Путін боїться навіть мертвого: чому тіло Навального не віддають родичам

Уранці 19 лютого Людмила Навальна приїхала до моргу в Салехарді, де мало б зберігатися тіло її мертвого сина – “опозиційного” політика Олексія Навального – але ні її, ні адвокатів не пустили. На запитання “чи є там тіло Олексія?” співробітники не відповіли.

Згодом на переправі між Лабитнангі й Салехардом, на єдиному можливому маршруті з колонії, помітили кортеж. Цілком імовірно, що тіло Навального могли перевезти в інше місце. Політтехнолог Борис Тизенгаузен та ведучий каналу Ходорковський LIVE Сергій Асланян в етері 24 Каналу припустили, що тіло можуть не віддавати родичам з кількох причин або його взагалі кремують. Головне про Смерть Олексія Навального в колонії: усе, що відомо

Як повідомили у Слідчому комітеті Росії, тіло Олексія Навального можуть не видавати до 30 днів, а то і довше. Буцім, окрім перевірки, є розслідування справи, і в його межах рішення про видачу тіла ухвалює лише орган, який проводить перевірку.

Чотири причини, чому тіло не віддають

По-перше, Кремль використовує єзуїтський КДБшний трюк – потримати тіло Навального в неналежних умовах, щоб воно почало розкладатися та навіть у труні мало поганий вигляд. По-друге, російське керівництво прагне розтягнути подію в часі. Окупанти у такий спосіб вчиняють з усіма смертями відомих людей. Вони хочуть, щоб знизився градус невдоволення та протестів у Росії. По-третє, якщо російські спецслужби отруїли політика або інакшим способом вбили, їм потрібно приховати сліди злочину. По-четверте, у Кремлі прораховують і нейтралізують тих, хто може перетворити похорон у політичне дійство. Вони думають, що можуть прийти тисячі людей. Серед яких будуть відомі та впізнавані особи. Їм можуть сказати: “Йдемо на площу, не будемо розходитися”. Уявімо гіпотетично. Я не сильно вірю, бо їх залякають, але все ж,
– зазначив Борис Тизенгаузен. У Росії вже почалася робота, щоб похорон Олексія Навального пройшов максимально тихо, без шуму та пилу. Росіян починають залякувати й казати, що нашкодять їхній сім’ї або заберуть дітей, якщо вони вийдуть на масштабні мітинги. “Навіть мертвого Навального Владімір Путін побоюється, бо раптом все піде кудись не туди. З Євгенієм Пригожиним так трапилось. За ним пішли люди. Але зараз всіх “закатають в асфальт”. Ми ж бачимо, що він взагалі зійшов з розуму й фізично знищує людей”, – наголосив Тизенгаузен.

Тіло можуть кремувати

Водночас Сергій Асланян вважає, що причини смерті Олексія Навального навіть більше передбачені, ніж доведені. Тіло за жодних обставин не віддадуть – його найближчим часом кремують. Зона у виправній колонії селища Харп, де утримували “опозиціонера”, якраз є такою, звідки не повертають тіла вбитих. Це стара табірна система у невідомому місці та з обов’язковою кремацією. Ніхто й ніколи не отримає можливості навіть через століття провести ексгумацію зі спектральним аналізом та методами діагностики визначити причину смерті. Тіло не те щоб не віддадуть, ніхто не знатиме останнє місце, де воно було. Буде кремація і все. Не буде ні могили, ні пам’ятника,
– підкреслив ведучий каналу Ходорковський LIVE.

Передісторія смерті Олексія Навального

• У грудні 2023 року ув’язненого російського “опозиціонера” Олексія Навального перевели до виправної колонії №3 “Полярний вовк” в селищі Харп у Ямало-Ненецькому автономному окрузі.
• 16 лютого 2024 року російська Федеральна служба виконання покарань повідомила про смерть Олексія Навального у виправній колонії №3 Ямало-Ненецького автономного округу Росії.
• Дружина Навального Юлія того ж дня на Мюнхенській безпековій конференції заявила, що російський диктатор Владімір Путін і його оточення мають понести відповідальність за всі свої злодіяння.
• Президент України Володимир Зеленський і президент США Джозеф Байден також поклали відповідальність за смерть Олексія Навального на очільника Кремля.
• До вечора 17 лютого на акціях пам’яті Олексія Навального у 31 місті Росії затримали понад 340 росіян. Ба більше, деяких з них вже навіть позбавили волі на 15 діб.

Як середньовічний ченець, який ніколи не виїздив з дому, створив мапу світу

На другому поверсі бібліотеки Святого Марка у Венеції цілу кімнату займає єдина мапа – і виправдано, враховуючи її історичне значення та розміри (2,4 м x 2,4 м). Це – Mappa Mundi (у перекладі – “мапа світу”), завершена в 1459 році, яка зібрала в собі всі географічні знання того часу і вважається найкращою середньовічною мапою.

Майже вдвічі більша за знамениту англійську Герефордську мапу світу (бл. 1300 р.), ця вишукано декорована планісфера, що зображує Європу, Африку та Азію – шедевр Фра Мауро, ченця камальдольського ордену, який жив на маленькому венеціанському острові Сан-Мікеле.

Хоча нога ченця ніколи не ступала за межі Венеції, його Mappa Mundi дивовижно точно зображує міста, провінції, континенти, річки та гори.

На мапі немає Америки – оскільки Христофор Колумб здійснив свою подорож через океан лише 33 роки потому – а також Австралії. Але є Японія (або, як називає її Фра Мауро, Cipango) – і це перше її зображення на західній мапі. І чи не найбільше вражає те, що Африка зображена в оточенні води з усіх боків – задовго до того, як португальці обігнули мис Доброї надії в 1488 році.

“Це найстаріша середньовічна мапа, яка збереглася”, – каже Мередіт Франческа Смолл, авторка книги “Тут починається Темне море”, і додає, що вона також є й найповнішою.

“Це перша мапа, яка більше базується на науці, ніж на релігії. Герефордська мапа – це пропаганда, релігійна пропаганда”, – вважає науковиця.

Герефордська зображувала рай і пекло. Вона створена як збірник світових знань з духовної точки зору, натомість Фра Мауро застосував науковий підхід до своєї картографії. У своїх записах він твердив, що “перевірив текст практичним досвідом, досліджуючи протягом багатьох років і відвідуючи осіб, гідних віри, які бачили на власні очі те, про що я тут сумлінно повідомляю”.

Однак мапа має не тільки наукове та історичне значення. Що найбільше у ній вражає та одразу впадає в очі після підйому білими мармуровими сходами Бібліотеки Святого Марка, де зберігаються найцінніші й найдавніші рукописи світу, так це її велич та вишуканість.

“Вона величезна, красива, фантастично зроблена”, – каже історик П’єральвіз Зорзі.

Mappa Mundi Фра Мауро – це не просто контури країн і континентів, це чудова золотаво-блакитна картина, що містить дрібні малюнки розкішних палаців, мостів, кораблів, синіх хвиль, що перекочуються, і величезних морських істот, а також загалом 3000 cartigli – червоних і синіх анотації, написаних давньою венеціанською мовою, які розповідають історії, анекдоти та легенди.

У Норвегії, наприклад, такий напис супроводжує місце, де венеціанський купець П’єтро Керіні зійшов на берег після корабельної аварії. Згідно з легендою, він не тільки вижив у результаті аварії, але й привіз додому сушену рибу, таким чином поклавши початок венеціанській пристрасті до страви “баккала”.

Автор фото, Bildagentur-online/Getty Images

Інший напис вказує на Тарс – “царство, звідки прийшли волхви” – яке, як тоді вважали, було десь між Китаєм і Монголією.

Усі ці анотації розбірливо нанесені на мапі, і їх відносно легко розшифрувати носіям венеціанської мови, оскільки нинішній діалект не сильно відрізняється від мови 15-го століття.

Ці написи також переклали англійською мовою на інтерактивній мапі, яку створив Інститут і музей Галілея у Флоренції. Її демонструють на екрані в тому самому виставковому просторі, що й Mappa Mundi, і вона дає можливість поглянути на світ очима середньовічного ченця.

І це був не маленький світ. Хоча Фра Мауро прожив усе своє життя у монастирі на острові в затоці, він використовував знання мандрівників і торговців, які стікалися до квітучої Венеції, яка була “столицею картографії того часу”, пояснює Маргарита Вентуреллі, працівниця бібліотеки Святого Марка.

“Мапи були ключовими для торгівлі, тому що якщо у вас є хороша мапа, ви можете поїхати всюди, – додає Зорзі. – У Венеції вітали кожне нововведення у сфері картографії і добре його оплачували”.

Автор фото, Mo Peerbacus/Alamy

Бібліотека Святого Марка має одну з найбільших у світі колекцій класичних текстів

Основним джерелом інформації щодо Азії для Фра Мауро був купець і його співвітчизник, венеціанець Марко Поло, який опублікував свої подорожі за 150 років до того.

150 місць на мапі можна безпосередньо співвіднести з його подорожами. Наприклад, на острові Цейлон (нинішня Шрі-Ланка) гора Адама, де, згідно з легендами, переказаними Поло, поховано тіло першої людини – разом із його зубами та мискою, яка нібито мала магічну властивість примножувати їжу.

Окрім Поло, Фра Мауро мав численні інші джерела по всьому світу. Той факт, що карта для сучасних західних очей виглядає перевернутою, з півднем угорі, може вказувати на те, що він черпав натхнення у арабській картографії, зокрема мапі 12-го століття північноафриканського географа Мухаммада аль-Ідрісі.

Числа, які Фра Мауро називає “відстанню небес”, походять від математика й астронома Кампануса де Новара. “Від центру світу до поверхні Землі 3245 миль. Від центру світу до нижньої поверхні небес Місяця – 107 936 миль” тощо, пише він у верхньому лівому кутку Mappa Mundi.

Фра Мауро також виявляв здоровий скептицизм і не соромився критикувати – але іноді й використовувати – шановану “Географію” Птолемея, яку написав у Александрії в Єгипті Клавдій Птолемей у 150 році нашої ери. Цей твір для західного світу був втрачений протягом століть, поки у 1400-х роках його не відкрили заново й не переклали латиною.

Автор фото, The History Collection/Alamy

Раціоналістичний підхід епохи Відродження також виявився у тому, як він розмістив Адама і Єву в Едемському саду за межами планісфери, даючи зрозуміти, що небо – це не місце на землі. Такий погляд розділяв релігію та географію і був прогресивним для будь-якої середньовічної людини, не кажучи вже про ченця.

Усі ці новації та той факт, що мапа була завершена за кілька десятиліть до того, як Христофор Колумб відплив до Америки, сприяють тому, що Mappa Mundi Фра Мауро вважають географічним зв’язком між Середньовіччям і Відродженням.

Сучасним же відвідувачам мапа є нагадуванням про те, що колись карти були не лише практичними інструментами, а й витвором мистецтва – і способом розповідати найнезвичайніші історії.

Спогади про Голодомор: “Ми пішли з братиком по колосочки”

Тамара Бедренко дитиною пережила Голодомор на Київщині. В інтерв’ю DW вона розповіла про те, що бачила на власні очі.

Тамара Бедренко пережила голод у селі Кожанка на КиївщиніФото: DW

Із кожним роком стає все менше тих, хто пережив Голодомор 1932-1933 років. Серед них і 91-річна Тамара Бедренко. Їй було п’ять років, коли в село Кожанка на Київщині, де жила її родина, прийшов голод.

Deutsche Welle: Тамаро Михайлівно, розкажіть, будь ласка, про свою сім‘ю. Що Ви пам‘ятаєте з раннього дитинства?

Тамара Бедренко: Наша сім’я була невелика – брат Коля, я, молодший Стасік і батьки. У батька була кузня, але приїхали і з неї все забрали – і кувалду, і бормашину, і горно. Все забрали в колгосп. А ми якраз збудували нову хату. Тільки ввійшли в неї, а тут вже почався й голод. Мені тоді п’ять років було.

Спочатку в нас була корова, ми не голодували й пухлі не були. Але згодом корову в нас теж забрали в колгосп. Коли це сталося, ми почали голодувати. Забрали у нас зерно, знайшли в коморі у бочечці, було закопане. Знайшли й забрали. Нема зерна, нема молока – голод.

“Ну що їли? Їли калачики, їли пасльон, кругом виїдали. І черв’ячки”. Фото: DW

Як Вашій родині вдалося врятуватися від голодної смерті?

Мати зробила нам по торбинці через плечі, і ми пішли з братиком по колосочки. Вона проведе нас до поля колоски збирати, а сама повертається, бо як мати піде, то об’їждчик бив, а нас не бив. Ми там і зерна наїмося, і колосочків принесемо додому. У батька жорна були. Мати насушить, намне колоски, зробить муки, крупи якоїсь.

Ну що їли? Їли калачики, їли пасльон, кругом виїдали. І черв’ячки. Мати їх намиє, насушить, нажарить… Жолудів дуже багато вродило в лісі того року. Мати сушила, била ступою і пекла такі підпалки. Головне – молока не було, корови не було, ми дуже бідували, дуже голодували.

Дуже запам’яталося, як була конячка, що мертвих завозила на кладовище, і ту конячку вкрали молоді хлопці. Вони зарізали її й на тому попались. І суд судив їх, принесли вони те м’ясо на пошту. Люди прибігли, розібрали його. Ми набрали відро кишок, принесли їх додому. Мати їх помила, наварила, насмажила, то нам то був Великдень великий. Оце ми тих кишок наїлися.

А потім батько пішов у колгосп, пішов-таки, бо забрали всі інструменти, нічим було працювати вдома. Нас урятував ніби той колгосп, хоч і боялися, не знали, що воно таке. Але ми були раді, що батько пішов. Бо звідти він нам приносив шматочки макухи. Як принесе макуху, сусіди побачать, бо ми ж хвалимося, що ось – смокчемо макуху. Вони дуже просять, то мати потрошечки й сусідським дітям давала. А ще батько приносив з колгоспу в бідончику баланду, щоб ми не опухли.

Що з тих часів найбільше закарбувалося в пам‘яті?

Якось змололи ми трошки муки, наробила мама такі локшини. Висушила їх і заховала в торбинці на комин. То, каже, про чорний день буде. Ми так хотіли тих галушок, але мати нам їх не дала. Якогось дня прийшли ті патріоти, а ми троє на печі лежали. Ми побачили, що вони забирають наші галушки. А ми ж їх дуже хотіли! І ми вистрибнули з печі і видерли в них з рук ту торбинку. Ми її розірвали, ми кричали криком, ми плакали. Ми просили віддати ті галушки, бо нема ж навіть хліба, нічого. Не дали – ми розірвали ту торбу, трохи поїли сирими, а половину вони таки забрали.

Важко було, ми так плакали, що в нас очі виїли сльози, ми від тих сліз сліпли. І дитинства не було, були дуже чорні дні. Але найстрашніше мені було, щоб батьки були живі. Я оглядалася на батьків і на братів. Ми за руки тримали одне одного, щоб нікого не вкрали, щоб не опухли. Ми ділилися крихтою хліба. Перепаде мені більше, то я й Стасику дам.

А чи пам’ятаєте Ви, що відбувалося в Кожанці у ті роки? Чи бачила Ви, що люди вмирали?

Дуже мерли, дуже мерли. Звозили їх у спільну могилу, і, як-то кажуть, везли і мертвих, і живих. То я чула таку легенду від батьків, що попав туди живий у ту яму, то він пооб’їдав вуха мертві і, кажуть, виліз із тієї ями і дуже довго ще жив, врятувався.

Ми ходили з батьком збирали жолуді, але далеко не ходили, ось скраю в лісі, бо там далі лежали мертві. Чужі люди лежали прямо незакидані. Лежали трупи, то я й зараз пам’ятаю ті трупи. Було невідомо, скільки вмерло, тоді ж заборонено була казати таке. Бо все ж куди забрали? У Росію, а нам роти затуляли. А як я поїхала в музей Голодомору, на постаменті побачила книжки. Серед них була й кожанська, товста, здорова. Там було написано 900 чоловік поіменних. А скільки безіменних, ми не знаємо.

Тамара Бедренко: “. залишаю шматочок хліба, бо це наче моєму братику чи матері треба лишити той шматочок” Фото: DW

Як довго тривав голод? У який момент з‘явилася надія?

Два роки! 1932 і 1933. Це так зиму, літо і знов на 1933. Ну, а корову вже нам пригнали десь навесні, вже город орала. Вже нам було легше, батьку підтримку давав колгосп. Тоді вже пішла на полі і в городі картопелька, бурячок. Мати буряка червоного чи білого цукрового різала і варила нам компот. Компот ми з буряків пили, бо не було більше нічого солодкого. Уже ми пішли веселіше жити. Нам було дуже радісно, що ми наче вилізли з того багна і з того великого горя, дуже радісно було. Я й за дітьми своїми вже потім дивилась, щоб дитина не голодненька була. Якщо хоче, то все давала.

А чому, на Вашу думку, Голодомор в Україні відбувся?

Все було навмисно зроблено. Хай була у 1946-му у нас голодовка, то був неврожай, засуха була. Картопля не зійшла, і колосок не зійшов. А це? Було все! Дуже великий урожай був. Забрали ж у нас, все позабирали, галушки знайшли й ті забрали. Це було навмисно все зроблено. Хто його знає, хто міг таке захотіти. Я в політиці не знаюсь.

Як голодне дитинство вплинуло на Ваше подальше життя?

Я й зараз, коли їм, то “кришечку” ту бережу. І залишаю шматочок хліба, бо це наче моєму братику чи матері треба лишити той шматочок. Я не забула з тих пір, у мене в душі воно й зараз, наче вчора було. Мені страшно навіть його й згадувати. І страшно, і радісно на душі, що зараз є все. Їж, що хочеш, пий, що хочеш. Є! Хвалити Бога. Щоб не трапилося, не дай Боже, щоб не повторилось отаке. Бо колоска в полі вже немає, тепер тільки кукурудза, соняшники і ріпак. Не знайдеш колоска, і нема того буряка, нема тієї гички, що ми їли. Хочеться жити, хочеться далі жити, побачити, яким життя буде. Для мене нинішня пора дуже гарна, я дочекалася пенсію, маю ще трохи здоров’я. Я ще людям користь велику несу.

“Голодомор” на “Берлінале”: трагедія маловідома і нині (12.02.2019)

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video