Давав 100 гривень на день, – Мішина зізналась, чому вагітною пішла від батька свого сина

Українська акторка Ксенія Мішина раніше зізнавалась про психологічне насильство, яке пережила з боку батька її сина. Вона пригадала, що пішла від нього вагітною попри те, що пара планувала весілля.

Чому Мішина пішла від чоловіка вагітною

Ксенія Мішина пригадала, що батько дитини запропонував їй одружитися. Але після цього у стосунках розпочалось пекло та тиранія. Чоловік взагалі не підтримував вагітну дівчину.

Я не могла на кухню зайти й щось приготувати, бо запахи просто. Він давав мені 100 гривень на день, а я голодна. У нас у шафі лежала велика кількість баксів. Я казала: “Давай сходимо в ресторан”, – “Ні, дорого, їж дома. Зателефонуй батькам, якщо хочеш їсти, нехай вони тобі дадуть грошей”. Максимально дивні речі,
– пригадала акторка.

Спершу Ксенія мирилась з таким зверхнім ставленням, але пізніше чоловік став для неї огидним. Тому вона відмовилась виходити за нього заміж і переїхала до мами.

Інтерв’ю з Ксенією Мішиною: дивіться відео онлайн

Як батько Платона об’явився на початку війни

Батько Платона вперше за життя свого сина вийшов на зв’язок з Ксенією Мішиною на початку повномасштабного вторгнення.

Ця людина з’явилася на початку війни й вперше за 10 років мені сказала: “Я тоді був хлопчиком, і дуже злякався. Мені немає виправдання”. Але через пів року наших нових відносин зробив те саме. Я сказала: “Все, до побачення”. Він злякався відповідальності, що у нього буде дитина,
– поділилась артистка.

Ксенія має свій масштабний погляд на всю ситуацію. Вона рада тому, що стала мамою.

“Це просто моя доля. Це людина, яка подарувала мені дитину, бо я не знаю в якому разі я б народила дитину. Подарувала і пішла, без судів і проблем, без весіль і розлучень. А в мене з’явився класний син”, – розповіла Мішина.

Ксенія Мішина з сином / Фото з інстаграму Ксенії Мішиної

Що таке істина?

Я закінчив вечірню роботу, відпустив кур’єра, склав папери й сам хотів іти спати, коли до канцелярії ввійшов Абрамов. Це був мій непосередній начальник, у якого я секретарював, — начальник району БАМЛАГу. Оглянувшись, чи немає ще кого в кімнаті, він глибоко зітхнув і сказав:

— У нас завтра буде дуже тяжкий день: до нас іде Большаков-Начальника Урульгинського таборового відділу Большакова, якому підлягав у числі інших начрайонів Абрамов, я вже бачив одного разу. Це було три місяці тому, коли я прибув етапом із СИБЛАГу до Урульги. Хоч ми були й змучені довгою їздою в товарних вагонах і голодні з учорашнього дня, але раді, що попали в БАМЛАГ, про який між в’язнями ходило стільки гарних, майже фантастичних чуток. Але нас виморили три години посеред двору пересилки. Оточені конвоєм, ми стоячки чекали, коли заявиться Большаков — подивитись, що за людський матеріал йому прислано з СИБЛАГу. Уже прийшла агітбригада в яскравих ситцевих сарафанах і плисових штанях, уже завгосп привіз на візку нарізані пайки хліба й іржаві оселедці, а Большакова все не було.

Нарешті розвалькуватою ходою, переступивши кордон конвою, до етапників підійшла дебела, гладка людина з орденом Червоної Зірки на грудях. В’язні притихли, чекаючи, що цей, як видно, найголовніший туг начальник накаже нагодувати нас і розважити виступом агітбригади. Але Большаков вирішив наснажити нас перше духовною їжею. Розкарячивши ноги в начищених до блиску чоботях, певний, що кожне його слово багато важить для нас, він почав шаблонну промову, в якій раз у раз чулися спаровані слова — “партія і уряд”, “робітники й селяни”, “капіталісти й поміщики”, що правили Большакову за вихідні пункти, з котрих він починав кожну нову фразу.

Нам сказано, що партія й уряд довірили нам кайло й лопати, щоб збудувати другу колію великої сибірської магістралі, й ми повинні пишатись цим й виправдати довір’я. Закінчив він трафаретною фразою, яку ми не раз уже чули й бачили на таборових написах: “У гарячій роботі тане ваш строк!”

Якби Большаков говорив своїми словами й наші кишки не бурчали, вимагаючи харчу, він, може б, і збадьорив нас, незважаючи на свій антипатичний вигляд і хрипкий голос, — що не кажіть, а це ж БАМЛАГ! — а так ми повеселішали тільки тоді, коли одержали хліб та оселедці й, виладнавшись по чотири в ряд та уминаючи на ходу свої пайки, подались до етапних вагонів під веселий спів агітбригади:

Шагай вперед, комсомольское племя,

Шагай вперед, чтоб улыбки цвели.

І ось цей Большаков іде в наш таборовий район, де я, працюючи в канцелярії, просто відпочивав після виснажливої фізичної роботи в попередньому таборі.

— Це дуже тяжка людина — буде до всього чіплятися, в усі шпарини заглядати, — сказав мені Абрамов, котрому, видно, приїзд Большакова затщавав неабиякого клопоту.

Я сприйняв цю звістку спокійно: чи не однаково мені, якого там начальника притарабанить до нас таборова бенеря? Мокрий води не боїться, й голого не обдереш! Мені — що? Справи моєї канцелярії, як кажуть бухгалтери, — в ажурі, а відносини з моїм непосереднім начальником Абрамовим — добрі. Навіть, як на таборові умови, то, я сказав би, — ніжні. Неприродно ніжні. Справді, де ви бачили, щоб таборовий начальник називав підлеглого йому в’язня не тільки через “ви”, а ще й на ім’я та по батькові?!

Ці незвичайні стосунки склалися в перший же день мого прибуття етапом до Каримського району. У БАМЛАЗі був широкий розмах робіт і тому там була велика потреба в більш-менш освічених людях. Мені запропоновано працю молодшого контролера-замірника. Незважаючи на знадні переваги над фізичною працею, на якій я був раніш, я, знаючи вже роль контролера-замірника в таборі, відмовився від цієї пропозиції й чекав у бараці, коли мене припишуть до якоїсь робочої бригади.

Раптом мене викликано до начальника району.

Немолода вже людина з полисілою головою й стомленим виглядом пильно подивилась на мене й спитала:

— Чому ви не хочете бути контролером-замірником? Він був одягнений у цивільне, без зброї, і голос його

був тихий, ніби навіть сумний, що зовсім не личило таборовому начальству. Але саме це прихилило мене до нього, і я відповів одверто:

— Не хочу бути між молотом і ковадлом.

— Цебто? — спитав він, підперши голову й розглядаючи мою засмальцьовану ватянку, надіту на спідню сорочку, й рвані ватяні штани.

— Якщо я працюватиму сумлінно, я змушений буду викривати “туфту”* (* Т у ф т а (кримін. жаргон) — підробка, маскування незакінченої роботи, щоб видати її за цілком виконану.), про яку в’язні кажуть: “Без туфты и аммонала — не было б Беломорканала”

Начальник сумно всміхнувся, а я казав далі:

— У такому разі я буду ненависний своїм товаришам по нещастю — таким же в’язням, як і я. Якщо ж покриватиму “туфту”, я буду для вас поганим працівником, і ви матимете цілковиту підставу віддати мене знову під суд, де я дістану тепер уже заслужену кару.

Начальник потер долонею полисілу голову, наче хотів знайти й не знаходив слів заперечити мені, потім раптом відкинувся на спинку стільця й спитав:

— А якщо я запропоную вам бути моїм секретарем, ви погодитесь?

— Принципово я погодився б, але, на жаль, це неможливо.

— У мене дуже погана стаття й великий строк.

— Я знаю це. Саме тому я й пропоную вам бути моїм секретарем.

Я, вражений, здивовано подивився на незвичайного таборового начальника, не знаючи, як сприйняти його слова, а він додав:

— . Бо знаю, що в мене працюватиме чесна, порядна людина.

Я відчув щем у горлі й вологість у очах, котрі з дитинства ще ні разу не плакали. Я зробив над собою зусилля й опанував почуття, що, поза моєю волею, вийшли з-під контролю.

Тепер уже весело, а не сумно всміхаючись, начальник промовив:

— Ну, значить, як кажуть, — по руках? — і став писати до коменданта районного штабу — помістити мене в одній кімнаті з лікарем і завурче*, до штабної їдальні — годувати мене за ітеерівським раціоном, далі, глянувши ще раз на мій рваний одяг, похитав головою і написав третю записку до начальника постачання.

— Вас обмундирують за першим строком, а то вигляд у вас не того.

Після тяжкої, виснажливої роботи з недоїданням і недосипанням у СИБЛАЗі все це здавалося казковим сном, і чи треба казати, що я став працювати в Абрамова не за страх, а за совість.

Хоч мене самого завтрашній приїзд Большакова мало обходив, але, відчуваючи, що він турбує мого лагідного шефа, я спитав:

— Чим я можу бути вам завтра корисний?

* Ф і л о н (абревіатура) — “фиктивный инвалид лагерей особого назначения”

** Завурче — помічник начальника таборового пункту по труду, цебто завідував обліком і розподілом на роботу в’язнів.

— Приготуйте обліковий склад кожної колони нашого району й, поки Большаков не поїде, будьте весь час при мені, щоб я кожної хвилини міг дістати від вас потрібні відомості про людей на колонах.

Мій начальник Абрамов глибоко зітхнув.

— Пропав завтра день! Почнеться морока з вишукуванням філонів**, відмовників. Буде дорікати, що не виконуємо план, а хто й де той план виконує? — ніби думаючи вголос, промовив Абрамов і закінчив: — Так ви ж дивіться, голубчику.

Абрамов не любив, коли я називав його, як годиться в’язневі, “громадянин начальник”, але я, щоб не наскочити на можливі закиди у фамільярності з боку сторонніх осіб, уникав називати його на ім’я та по батькові; тепер же, бачачи, як непокоїть мого доброго начальника завтрашній день, і сам проймаючись його турботою, я запевнив, устаючи з-за столу:

— Усе буде гаразд, Петре Степановичу! Не турбуйтесь.

— Бог не видасть, свиня не з’їсть, — сумно посміхнувся Абрамов, але я не зрозумів, чи сказав він приповідкою заради дотепу, чи натякав на непомірно гладку статуру нашої завтрашньої грози. Подейкували в таборі, що Большаков уже двічі їздив лікуватися — знімати зайвий жир, але, повертаючись до своєї начальницької роботи, він знову жирів. Відома була в’язням і його прихильність до “блатних” Кожного разу, коли Большаков приїжджав на колони, де переважали “блатні”, його зустрічали радісними вигуками “Батя приїхав! Наш батя!” І Большаков не лишався в боргу. З глибоких кишень своєї шинелі він діставав жменями махорку й, мов новорічний Дід Мороз, роздавав її направо й наліво, добродушно примовляючи: “Куріть, хлоп’ятка, куріть!” Але тою ж мірою, якою він потурав усяким справжнім злочинцям, він ненавидів “контриків”, цебто в’язнів, засуджених за 58-ю статтею, і на роботу в штабі відділу брав осоружну “контру” тільки в крайньому разі, коли не можна було підшукати відповідних побутовців.

Ще звечора, коли від мене пішов Абрамов, я приготував окремі аркушики особового складу кожної колони, склав їх охайно в папку й ранком наступного дня, як тільки кур’єр прибіг кликати мене, я з папкою в руці пішов до кабінету свого начальника. Там уже сидів, розвалившись на стільці й не знявши кашкета, Большаков. Я кивнув головою на знак привітання й став біля дверей чекати розпоряджень свого начальника, як то годилось в’язневі.

Большаков глянув заплилими жиром очима на мене й, одразу визначивши з мого обличчя бридку йому 58-му статтю, скривився й сердито забурчав:

— Води принеси! Хіба не бачиш — карафка порожня? Хоч це й не входило в мої секретарські обов’язки, я

поклав папку на стільця, мовчки взяв карафку й пішов по воду. Раптом позад мене почувся грубий покрик:

— Та що ти дибаєш, як три дні не їв? Ану — на цир-лах*!

Це стосувалось мене, бо в кімнаті більше не було в’язнів. Я не обернувся й не наддав ходу, а тим самим темпом вийшов з кабінету й за хвилину приніс назад карафку з водою. Мовчки поставив на стіл, відійшов до дверей і повернувся лицем до Абрамова, чекаючи від свого начальника дальших розпоряджень.

Абрамов мовчки дивився кудись у просторінь крізь вікно, уникаючи зустрітись поглядом зі мною й Больша-ковим. Пасивність Абрамова під час цієї сцени, видимо, якось вплинула на Большакова: він тільки сердито глипнув на мене за те, що я не налив йому запобігливо води в склянку, але обійшовся без грубощів. Важко крекнувши, він сам налив собі води й одним духом випив усю склянку, немов його давно мучила спрага. Большаков одсапнув і сказав Абрамову:

— Ну що ж, нам нема чого туг кантуватись**, їдьмо на колони.

З цієї хвилини він не звертав на мене ані найменшої уваги, наче я випарився в повітрі, дарма що цілий день я стирчав перед ним і Абрамовим.

Я сів поруч шофера в Большаковому “газику”, а позаду розсівся Большаков, залишивши тільки трохи вузького місця Абрамову.

“Ми намагаємось казати їм правду про війну”. Як пояснити дітям, що відбувається

Десять днів тому український письменник-фантаст Антон Ейне мав випустити свою останню книгу, але тут вторглися росіяни. Тепер, каже він, це більше не має значення. Він з дружиною та їхнім трирічним сином ховається у Києві.

Вони живуть у 24-поверховому житловому будинку з підземним паркінгом, де люди сплять на бетонній підлозі. Там страшенно холодно, до того ж Антон хвилюється, що будівля може завалитися. Тому він і його сім’я почуваються в безпеці у квадратному бетонному колодязі між ліфтами.

Це стало їхнім притулком під час постійних повітряних тривог. Вони приносять іграшки та планшет для свого сина й стежать, щоб він сидів у найбезпечнішому кутку.

Антон каже, що їхній син хвилюється, ставить багато запитань. “Вчора моя дружина спустилася вниз, а коли вона повернулася, він запитав: “Мамо, вони у тебе стріляли?”.

Дружина відповіла: “ні, любий”, а він знову спитав: “Вони застрелять мене? Я не хочу, щоб вони робили “бах-бах”.

Антон каже, що деякі батьки пришили на одяг позначки з групою крові своєї дитини і вчать з ними домашню адресу та імена батьків на випадок, якщо вони розлучаться.

І поки вони ховаються у притулках або намагаються сісти на потяги до безпечного місця, багато батьків також розмовляють один з одним про те, як війна впливає на їхніх дітей і як найкраще захистити їх від травм.

“Деякі батьки кажуть дітям, що це гра, – каже Антон. – Ми намагаємося казати синові правду, але м’якшу, адаптовану до розуму трирічної дитини”.

“Ми кажемо йому, що на нас напали погані солдати, а хороші солдати, ті з українським прапором, нас захищають, і тут, у цьому укритті ми захищені”.

Малюнки сина Антона, схоже, не мають ознак травми, але у деяких друзів Антона є старші діти, і малюнки, які вони малюють, чітко показують, що вони постраждали від ситуації.

Подруга Антона поділилася малюнком свого чотирирічного сина після ночівлі у бомбосховищі – на ньому зображені люди, які тікають від великого червоного диявола

Подруга Антона поділилася малюнком свого чотирирічного сина після ночівлі у бомбосховищі – на ньому люди тікають від великого червоного диявола

Батьки та вихователі дитячого садка його сина продовжують спілкуватися через Telegram. Вони діляться порадами, як говорити з дітьми про те, що відбувається.

“Хтось навіть поділився інструкцією, як пояснити дітям, чому дорослим можна тепер лаятися, тоді як у звичайному житті це було заборонено”, – каже Антон.

Антон та його дружина почали менше звертати увагу й на інші моменти виховання. “Через цю ситуацію син дивиться набагато більше мультфільмів, ніж зазвичай, і їсть набагато більше солодощів, ніж зазвичай. Нам потрібно чимось його зайняти – він не повинен звертати занадто багато уваги на те, що відбувається”.

“У цей час психологи радять бути лагіднішими з дітьми, пестити їх набагато більше, ніж зазвичай”, — каже Антон.

Але щодо безпеки, мають бути суворі правила. Їхня трирічна дитина швидко зрозуміла, якщо чути сирену, сім’я повинна тікати й ховатися.

“Щойно ми чуємо сирени або отримуємо сповіщення, ми кричимо: “У притулок!” і хоч би чим був зайнятий наш син, він все лишає і біжить. Він розуміє, що ситуація надзвичайна. Нас навіть дивує, наскільки добре діти розуміють необхідність правильно поводитися”.

Евакуйована родина з дитиною чекають на потяг до Румунії, на залізничному вокзалі Львова 5 березня 2022 року.

Оскільки російські обстріли посилюються, а колони ворожої техніки наближаються, багато українських батьків вирішили покинути свої домівки з маленькими дітьми.

Дослідниця з Києва Ганна разом зі своїми двома синами, яким вісім і шість років, поїхала до Польщі.

Цілими днями вони сиділи вдома, чули вибухи, чули як тремтять вікна, і їй довелося розповісти дітям, що відбувається. Їй було важко знайти баланс між реальністю і тим, скільки може витримати дитячий розум.

“Мені як матері було складно, тому що я мала пояснити правду, але водночас не налякати їх надто сильно”, – каже вона. Тож я просто сказала їм, що на нас напали, але зараз ми у безпеці. Проте коли відчуваємо, що нам треба йти, вони повинні слухатися”.

Стиль виховання Ганни також змінився – тепер не було місця дискусіям. “Зазвичай я прошу їх щось зробити, але тепер час виконувати накази”.

Дитина на гойдалці біля житлового будинку у Києві, пошкодженого ракетою

Після кількох днів обстрілів Ганна зрозуміла, що більше не хоче, щоб її діти чули вибухи, й вирішила залишити Україну. “Це було дуже, дуже важке рішення”, – каже вона.

Її дітям теж довелося прийняти важке рішення – вони могли взяти лише одну зі своїх іграшок. Її старший син обрав Беззубика, іграшкового дракона із мультфільму “Як приручити дракона”, а її молодший – іграшковий автомобіль-трансформер.

Для них це було складне рішення, каже Ганна – можливо, таке ж важливе, як і для неї самої покинути країну.

“Я думаю, що емоційне навантаження у нас було однакове”.

Їм знадобилося 52 години, щоби дістатися до безпечного місця у Польщі. Колишній чоловік Ганни привіз їх на кордон, а сам повернувся на війну.

Ганна каже, що подорож у зоні бойових дій з двома дітьми була виснажливою, і вона зрозуміє, чому багато її друзів вирішують залишитися ближче до дому.

Тепер вони у безпеці, але хлопці багато розпитують про своїх бабусь і дідусів, а особливо про батька, який залишився. “Це розриває мені серце, коли вони запитують, чи живий він, чи є в нього руки й ноги. Вони бояться, що він може отримати серйозну травму”.

Ганна каже їм спробувати жити сьогоденням. “У нас є лише тепер. І тепер ми у безпеці”, – каже вона.

Що саме розповісти дітям – вирішують кожні батьки окремо.

Оксана втекла з рідного Львова у Польщу. Її шестирічна донька має аутизм і вона важко переносить гучні звуки. Сирени повітряної тривоги дуже лякали її. Дівчинка розуміла, що її мама теж нервує, тож Оксані довелося розповісти їй правду про те, що відбувається.

“Я пояснювала, що це війна, і ми повинні бути у безпеці, і що через те, що відбувається, багато людей загинуло”, – каже Оксана.

“Важливо не вводити дорослих дітей в оману, тому що вони все одно відчувають, що ситуація погана”.

Синові Ірини лише два роки, і вона вирішила не розповідати йому зайвого. Провівши три ночі у бомбосховищі в Ірпені, вони втекли з міста і вирушили на Західну Україну.

Вона сказала синові, що вони збираються відвідати друзів, тому що він занадто малий, щоб зрозуміти, що їм загрожує небезпека. “Я не сказала йому, що йде війна. Я не впевнена, що йому потрібно це знати, він ще маленький”.

Антон і його родина поки що залишаються вдома, але з просуванням російських військ, можливо, їм теж незабаром доведеться евакуюватися. Він не впевнений, куди.

“Ніхто не знає, яке місце є найбезпечнішим, це – рулетка”, – каже він.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!