Порядок формування, структура та склад урядів

Порядок формування уряду як органу виконавчої влади насамперед залежить від форми державного правління. Виділяють два способи формування уряду: парламентський і позапарламентський.

Парламентський спосіб формування уряду застосовується в країнах з парламентарними та змішаними формами державного правління за результатами парламентських виборів (при двопалатному парламенті – зазвичай виборів до нижньої палати). За загальним правилом глава держави за підтримки парламентської більшості призначає главу уряду, який формує склад уряду і представляє його разом із програмою дій на затвердження парламенту (Грузія, Литва, Молдова, Перу, Румунія, Сербія, Чорногорія). Наприклад, відповідно до ст. 102 Конституції Румунії 1991 р. у редакції 2003 р.

“1. Президент Румунії висуває кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра після консультації з партією, яка має абсолютну більшість у Парламенті, або, якщо такої більшості не існує, з партіями, які представлені у Парламенті .

3. Програма і склад Уряду обговорюється Палатою Депутатів і Сенатом на спільному засіданні . “, у ст. 190 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що “1. Прем’єр-міністр призначається Президентом Республіки після консультації з політичними партіями, які представлені в Асамблеї Республіки, та з урахуванням результатів виборів. 2. Інші члени Уряду призначаються Президентом республіки за пропозицією Прем’єр- міністра”, у п. 1 та 2 ст. 63 Основного Закону ФРН 1949 р. визначено, що “Федеральний канцлер обирається без дебатів Бундестагом за пропозицією Федерального президента. Обрана особа призначається Федеральним президентом”.

Парламентський спосіб формування уряду має певні різновиди в різних країнах. Крім загальної процедури формування уряду, де визначені спільні дії парламенту та глави держави, парламенту належить право самостійно формувати уряд (наприклад, у п. 2 ст. 175 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації 1998 р. встановлено, що “члени Федерального уряду обираються Федеральним парламентом”), прем’єр-міністром може стати тільки керівник політичної партії, який отримав абсолютну більшість у парламенті (наприклад, у п. 2 ст. 37 Конституції Греції 1975 р. визначено, що “Прем’єр-міністром призначається лідер партії, яка має абсолютну більшість місць у парламенті”), склад уряду має бути схвалений обома палатами парламенту (наприклад, у ч. 1 ст. 94 Конституції Італійської Республіки 1947 р. зазначено, що “Уряд повинен отримати довіру обох палат”), глава держави призначає Прем’єр-міністра за поданням обох палат парламенту (наприклад, у ч. 1 ст. 6 Конституції Японії 1946 р. проголошено, що “Імператор призначає прем’єр-міністра за поданням Парламенту. “, а в ст. 7 цієї Конституції встановлено, що “Імператор за порадою і зі схваленням кабінету здійснює від імені народу наступні дії, що відносяться до справ держави. підтвердження призначень і відставок державних міністрів і інших посадових осіб. “).

Необхідно зазначити, що незалежно від співвідношення і послідовності дій глави держави і парламенту, вирішення питання про формування уряду зумовлене насамперед не юридичними чинниками, а реальною розстановкою політичних сил та їх представництвом у парламенті. При цьому, винятком можуть становити лише ті ситуації, коли жодна з політичних партій не має більшості в парламенті. У таких випадках роль глави держави при визначені прем’єр-міністра може бути вирішальною, але саме ж існування уряду буде залежати від реакції парламенту.

Позапарламентський спосіб формування уряду застосовується у президентських республіках, а також у абсолютних і дуалістичних монархіях. У країнах, з зазначеною формою державного правління, глава держави особисто очолює уряд і тому він сам, без участі парламенту добирає, призначає та звільняє членів уряду. Так, згідно конституцій деяких країн Латинської Америки з президентською формою державного правління формування уряду є виключно прерогативою президента. Наприклад, у п. 1 ст. 189 Конституції Колумбії 1991 р. визначено, що Президент “призначає та звільняє на свій розсуд міністрів кабінету і керівників адміністративних департаментів”.

У деяких президентських республіках (США, Уругвай, Чилі) призначення главою держави міністрів потребує формального схвалення парламенту. Наприклад, відповідно до розд. 2 ст. II Конституції США 1787 р. Президент “має право, за порадою і згодою Сенату, призначати . урядовців Сполучених Штатів, про призначення яких у цій Конституції немає інших настанов і посади яких засновані законом. “.

Уряди східних монархій (Бахрейн, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія) формуються переважно із осіб, які належать до правлячої сім’ї.

Структура урядів у різних країнах дуже різноманітна, але її можна звести до двох основних моделей:

• 1) континентальна модель передбачає, що до складу уряду входять глави усіх міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. Це зумовлює досить велику чисельність уряду, що іноді призводить до зменшення ефективності його роботи. Тому в багатьох країнах, де діє зазначена модель (континентальні країни Європи, США), в структурі урядів створюються вузькі колегіальні органи – президії. Наприклад, у ч. 3 ст. 95 Конституції Італійської Республіки 1947 р. проголошено, що “закон передбачає утворення Президії Ради. “;
• 2) англосаксонська модель передбачає, що до складу уряду, як кабінету, входять глави не всіх міністерств і відомств, а лише ті, що очолюють найважливіші з них. Це зазвичай лорд-канцлер, лорд-хранитель печатки, лорд-канцлер казначейства, міністри внутрішніх справ, закордонних справ, оборони. Міністри, які є членами кабінету займають привілейоване положення щодо міністрів, які не є членами кабінету. І тому, при зазначеної моделі поняття “уряд” і “кабінет” не співпадають. В країнах, які дотримуються цієї моделі (Австралія, Великобританія, Індія, Канада, Нова Зеландія), кабінет існує на підставі конституційної згоди. Він визначає та спрямовує всю урядову політику, але не видає жодних нормативно-правових актів. Рішення кабінету мають характер політичної директиви, які перетворюються в нормативно-правові акти тільки через діяльність парламенту і відповідних міністерств.

Як вже зазначалося, під урядом розуміється сукупність всіх вищих посадових осіб системи виконавчої влади, які поділяються на ранги. Наприклад, у п. 1 ст. 69 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопада 1920 р. зазначено, що “здійснення вищого управління справами Федерації. доручається федеральному канцлеру, віце-канцлеру і іншим федеральним міністрам. Вони утворюють у своїй сукупності Федеральний уряд . “, у ст. 186 Конституції Португальської

Республіки 1976 р. визначено, що “1. Уряд складається з Прем’єр-міністра, міністрів, державних секретарів і помічників державних секретарів. 2. Уряд може включати одного або більше заступників Прем’єр-міністра”, у п. 2 ст. 67 Конституції Чеської Республіки 1992 р. встановлено, що “Уряд складається з Прем’єр-міністра, заступників Прем’єр-міністра та міністрів”.

На сьогодні в конституційній теорії існує певний “класичний” перелік міністерських посад, які обов’язково входять до складу уряду, а саме:

1) глава уряду – це керівник вищого колегіального органу виконавчої влади держави, який в різних країнах називається по-різному. Нерідко його називають головою уряду (Іспанія, Росія, Словаччина, Чехія), головою ради міністрів (Італія, Швеція), міністром-головою (Болгарія, Угорщина), міністром-президентом (Латвія), федеральним канцлером (Австрія, Німеччина), прем’єром (Китай, КНДР) тощо. Але у більшості країн світу глава уряду називається прем’єр-міністром. Він, згідно конституції, очолює і керує урядом та має в ньому особливий статус. Наприклад, у п. 1 ст. 101 Конституції Республіки Молдова 1994 р. та п. 1 ст. 106 Конституції Румунії 1991 р. проголошено, що “Прем’єр-міністр керує урядом і координує діяльність його членів. “, у ст. 21 Конституції Французької Республіки 1958 р. встановлено, що “Прем’єр-міністр керує діяльністю Уряду. “.

Глава уряду є центральною політичною фігурою та має значні повноваження. Він визначає склад уряду, вирішує питання його внутрішньої структури і організації, а участь парламенту і глави держави в цьому процесі багато в чому має формальний характер. Наприклад, згідно § 2 гл. 6 Закону Королівства Швеції “Форма правління” від 27 лютого 1974 р. “. Прем’єр-міністр призначає інших міністрів”, а відповідно до § 4 та § 6 цієї глави “. останній. представляє Риксдагу призначених ним міністрів”, а також “. звільняє від посади будь-якого міністра”.

У країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами державного правління глава уряду реалізує не тільки власні урядові повноваження, а й більшість владних повноважень і прерогатив глави держави. У деяких республіках за певних умов глава уряду може тимчасово заміщувати президента (Австрія, Словаччина, Фінляндія). Наприклад, у п. 1 ст. 64 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопада 1920 р. зазначено, “якщо є які-небудь обставини, які перешкоджають Федеральному президенту здійснювати його обов’язки, то всі його функції переходять спочатку до Федерального канцлера. “, а згідно §59 Основного Закону Фінляндії 1999 р. “у випадку виникнення у Президента перешкод для виконання ним своїх обов’язків його функції покладаються на Прем’єр-міністра. “.

Встановлений в основних законах порядок формування уряду передбачає, що відставка глави уряду з будь-яких причин майже завжди тягне відставку всього уряду. Наприклад, у ч. 3 ст. 115 Конституції України 1996 р. встановлено, що “відставка Прем’єр-міністра України . мають наслідком відставки всього складу Кабінету Міністрів України”, у ст. 59 Конституції Латвійської Республіки 1922 р. у редакції 1998 р. визначено, “. якщо Сейм висловлює недовіру Міністрові-президенту, то у відставку йде увесь Кабінет. “, у ч. 5 ст. 113 Конституції Республіки Хорватія 1990 р. у редакції 2000 р. зазначено, “якщо Палата представників виразить вотум недовіри голові Уряду чи Уряду в цілому, голова Уряду й Уряд в цілому подають у відставку. “, у п. 11.2 ст. 28 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. проголошено, “якщо Прем’єр-міністр склав свої повноваження, то інші члени Уряду також повинні вважатися відставленими від їх посад. “;

• 2) заступники глави уряду, які в різних країнах називаються по-різному: заступник прем’єр-міністра (Єгипет, Ірландія, Молдова, Португалія), заступник голови уряду (Греція, Іспанія, Хорватія), віце-канцлер (Австрія), віце-прем’єр-міністр (Україна) тощо. Наприклад, у п. 1 ст. 114 Конституції України 1996 р. встановлено, що “до складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри”. У випадку відсутності голови уряду або його тимчасової нездатності виконувати свої обов’язки, виконання його функцій покладаються на заступника глави уряду. Наприклад, у п. 2 ст. 69 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопаду 1920 р. зазначено, що “віце-канцлер заміщує Федерального канцлера у всіх сферах його компетенції”, у п. 6.2 та 6.3 ст. 28 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. встановлено, що “заступник Прем’єр-міністра зобов’язаний діяти у всіх справах замість Прем’єр-міністра, якщо Прем’єр-міністр помер або стане недієздатнима також діяти за Прем’єр-міністра або замість Прем’єр-міністра у період його тривалої відсутності”;
• 3) міністри – це керівники найважливіших центральних органів виконавчої влади – міністерства, що входять до структури уряду. Вони є членами уряду та мають різні офіційні назви, значення яких у різних країнах сприймається неоднаково. Так, у деяких розвинутих країнах посадова особа уряду називається державним міністром. Наприклад, у Португалії, Угорщині, Франції державний міністр вважається за рангом вищий ніж звичайний міністр, у зв’язку з тим, що він координує деякі суміжні міністерства, а у Великобританії та Індії навпаки – він має нижчий статус і фактично це означає посаду заступника міністра. У Норвегії, Швеції державним міністром називають главу уряду, а в Словенії та Японії так називають всіх членів уряду. Наприклад, у ст. 110 Конституції Республіки Словенія 1991 р. зазначено, що “Уряд складається з Прем’єр-міністра та державних міністерств”;
• 4) парламентські секретарі, які забезпечують взаємозв’язок уряду із парламентом, функціонують в окремих англомовних країнах з парламентарною формою державного правління (Великобританія). Головне їх завдання – це надання допомоги міністрам під час здійснення ними парламентських обов’язків. Аналогічні функції виконують і державні секретарі в Австрії. Наприклад, у п. 2 та п. 3 ст. 78 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопада 1920 р. зазначено, що “з метою надання допомоги Федеральним міністрам у веденні справ і забезпеченні їх представництва в Парламенті можуть бути додатково призначенні державні секретарі, які призначаються на посаду та звільняються з посади так само, як і федеральні міністри. . Державний секретар підпорядковується федеральному міністру і пов’язан його вказівками”;
• 5) міністри без портфелю – це члени уряду, які не очолюють міністерства, а виконують важливі урядові функції постійного або тимчасового характеру. Вони є посадовими особами і мають право вирішального голосу на засіданнях уряду. Наприклад, у п. 1 ст. 81 Конституції Греції 1975 р. встановлено, що “закон визначає положення . міністрів без портфелю. які можуть бути членами Уряду. “, а в п. 1 ст. 83 цієї Конституції визначено, що “міністри без портфелю виконують ті функції, які їм доручає своїм рішенням Прем’єр-міністр”.

У переважній більшості країн світу в основних законах нічого не вказано про структуру і склад уряду, проте, у деяких із них встановлено, що ці питання визначаються законами. Наприклад, у п. 2 ст. 77 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопада 1920 р. проголошено, що “кількість федеральних міністрів . їх структура визначаються федеральним законом”, у п. 1 ст. 81 Конституції Греції 1975 р. зазначено, що “питання складу . Ради Міністрів визначаються законом . “, у ч. 3 ст. 95 Конституції Італійської Республіки 1947 р. визначено, що “закон передбачає . кількість, функції та організацію міністерств”, у ст. 57 Конституції Латвійської республіки 1992 р. у редакції 1998 р. сказано, що “кількість міністрів . встановлюється законом”, а в п. 3 ст. 186 Конституції Португальської Республіки 1976 р. передбачено, що “чисельність . міністрів і державних секретарів . будуть визначені у кожному випадку декретами про призначення вищих державних посадових осіб або декретами – законами”. Тобто, перелік основних міністрів і їх кількісний склад визначається спеціальним законом або актом глави держави про формування уряду. Наприклад, у Загальних положеннях про урядові органи (Звід законів США – Титул 5, Глава 1, № 101, 102), передбачено 13 виконавчих і 3 військових департаментів.

Незалежно від моделі структури уряду і форми державного правління, уряд завжди є колегіальним органом. Таке положення передбачено в основних законах Литви, Норвегії, Перу, Словаччини, Уругвая, Чехії. Наприклад, у п. 1 ст. 76 Конституції Чеської Республіки 1992 р. встановлено, що “Уряд приймає рішення колегіально”, а в п. 2 цієї статті зазначено, що “прийняття рішення Уряду потребує згоди абсолютної більшості усіх його членів”, у п. 1 ст. 177 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації 1998 р. проголошено, що “Федеральний уряд приймає рішення як колегіальний орган”, у п. 2 ст. 118 Конституції Словацької Республіки 1992 р. відзначено, що “прийняття рішення Уряду вимагає згоди абсолютної більшості членів Уряду”.

Як правило, кількісні параметри складу уряду зазвичай не визначаються, але в ряді країн конституції встановлюють як мінімальну, так і максимальну кількість членів уряду (Бельгія, Ірландія, Ліхтенштейн, Люксембург, Норвегія, Швейцарія). Наприклад, у п. 1 ст. 175 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації 1998 р. встановлено, що “до складу Федерального уряду входять сім осіб”, у ст. 99 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. – “Рада міністрів включає не більше 15 членів . “, а в п. 1 ст. 28 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. зазначено, що “уряд повинен складатися не менше ніж із семи та не більше ніж п’ятнадцять членів. “.

Фактично ж номінальна чисельність складу урядів багатьох країн досить невелика, і кількість міністрів, включених до урядових колегій, рідко перевищує двадцяти осіб.

У деяких країнах іноді конституції висувають певні вимоги щодо перебування на посаді члена уряду. Наприклад, згідно ст. 154 Конституції Арабської Республіки Єгипет1971 р. “міністр, заступник міністра повинен бути єгиптянином у віці не менше 35 років, мати всі цивільні та політичні права”, у ст. 97 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. зазначено, що “тільки бельгійці можуть бути міністрами”, а в ст. 99 цієї Конституції встановлено, що “. Рада міністрів складається з однакової кількості міністрів, які розмовляють французькою мовою, і міністрів, які розмовляють нідерландською мовою”, у п. 2 ст. 70 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопада 1920 р. визначено, що “Федеральним канцлером, віце-канцлером чи федеральним міністром може бути призначена тільки особа, яка має право бути обраною до Національної Ради. “, у ч. 2 ст. 66 Конституції Японії 1946р встановлено, що “Прем’єр-міністр і інші державні міністри повинні бути цивільними особами”, у ч. 2 ст. 47 Конституції Республіки Хорватія 1990 р. у редакції 2000 р. проголошено, що “без дозволу Уряду його голова і члени Уряду не можуть займатися якою-небудь публічною чи професійною діяльністю”, у ч. 1 ст. 120 Конституції України 1996 р. зазначено, що “члени Кабінету Міністрів України . не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку”.

У ряді президентських і змішаних республіках (США, Франція) статус члена уряду характеризується несумісністю з парламентським чи іншим виборним мандатом. Наприклад, у ч. 1 ст. 23 Конституції Французької Республіки 1958 р. зазначено, що “функції члена Уряду несумісні з парламентським мандатом, з будь-якою посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, з усякою державною службою чи професійною діяльністю”. У той час, у парламентарних монархіях (Великобританія, Японія), де політичні партії відіграють головну роль у формуванні уряду, навпаки більшість міністрів мають бути депутатами парламенту. Наприклад, у ч. 1 ст. 68 Конституції Японії 1946 р. встановлено, що “. більшість міністрів повинна бути обрана з числа членів Парламенту”.

У багатьох країнах світу при урядах створюються різноманітні політичні чи тимчасові спеціальні органи (комітети, комісії), які відіграють роль у здійснені урядової політики. Система комітетів достатньо розповсюджена і в кожній країні має свою специфіку. Особливість їх правового статусу полягає в тому, що вони діють від імені уряду, який делегував їм відповідні повноваження. Наприклад, у ст. 40 Конституції Угорської Республіки 1949 р. у редакції 1990 р. визначено, що “1. Для виконання спеціальних завдань Уряд може створювати урядові комітети. 3. Уряд має право здійснювати безпосередній контроль над будь-якою галуззю державного управління та створювати з цією метою спеціальні органи”.

Форма правління. Види форм державного правління

Форма державного правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподіл компетенції між ними.

Форма державного правління дає можливість з’ясувати: 1) як створюються вищі органи держави і яка їх будова; 2) які принципи покладено в основу взаємовідносин між вищими та іншими державними органами; 3) як будуються відносини між вищою державною владою і населенням країни; 4) який ступінь участі населення у формуванні органів влади; 5) в якій мірі організація вищих органів держави дозволяє забезпечити права і свободи громадян та інші.

В залежності від відповідей на ці питання можна вести мову про різноманітні форми державного правління: одноособові, спадкові, республіканські, колегіальні, виборні тощо. Відмінності між цими формами правління полягають, наприклад, у тому, що в монархіях глава держави спадковий і постійний, а в республіках – виборний на певний строк. В абсолютних монархіях конституція і парламент відсутні, розподіл влад не існує, вся повнота влади концентрується в руках монарха. В дуалістичних монархіях законодавчим органом є парламент, а управління країною очолює король, перед яким (а не перед парламентом) несуть відповідальність міністри. У президентських республіках відносини глави держави, парламенту та уряду нагадують відносини в дуалістичній монархії, а місце короля займає виборний президент. У парламентських республіках відносини нагадують відносини в парламентських монархіях тощо.

У сучасних умовах створюються змішані (гібридні) форми правління, які забезпечують стабільність управління країною. При цьому ліквідуються часті зміни уряду, консолідуються партії. Разом з тим така форма правління має і свої недоліки: виникають колізії, неузгодженості, яких не було у відпрацьованих (класичних) формах правління. Порушуються стандарти розподілу влади. Так, у президентських республіках створення змішаної форми правління підвищує роль парламенту і підсилює його контроль за діяльністю уряду. В парламентських республіках при створенні змішаних форм правління значення парламенту падає, посилюється влада президента, і немає достатніх гарантій проти президентського всевладдя: все залежить від особистих якостей конкретного президента.

Порядок заміщення глави держави визначає дві форми правління: монархію та республіку. їх різновиди визначаються співвідношенням повноважень законодавчої та виконавчої влади в конкретній країні.

Монархія – це така форма правління, при якій верховна державна влада юридично належить одній особі, що набуває її на основі, як правило, кровноспорідненого спадкування. Історія світової цивілізації знає такі види монархій: абсолютна та конституційна. Абсолютна монархія (абсолютизм) – це ніким і нічим не обмежена влада. Володар зосереджує у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і судової, а в деяких країнах – духовної, релігійної влади. Якщо крім монарха в державі є інші вищі державні органи (парламент), це обмежена монархія (конституційна, парламентська або дуалістична).

Ознаки класичної монархічної форми правління: 1) влада не надається монархові будь-ким із людей або соціальною інституцією, а набувається внаслідок свого походження, або особа наділяється владою „від творця”; 2) існування одноособового глави держави, який користується своєю владою все життя; 3) спадковий порядок наступництва верховної влади; 4) володарювання на свій розсуд; 5) юридична безвідповідальність монарха.

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. В період феодалізму вона стає основною формою правління. В подальшому вона зберігає лише традиційні, в основному формальні риси монархічного правління.

Різновиди монархічної форми правління: 1) давньосхідна; 2) давньоримська; 3) феодальна (середньовічна); 4) конституційна (парламентська, дуалістична); 5) виборна; 6) теократична (божественна).

Давньосхідна монархія. У державах Сходу значну роль у суспільному житті відігравали відносини общинного устрою, патріархального побуту. Рабовласництво носило колективний (сімейний) характер, і тільки державні раби належали монарху. Організація державної влади в країнах Давньго Сходу отримала назву Східної деспотії. Деспотія – така форма правління, при якій деспот користується необмеженою спадковою владою відносно своїх підданих і спирається на військово-бюрократичний апарат.

Давньоримська монархія виступала у формі імперії, і в своєму розвитку пройшла два етапи: періоди принципату та домінату. В період принципату формально зберігалися республіканські форми правління й установи республіки. Законодавча влада концентрувалася в руках імператора. Крім того, він виконував повноваження будь-якої іншої вищої посадової особи. У II столітті н. е. в Римі була встановлена обмежена монархія – домінант. Зникли республіканські установи, управління державою сконцентрувалося виключно в руках імператора, який сам призначав виконавців – чиновників. Імператор спирався на розгалужений адміністративний, судовий, військовий апарат.

Середньовічна монархія проходить три періоди свого розвитку: ранньофеодальний, станово-представницький та абсолютизм. Ранньофеодальна монархія як форма державного правління виникла з родово-общинних відносин у народів Європи, що не знали рабства. Держава характеризувалася слабкою централізованою владою, роздробленістю території. У XIII-XVII ст. у країнах Європи набула поширення станово-представницька монархія. Поряд з досить впливовою владою короля існували збори представників провідних верств населення (станів). Вони виконували дорадчу, а інколи й фінансову та законодавчу функції при монархові. Такі збори виникали внаслідок подолання феодальної роздробленості і створення централізованої монархії. У XV-XVI ст. у західноєвропейських країнах сформувалася абсолютна монархія. Державна верховна влада за законом належала одній особі. Відбувалося об’єднання навколо монарха феодалів і буржуазії. Основною ознакою абсолютної монархії була відсутність будь-яких органів, які обмежували компетенцію монарха.

Внаслідок бурхливих революцій XVII-XVIII ст. в Європі виникла конституційна монархія. Як форма правління конституційна монархія поширилася в період становлення буржуазного суспільства. При такій формі правління влада монарха значно обмежувалася представницьким органом. Зазвичай такі обмеження встановлювалися конституцією. Монарх не мав права змінювати конституцію. Різновидами конституційної монархії були і є: парламентарна (парламентська) і дуалістична.

Парламентарна монархія характеризується такими ознаками: 1) уряд формується з представників партій, які отримали більшість голосів на виборах у парламент; 2) лідер партії, яка має найбільше число депутатських місць у парламенті, стає главою держави; 3) у законодавчій, виконавчій та судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною; 4) законодавчі акти приймаються парламентом, монарх їх підписує; 5) уряд несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

Парламентарна монархія – це така форма правління, що існує, як правило, у високорозвинених державах, де перехід від аграрного устрою до індустріального супроводжувався переважно не корінним зламом попередніх інститутів влади, а поступовим їх перетворенням і пристосуванням до нових умов (Велика Британія, Японія, Нідерланди, Швеція, Канада, Австралія та інші). Тут можна бачити розвиток розподілу влад за умови визнання принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, демократичний чи принаймні ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який зазвичай призначається монархом, має користуватися довірою парламенту (його нижньої палати), а монарх, відповідно, змушений призначати головою уряду лідера партії (коаліції партій), що має в парламенті (нижній палаті) більшість місць.

Монарх при такій формі правління „царює, але не править”. Право вето стосовно законів, прийнятих парламентом, навіть коли воно йому належить, ним або у практиці не використовується, або ж він застосовує це право за вказівкою уряду. Як правило, монарх позбавлений можливості діяти самостійно, і всі акти, що виходять від нього, зазвичай готуються урядом і закріплюються його головою чи відповідним міністром, без чого не мають юридичної сили. Тим самим голова уряду чи міністр беруть на себе відповідальність за конкретний акт, тому що правота монарха не може ставитися під сумнів (у Великій Британії це виражається принципом „король не може бути неправий”).

Головна відмінна ознака парламентської монархії – це політична відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру або відмовить у довірі, уряд має піти у відставку або повинен бути відправлений у відставку монархом. Та зазвичай це повноваження врівноважується правом уряду запропонувати монарху розпустити парламент (нижню палату) і призначити нові вибори, з тим, щоб конфлікт між законодавчою та виконавчою владою вирішив народ: якщо він підтримає уряд, то в результаті виборів у парламенті утвориться більшість з його прибічників, а якщо ж виборці з урядом не погодяться, то і склад парламенту буде відповідним, а уряд буде замінено.

Викладена система відносин між монархом, парламентом та урядом характеризує парламентський режим або парламентаризм. Але цей державний режим діє лише за умови, що в парламенті жодна політична партія не має абсолютної більшості і не може сформувати однопартійний уряд. Така ситуація традиційно спостерігається, наприклад, у Данії, Нідерландах. Чим ширше партійна коаліція, що складає уряд, тим цей уряд менш стійкий, тому що тим складніше досягати згоди між партнерами по коаліції стосовно різних політичних питань. Іноді досить одній будь-якій партії відкликати своїх представників з уряду, і він втрачає необхідну більшість у парламенті (нижній палаті) і, як правило, змушений піти у відставку. І навпаки, в країнах, де існує двопартійна система (Велика Британія, Канада, Австралія та інші) чи багатопартійна система з однією партією, що превалює, (Японія у 1955-1993 pp.) і уряди в принципі однопартійні, парламентарна модель відносин між парламентом та урядом практично перетворюється у свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль за урядом, та насправді уряд, що складається з лідерів партії, які володіють у парламенті (відповідно нижній його палаті) більшістю, через цю партійну фракцію повністю контролює роботу парламенту. Такий державний режим отримав назву системи кабінету, чи міністеріалізму.

При такій формі правління як дуалістична монархія, існують дві політичні установи: монарх і парламент, які поділяють між собою державну владу. Ця подвійність (дуалізм) полягає в тому, що монарх юридично і фактично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Уряд формується монархом незалежно від партійного складу парламенту і не відповідає перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є спробою примирення інтересів різних шарів населення. Монарх є виразником інтересів феодалів, а парламент – буржуазії та інших верств. Монарх вже не має законодавчої влади, але ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і своєю волею формує уряд, який відповідальний перед ним. Парламент, якому конституція надає реальні повноваження, не має ніякого впливу ні на формування уряду, ні на його склад, ні на його діяльність. У дуалістичній монархії не існує парламентської відповідальності уряду. Крім того, законодавчі повноваження суттєво обмежуються монархом, якому надається право вето, право розпуску парламенту, право призначення до верховної палати. Судова влада належить монарху, але може бути більш або менш незалежною. Отже, юридично та практично влада розділена між урядом, сформованим монархом, та парламентом.

В сучасних умовах є країни, в яких важко відразу виявити форму правління. Це пов’язано з тим, що у таких країнах на рівні регіонів федерації є елементи монархічної форми правління, а на рівні країни в цілому – республіканської. Такі країни відносять до виборної монархії. Є країни, де глава держави не е довічним, він не успадковує владу, а переобирається через певний проміжок часу. Така система існує в Об’єднаних Арабських Еміратах та Малайзії. У цих державах глава держави переобирається раз на п’ять років. Держави залишаються монархічними тому, що главою держави може бути обраний не будь-який громадянин, а тільки один із правителів складових частин федерації (місцевий монарх). На практиці главою держави обираються почергово султани, через кожні 5 років місцевий монарх переобирається.

Теократична монархія – це монархія, де духовний лідер є одночасно главою держави, якому належить і політична влада. Для обгрунтування такої влади зазвичай посилаються на волю потойбічних сил (Ватикан).

Своєрідністю відзначаються колишні володіння Великої Британії (домініони). Домініони перейняли головні засади Британської конституційної моделі і зберегли державно-правові зв’язки з колишньою метрополією. Всі вони вважаються парламентськими монархіями, але власних монархів не мають. Британський монарх є колоніальним главою держави, а його функції в кожному з домініонів здійснює генерал-губернатор. Генерал-губернатор формально призначається британським монархом за поданням уряду домініону (Австралія).

Республіка (від лат. res publica – суспільна справа) – це така форма правління, при якій вища влада в державі належить виборним органам, що обираються населенням на певний строк: парламенту, президенту; поряд з ними існують незалежне правосуддя і муніципальне самоврядування.

Ознаки республіки: І) існування вищих органів влади: одноособового чи колегіального глави держави; 2) виборність на певний строк глави держави та інших органів державної влади; 3) можливість участі громадян в управлінні справами держави; 4) здійснення державної влади не з власної волі, а за дорученням народу; 5) розподіл влад; 6) юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом; 7) особлива процедура прийняття вищими органами влади своїх рішень (прийняття законів через парламент); 8) обов’язковість рішень вищої державної влади; 9) авторитет влади.

Республіка розглядається як найбільш демократична форма правління, оскільки вважається, що повноваження будь-якої гілки влади, будь-якого вищого органу базуються на мандаті народу. Республіканська форма правління вперше сформувалася в Афінській державі. Історія знає приклади поділу республік на демократичні та аристократичні. В демократичних республіках до формування органів державної влади формально (юридично) залучаються всі шари населення. Фактично ці права можуть обмежуватись (цензи, підрахунок голосів). В аристократичних республіках більшість населення не тільки фактично, але й формально відсторонюється від участі у формуванні органів державної влади.

Республіки поділяються також на: 1) парламентські; 2) президентські; 3) змішані (парламентсько-президентські або президентсько-парламентські); 4) надпрезидентські.

Парламентська республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Уряд у парламентській республіці формується з представників однієї або кількох партій, які отримали більшість у парламенті, тобто персональний склад виконавчої влади відображає партійну структуру парламенту. Глава держави (президент), як правило, не впливає на склад, політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому. Формальною особливістю парламентської республіки є наявність посади прем’єр-міністра.

Головна ознака парламентської республіки, як і парламентської монархії, – політична відповідальність уряду перед парламентом. Як і там, відповідальність тут солідарна: недовіра одному члену уряду, особливо його голові, тягне відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може вимагати від президента розпустити парламент (його нижню палату) і призначити нові вибори.

У державах парламентського типу президент як глава держави обирається не всіма громадянами, а вищим законодавчим органом, або взагалі не обирається. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр, який висувається політичною партією або партійною коаліцією, що отримала більшість на парламентських виборах. Увесь склад Кабінету Міністрів затверджується парламентом. У більшості держав з парламентською формою правління закріплюється право розпуску парламенту, яке належить президенту або прем’єр-міністру. Парламентська форма правління дає можливість представляти в уряді різні політичні сили, але це може бути недоліком у тих країнах, де жодна з політичних сил не може отримати стабільної більшості. Уряди таких держав часто змінюються (Італія). Перевагою парламентарної республіки є відповідальність уряду перед парламентом.

З появою посади президента з’являються президентські республіки. Президент, як правило, є главою держави в республіканських державах, що відповідає монархові в державах монархічних. Така форма правління розповсюджена і нині встановлена в багатьох країнах. Ця форма правління нагадує дуалістичну монархію, тим більше, що вперше створювалася в США за її прикладом (Велика Британія на той час була дуалістичною монархією). Президентська республіка характеризується, як правило, поєднанням в одних руках президента повноважень глави держави і глави уряду і теоретично базується на принципі жорсткого розподілу влад. Вищі органи держави не лише структурно відокремлені, а й мають значну самостійність відносно один одного.

Формальною ознакою президентської республіки є відсутність поста прем’єр-міністра. У деяких президентських республіках створюється особлива посада адміністративного прем’єр-міністра (Єгипет, Перу, Туреччина та інші), та не він визначає політику уряду, це робить президент, який залишається його фактичним керівником. Президент головує на офіційних засіданнях уряду, прєм’єр-міністр відає оперативною діяльністю уряду і веде його неофіційні засідання (в деяких країнах кожного разу лише за дорученням президента). Створення такої посади дозволило встановити відповідальність уряду в цілому, а не лише окремих міністрів, перед парламентом, залишаючи при цьому в недоторканності положення фактичного керівника держави – президента. Однак, хоча уряд і відповідальний перед парламентом, призначає його президент без згоди останнього. При вираженні вотуму недовіри прем’єр-міністру чи всьому складу уряду в ряді країн президент повинен відправити уряд у відставку.

У президентській республіці президент обирається позапартійним шляхом, склад уряду формується незалежно від партійного складу парламенту главою держави одноособово або за схваленням верховної палати парламенту. Президент керує урядом сам або ж через призначеного ним прем’єр-міністра, який підлягає затвердженню усім парламентом. Уряд несе відповідальність перед президентом. У президента відсутнє право розпуску парламенту.

Законодавча і виконавча влада у президентській республіці отримують свій мандат безпосередньо від народу. Главою виконавчої влади є президент, що обирається народом, і поєднує ці функції з функціями глави держави. Уряду як колегіального органу, як правило, немає, міністр кожен окремо підпорядкований президенту. Судді як вищі посадові особи судової влади призначаються президентом за згодою парламенту (його верхньої палати), який при цьому керується не політичними поглядами кандидата, а його компетентністю та моральними якостями. Міністрів та інших призначених ним посадових осіб виконавчої влади президент може усувати самостійно: не можна примушувати його працювати з тим, з ким він працювати не бажає і не може.

Головною ознакою президентської форми правління виступає відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом за політику, яку вона проводить. Парламент не може звільняти її посадових осіб, якщо вони не порушили закону. Для своєї діяльності вони не потребують політичної довіри парламенту. Ось чому у президентських республіках ми нерідко спостерігаємо ситуацію, коли президент належить до однієї партії, а більшість в парламенті має інша партія. Та вони змушені співпрацювати, тому що жодна з гілок влади не може конституційним шляхом усунути іншу (звільнення парламентом посадових осіб виконавчої та судової влади шляхом імпічменту можливе лише за умови допущення з їхнього боку серйозних правопорушень).

Система стримувань та противаг проявляється, зокрема, в тому, що президент може гальмувати законодавчу діяльність парламенту шляхом накладання на прийняті ним закони відкладального вето, для подолання якого необхідна кваліфікована більшість голосів. У свою чергу парламент (його верхня палата) може перешкодити призначенню президентом посадових осіб або відмовити в ратифікації укладених президентом міжнародних договорів. Судова влада контролює конституційність і парламенту, і президента, забезпечуючи тим самим дотримання правопорядку як виконавчою, так і законодавчою владами.

Переваги президентської форми правління: 1) сильна єдина виконавча структура (уряд очолює глава держави); 2) стабільність уряду не залежить від співвідношення сил у парламенті; 3) чіткий розподіл влад. Але президентська форма має і суттєві недоліки: 1) тяжіння до авторитаризму, намагання сконцентрувати владу у своїх руках; 2) виконавча влада намагається вийти з-під парламентського контролю.

Змішана форма правління поєднує в собі елементи як парламентської, так і президентської республік. У державах з такою формою парламент і президент поділяють свій контроль і свою відповідальність відносно уряду. Президент як глава держави обирається народом. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр. Кандидатуру прем’єр-міністра пропонує парламенту президент, але парламент може не затвердити цю кандидатуру. Уряд формується прем’єр-міністром і затверджується парламентом. При такій формі правління президент може бути представником однієї політичної сили, а прем’єр-міністр і його кабінет – іншої.

Існування змішаної форми правління пояснюється компромісом між бажанням допустити до влади більше політичних сил і необхідністю збереження парламентської стабільності в державі. Крім того, тенденції до змішаних форм зв’язані з необхідністю конституційного зниження ролі президента в президентських республіках і підвищення цієї ролі в парламентських республіках.

Суттєвим недоліком змішаної форми правління є протистояння між президентом і парламентом (зв’язане з бажанням сконцентрувати владу в одних руках). Ця форма правління є ефективною за умови, що уряд спирається на парламентську більшість і президент дотримується цієї політичної орієнтації.

При змішаній формі правління є передбачені конституціями деякі обмеження ролі президента парламентом, перш за все з питань, що стосуються призначення прем’єр-міністра і парламентської відповідальності уряду.

На відміну від парламентарної республіки, де самостійна роль президента незначна і він не володіє ніякою виконавчою владою, і на відміну від президентської республіки, де він є главою виконавчої влади, у змішаній напівпрезидентській республіці помітне прагнення „вивести” президента за межі цієї жорсткої полярної схеми, за межі традиційної концепції поділу влади. Основні закони, прийняті за активної участі президентів-лідерів, закріплюють значну особисту владу президента, його самостійність,. та разом з тим встановлюють певне, хоч і незначне, обмеження його дій і підпорядкованих йому міністрів повноваженнями парламенту. В цілому, однак, конституції намагаються поставити президента, його владу поза звичайної тріади, наділяючи його як главу держави окрім виконавчо-розпорядчих повноважень, самостійними нетрадиційними повноваженнями (широкі нормотворчі й особливо виключні арбітражні та об’єднувальні повноваження).

Надпрезидентська республіка (монократична) – це різновид президентської форми правління. Ознаки такої республіки: 1) зосередження всієї повноти влади в руках президента, він є і глава виконавчої влади і лідер правлячої політичної партії; 2) нічим не обмежене право розпуску парламенту; 3) право призначати і звільняти керівників місцевих адміністрацій, суддів; 4) право вводити режим надзвичайного стану; 5) неможливість зміщення президента зі своєї посади; 6) відсутність системи стримувань і противаг гілок влади; 7) спрямування всіх державних структур на встановлення монократичного режиму, де відсутня демократія, права і свободи громадян носять формальний характер. У надпрезидентських республіках конституції передбачають періодичне переобрання глави держави.

У сучасному світі в умовах тоталітарних систем з’явилися республіки, яким притаманний елемент монархії – незмінність глави держави. У таких монократичних республіках конституції закріплюють довічних президентів, глав держав. Початок такому явищу було покладено в Індонезії (Президент Сукарно). Потім соціалістична Югославія в 1963 р. передбачила в Конституції, що переобрання не поширюється на першого Президента – Іосифа Броз Тіто. У 1986 р. на Філіпінах незмінним проголосив себе Президент Маркос. Це явище поширилося в багатьох азіатських та африканських республіках. В КНДР останній син президента ще при житті батька проголошується його наступником. У 1999 р. парламент Туркменії ухвалив конституційний закон, де закріпив за Туркменбаші С. Ніязовим повноваження президента без обмеження терміну.