У жорсткому вирі революцій («Патетична соната»)

У «Патетичній сонаті» (1929) автор звернувся до теми революції. Розкрив її через протистояння різних ідей і тих соціальних груп, що із цими ідеями пов’язані. Основна боротьба точиться між більшовиками, білогвардійцями й прихильниками самостійної України. І ця боротьба драматично позначається на людських душах, загострюючи конфлікт між особистими почуттями та громадським обов’язком, а у випадку одного з героїв узагалі призводить до руйнування його особистості. «Патетична соната» перегукується з новелою М. Хвильового «Я (Романтика)»: у ній схожим чином розкрито тему душевної деградації людини під впливом революційного фанатизму.

Центральною проблемою п’єси М. Куліша є «людина і революція», яка дає змогу автору висвітлити проблеми фанатизму, класової моралі, кохання.

Коментар фахівця

«Патетична соната» — продовження теми «Народного Малахія». Ця тема — згубність, трагедійність ідейного фанатизму будь-якого ґатунку.

Тетянa Свербілова, дослідниця української літератури

Читаємо взірці української художньої літератури

Прочитайте п’єсу Миколи Куліша «Патетична соната». Порівняйте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника. В електронному додатку до підручника ви знайдете повний текст твору.

Драма чи трагедія?

Жанрову природу п’єси М. Куліша визначити важко, адже цей твір має пошуковий характер. На цьому наголошував і сам драматург: «Патетична соната» — це експериментальна робота, це спроба сконденсованого драматичного образу, стислої сцени, стислого слова, це спроба запровадження в драматичний твір музики як органічної складової частини, а не як супроводу, це спроба ритмічної будови п’єси од початку до кінця, це спроба збудувати твір на органічному пов’язанні слова, ритму, руху, світла, музики, це боротьба, шукання (можливо, і невдале) нової драматичної техніки».

Автор зробив музику важливим складником драматичного дійства. Стихію революції він показав через музику видатного німецького композитора Людвига ван Бетховена, його фортепіанну сонату, що й дала назву п’єсі. Дію супроводжує урочиста мелодія, що увиразнює душевні вагання персонажів, збагачує твір ліризмом. І ремарки мають ліричний характер — фіксують мінливі переживання героя-оповідача. З огляду на це науковці визначали «Патетичну сонату» як ліричну драму, хоча й визнавали умовність цього визначення, адже твір досить складний і по-справжньому експериментальний.

Коментар фахівця

Нова п’єса Куліша справді становила оригінальне явище в тогочасній радянській драматургії. Органічність і всеосяжність її музичного образу-символу «Патетичної сонати» Л. Бетховена, сміливість, з якою Куліш узяв собі у співавтори великого німецького композитора, ритмічне багатство і тонкість поєднання слова і музики надають цьому творові особливої неповторної краси й гармонії, а заразом великого емоційного впливу.

Наталія Кузякіна, дослідниця українського театру і літератури

Особливості художньої організації

Експериментальний характер твору виявився в незвичній для драми наявності оповідача. Хто саме є цим оповідачем, дізнаємось одразу, адже вже на початку зазначено: «Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета Ілька Юги. ». Тоді й усі ремарки слід сприймати як «уривки зі щоденника» одного з учасників дії. Не дивно, що вони відчутно суб’єктивні.

Виокремлення автором одного з героїв забезпечує йому привілейоване становище в організації драми: воно виводить Ілька Югу поза межі групування учасників дії «за ворожими таборами».

• українська інтелігенція (піаністка Марина Ступай та її батько, учитель Іван Степанович Ступай-Ступаненко);
• більшовики (товариш Ілька Юги Лука, Судьба, Гамар; більшовиків підтримує міська біднота — проститутка Зінька, інвалід Оврам, його дружина Настя);
• прибічники російської імперської ідеї (генерал Пероцький, його сини Андре й Жоржик).

В осерді художнього простору «Патетичної сонати» перебуває будинок, населений дуже різними людьми. У темному й вогкому підвалі животіють найбідніші — інвалід Оврам із дружиною. На першому поверсі розмістився Ступай-Ступаненко з дочкою Мариною. А найвигідніше помешкання (на другому поверсі) належить генералу Пероцькому і його синам — Андре й Жоржику. Нарешті, у мезоніні розташовано маленькі кімнатки поета Ілька Юги й модистки Зіньки, котра втратила роботу і стала проституткою.

Простір будинку представлено як своєрідний зріз суспільної ієрархії — немов у давньому ляльковому театрі, що мав вигляд двоповерхової скриньки, передній бік якої був відкритим для глядачів, а за задньою стінкою стояв вертепник і керував рухами ляльок. У драмі будинок і справді нагадує таку «скриньку», поділену на кілька ярусів-поверхів, а події в ній чимось схожі на вертепну виставу. Щоправда, вертеп виконували на Різдво, а в драмі представлено великодній період. Попри свято, час не має позитивного символічного маркування. Узагалі, як зазначила Т. Свербілова, «у «Патетичній сонаті» немає нічого оптимістичного. Гине людська душа — без надії на воскресіння. Великодні цикли драматичної дії. натякають на Воскресіння. Але його немає й не буде».

У творі М. Куліша розкрито цікаву взаємодію будинку й вулиці. В одній із дій «вулиця» раптом опановує «будинок»: до нього вдираються більшовики і влаштовують свій «ревком» (революційний комітет). А ще десь — узагалі поза сценою — лишаються села й околиці, звідки прибувають до міста українські повстанці.

Цікава художня деталь — прапори, що почергово майорять над будинком і щоразу позначають зміну влади: «З ґанку Пероцьких тихо падає додолу червоний прапор. Хто його скинув — не видно. Натомість звисав жовто-блакитний. Хто його чіпляє — не видно». І далі: «З ґанку Пероцьких тихо падає додолу жовто-блакитний. Хто його скинув — не видно. Натомість має трикольоровий. Хто його чіпляє — не видно».

А коли в місті остаточно утверджуються більшовики, підвал будинку перетворюється на в’язничну камеру для Марини. Там знавіснілий Ілько Юга і вбиває свою колишню кохану: «Вона сповзає по сходах униз. Мертва». А поет, який перетворився на фанатика комуністичної ідеї, у стані «надзвичайного піднесення» піднімається нагору до свого помешкання: «Вікно — як огняний прапор».

Марина Ступай

Що важливіше: кохання чи національний ідеал? Тут для Марини Ступай вибір непростий, але все ж очевидний. Адже вона — душа, натхненниця українського повстання. А Ілько Юга — лише поет-ідеаліст, який сподівається від неї «вічного кохання». Він не розуміє, що весь «ідеалізм» Марини присвячено боротьбі за Україну. Про це вона й хоче сказати Ількові: мовляв, готова обрати супутника, але лише лицаря, здатного до боротьби за національну справу: «Можливо, вас, поете милий. Напевно вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї».

І Марина обирає того, хто «при зброї». Корнет Андре Пероцький, який щойно повернувся з фронту, здається їй кращим товаришем у спільній боротьбі: «Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометру території, моя Жанно Д’Арк. ». Дівчина сподівається, що Пероцький стане зрештою її однодумцем: «Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я організацію — це практичний шлях».

Поступово образ Марини все більше «ідеологізується». Творча основа її натури виявляється в рисах організаторки повстання: говорить чітко, афористично, мало не мітинговими фразами: «Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане!», «Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя!», «Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить!». І от піаністка й талановита виконавиця «Патетичної сонати» вже віддає розпорядження як «член комітету Чайка», учасниця повстанської організації Золота Булава. І ще: скориставшись впливом на закоханого в неї Ілька Югу, Марина переконує його врятувати від арешту Андре Пероцького, котрий потрібен у ролі зв’язкового. А після поразки українського повстання Марина опиняється в більшовицькій в’язниці. У цьому передсмертному епізоді її образ знову психологічно поглиблено: «Яка нудьга! Замість дороги кохання — ніч і дорога до смерті. Справді страсті Христові. Я вже ледве несу в руках свічку життя». Героїня приймає смерть, але не зрікається свого громадянського ідеалу.

На початку драми натхненний поет Ілько Юга зачаровано слухає музику Бетховена, пише до Марини листи-освідчення та вірить «у Петрарку і в вічну любов». Підслухавши розмову Марини з корнетом, уражений ревнощами: «Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло». А згодом, піддавшись на умовляння коханої, Юга свідчить неправдиво й рятує корнета Пероцького від розправи: «Я свідчу, що ми його мобілізували і послали в штаб до кадетів у постаті офіцера на секретні вивідки. Він мав нас повідомляти, які у них плани. ».

У ході боротьби поет з ідеаліста перетворюється на фанатика. І в усьому звинувачує Марину — свою «недосяжну мрію»: вона, мовляв, не виправдала сподівань: «Потім мрія почала грати на острогах і шаблях, а поет і далі гадав, що це музика».

Зрештою не стало поета, а в підвал до Марини спустився обвинувач і кат, фанатично відданий більшовикам: «Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених, там і буде моя нація». І вбивство Марини для колишнього поета — це не лише вбивство мрії, а й одночасно завершення бажаної метаморфози — остаточного внутрішнього перетворення на затятого комуністичного фанатика, що супроводжується для нього хворобливою ейфорією і звуковими галюцинаціями: «Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах Патетичної симфонії, що згодом переходить на кларнети, флейти, скрипки».

Ступай-Ступаненко, Пероцькі, більшовики

Які слова найліпше підійдуть до характеристики вчителя «малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка»? Ідеалізм, наївність, розгубленість? А може, обмеженість, відірваність від реального життя? Здається, він ніби загубився в часі — зовсім далекий від жорстоких буднів революції. У звуках «Патетичної сонати» йому вчувається козацька романтика: «Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вітрами. ». Щиро вболіває за кожного українця — куди там до класової моралі більшовиків! Справжній ідеаліст і мрійник: вірить у силу переконливого слова, що має припинити жорстоке революційне протистояння: «Вийду назустріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата. ». І тут уже Марина його стримує: «Кому? Більшовикам? Бандитам? Бидлові, що реве від крові і трощить наші найкращі ідеї?».

І справді, удершись до будинку, більшовики мало не розстріляли вчителя: відклали на потім, мовляв «інтелігенції покєда не займай». Під час перестрілки Ступай-Ступаненко дійсно намагався закличним словом зупинити протистояння, але загинув від кулі: «Через Ступая перескакують, тікаючи, червоногвардійці, а йому ввижається, що то старі запорожці на конях».

Звичайно, в образі вчителя-ідеаліста є й деякі комічні риси, однак загалом він викликає співчуття, бо має добру й шляхетну натуру; це поширений тип українського інтелігента попередньої, ще дореволюційної доби.

Пероцькі (батько й сини) представляють у драмі віджилу самодержавну ідею. Старий генерал — затятий російський шовініст: «Я не боюся їхньої революції. Одного лише боюся, щоб не розвалили фундаменту, на якому стояла Росія — єдності й неподільності її».

Образ генерала має чимало карикатурних рис — і автор навмисне їх підкреслює. А сини за своєю суттю мало чим різняться від батька, хоч і не такі догматичні. Захопившись Мариною, Андре Пероцький виконує деякі її доручення, однак не змінює своїх переконань. А молодий Жоржик узагалі ще підліток — у його характері чимало інфантильного й незрілого.

Більшовиків у драмі зображено силуетно: це переважно безжальні фанатики революції, носії класової моралі. Їх в усьому підтримує міська біднота — Оврам і його дружина Настя, а проститутка Зінька шиє для них червоний прапор.

Ідеї більшовиків тому й популярні серед неосвіченої бідноти, бо дуже прості й зрозумілі: знищити багатіїв і все віддати злидарям — таким чином утілити народну мрію про соціальну справедливість.

Найповніше в більшовицькому таборі розкрито образ Луки — «неромантичного друга» Ілька Юги. Він проти всього, що не вкладається в його бачення світу. Тому й насміхається з поета: «К чорту твою вічну любов! Сьогодні нам на цехових зборах петроградський товариш сказав. Мусимо, каже, припустити поїзд революції повним гоном до соціалізму. А ти його хочеш спинити на станції. (передражнив) вічна любов».

Виявляємо літературну компетентність

• 1. Яке враження справила на вас п’єса? Які емоції викликала? До яких роздумів спонукала?
• 2. Як ви зрозуміли назву твору? Чи визначає ця назва його жанр?
• 3. Визначте роль музики композитора Бетховена в структурі твору М. Куліша.
• 4. Які три табори персонажів постають у творі? Визначте належність кожного персонажа до певного табору.
• 5. Поміркуйте, чи можна однозначно визначити, до якого табору належить Ілько Юга. Яку роль цей персонаж відіграє в системі образів твору?
• 6. Які асоціації викликає в читача будинок, де відбувається дія твору?
• 7. У чому виявився експериментальний характер «Патетичної сонати» М. Куліша?
• 8. Чому гине Марина Ступай? Якого символічного значення набуває ця смерть?
• 9. Оберіть рівень складності й доведіть або спростуйте тезу.

• У «Патетичній сонаті» М. Куліша наявні комічні елементи.

• Головні персонажі твору М. Куліша «Патетична соната» зображені в розвитку. Але цей розвиток відбувається від позитивного до негативного.

• У «Патетичній сонаті» М. Куліш переосмислює традиційні християнські образи.

• «Патетична соната» Бетховена є музичним образом-символом твору Куліша.

Запрошуємо до дискусії

• 10. У ході п’єси Ілько Юга з поета-ідеаліста перетворюється на фанатика. У цьому він звинувачує Марину. Поміркуйте, чи покладає автор вину на Марину? На вашу думку, чи мають підстави звинувачення Ілька?

ПОВТОРЮЄМО ТА УЗАГАЛЬНЮЄМО

1. П’єсою Миколи Куліша є

А «Диктатура»

Б «Бронепоїзд 14-69»

В «Народний Малахій»

Г «Яблучний полон»

2. Установіть відповідність між персонажем і реплікою.

1 тьотя Мотя

А Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?

Б Мазайло-Квач!

В Хай живе Мазайлович!

Г Хай живе Мазєнін!

Д Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш?

3. Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що твір «Мина Мазайло» М. Куліша має риси як сатиричної комедії, так і трагедії?

4. На прикладі творів М. Куліша визначте специфіку комедійного жанру.

• Визначити рівень засвоєння теми ви зможете за допомогою онлайн-тестів в електронному додатку до підручника.

Запрошуємо до бібліотеки

Щоб більше дізнатися про модерну драматургію, ознайомтеся з творами Миколи Куліша «Маклена Граса», «Народний Малахій».

Манія

Манія́, -нії́, ж. 1) = Мана. Причепився, як тая манія. Чуб. І. 196. 2) Кошениль, сурикъ. Щоки терли манією, а блейвасом і ніс, і лоб. Котл. Ен. III. 49.

Зміст

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

1. Хворобливий стан психіки, для якого характерне зосередження свідомості та почуттів на якійсь одній ідеї. — Ну-ну, без компліментів, — засміявся Каргат. — А то я ще на манію величчя захворію. (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1935, 297); При манії переслідування зустрічаємо такі випадки, коли хворий вперто вважає за реально існуюче те, чого він боїться або чого він не хоче (Павлов, Фізіологія вищої нервової діяльності, 1951, 207).

2. перен. Сильна пристрасть, потяг до чогось. Практична метеорологія хутко стане зовсім моєю манією (Леся Українка, V, 1956, 389); Це в Сагайди манія. Він пише багато, куди попало і кому попало, з єдиною метою — одержати фотографію (Олесь Гончар, III, 1959, 29).

. МАНІЯ, ї, жін. Друга частина складного слова, що означає пристрасть, любов до того, що виражено в першій частині слова, напр.: англоманія, графоманія, наркоманія тощо.

МАНІЯ 1, ї, жін., заст. Сурик. Щоки терли [жінки] манією, А блейвасом і ніс, і лоб, Щоб краскою, хоч не своєю, Причаровать [причарувать] к собі кого б (Іван Котляревський, I, 1952, 140). МАНІЯ 2, ї, жін., діал. Привид. Наталя Семенівна (побачивши Оксану): Ти?! Оксана: Я! Не полохайтесь! Це не манія моя, а я живесенька. (Марко Кропивницький, I, 1958, 416).

Словник іншомовних слів Мельничука

ма́нія (від грец. μανία – безумство, захоплення) психічний розлад, при якому у хворого виникають нав’язливі ідеї. Спостерігається при різних психічних захворюваннях (маніакально-депресивному психозі, шизофренії), інша назва – маніакальний стан.

Словник із соціальної роботи

патологічний психічний стан, який зазвичай представляє фазу маніакально-депресивного захворювання. Манія характеризується високим духовним підйомом, гіперактивністю, а підвищена самооцінка часто збагачується параноїдальним уявленням про свою велич. Жадоба до нових вражень і переживань відображається у “мовному напорі” і “польоті ідей”. Підйом настрою і завищена самооцінка не відповідають реальності, оскільки в дійсності індивід переживає (зазвичай неусвідомлено) почуття втрати та катастрофи. Індивід знаходиться у стані “прекрасного” самопочуття, заперечуючи в своїй уяві реальність травматичних переживань, як дійсних, так і тих, які мали місце в минулому. Таким чином пацієнт протидіє депресії, але з великими втратами для самопізнання і критичності і тільки тимчасово, оскільки епізоди манії неминуче поступаються місцем депресивним станом. англ. mania; нім. Manie f=; угор. mánia; рос. мания.

Великий тлумачний словник (ВТС) сучасної української мови

манія -ї, ж. 1》 Хворобливий стан психіки, для якого характерне зосередження свідомості й почуттів на якійсь одній ідеї. Загальмована манія — поєднання піднесеного настрою, мовленнєвого збудження з руховою загальмованістю. Манія величі — поєднання маніакального синдрому з маренням величі. Непродуктивна манія — поєднання піднесеного настрою та рухового збудження з відсутністю потягу до діяльності. Резонерствуюча манія — маніакальний синдром з мовленнєвим збудженням у формі тривалих повчальних промов та просторікувань. Сенільна манія — маніакальний синдром, що виникає у старечому віці, частіше у формі гнівливої, сплетеної або непродуктивної манії. Сплетена манія — маніакальний синдром, який характеризується крайнім ступенем мовленнєвого збудження, що проявляється незв’язністю мислення та мовлення. Транзиторна манія — маніакальний синдром, що спостерігається впродовж лише кількох годин або днів. Хронічна манія — гіпоманіакальний стан, який зберігається впродовж багатьох років. Шалена манія — маніакальне збудження із злобністю або люттю, схильністю до агресивних та руйнівних дій.

2》 перен. Патологічна, сильна пристрасть, потяг до чогось (напр. графоманія).

3》 Страховисько, яким лякають дітей.

Етимологія

Через посередництво латинської мови (лат. mania «тс.») запозичено з грецької;

Гр. μανία «божевілля, шаленство, душевна хвороба» пов’язане з дієсловом μαίνομαι «лютую, шалію», спорідненим з дінд. mányate «думає», ав. mainyeite «тс.», дірл. domoiniur «гадати, мати намір», псл. mьněti, укр. мни́мий;

Ілюстрації

Медіа

Джерела та література

Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 622-633.

Етимологічний словник української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України.

Зовнішні посилання

Коли відбувається дія у п’єсі “Наталка Полтавка” І. Котляревського?

Час дії у п’єсі не означений ні самим автором, ні жодним із персонажів. Здавалося б, це не так уже й важливо. Але сучасники І. Котляревського — і відомі, й маловідомі драматурги — чи то в ремарці, чи в репліках персонажів вважали за потрібне наголосити на цьому. “Яке тепер латання? Неділька свята, забув єси, католиче” (“Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка); “Хіба ж ти не знаєш, що сьогодні Купала на Івана? . Ще там і сватання запивають” (“Купала на Івана” С. Писаревського); “В праздничный день, в субботу после обеда, гуляли на улице крестьяне” (“Чари. ” К. Тополі). Т. Шевченко у “Назарі Стодолі” сценічну інтригу вибудовує під різдвяний святвечір, а М. Костомаров у “Переяславській ночі” — в ніч під Великдень. Як бачимо, дія у названих драматичних творах (а це переважна більшість із драматичного доробку першої половини XIX ст.) відбувається в неробочий час —у свято чи просто в неділю.

У “Наталці Полтавці” немає жодного прямого посилання на святковий час дії, але є окремі елементи її розвитку, що вказують на це. Виборний Макогоненко після випитої із засідателем Щипавкою кварти вишнівки йде співаючи вулицею села. Така поведінка в будень розцінювалась би народною мораллю як явище неприпустиме і гріховне. Адже протягом століть у народі виробилася і набула сили морального закону певна поведінка селянина в усіх життєвих ситуаціях. Зрозуміло, що І. Котляревський, добре обізнаний із побутом сучасного йому села, не міг не передбачити цього в своїй художній творчості. Адже маємо численні свідчення сучасників, що “знання Котляревським історії Малоросії і взагалі усього, що стосувалося народного побуту України, були досить ґрунтовні”.

Святковий час як час дії стверджувався і одним із компонентів сюжету та композиції: рушники в будень Наталці не годилося подавати. І хоча в одній із ремарок сказано, що Терпилиха пряде, а Наталка шиє, проте це не більше, ніж сценічна заставка. Дія у п’єсі відбувається впродовж одного дня, а кульмінаційним моментом того дня є сватання і все, що навколо нього відбувається. Старостів же засилали якщо не в свято (виняток становили Різдво і піст), то просто в неділю. Не випадково в одній із народних пісень зазначено: “Ой дай, Боже, неділі діждати: Пошлю людей дівчину сватати”.

Святковий час як час дії що привносився у драму разом із обрядом, відведений був у народі для вирішення важливих справ. Обрядами супроводжувалися найважливіші моменти життя. У сценах заручин, сватання, весілля як одних із найвизначальніших у житті людини виразно проступають важливі життєві проблеми, розкриваються людські характери. До того ж обрядові сцени надзвичайно театральні, сценічні за своєю природою, а тому введення їх у драматичний твір було органічним і нескладним технічно. У “Наталці Полтавці” І. Котляревський уникає детального відтворення сватання, але використовує соціально-психологічний підтекст обряду: дівчина, яка подала рушники, вважалася в народі відданою чоловікові навічно. Повернення Петра наповнює ситуацію новим змістом: Наталка як натура вольова, здатна на протест проти духовного гноблення, рішуче заявляє матері, що одрікається од Петра, але й за возним ніколи не буде. Конфлікт досягає найвищої напруги, в один вузол зав’язуються всі сюжетні лінії твору. І все це досягається у сцені сватання. А сам обряд сватання пов’язаний був із небуденним днем, що й конкретизує час дії “Наталки Полтавки”.