«Позакласне читання» Б. Акуніна: спроба видати квазібіографію фандоріна за життєпис реальної особи
Новітній російський письменник Б. Акунін (Г. Чхартишвілі) – автор понад 60 романів, повістей, збірок есеїстики – останні роки постійно проживає у Франції. Понад 20 років тому, у лютому 1998 року, побачив світ його роман «Азазель», у якому вперше з’явився образ Ераста Петровича Фандоріна, колезького реєстратора, чиновника 14 класу, роман пізніше розгорнувся в цілий цикл різножанрових творів, де описувалися його пригоди як талановитого детектива. «Азазель» поклав початок своєрідній біографії, а точніше -квазібіографії героя, якого автор послідовно буде вписувати в історію Російської імперії, розширивши згодом межі його життя екскурсами в далеке минуле родини Фандоріних, екстраполюючи його на внуків у новітній історії Росії і не тільки.
Ім’я Ераста Петровича Фандоріна зустрічається в тексті роману «Позакласне читання» Б. Акуніна лише кілька разів, та й то – досить побіжно. Вперше онук Ераста Петровича Ніколас згадує діда, роздумуючи, щоб той зробив у критичній ситуації, у яку потрапив молодший Фандорін: «.Дід Ераст Петрович вистрілив би зараз прямо через кишеню, не задумався. А я не зможу» [1, с. 319]. Вдруге, коли Ніколас почав навчати гарним манерам Міранду, «доньку» генія пластичної хірургії Куценка: «Власне виховання та навчання вишуканим манерам відбувалося уривками, від випадку до випадку, як гарнір до головної справи – розробки комп’ютерної гри про Ераста Петровича Фандоріна» [2, с. 101]. Ніколас запропонував Міранді спробувати розробити три сюжети пригод свого знаменитого діда: «Ераст Петрович проти Джека Різника», «Ераст Петрович в Японії», »Ераст Петрович у підводному місті» [2, с. 104]. Дівчина взялася за перший сюжет. Перед вечерею Ніколас навіть посперечався з Мірандою з приводу того, що мусить зробити герой комп’ютерної програми Ераст Петрович, якщо йому доведеться спіймати Різника. Дівчина запропонувала знищити злодія. Утретє дідусь Ніколаса згадується в епізоді, коли молодшому Фандоріну прийшла розгадка, чому вироки засудженим зі списку Власкора виконані не всім: «А ви, пане Фандоріне, осел. Дідусю Ерасту Петровичу було б соромно за ваші дедуктивні здібності» [2, с. 336].
Складається враження, що твір «Позакласне читання», як і весь цикл «Пригоди магістра», написаний автором лише для того, щоб підтримати впровадження в російську історію як реальної постаті ім’я талановитого детектива Ераста Петровича Фандоріна, про якого Б. Акуніним написано два десятка творів, у тому числі й на ті три сюжети, які пропонував розробити Міранді Ніколас Фандорін, британський баронет, онук Ераста Петровича.
Роман «Позакласне читання», як це часто робить Б. Акунін, є двоплановим: частина подій відбувається в минулому, а це 1795 рік, кінець правління імператриці Росії Катерини ІІ, інша частина – в наші дні, в Росії початку ХХІ ст. Здається, що перша сюжетна лінія – це комп’ютерна гра Ніколаса Фандоріна, героями якої є його предки, «всі ці присипані пісками часу фон Дорни, Фондоріни і Фандоріни, секунд-майори, камер-секретарі, статські радники» [1, с. 15]. При цьому Ніколас страждає від того, що його знання історії є непотрібними і його доля примушує «замість того, щоб стати серйозним дослідником, перетворитися у автора псевдоісторичних казок» [1, с. 17]. Тобто, уже в цих словах героя йдеться про те, що перша сюжетна лінія є квазіісторичною, а, отже, її роль полягає в тому, щоб через діяльність предків Фандоріна підтвердити реальність існування самого Ераста Петровича на рубежі ХІХ-ХХ століть. Комп’ютерна гра ж є своєрідним хобі для Ніколаса Фандоріна, під час якої він убиває час, оскільки його робота на чолі фірми «Країна порад» (в оригіналі – «Страна советов» – багатьом навіює ностальгію про минуле) реальних прибутків не дає. Не даремно секретарша магістра Валя з іронією пояснює відвідувачу, що її «шеф подорожує в часі» [1, с. 13]. Ці подорожі в часі займали уяву Ніколаса «набагато більше, аніж науково доведені факти» [1, с. 17].
Героєм подій, що відбуваються наприкінці ХУІІІ ст. є маленький хлопчик Митя -Мітридат Олексійович Карпов, який волею автора стане прийомним сином Данила Фондоріна, точніше, замінить його зниклого безвісти сина Самсона. Б. Акунін наділяє Митю надзвичайними здібностями. З раннього дитинства в нього виявилася величезна жага до знань. Він знав кілька європейських мов, добре орієнтувався в літературі та історії. Про надзвичайну ученість і величезні обдарування Миті свідчить хоча б його відповідь на запитання Катерини ІІ. Під час церемонії представлення хлопчика імператриці, вона поцікавилася у нього: «Який зараз у нас рік?
– За яким літочисленням? – швидко запитав Митя, підбираючись до старої поближче (від неї пахло лавандою, пудрою і чимось пряним, ніби мускатом). Не очікуючи відповіді, зачастив. – Від створення світу за грецькими хронографами – рік 7303-ій, за римськими хронографами – 5744-ий, від Ноєва потопу за грецьким хронографом – 5061-ий. За римським – 4088-ий, від Різдва Христового 1795-ий, від Єгіри, тобто втечі Магометової 1173-ій, від початку Москви – 648-ий, від винайдення пороху – 453-ій, від відкриття Америки – 303-ій, а від сходження на престол государині Катерини Другої – 33-ій» [1, с. 68-69]. У день знайомства з імператрицею маленький Митя легко множив трьохзначні числа, вилучав квадратні корені з п’ятизначних чисел, називав російські намісництва, вигравав у шахи у високопосадовців і навіть переміг у цій грі саму Катерину ІІ, за що вона «поцілувала . в обидві щоки» [1, с. 70]. Придивившись до особливостей життя вельмож при дворі російської імператриці, обдарований хлопчик зробив висновок, що придворне життя здебільшого складається з очікування.
Героєм подій, які відбуваються на початку ХХІ ст. є онук Ераста Петровича Фандоріна Ніколас, колишній британський громадянин, що перебрався до Росії шість років тому, одружившись на журналістці Алтин Мамаєвій, наживши з нею за цей час двох дітей, Гелю та Ераста. Це був розумний чоловік, але зовсім непрактичний у житті. Його бізнес не давав жодного прибутку, незважаючи на величезні зусилля дружини Алтин Мамаєвої, яка постійно спрямовувала чоловікові багатих клієнтів: «Супутниця життя давно ламала голову над тим, як допомогти Нікиному бізнесу, при цьому не обмеживши чоловічого самолюбства. Заробітки продавця добрих порад були, на жаль, сміхотворні, не йшли ні в яке зіставлення з платнею головного редактора щотижневої газети» [1, с. 20].
Розв’язка роману «Позакласне читання», як і личить детективному твору, неочікувана. Виявляється, що всі біди, що випали на долю Ніколаса, є результатом карколомного задуму «нового росіянина» Куценка, який прагнув поодинці знищувати всіх своїх конкурентів по бізнесу, мститися за минуле іншому нуворишу Ястрикову, з яким у нього були рахунки ще зі шкільних років, своєрідною жертвою яких стала дружина Куценка Інга. Для цього йому довелося навіть вигадати доньку, найкращою кандидатурою на яку стала вихованка дитячого будинку Міранда. Врешті-решт сам Куценко став жертвою власної дружини, а Міранда успадкувала його бізнес-імперію. До речі, Ніколасу не сподобалося, що вона, успадкувавши імперію Куценка, вирішує продовжувати його справу: «Я виписую з Італії професора Лоренцентті, буде працювати у мене в клініці» [2, с. 375]. Хоча перед цим вона не хотіла мати нічого спільного з так званим батьком, повернувши навіть своє прізвище, ім’я та по-батькові, ті, що їй дали в дитячому будинку: «Краснокомунарська Міранда Робертівна звучить краще, ніж Куценко Міранда Міратівна» [2, с. 374].
Доля маленького Миті стала більш щасливою. Він став новознайденим сином Данила Фондоріна, отримавши ім’я зниклого Самсона. Графиня Хавронська стала його мамою.
Отже, детективний роман Б. Акуніна «Позакласне читання» є достатньо вдалою спробою автора підтвердити свою версію впровадження не лише в літературу, а й в історію Росії постаті детектива Ераста Петровича Фандоріна, історія життя та діяльності якого є об’єктом двох десятків романів, творів інших жанрів, що писалися в останні два десятиліття.
Творячи свою фандоріану, Б. Акунін іде на сміливі експерименти з формою та змістом циклу текстів, використовуючи різні жанри та жанрові різновиди, однак щоразу залишаючи головне – все в романах, повістях і оповіданнях повинно працювати заради творення квазібіографії наскрізного героя, впровадження його в контекст російської та європейської історій. Цьому сприяють також твори, дотичні до фандоріани, у яких діють його предки та нащадки.
«Позакласне читання» Б. Акуніна, як і низка інших його романів, допомагають екстраполювати образ Ераста Петровича Фандоріна в російську історію, видавши його квазібіографію за життєпис реальної особи, що жила й творила в контексті справжніх історичних подій свого часу.
✵ 1. Акунин Б. Внеклассное чтение : роман : в 2 т. Москва : ОЛМА-ПРЕСС, 2002. Т. 1. 382 с.
✵ 2. Акунин Б. Внеклассное чтение: роман : в 2 т. Москва : ОЛМА-ПРЕСС, 2002. Т. 2. 379 с.
Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.
Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.
Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.
Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.
© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.
Національно-визвольна війна 1648-1657 років: причини та наслідки
По суті, національно-визвольна війна стала однією із складних проблем в історії українського народу. Дана проблема має як свої причини так і наслідки. А для цього необхідно визначити ті історичні передумови, що призвели до фатальних наслідків становища українського селянства та козацтва наприкінці XVI – початку першої половини XVII ст.
Польське магнатство вважало, що український народ повністю підкорений, будуть припинені виступи, настане «золотий спокій», але допустилися помилки. Умови для українського селянства були настільки важкими, адже влада належала Речі Посполитій, якою завдавалися кривди, чинилися утиски королем, магнатами і зрештою шляхтою. Це викликало неабияке обурення зі сторони захисників селянства – козацтва і призвело до вибуху повстання 1648 року, що отримало назву «національно-визвольна війна», сучасниками вона називалася українською революцією.
Можна виділити передумови виникнення національно-визвольної війни:
- утиски козацтва і свавілля магнатів по відношенню до них самих (арешти, катування, кріпацтво);
- пригноблення селянського становища (панщина, натуральна та грошова повинність, праця у феодальних маєтностях: лагодження греблі, возіння дров, вибілювання полотна, охорона панського майна);
- усунення українців та призначення іноземців на посадах в органі місцевого самоврядування;
- чинення перешкод при вступі на роботу (цехова, ремісницька, торгівельна);
- посилення політики щодо насадження уніатства і католицизму, переслідування православних.
Все перераховане стало результатом викликів українського морально-духовного суспільства. Відбувся вибух українського народу. Кінець 1647 року ознаменувався ростом чисельності народних повстань, які очолив культурний, суспільно-політичний діяч, гетьман України Богдан Хмельницький.
Богдан Хмельницький походив із сотницького роду Михайла Хмельницького, отримав дві освіти: Київська братська школа, Львівська єзуїтська колегія. Будучи освідченою людиною крім української, володів ще польською, російською, турецькою, татарською, французькою мовою. Після отримання освіти прибуває до козацького війська, приймає участь у польсько-турецькій війні, яка тривала з 1620 по 1621 рік. Битва під Цецорою для Хмельницького стала полоном. Визволений з дворічного заточення у в’язниці, вертається на Запорізьку Січ.
Повернувшись з перемогою із морського походу проти турків, одружується, отримує титул сотника міста Чигирин, потім призначається писарем у реєстровому козацькому війську. Внаслідок повстання 1637 року його позбавили посади писаря. Чигиринський сотник проявляв себе як розумний військовий та політичний діяч. Хмельницький з дипломатичною місією відправляється до короля, подаючи йому скарги важкого становища українського населення, захищає їхні права і свободи.
За дорученням польського Владислава IV відправляється з реєстровим козацтвом, приймаючи участь у франко-іспанській війні. 1646 року військова тактика Хмельницького посприяла у перемозі під фортецею Дюнкерк. По поверненні додому отримує страшну звістку про вбивство у Суботові його десятирічного сина і викрадення жінки чигиринським підстаростою Данилом Чаплинським.
Початок народної війни припав на вересень 1647 року. Проводилися підготування, розроблялася військова тактика, але Хмельницький не зміг зрозуміти того, що таємний план буде виданий польській шляхті зрадником із їхнього кола. Хмельницького було заарештовано при коронному гетьману, польському магнату Миколі Потоцькому. Річ Посполита не знайшла жодних доказів провини Хмельницького, але вдалася до хитрих намірів – відпуску і вбивства сотника Богдана. Проте з допомогою Михайла Кричевського Хмельницький тікає.
Хмельницький і син Тиміш взимку 1647 року приїжджають на Запорізьку Січ. З квітня 1648 року – рада запорізьких козаків обирає Богдана Хмельницького гетьманом. Серед оточення гетьмана були люди помірковані та радикально налаштовані, але йому вдалося їх об’єднати навколо національно-визвольної ідеї. До ідейного кола слід віднести: Богуна, Бурляя, Гирю, Гладких, Дженджалія, Кривоноса, Виговського та інших.
Дипломатичні здібності Хмельницького дали можливість для чіткого налагодження зв’язку козацтва з простим селянством, закликаючи їх ставати до боротьби проти магнатського та шляхтського свавілля. Формувалися повстанські загони, перевдягнені в жебраків та богомолів козаки проводили серед міського і сільського населення агітацію усіляко перешкоджати польській шляхті. Хмельницький відсилає посольську місію в Крим, а сам готується до війни з Річчю Посполитою. Дипломатія стала убезпеченням Хмельницького від здійснення атаки з південної сторони, передбачала міцну підтримку кінного війська татар. Складнощів зазнали дипломатичні переговори з ханом Криму Ісламом – Гіреєм.
Українській делегації та гетьману чомусь не довіряли, проте добре розуміючи звичаєву практику кримських татар, Хмельницьким надаються докази щодо «щирої любові» Речі Посполитої до таких держав як Туреччина і Кримське ханство. Хан дає дозвіл перекопському мурзі Тугаю-бею підтримати Богдана Хмельницького. Тугай-бей негайно вирушив на допомогу Хмельницькому з кіннотою в чисельності чотирьох тисяч осіб.
В тім кримський хан за такий союз з гетьманом попросив прислати до Криму в заручники козака зі знатного роду, ним виявився син Богдана – Тиміш Хмельницький. Проте розуміючи татарську підтримку, Хмельницький розумів, що татари не лише воюватимуть, а й будуть займатися грабіжництвом України. Попри тяжкість союзних умов і дипломатичних відносин Хмельницькому все ж таки вдалося вирвати перемогу.
Повстання щоразу зростало завдяки виданим гетьманом Хмельницьким універсалам. Утворювалися загони з добровільних селян і міщан. Повтсанцями захоплювалися і спалювалися панські маєтки, займалися ліквідацією магнатів та шляхти. Для не уможливлення об’єднання січового козацтва на Наддніпрянщині з повстанськими загонами, польським гетьманом Потоцьким підготовлюється військовий похід.
Трагічними наслідками обернулася війна Хмельницького з Річчю Посполитою 28 червня 1651 року під Берестечком. Військо Іслам-Герея відступило в битві проти польської шляхти, залишивши Богдана Хмельницького. І коли Хмельницький, залишивши військо доганяв хана, король Як Казимир ІІ скористався моментом завдати нищівного удару по українському селянству і козацтву. 1-2 червня 1652 року – союзні війська Хмельницького і Кримського ханства розгромили Річ Посполиту під горою Батогом (село Четвертинівка, Тростянецький район, Вінницька область). Це була остаточна перемога українського гетьмана. Після смерті Хмельницького в серпні 1657 році і його поховання в церкві святого Іллі у Суботові розпочався занепад української державності, який історіографи назвали «Руїною».
Збройна боротьба за Українську державу в 1919-1921 рр.
Під час повстання у грудні 1918 р. на підтримку Директорії виступили значні сили повстанців, загальною кількістю до 300 тисяч бійців. Однак у Директорії не було ані фінансів, ані зброї, ані відповідних організаторських кадрів, щоб тримати таку кількість бійців, і тому після звільнення Києва більшість із них розійшлася по домівках.
Одночасно з успіхами Директорії в Україні наприкінці 1918 р. у Москві було створено залежний від Кремля маріонетковий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». Цей «уряд» слугував прикриттям для російської агресії проти України. Численні більшовицькі армії на чолі з В. Антоновим, Й. Сталіним і В. Затонським без оголошення війни у грудні 1918 р. почали наступ на Україну. Директорія надіслала радянському урядові ноти протесту, на які не одержала відповіді. Тож Директорія змушена була оголосити війну Радянській Росії. У результаті боїв грудня 1918 – січня 1919 рр. більшовицькі війська зайняли Лівобережжя, а в лютому 1919 р. змусили Директорію залишити й столицю.
У березні 1919 р. українське військо перейшло у контрнаступ, завдаючи ударів по більшовицьких загонах у районі Бердичева й Житомира. Це унеможливило наміри російських більшовиків прорватися через Румунію на Угорщину для допомоги угорським комуністам, які тоді почали революцію в Угорщині під проводом Бели Куна. Більшовицький уряд Леніна в Москві планував допомогу угорській революції після того, як угорські комуністи під гаслами «світової революції» захопили владу в Угорщині.
У серпні 1919 р. армія УНР і Українська Галицька Армія організували спільний похід проти більшовиків під командуванням генералів М. Юнакова і В. Курмановича. Об’єднані армії загальною кількістю 85 000 бійців і близько 15 000 українських повстанців наступали на Київ й Одесу. Після напружених боїв у серпні вони зайняли Вінницю, Старокостянтинів, Бердичів, Житомир та увійшли у Київ. Однак у той самий час до Києва увійшла і російська білогвардійська «Добровольча армія» А. Денікіна. Щоб не допустити конфлікту на новому фронті, українські частини було відтягнуто з Києва.
Попри певні успіхи українських військ у середині 1919 р., відтоді дедалі більшу роль у ситуації на фронтах починають відігравати нерегулярні частини українських повстанців, які сприйняли гасло «За вільну Україну».
Ситуацію ускладнювало те, що навіть за умов війни в українському уряді існувало шкідництво й антидержавні дії.
Зокрема, «за бонапартизм» було розстріляно одного з найуспішніших українських командирів – Петра Болбочана (1883-1919 рр.). Командир Запорізької дивізії Болбочан, як стверджували сучасники, був «перший у наступі і останній у відступі». У 1918 р. Болбочан визвольними походами пройшов від Волині через Київ до Харкова і від Харкова через Мелітополь на Севастополь, очищуючи Україну від більшовиків, брав участь у придушенні більшовицьких повстань та розгромі загону червоних під Полтавою в 1918 р. П. Болбочана заарештувала влада УНР і розстріляла – за «недемократизм». У той час, коли країна перебувала в страшній кризі, більшовики здійснювали численні злочини і їх ніхто не карав, було вбито одного з кращих українських командирів. Під впливом цих подій у 1919 р. фронт, по суті, розвалився. Отаман Григор’єв, який мав десятки тисяч бійців, написав урядові: «У Києві зібралися сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на своєму місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини». Перед смертю полковник Бол-
бочан написав урядовцям: «ІЦо ви всі робили? Ви руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати діяльність моїх частин і провокували моє чесне ім’я. Скажіть, будь-ласка, що ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть, чи було хоч одне ваше розпорядження, яке мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен? Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними писарями. А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна й працьовита, ви спішите замінити таких».
Цивільні управлінські кадри УНР, на відміну від ЗУНР, були вкрай низької якості. Це зумовлювалося жорсткою антиукраїнською селекцією, яку протягом століть проводила Російська імперія.
Після поразки військ Денікіна в жовтні 1919 р. більшовики основними своїми силами вдарили на Україну. У цей час Червона армія досягає чисельності в 5 мільйонів бійців. Радянський уряд мав значні тили на території Центральної Росії, де отримав можливість проводити посилену мобілізацію. Натомість армія УНР у жовтні 1919 р., зазнавши відчутних втрат від епідемії тифу та війни по всьому периметру підконтрольних їй територій, сягала близько 40 тисяч бійців.
У цих критичних умовах українське військо почало рейдову війну в тилу ворога. У Першому Зимовому поході (6 грудня 1919 р. – 6 травня 1920 р.) армія УНР під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка вирушила в тил ворога на Єлисаветградщині, причому частина українських загонів форсувала Дніпро.
У вкрай тяжких умовах український уряд на чолі з Симоном Петлюрою змушений був у квітні 1920 р. укласти Варшавський договір з Польщею. УНР в обмін на допомогу з боку Польщі у війні проти більшовиків визнала де-факто встановлені кордони, тобто уряд Петлюри, перебуваючи в безвиході, змушений був змиритися з окупацією ЗОУНР. За Варшавським договором Польща зобов’язувалася не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України, та гарантувати національно-культурні права українського населення в Галичині.
Симон Петлюра, син Василя Петлюри (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія — 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Після підписання Варшавського договору почався спільний польсько-український наступ на більшовиків. Польська армія, а також дві українські дивізії і армія, що повернулася з Зимового походу, рушили в наступ. Уже 7 травня 1920 р. українська дивізія під керівництвом М. Безручка разом з польськими частинами увійшла до Києва. Однак розтягнуті комунікації українсько-польських військ та посилення більшовицьких армій новими резервами дозволили Червоній армії почати контрнаступ. У результаті контрнаступу кінна більшовицька армія під проводом С. Будьонного дійшла аж до Варшави. 15 серпня 1920 р. армія Будьонного була розбита в самому передмісті польської столиці.
За наслідками війни, всупереч Варшавському мирному договору Польщі з Україною, який забороняв укладання угод без згоди союзника, Польща підписала Ризький мирний договір з більшовицькою Росією. За цим договором до Польщі відійшла Волинь. Боротьба українських військ у 1920 р., хоча й не призвела до перемоги, проте дала змогу населенню Волині, попри антиукраїнські репресії з боку польської влади, перебувати в значно кращій ситуації, ніж українці під владою СРСР, і, зокрема, уникнути Голодомору 1932-1933 рр.
Після запеклих боїв з переважаючими силами супротивника наприкінці жовтня 1920 р. українські регулярні частини залишили територію України.
Останній збройний виступ регулярних частин УНР проти більшовиків відбувся під командуванням генерала Юрія Тютюнника у листопаді 1921 р. Завданням Другого Зимового походу було скоординувати численні партизанські загони, що діяли в Україні, з метою організації загальноукраїнського повстання. Проте для такої задачі сил було явно не досить. Були організовані три групи – бесарабська, подільська й волинська. Бесарабська група була розбита невдовзі після переходу через кордон. Подільська група успішно пройшла з боями Поділля й дійшла до Київщини, звідки повернулася через Волинь до польського кордону. Волинська група, що нараховувала близько 800 бійців, 4 листопада 1921 р. перетнула радянський кордон. 7 листопада вона захопила Коростень, Житомир і дійшла до Київщини. Проте повстанці були вкрай виснажені й погано озброєні. Вирушаючи в похід, вони мали лише одну рушницю на двох. Оточена переважаючими силами кінноти Г. Котовського, Волинська група була розбита у запеклому бою під с. Малими Миньками (нині Народицький р-н на Житомирщині). 359 бійцям, що потрапили до полону, запропонували перейти на бік більшовиків. Після того, як вони одностайно відмовилися, 21 листопада 1921 р. більшовики розстріляли їх під с. Базаром (нині Народицький р-н на Житомирщині).
Надалі збройна боротьба за Українську державу у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. тривала виключно силами українських повстанців. Вона в цілому закінчилася до 1923 р., після вбивства більшовиками основних повстанських командирів.
Під час Визвольних змагань 1917-1923 рр. Україна змушена була боротися одночасно на кілька фронтів. Ця боротьба точилася без зброї та боєзапасів, не маючи тилу та жодної підтримки ззовні. Попри ці надскладні умови, сотні тисяч мешканців України самовіддано й героїчно встали на боротьбу за незалежну Україну. Водночас під час Визвольних змагань 1917-1923 рр. була виявлена критична невідповідність тогочасної політичної еліти масштабові завдань, які постали перед Україною. Еліта увійшла в період національно-визвольної боротьби не готовою ані ідеологічно, ані психологічно, що призвело до низки руйнівних помилок на початку Визвольних змагань (насамперед це стосується ліквідації армії).
Поразка Української державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. коштувала Україні мільйонів жертв. У результаті цієї трагедії зникла Українська держава, яка одна могла захистити український народ від цілеспрямованого знищення чужими державами, насамперед Радянським Союзом.