Чому вірмени спалюють свої будинки і тікають з Карабаху

У селі Чаректар, біля гірської дороги, що з’єднує Нагірний Карабах з Вірменією, яскравими факелами палають кілька будинків. Поряд – вантажівки, повністю забиті речами.

“Ми не хочемо, щоб в наших будинках жили азербайджанці. Нехай самі собі будують будинки”, – каже 33-річний житель Чаректара Карен.

Він виріс у цих стінах, за цими вікнами, з яких зараз виринають величезні язики полум’я.

Тепер він перевіз батьків у Вірменію і планує облаштовувати своє життя вже на новому місці.

Карен впевнений: незабаром – можливо, через кілька років – він зможе знову повернутися в Чаректар. Повернутися не мирним способом – це зрозуміло з його інтонації та загального настрою.

Чаректар розташований у Кельбаджарському районі, а цей район, згідно з угодою, яка зупинила війну, через два тижні має повернутися під контроль Азербайджану.

Тому будинки палають і в Чаректарі, і в сусідньому Дадіванку, де розташований стародавній монастир, і в інших селах.

27 років тому в Кельбаджарському районі, який розташований між Нагірним Карабахом і Вірменією, також горіли будинки, і їх також спалювали вірмени – але у зовсім інших обставинах.

Карен вірить, що ще повернеться додому. Але зараз він, йдучи, спалює батьківський дім

Навесні 1993 року вірменські формування з боями зайняли територію цього району, азербайджанське населення тікало (через Муровдазький хребет, багато хто замерз насмерть), а вірмени взялися методично знищувати покинуті будинки – так само як вони робили це і в інших зайнятих районах Азербайджану.

Тепер все змінилося – терміново евакуюються вже самі вірмени.

Дорогою, що веде через Кельбаджарський район у Вірменію, одна за одною прямують вантажівки з речами та легкові автівки з прив’язаними до даху диванами та холодильниками. Тим же шляхом женуть і стада корів та овець – їх також переганяють у Вірменію.

В одному місці біля дороги розбирають ресторан – причому вантажать у машини не лише обладнання та меблі, а й навіть вікна та двері.

На дорозі, що веде у Вірменію, – величезний затор

Уздовж дороги тут і там пиляють дерева – треба забрати з собою все, що тільки вдасться, а дрова у Вірменії недешеві. Вантажівок з деревиною на трасі чи не більше, ніж машин з речами.

Згідно з мирною угодою, про яку повідомили в ніч на 10 листопада лідери Азербайджану, Росії та Вірменії, під контролем Баку залишаться і ті райони Нагірного Карабаху, які вони встигли зайняти, – тобто колишньої Нагірно-Карабаської автономної області. Зокрема – міста Гадрут і Шуша.

Туди вірменам так само немає зворотного шляху. Щоправда, президент Азербайджану Ільхам Алієв запевняє карабаських вірмен, що вони матимуть змогу мирно та щасливо жити під азербайджанською владою. Але йому, очікувано, не вірять.

Гаяне Аршакян тікала з Гадрута з доньками, мамою і свекрухою на початку жовтня і відтоді живе у готелі в Єревані.

“Я плакала усю ніч. Це таке потрясіння”, – розповідає вона про те, як сприйняла новини про мирну угоду, за якою Гадрут і її дім залишаться під контролем азербайджанців.

Гяне Арашкян повертатися нікуди: її рідне місто зайняла армія Азербайджану, а жити поряд із азербайджанцями вона не вважає можливим

Думки про повернення – навіть під обіцяним угодою контролем ООН – Гаяне відкидає: жити поряд із азербайджанцями вона не вважає для себе можливим.

Повертатися до Карабаху не збираються – принаймні поки що – не лише жителі тих територій, які перейшли або незабаром перейдуть під контроль Азербайджану, але й навіть біженці зі столиці невизнаного Нагірного Карабаху, Степанакерта, та інших районів, що залишаються в руках вірмен.

Незадовго до кінця війни карабаський омбудсмен Артак Бегларян твердив, що біженцями стали близько 90 тисяч людей – із приблизно 150-тисячного населення Карабаху.

Вулиці Степанакерта спустошені. Можливо, тимчасово

Вже після цього, 7 листопада, коли вірменська армія остаточно втратила Шушу (в чому зізналася лише заднім числом), розпочалася фінальна хвиля виходу вірмен з Карабаху: зі Степанакерта та інших районів масово – миттєво, в ситуації на межі паніки – евакуювалися залишки мирного населення. Дорога до Вірменії була забита машинами на відрізку в кілька кілометрів.

Тепер, через кілька днів після завершення боїв та обстрілів, Степанакерт виглядає нехай і не повністю вимерлим, але якимось ледь-ледь живим містом.

Майже всі магазини та готелі закриті. Де перебуває очільник невизнаної НКР Араїк Арутюнян, чиновники, які ще залишилися в місті, сказати не можуть.

“Треба залишатися. Треба жити далі”, – каже Вахе, власник магазину в Степанакерті

На вулицях – виключно чоловіки в камуфляжі, та й тих зовсім небагато. Вони бродять або стоять розрізненими групами чи поодинці.

У журналістів, які пропрацювали тут усю війну, складається враження, що саме зараз у Степанакерті все розвалилося – і попереднє життя сюди вже не повернути.

22-річна Діана Хачатрян втекла зі Степанакерта з маленькою донькою та свекрухою й живе у готелі в Єревані. Чоловік та всі інші родичі-чоловіки залишилися у Степанакерті. Зараз Діана думає, що сама вона туди вже не повернеться.

Ця стаття містить контент, наданий Twitter. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Twitter i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Прийняти та продовжити

Кінець Twitter допису, 1

“Я говорила з ними (після звістки про підписання мирної угоди – Ред.) – ніхто поки що нічого не робить. Усі чекають, що станеться диво і все це скасують, тому що всі розуміють, що так жити буде неможливо. В нас є гіркий досвід – не в мене особисто, мене тоді ще не було, але наші родичі, наші мами-тата кажуть, що жити поряд із ними (азербайджанцями – Ред.) – це неможливо”, – пояснює Діана, яка народилася через чотири роки після першої карабаської війни.

“Усі чекають, що станеться диво і мирну угоду переглянуть”, – каже Діана Хачатрян

“Ми б дуже хотіли повернутися, але якщо там будуть азербайджанці, то особисто я і багато хто назад не повернуться, бо ми боїмося за життя наших дітей. Ми знаємо, що якщо вони (азербайджанці – Ред.) поряд, то будь-якого дня ми можемо не прокинутися. Вони можуть просто зайти в наш дім і вбити. Ми навіть не віримо цим миротворцям”.

В останній фразі Діана говорить про російських миротворців. Багато хто саме з ними пов’язує надії на те, що жителі районів, які залишилися під контролем вірмен, поступово заспокояться, повірять у мир і повернуться.

У четвер російські десантники дісталися до Степанакерта, взявши під свій контроль дорогу, що з’єднує столицю Нагірного Карабаху з Вірменією. З п’ятниці між Єреваном та Степанакертом мають почати ходити безкоштовні автобуси, на яких біженці зможуть повернутися додому.

Багато з тих вірмен, які все ж залишилися у Степанакерті, нікуди їхати не збираються.

“Треба залишатися. Ми маємо залишитися. Життя має тривати”, – каже житель міста Вахе, сумно оглядаючи свій салон розкішних меблів, який розгромило вибуховою хвилею від ракети.

Але поки що шок від поразки та важких умов миру, на які погодилася Вірменія, в багатьох ще не минув.

Свекруха Діани, Нуне, одного разу вже була біженкою – вона тікала на самому початку карабаського конфлікту, у 1988 році, з Баку – столиці ще радянського Азербайджану.

“У Карабах зворотної дороги немає, – переконує Нуне. – Якщо все так і залишиться – а найімовірніше, все так і буде. Далі – не знаю. Особисто я б узагалі поїхала з Вірменії. Бо я вже не довіряю нікому”.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Прийняти та продовжити

Кінець YouTube допису, 1

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Львівські вірмени – природжені купці

Вірменські надгробні плити навколо вірменського собору. За вірменскими віруваннями, потрібно частіше ходити по плитах, щоб імена померлих повністю стерлися, тоді вони попадуть в рай.

Роль вірмен в історії Львова направду унікальна. Своїм купецьким талантом вони зробили це місто центром торгівлі між Європою і Сходом, своїми грошима вони спричинилися до зведення неперевершених архітектурних шедеврів, своїм неповторним колоритом вони на перетині впливів східних і західних спромоглися створити небачену у світі культурну ауру, де органічно поєднані і європейські, і східні риси матеріальної та духовної культури. Вірмени витворили для європейців той східний світ, який ніби пристосовувався до західних смаків, тобто той Схід, якого бажала Європа, і в той же час той світ, який залишався неповторним і унікальним.

Видатний діяч львівської громади, знавець тогочасного міського життя Ян Алембек, характеризуючи національні громади Львова XVI-XVII століть, пише про вірмен так: «Юнаки пильні, безстрашні, мужі спритні, мають пристрасть до розкошів, старці фанатичні й гостинні, дівчата вперті й смугляві, жінки трохи простакуваті, на старість уїдливі». Хроніст Бартоломей Зиморович відзначає мужність вірменської молоді, «вірменський запал», як він образно висловлюється, майже військову пильність тих озброєних вірменських купців, які серед небезпечних сутичок не раз проводили до Львова багаті каравани. Історик Владислав Лозинський вказує на жвавість і гостроту розуму львівських вірмен, східну гостинність, захоплення розкішшю й пихою. До цього він ще додає неабиякий торгівельний талант, велику енергійність і рухливість, яка розвінчує звикле уявлення про східні народи, і нарешті вроджений талант розпізнавати людей, що в різних ситуаціях із кожного вірменина робив досконалого торгівельного агента, драгомана і навіть дипломата.

Вірменам у новій батьківщині вдалося зберегти, бодай частково, свої давні звичаї й закони, вони судилися у Львові за власним правом, якому надавали великої ваги, неначе священному артефакту, винесеному з далекої вітчизни, але це право усією своєю практичною стороною повністю збігалося з Магдебурзьким правом, а ті його параграфи, які вражають екзотикою, були скасовані владою Речі Посполитої або занехаяні самими вірменами, залишаються тільки на папері неначе відлуння далекого світу і далеких спогадів, наче символ пієтету чи декоративний орнамент.

У цьому давньому праві є, наприклад, згадки і про розбиті на морі кораблі, і про прибережне піратство, і про поганських та християнських невільників; особливий параграф говорить як про смертельну образу, коли хтось когось «потягне за бороду», за вбивство вірменина вірменином належався штраф (wargielt) 365 злотих, бо в кожній людині є 365 членів, а рік має 365 днів; для того, хто присягає, необхідною умовою було те, аби протилежна сторона облила йому руку водою, ці та подібні їм залишки давніх згаслих звичаїв виглядають, як глухе відлуння минувшини.

Однак те, що вірмени аж до кінця XVII століття зберігали свої східні звичаї у вбранні, домашньому побуті, у спілкуванні, громадських і родинних звичаях, у характері й уяві, які мали багато окремих і відмінних рис, ще довго дуже оригінальним і теплим тоном відбивалося на суспільному колориті Львова. Себастіан Кленович у кількох віршах дав нам мальовничий образ вірменина, списаний проти неба на львівській торговиці, який, попри скупі риси, такий виразний, ніби ми бачимо оригінал в натурі (переклад М. Білика):

Тут вірменин волохатий, багатий на пахощі всякі,
Свій незліченний товар просто зі Сходу везе:
Шовк і тканини з бавовни, нитки золоті й срібну пряжу,
І килими, що на них турок лягає спочити.
Калмуса корінь, імбир, зерно кардамону і зілля –
Те, що в народі звуть «запашний очерет».

Перець у нього і лік на печінку найкращий – ребабар,
Є і мускатовий цвіт, й червонястий шафран…
Тут, залишивши вітчизну, навік оселились вірмени,
Давній, уславлений рід вільних і чесних мужів,
Їхні священники з пишним начинням церковним,

Тут за обрядом своїм храм збудували вони…

Загалом львівські купці вірмени віддавна мали у місті значну перевагу над купцями інших національностей. 1589 року Колегію Сорока Мужів було повідомлено, що серед 38-ми «багатих крамів» на площі Ринок – 22 належать вірменам, натомість католикам – 8 і українцям – 6. Що ж до «бідних крамів», то тут вірмени мали ще більшу перевагу: з 24-х тоді наявних у них було 19, у католиків 2, в українців 3.

Вірмени, до речі, як і євреї, вважалися потужними конкурентами католиків у торгівельному бізнесі, і як свідчать міські акти, були набагато заможніші, аніж представники панівної «нації». Філософ і медик Себастіан Петриці у своїй праці, виданій 1605 року, доволі неприхильно висловлюючись про євреїв, що було в ключі звичного тоді тренду антисемітизму, не залишає, однак, поза увагою й вірмен, які на його думку «прийшовши до Львова як волоцюги і дрібні перекупники, тепер випихають з міста польську націю… поміж собою женяться, свою «річ посполиту» потрохи мають, до великих панів у ласку вдираються, вроджених поляків, де можуть, нищать».

Стара львівська приказка розповідає нам, що коли на площі Ринок з’являвся купець єврей, двоє купців католиків розпачливо ридали, а коли туди приходив купець вірменин, то вже троє євреїв у розпачі рвали свої пейсики.

Як Львів сполучав зі Сходом Річ Посполиту і певну частину Європи, так і вірмени єднали зі Сходом Львів. Вони були постійною ланкою, яка сполучала львівську торгівлю з найдальшими закутками Орієнту. До падіння Кафи 1475 року, Кілії й Монкастро (Білгород-Дністровський) торгівельна ініціатива була здебільшого в руках львівських німців, які співпрацювали з тамтешніми генуезцями. Після приходу до Північного Причорномор’я турків на перший план виходять вірмени та євреї, які були пов’язані з місцевими діаспорами і знали тюркську мову – насамперед львівські вірмени, які розмовляли вірмено-кипчацьким суржиком, витвореним у Криму. Одночасно посилюється і вплив львівських купців-русинів. Синхронно з падінням Кафи і Монкастро занепадають ганзейські міста на іншому кінці торгівельних маршрутів, що підтверджує попередню німецьку гегемонію у східній торгівлі.

Починаючи з XVI століття, вірмени жваво організовують торгівлю східними товарами, утримують регулярну караванну комунікацію, з якої користали не лише львівські купці, а й гданські, краківські, кьольнські та нюрнберзькі. Вірменські купці, які виїжджали зі Львова, і всі, хто до них приставав із метою під їхньою опікою відбути подорож, наприклад, до Стамбула, збиралися у Кривчицях, де з ними прощалися їхні родичі й приятелі за участі немало цілої львівської людності, яка згодом із великою цікавістю, коли цей караван уже повертався додому з пакунками дорогих товарів з екзотичного Сходу, зустрічала його тут же. «Караван прийде, караван прийшов!» – було важливим гаслом не лише для купців і місцевих торгівців, у жили яких тоді наче вливалася нова кров, але й для людності, заохоченої елементарною цікавістю.

Старший каравану завжди був вірменин, який мав титул караван-паші, і допоки подорож тривала краями під пануванням півмісяця, посідав майже диктаторську владу над усією виправою, ніби капітан корабля у чистому морі. Влада караван-паші тим більше була офіційною, бо між Туреччиною і польським урядом існували угоди, згідно з якими караван, який ішов до турецьких провінцій або повертався до Польщі, подекуди мав екстериторіальний характер.

«Якби так сталося, – йдеться в одному з пунктів угоди між Річчю Посполитою і Туреччиною, –наведеної 1585 року перед львівським лавничим судом, – що хтось із підданих Його Величності Короля Польського у землі турецькій помре, тоді місцевий уряд усе залишене майно померлого має описати, до своїх урядових актів внести і це майно або товари передати караван-паші або старшому у таборі. А якби якась пригода трапилася у таборі: шкода, суперечка чи кривава справа, то жоден місцевий уряд, ані каді (тобто війт), ані совбаша (тобто бургомістр), не мають права у це втручатися, лише сам караван-паша, або старший у таборі, повинен усе вирішити й погодити». Власне це і є та екстериторіальність, коли купецький табір на чужих землях мав вагу посольства чи консульства.

У XVII столітті караван-пашами найчастіше були львівські Серебковичі, а це був обов’язок надзвичайно важкий, його міг виконати лише вірменин, знаючи звичаї Сходу, володіючи, окрім турецької, також іншими східними мовами, до того ж польською і найчастіше левантинсько-італійською, такою собі місцевою лінґва франка, без якої не можна було порозумітися на Сході. Відповідальність його була великою, бо стояв на чолі торгівельного табору, який віз скарби в найбагатшому значенні цього слова. Вірмен нобілітували німецькі кайзери й польські королі, як, наприклад, Григоровичів і Серебковичів, але ті й надалі, будучи вже шляхтичами, продовжували їздити з караванами і торгувати східним товаром.

Автор: Ілько Лемко.