Сергій Поярков живе у 4-поверховому будинку

Художник Сергій Поярков купує одяг в Америці. Там брендові речі продають майже за безцінь.

Про це він розповів кореспонденту Gazeta.ua під час інтерв’ю.

“Одяг купую в Америці. Там наприкінці сезону всі брендові речі зносять в один магазин і продають майже за безцінь. Коштують вони 10-15 відсотків від попередньої вартості. Саме тому маємо з дружиною по десять шкіряних курток. Доньці Софійці якось купив там чобітки Каваллі за 40 доларів”, – сказав він.

“В Америці скуповується і Олег Пінчук. Якось він купив піджак Бріоні з величезною знижкою. В ньому пішов у Верховну раду. Побачив точно такий в одного депутата і почав його розігрувати: “Я цей піджак купив собі на Троєщині за сто гривень. Давай подивимося, чим вони відрізняються”. Обидва зняли піджаки, ніякої різниці не побачили. Почали просити людей, щоб визначили, де справжній Бріоні. Всі показували на піджак Пінчука, а піджак того депутата називали підробкою. Від сорому він почервонів. Олег зізнався, що розіграв його. І додав: “Я теж купував піджак в Америці. Але він обійшовся у вісім разів дешевше твого”, – додав Сергій Поярков.

Він також розповів, що живе у 4-поверховому будинку з 5 мезонінами.

“Почав будувати його 2005-го. Знайомі бандити казали: “Є тільки один прошарок населення, який нікого не боїться. Це — будівельники”. Під час будівництво в цьому пересвідчився. Тоді ж відкрив, що моя дружина вміє сваритися матом. За 12 років спільного життя про це не знав. В будинку є двоповерхова майстерня на сто квадратів, зимовий сад і 100-метрова тераса. На першій башті обладнав свій кабінет — шість вікон виходять на всі боки. На другій зробив оглядовий майданчик. Там приємно пити чай чи каву і роздивлятися Київ. Його видно, як на долоні. Ліфту не робив, піднімаємося сходами, щоб підтримувати себе в гарній формі”, – поділився художник.

Сергій Поярков має двох дітей – 3-річну Софійку і Марка, 2 місяці.

“Син народився на Різдво. Мали кілька варіантів імені, але Софійка порадила назвати його Марком. Як і всі маленькі діти, він схожий на диктатора Кім Чен Іра. Софійка в усьому копією маму. Прикладає до грудей усіх ляльок, а потім робить компреси з листя капусти, щоб груди не боліли”.

Тисячолітнє місто Русі, про яке ніхто не знав. Як знайшли Городницьке городище

Нічого схожого в Україні не знаходили понад сто років.

Утім, на цьому відкриття у невеличкому селищі Городниця не обмежилися.

Тепер вчені мають всі підстави припускати, що на цьому місці існувало раніше невідоме давньоруське городище Х століття.

Перед українськими археологами та істориками постає завдання дослідити, яким було це поселення та чому про нього не було нічого відомо тисячу років.

Відро знахідок з пізнього Середньовіччя

Цім непримітним черепкам може бути тисячу років

Городниця на річці Случ – звичайне містечко, яких сотні на Поліссі та тисячі в Україні.

На центральній вулиці два магазини та сільрада у колишньому будинку синагоги – до Другої світової війни це було єврейське містечко.

Центр Городниці. Яскраво помаранчева будівля – колишня синагога, а нині селищна рада

Обабіч дороги рухаються двоє місцевих – чоловік та жінка.

На питання, де тут археологи працюють, жінка відповідає: “А у вас пискалки добре роблять?”

Перепитуємо, що означає “пискалки”, і пані каже: “Ну, ці приспособи, щоб золото шукати”.

Вона вочевидь подумала, що ми “чорні археологи”, які приїхали з металошукачами, щоб шукати скарби.

Пояснивши, що шукаємо справжніх науковців, які вивчають старі вали, запитуємо, як часто тут шукають дорогоцінні метали.

Жінка знизує плечима: “Буває, приїжджають. Тут раніше і німці були”.

Могила партизанів одразу поруч з городищем

В історичній довідці про Городницю радянських часів справді згадується, що біля неї у ХІХ ст. існували німецькі колонії Гофманівка та Нова Мечиславівка.

“До того і татари були. Раніше розказували, що після бою увесь пагорб був вкритий їхніми шапками”, – продовжує городничанка.

Автор фото, Олександр Алфьоров

Монети з “Городницького скарбу”. Всього в Городниці знайшли 38 монет: 6 срібників Святополка Окаянного та 32 срібні монети Володимира Великого. Як вважають історики, викарбували їх між 1010 та 1019 роками. Тобто тисячу років тому

Утім, де зараз працюють археологи, вона не знає.

Подякувавши, рухаємось далі.

На дверях селищної ради нас зустрічає табличка “Карантин”. Але самі двері відчинені.

Співробітниця каже: “Вам дуже пощастило, бо я зайшла на 15 хвилин всього. Голова ради контактував з хворим на коронавірус і зараз на самоізоляції”.

Запитуємо про “Городницький скарб”.

Жінка каже: в новинах чула, але не певна, що такі речі можуть бути цікавими комусь, окрім істориків.

Поки говоримо, приєднується ще один співробітник селищної ради – Віктор Семенюк.

Почувши, що шукаємо археологів, охоче веде нас до них.

Дорогою розповідає, що насправді селище має дуже багату історію: за часів Російської імперії тут селились вихідці з Німеччини, були переселенці з Польщі, Литви. При згадці про “чорних археологів” каже: особисто нічого такого не помічав, але додає: “Жили різні люди, може, хтось і приїжджає щось шукати”.

За 10 хвилин підходимо до братської могили радянських партизанів часів Другої світової війни.

Поруч позашляховик, біля якого нас зустрічає співробітник Інституту археології НАН України Андрій Петраускас.

Він одразу ж починає розповідати про знахідки.

“Ґрунт просто всіяний матеріалом. У нас вже, мабуть, відро знахідок: пізнє Середньовіччя, давньоруські. Це і кахлі, і посуд, і частинки скляних посудин, і віконниці. Місце дуже насичене. Якщо будуть розкопки, то для музейних фондів буде шикарна експозиція”, – з захопленням прогнозує історик.

Городниця знайшла своє городище

Городище Возвягеля – іншого міста часів Русі на річці Случ. Ймовірно, в Городнці було щось подібне (художня реконструкція зі статті “Нові дослідження літописного Возвягеля та його округи”, автори: А.Зубрицька, О.Коваль, А.Петраускас)

Найперше, що можна побачити – два ступінчасті пагорби.

Недосвідчене око може прийняти їх за природні.

Втім, Андрій Петраускас пояснює: тут чітко видно систему штучних укріплень, які, на думку істориків, зведені близько тисячі років тому, в часи Русі.

Зараз схили пагорба вкриті деревами та чагарниками, тому на дослідження ділянки потрібен час та значні зусилля.

Так виглядають залишки валів після кількох сотень років

“Ми зробили розвідкові дослідження. А для закладки розкопок потрібні дозволи. Ще треба буде технічне обладнання, щоб зробити фотограмметрію (Спеціальну карту розкопу. – Ред.). Але, напевно, це може бути складно через кількість дерев, які ростуть на пагорбах”, – розповідає археолог.

Водночас він припускає, що вже зараз можна говорити про велике поселення, яке цілком могло бути рівнозначним літописному Звягелю (нинішній Новоград-Волинський), який розташований за 50 кілометрів звідси.

Це далеко не перша археологічна розвідка, яка працює у цьому районі за останні 30 років.

Кам’яні кургани у Ходурках за кілька кілометрів від Городниці

У 1988 році, наприклад, у сусідньому селі Ходурки експедиція археолога Богдана Звіздецького виявила на березі Случі давній курганний могильник кінця XI – початку XII ст., що, як припускають, міг належати племені ятвягів.

Але у самій Городниці великих знахідок не було до серпня цього року – коли тут випадково виявили срібники Володимира Великого та Святополка Окаянного.

Автор фото, Олександр Алфьоров

Спочатку знайшли 32 срібника, потім археологи відкопали ще шість

“Житомирська експедиція працює у Новоград-Волинському районі з 1988 року. Я сам в 2007-2008 році приїжджав сюди з групою, лазили по схилах і шукали якийсь матеріал”, – пригадує Андрій Петраускас.

“А матеріал знайшли зараз – дуже багато матеріалу. До того ж збереглись вали, насипи, внизу рів. Та ще й скарб знайшли”, – дивується історик.

Саме городище виявили за півтора кілометри, де місцевий рибалка Сергій Комар знайшов срібники.

Прогулюючись схилами, науковець раз по раз зупиняється, підбирає з землі черепки і одразу ж пояснює, що він бачить.

“Тут настільки насичений шар, що він буквально хрустить під ногами. Ви йдете просто по кістах, по кахлях, по склу. Тут і давньоруський матеріал, і пізньосередньовічний, XVII-XVIII сторіччя”, – пояснює археолог.

“Сподіваюсь, нам вдасться зробити точніше обстеження цього поселення, охарактеризувати його розміри. У городища має бути посад, що зазвичай багатократно перевищує його площу”, – додає він.

“Посад” – частина руських міст, де жили ремісники і торговці – часто розташовувався за межами укріплених “градів”.

Автор фото, Олександр Алфьоров

“Праворуч підйом на цитадель, ліворуч рештки валу”, – описує цю місцевість історик Олександр Алфьоров

“У цього укріплення мало бути потужне поселення навколо, яке годувало. Бо переважна більшість давньоруських городищ замикають на собі якусь територію, що їх годує, на якій вони виконують якісь адміністративні функції. Це, по суті, центр поселенської округи”, – пояснює Андрій Петраускас.

“Тобто можна сказати, що Городниця нарешті знайшла своє городище. Це просто чудо, що укріплення збереглись”, – апелює до назви містечка історик.

Андрій Петраускас впевнений, якщо провести тут повноцінні розкопки, то вдасться знайти ще багато цікавого

На побутовому рівні назву “Городниця” часто виводили від слова “город” та польського “ніц” – “немає” (тривалий час Городниця, як і все Полісся, була частиною Речі Посполитої). Мовляв, було тут колись велике місто, але потім його зруйнували і стало – “город ніц”.

Утім, історики, наприклад, Леонід Коган, до такої етимології одразу поставилися скептично. Хоча б через те, що “місто” польською мовою буде “miasto”.

Тепер назва Городниці отримала новий сенс – якщо справді доведуть, що тисячу років тому тут був руський “город”.

Фортифікації часів Володимира Великого

Автор фото, Олександр Алфьоров

Вид на місце городища з іншого берега Случі

Сліди поселення такого масштабу говорять про те, що річка Случ свого часу мала велике значення.

Про це розповідає BBC News Україна науковий співробітник Інституту історії України НАН України Олександр Алфьоров.

За його словами, у часи Русі Случ була судноплавною, по ній йшла торгівля.

“Річка Случ була одним з торговельних шляхів, якими йшли купці. Саме в тих місцях, які їх контролювали, збирали податки з купців”, – розповідає історик.

Знахідки археологів, у свою чергу, можуть свідчити про дуже давню історію цього поселення.

“На мою думку, треба все його датувати кінцем Х століття. Саме за часів Володимира Святого фортифікації Русі масово з’являлись вздовж кордонів і товарних шляхів. Тому не виключено, що сам “Городницький скарб” лежить в одній хронологічній ніші з городищем у Городниці”, – відзначає Олександр Алфьоров.

Городниця, яку колись могли називати зовсім по-іншому, цілком ймовірно була також пов’язана з літописним Звягелем, адже від міста до міста можна було добратись за один-два дні, що порівняно не багато як на ті часи.

“Сьогодні у нас є літописні відомості, що легкий вершник, змінюючи коня, міг проскакати за день понад 100 кілометрів. Так чинив Володимир Мономах, коли з Чернігова добирався до свого батька київського князя Всеволода. Він сам каже, що долав цю відстань за один день, зранку до вечора. Тобто, між літописним Звягелем і Городницею – справді денний поспішний перехід. Це могло забезпечити депешний (поштовий. – Ред.) зв’язок між цими двома центрами”, – каже пан Алфьоров.

Іноді відголоски давньої історії можна знайти просто під ногами

Втім, загадкою лишається те, чому про таке велике поселення не було відомо раніше.

“Десь з середини ХІХ сторіччя краєзнавці та історики публікували зведення пам’яток про вали, кургани, міста і гради, які вони знали. Були й праці по Волині, які описували, де в якому селі що розташоване. Городницю чомусь пропустили”, – дивується історик.

“Ні в ХІХ, ні в ХХ, ні в ХХІ столітті, коли там працювали історики та краєзнавці, це городище не помічали. Цього разу його помітили, коли археологи змогли візуально оцінити пагорби і побачити, що вони мають ознаки валів”, – пояснює Олександр Алфьоров.

Він також згадує про уламки обпеченої глини, яка нагадує цеглу, що може свідчити про велику кам’яну будівлю, що колись існувала в Городниці.

Археологічні знахідки дозволяють припустити, що поселення тут існувало на кілька сотень років раніше, ніж до цього вважали

На думку Олександра Алфьорова, тепер невеличке містечко, загублене серед давніх поліських лісів, має всі підстави для того, щоб святкувати своє тисячоліття.

Зараз, після знахідки “Городницького скарбу” і давнього міста, перед істориками постає завдання детально вивчити літописи, щоб ідентифікувати городище, яке, цілком імовірно, мало зовсім інший топонім.

Згадки про нього, схоже, треба шукати поруч зі Звягелем (Возвягелем), свідчення про який можна зустріти у літописах ХІІІ ст.

А про побут людей, які жили на місці Городниці тисячу чи більше років тому, мають більше розповісти повноцінні археологічні розкопки. Якщо їх достатньо профінансують.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.