровської та Полтавської областей присвятив свої праці К.Цілуйко, назви населених пунктів Закарпаття стали предметом кандидатської дисертації К.Галаса, Львівщини – Є.Черняхівської, а дослідженню топонімії Буковини (Чернівецької області) присвятив свою докторську дисертацію Ю.Карпенко. Топонімічна робота проводиться і в інших містах України: Дніпропетровську (І.Сухомлин), Донецьку (Є.Отін), Запоріжжі (О.Волок, В.Фоменко), Луцьку (В.Покальчук.); у Тернополі (Д.Бучко “Ойконімія Покуття”, 1992); у Чернівцях (Я.Редьква “Гідронімія Західного Поділля”, 1998); у Луцьку (Л.Василюк “Фізико-географічна зумовленість топонімії Волинської області”, 2000) та ін. Таке вивчення топонімії зводиться, по-суті, не до дослідження певних топонімічних явищ, а до дослідження певної території. Якщо говорити про „жанри” топонімічних досліджень, то регіональні – найважчі, бо, як зауважує В.Никонов, автор локального дослідження не вільний при виборі матеріалу, ключі до регіонального матеріалу “майже завжди знаходяться далеко за межами району”. Проте регіональний спосіб дослідження може виявляти локальні мовно-історичні явища, які при ареальному дослідженні випадають з поля зору вченого. При локальному вивченні географічних назв ширше і глибше залучаються дані з мікротопонімії. При ареальному вивченні ці дані беруться вибірково.
Окреме місце займає вивчення топонімії за давніми історичними пам’ятками: маємо на увазі передусім ґрунтовне дослідження Л.Гумецької “Топографічні назви української актової мови ХІХ–ХV ст.”, “Топонімічні назви”, статті О.Стрижака, М.Брайчевського та інші.
Серед провідних топонімістів можна виділити київських вчених – А.Белецького, Р.Кравчука, В.Німчука. У Львові Б.Думін опублікував цікаві спостереження про перейменовані географічні назви. Типологічними класифікаціями ойконімів займалися Бучко Д., Купчинський О., Никонов В., Стрижак О., Суперанська О., Жучкевич В., Черняхівська О., Цілуйко К., Гумецька Л., Карпенко Ю. та інші.
За матеріалами: Н. Таранова. Основні етапи розвитку топонімії як науки//Наукові записки Тернопільського НПУ імені В.Гнатюка. Серія: Географія. № 2 (2006).
§ 15. Що таке історична топоніміка
Відтоді, як люди розвинули мову, вони називають усе, що бачать довкола. Назви отримують рослини, тварини, предмети — і, звичайно, гори, ріки, ліси та океани. Це дуже зручно, адже тоді можна легко пояснити, як дістатися до певного місця чи зорієнтуватися у просторі. Якісь назви існують тисячоліттями, інші із часом змінюються, якісь — зникають разом із мовою або народом-носієм цієї мови. Історики уважно досліджують ці зміни і так дізнаються про те, що відбувалося в певному місці. Адже навіть якщо народ, який дав назву річці чи горі, зник, пам’ять про нього лишається серед тих, хто оселився на його місці.
Наука, що вивчає історію, значення й походження географічних назв, називається топоніміка. Щоб дізнатися, як виникла та що означає певна назва, потрібно добре знати не лише історію, а ще й географію та лінгвістику — науку про мови.
То як же люди придумують назви для географічних об’єктів? Часом це стається природно. Наприклад, якщо якийсь народ живе біля моря чи великої ріки, він може просто казати на них “море” чи “річка”. Тому на мапі Європи можна зустріти річку Ейвон (ще й не одну!), назва якої кельтською мовою означає “річка”. Інший очевидний спосіб щось назвати — означити якусь характеристику. Наприклад, Запоріжжя — місто, розташоване “за порогами” річки Дніпро.
Топоніміка — спеціальна історична наука, що вивчає значення, походження та зміни географічних назв. Ця назва — поєднання двох слів грецькою мовою: “топос” (місце) + “онома” (ім’я). Топонім — те саме, що й географічна назва.
1. Як ти вважаєш, що спільного в цих пар українських міст?
Вуглегірськ — Вугледар. Приморськ — Чорноморськ.
Бориспіль — Ямпіль. Миргород — Вишгород.
2. Спробуй пояснити походження таких українських назв: Рубаний Міст, Ужгород, Кам’яний Брід, Сєвєродонецьк, Вишеньки, Суми, Кам’янське, Горішні Плавні, Сорочинці, Іванківці, Болгарка, Слов’яносербськ, Українка. Бувають назви (зазвичай міст чи колишніх фортець, що перетворилися на міста), пов’язані з видатними історичними постатями. Ці люди або заснували поселення (і назвали його на свою честь), або їхні діяння тісно пов’язані з певним містом, тож його вирішили перейменувати/назвати на честь такого діяча.
3. Визнач історичного діяча, від імені якого походить назва міста.
Назви міст. Вашингтон, Івано-Франківськ, Київ, Кропивницький, Львів, Тернопіль.
Історичні діячі. Творець українського професійного театру Марко Кропивницький. Перший американський президент Джордж Вашингтон. Польський шляхтич, політик Ян-Амор Тарновський. Український письменник Іван Франко. Легендарний засновник міста Кий. Лев, син князя Данила Галицького.
Іноді географічні назви з’являються доволі кумедно. Нині останнім відкритим островом у світі вважається крихітний острівець у морі Лаптєвих на півночі Росії. Його випадково помітили у 2013 році — побачили з гелікоптера. Спочатку хотіли назвати Баунті. Але коли постало питання про те, кого ж вважати першовідкривачем, члени екіпажу почали вигукувати: “Я! Я! Я!”. Тож цей острів і назвали — Яя.
2. Що можна дізнатися про минуле з географічних назв?
Часто про значення певної географічної назви можна дізнатися завдяки знанням різних мов.
Географічні назви на території України мають різне походження, адже в різні часи на наших теренах жило багато народів, які розмовляли різними мовами.
Підказку щодо походження назв топонімів у різних країнах можна дістати, уважно вивчаючи елементи слова.
4. З’ясуй за допомогою таблиці, з якої мови походять назви Балаклава, Паддінгтон, Франкфурт, Бахчисарай, Бремерхафен, Кембридж, Нюрнберг, Аюдаг, Манчестер.
5. Яка мова вплинула на назву міста? Для цього визнач спільний для кількох назв елемент слова. Хто, на твою думку, давав назви цим містам?
Поль (грецькою — “місто”): Овідіополь, Мелітополь, Маріуполь, Сімферополь.
Град (старослов’янською — “місто”): Мирноград, Новоград-Волинський, Павлоград, Червоноград.
За допомогою додаткових інформаційних ресурсів (енциклопедії, словника тощо) визнач значення і походження іншого елемента назви міста.
Топоніми не тільки розповідають про народи, які мешкали на цій території раніше, а ще й про їх переселення. Наприклад, коли люди переїжджають кудись усі разом, часто-густо нове поселення вони називають так само, як і старе. Мабуть, через тугу за батьківщиною. Таких прикладів у світі безліч: переселенці з регіону Зеландія в Нідерландах заснували Нову Зеландію в іншій частині планети. Переселенці із Франції збудували Новий Орлеан у США.
В Україні — та сама історія. Одне з наймолодших міст Львівської області має назву Новий Розділ, бо ж збудоване поблизу старовинного селища Розділ, заснованого ще 1569 року.
6. Розглянь карту та розкажи, як з’явилися назви цих місць так далеко від України.
3. Як топоніми “переходять” з одних мов до інших і чому це важливо для істориків
Зараз у світі створені більш-менш чіткі правила транслітерації. Тобто того, як письмово передати звучання слова з однієї мови іншою. Щоправда, труднощі все одно виникають. Наприклад, доволі важко точно передати українською чи англійською те, як звучать слова китайською, корейською чи японською мовами.
Але в нашій мові є чимало й усталених географічних назв — ми кажемо так, як звикли. І звучання цих назв може суттєво відрізнятися від оригінальної назви. Подамо лише кілька прикладів.
Цікава історія склалася з Німеччиною. Німецькою країна називається Deutschland (звучить як Дойчланд). Старовинною готською мовою, яка вплинула на розвиток німецької мови, це означає “земля людей”. Французькою це теж країна людей, але походження назви латинське — Allemagne (Аллемань). А от назва країни англійською та російською звучить по-іншому й водночас дуже схожа: Germany (Джермані) і Германия (Германія). Ці назви — поєднання двох слів латиною — gar (спис) і man (людина). Вочевидь, люди на цих землях знали германців як войовничих нападників.
Але походження українського слова “німці” зовсім інше. Українці не розуміли мови германців, тож називали їх “німими”. Традиція всіх іноземців узагальнено називати німцями протрималася на українських землях кілька століть.
По кілька назв різними мовами мають чимало місць на Землі. Найвища гора планети Еверест названа на честь англійця Джорджа Евереста, який очолював геодезичну службу в Індії (на той час Індія перебувала під управлінням Британії). У наш час на горі пролягає кордон між Непалом і Китаєм. Але на той час (19 ст.) гора належала до території тодішньої Британської Індії. Саме підлеглі Дж. Евереста виміряли висоту гори та визначили, що вона є найвищою у світі. Місцеве тибетське населення (Тибетське нагір’я, Китай) називає її Джомолунгма, тобто “Божественна Мати”, а непальці — Сагармахта, що означає “Вершина неба”.
За межами України є чимало міст і містечок, назви яких збереглися ще з тих часів, коли були заселені переважно українцями, хоча їхнє звучання змінилося. Наприклад: польський Хелм українською — Холм, Жешув — Ряшів, Пшемишль — Перемишль, білоруський Брест українською — Берестя, російський Бєлгород — Білгород, місто в Румунії Сату-Маре називали Сатмір, словацький Прєшов — Пряшів.
7. Визнач українську й іншомовну назву одного і того самого міста. Про що може свідчити паралельне існування назв міст різними мовами?
Дослідження усіх варіантів назв, їх змін упродовж століть дає вченим багато інформації про те, що відбувалося з певною територією, хто там мешкав, хто володарював.
Підсумкові запитання і завдання
1. Як називається наука, що вивчає походження і значення географічних назв?
2. Що потрібно знати, щоб зрозуміти значення і походження назв?
3. Закінчи речення: “Для мене сьогодні найнесподіванішим стало. “, “Для мене сьогодні найцікавішим було. “.
4. Вибери будь-який топонім із тих, що трапляються в цьому параграфі. Підготуй презентацію про його походження. Намагайся знайти якомога більше даних: коли виникла назва, що вона означає, з якої мови походить, чи були в цього місця інші назви тощо.
5. Придумай власний топонім. Для цього дай відповідь на запитання.
• Що це (острів, гора, річка, море, океан, місто, село)?
• Де розташоване місце, якому ти даєш назву? Які особливості цього місця?
• Чи хотів/хотіла би ти назвати свій топонім на честь відомої людини, яка тобі подобається? Чому?