Хто призначає ректора РБ

• Университет
  • История университета
  • Университет сегодня
  • Ректорат
  • Система менеджмента качества
  • Структура университета
  • Нормативные документы
  • Схема корпусов
  • Одно окно
  • Международная деятельность
  • Сведения об образовательной организации
  • Противодействие коррупции
  • Ученый совет университета
  • Среднее образование
  • Среднее специальное образование
  • Магистратура
  • Высшее образование
  • Дополнительное образование взрослых
  • Аспирантура
  • Докторантура
  • Научно-исследовательская деятельность
  • Экспериментальная и инновационная деятельность
  • Центр трансфера технологий (ЦТТ)
  • Советы по защите
  • Вестник Белорусско-Российского университета
  • Технологический кластер
  • Конференции
  • Нормативные документы
  • Могилевский Фестиваль науки
  • Выставки
  • Публикации
  • Студенческая наука и предпринимательство
  • Государственная регистрация НИОК(Т)Р в ГУ «БелИСА»
  • Совет молодых ученых
  • Библиографические указатели
  • Электронная библиотека
  • Электронный образовательный ресурс
  • Войти
  • История университета
  • Университет сегодня
  • Ректорат
  • Система менеджмента качества
  • Структура университета
  • Нормативные документы
  • Схема корпусов
  • Одно окно
  • Международная деятельность
  • Сведения об образовательной организации
  • Противодействие коррупции
  • Ученый совет университета

  Ректора вишу доцільно обирати чи призначати?

  У соціальних мережах та на окремих інформаційних сайтах точиться запекла колотнеча щодо чергової «епохальної реформи» – про зміну процедури визначення керівника закладу вищої освіти. Хто саме має обирати ректора – колектив університету (викладачі, допоміжні працівники та студенти) чи призначена засновником наглядова рада (кілька осіб)?

  Колотнеча триває вже кілька тижнів, і щось ніяк не загасне.

  Але спочатку – коротка юридична довідка.

  У абзаці третьому пункту 3 статті 42 Закону України «Про вищу освіту» чітко записано: «Керівник закладу вищої освіти обирається шляхом таємного голосування строком на п’ять років у порядку, передбаченому цим Законом і статутом закладу вищої освіти».

  У наступному абзаці законодавець зафіксував, що брати участь у виборах керівника закладу вищої освіти мають право: кожен науковий, науково-педагогічний та педагогічний штатний працівник закладу вищої освіти; представники з числа інших штатних працівників, які обираються відповідними працівниками шляхом прямих таємних виборів; виборні представники з числа студентів (курсантів), які обираються студентами (курсантами) шляхом прямих таємних виборів.

  І нарешті через кілька абзаців читаємо: «Обраною керівником закладу вищої освіти вважається особа (кандидатура), яка набрала більше 50 відсотків голосів осіб, які мають право брати участь у виборах, а в разі проведення другого туру – більше 50 відсотків голосів осіб, які взяли участь у голосуванні».

  У статті 42 немає і натяку про те, що хтось (навіть якщо він дуже великий розумник) може на свій розсуд обмежити або перекроїти на свій розсуд коло громадян, які мають право брати участь у виборах керівника закладу вищої освіти.

  В Україні визнається і діє принцип верховенства права. А отже, обмежити коло виборців не можна ані рішенням уряду, ані наказом профільного міністерства, ані розпорядженням заступника міністра, ані статутом закладу освіти, оскільки вказане коло чітко визначене нормативно-правовим актом вищого рівня – законом.

  Також слід згадати припис частини 3 статті 37 Закону України «Про вищу освіту», відповідно до якого члени наглядової ради закладу вищої освіти мають право зокрема: аналізувати та оцінювати діяльність закладу вищої освіти та його керівника; вносити засновнику закладу вищої освіти подання про заохочення або відкликання керівника закладу вищої освіти з підстав, визначених законом.

  Окрім того, у частині 4 зазначеної статті зафіксовано, що наглядова рада має право вносити вищому колегіальному органу громадського самоврядування та / або засновнику (засновникам) закладу вищої освіти подання про відкликання керівника закладу вищої освіти з підстав, передбачених законодавством, статутом закладу вищої освіти, контрактом.

  Таким чином, профільний закон не наділяє наглядову раду закладу вищої освіти організовувати або в будь-який спосіб проводити вибори керівника такого закладу. Будь-яке рішення наглядової ради з цього питання (за умови, що не будуть внесені зміни до закону) є нікчемним і таким, що не породжує правових наслідків.

  А що робити, якщо якийсь розумник наважиться ухвалити рішення про обрання (або призначення) ректора наглядовою радою і навіть оформить відповідний папірець?

  По-перше, скоріш за все, юристи профільного Міністерства не погодять проєкт наказу про призначення ректора.

  По-друге, скоріш за все, державний реєстратор, помітивши порушення процедури призначення, не зможе внести відповідні відомості в реєстр.

  По-третє, скоріш за все, будь-який ображений громадянин (навіть той, який не брав участь у виборчих перегонах) напише позов і подасть його до суду, і судді не буде потрібно багато роздумів, аби чітко визначити свою правову позицію.

  Отже, згідно чинної редакції Закону України «Про вищу освіту», наглядова рада не може обрати чи призначити ректора, обрати ректора можуть лише виборці.

  Одначе, кажуть розумники, ніхто не забороняє парламенту скасувати або змінити закон, якщо це дуже потрібно.

  Теоретично, при чергових «модернізаціях» законодавства можна дописати таку собі нейтральну і непримітну фразу, яка дає можливість засновнику закладу вищої освіти ухвалити рішення про призначення (обрання) керівника закладу вищої освіти наглядовою радою.

  Загальновідомо, що майже будь-яке управлінське рішення несе в собі і переваги, і недоліки. Можна навести безліч аргументів на користь обрання ректора наглядовою радою (приміром, економія коштів). Натомість таке рішення, на моє глибоке переконання, в українських реаліях є занадто ризиковим.

  По-перше, ця «ініціатива» не враховує наявні корупційні ризики. З членами наглядової ради (кілька громадян) «домовитися» значно простіше, аніж з колективом (сотні громадян).

  По-друге, таке рішення протирічить принципам академічної автономії та не сприятиме подальшому розвитку академічної демократії.

  По-третє, колектив професорів та доцентів може, скажімо так, не сприйняти призначеного кимось керівника, і робити різні вчинки, аби ставити йому «палки в колеса». Звісно, це не сприятиме ефективному функціонуванню закладу вищої освіти.

  По-четверте, якщо ректорів призначає (обирає) наглядова рада, то тоді закономірно ставити питання про критерії обрання членів такої ради. Іншими словами, членом наглядової ради має бути не «знайомий хлопець» і не «файна дівчина», а досвідчені фахівці, які відповідають певним високим критеріям. Наразі ці критерії не сформульовані, а процедура обрання членів наглядової ради – не визначена.

  По-п’яте, геть зовсім не розроблене питання про відповідальність членів наглядових рад. З ними не укладається жодних угод. Вони можуть зустрічатися з ким завгодно (у тому числі з кандидатами на посаду ректора), обіцяти що завгодно, мати будь-яку думку, навіть абсурдну, ну і звісно – можуть приймати «подарунки» і навіть не декларувати їх.

  Утім, є розумники, які здатні базікати про що завгодно, і при цьому, уникаючи конкретики, бездумно посилатися на абстрактний і бездоказовий «європейський досвід». Ця маніпуляція, яка чомусь в нашій державі спрацьовує досить ефективно, надихнула автора цих рядків на вивчення цього самого європейського досвіду. Тим більше, що відповідні матеріали вже давно розміщені на спеціалізованих сайтах.

  У Будапештcько-Віденській декларації (Budapest-Vienna Declaration, 2010) про створення Європейського простору вищої освіти наголошується про зобов’язання працювати над більшим залученням працівників вищої освіти та студентів до запровадження і подальшого розвитку Європейського простору вищої освіти. Наголошено на участі працівників закладів вищої освіти та студентів у структурах, що приймають рішення (на європейському, національному та інституційному рівнях).

  У Бухарестському комюніке (Bucharest Communiqué, 2012) підтверджується відповідальність держави за вищу освіту та визнається необхідність відкрити діалог щодо фінансування та урядування (governance) у вищій освіті. Наголошується на важливості розвитку більш ефективних структур урядування (governance) та управління (management) у закладах вищої освіти. Констатовано зобов’язання підтримувати безпосереднє і реальне залучення студентів і працівників до структур урядування на всіх рівнях.

  У Єреванському комюніке (Yerevan Communiqué, 2015) наголошено на підтримці та захисті студентів і академічної спільноти в їхніх правах на академічну свободу, забезпечується їх представництво як повноправних партнерів в управлінні автономними закладами вищої освіти. Констатовано, що участь студентів та академічного персоналу у демократичному врядуванні (democratic governance) університету є однією із цінностей (values) Європейського простору вищої освіти.

  У Паризькому комюніке (Paris Communiqué, 2018) наголошується на важливості зростаючої ролі в успіху Болонського процесу основних стейкхолдерів, до складу яких входить академічний персонал та студенти. Акцентовано ключові цінності Європейського простору вищої освіти: академічна свобода, доброчесність, інституційна автономія, безпосередня участь студентів і академічного персоналу у врядуванні.

  Заради справедливості слід згадати, що не у всіх європейських країнах керівник закладу вищої освіти обирається на прямих виборах, у яких беруть участь працівники і студенти. Є різні моделі. Ну от і чудово. Тоді давайте оперувати не примітивними гаслами, не красивими слоганами, і навіть не моднявими словами на кшалт «дизайнування» або «фасилітація». Давайте спробуємо будувати освітню політику на принципах доказовості, прозорості та публічності.

  Як мінімум, спочатку необхідно вивчити думку спільноти щодо пропонованих змін (а вона вкрай негативна), чітко виокремити всі переваги і недоліки, проаналізувати всі істотні ризики, проговорити бажану модель організації роботи та формування складів наглядових рад, заслухати думку серйозних науковців, провести широке громадське обговорення. Так, це довгий шлях. Але чому хтось вирішив, що має бути інакше?

  З високою ймовірністю можна припустити, що науково-педагогічна спільнота буде наполягати на можливості традиційних виборів, адже таким чином уможливлюється усвідомлене обрання зрозумілої «людини з колективу», а не механічне призначення незрозумілої «людини з космосу».

  Прямі вибори – це яскраве підтвердження наявності в Україні університетської автономії, хай навіть в обмеженому обсязі, хай навіть недосконалої і подекуди карикатурної.

  Здається, ніхто не заперечує проти доцільності університетської автономії. Але ця автономія має бути наповнена реальним змістом.

  І наостанок – деякі роздуми.

  Неважко помітити, що в останні місяці сформульовано доволі багато «освітніх ініціатив», які спрямовані де-факто проти керівників закладів вищої освіти, а опосередковано – і проти колективів цих закладів.

  Нещодавно один із керівників міністерства передав журналістам довгий список ректорів, з якими в цьому році він планує «розпрощатися». Підтекст зрозумілий: «агент змін» хороший і сміливий, бо він звільняє країну від ненависної і набридлої «ректорні».

  Утім, уважне вивчення інформаційного повідомлення показало, що у перерахованих у списку людей просто завершується термін контракту. Але звільнення у зв’язку з завершенням терміну контракту – це не сенсація, а цілком прогнозоване і навіть банальне явище.

  Якщо врахувати, що в Україні приблизно 150 університетів, а контракт з ректором укладається на 5 років, то виходить, що в середньому за рік укладається 30 контрактів і припиняється 30 контрактів. Це природній процес, у якому немає жодної дивини. І у попередні роки у кількох десятків ректорів закінчувалися контракти. Ну то й що?

  Але «агенти змін» сенсацію зробили саме зараз, подавши цілком природній процес завершення контрактів (і як наслідок – звільнення) як своє епохальне досягнення. А заодно – показали свою вигадану і удавану принциповість, свою націленість когось звільняти…

  Другий приклад – об’єднання закладів вищої освіти, яке проводиться поспіхом, кулуарно, без заслуховування думки колективів та їхніх очільників. Деякі ректори дізнаються про можливе об’єднання університетів, які вони очолюють… із соціальних мереж. Як наслідок – закономірне невдоволення і соціальна напруга.

  І нарешті – базікання про обрання ректорів наглядовими радами, до складу яких можна включити кого завгодно.

  На черзі – нові і нові колотнечі, які на донорських конференціях «агенти змін» представляють в якості реформ.

  Боюся помилитися, але зроблю сміливе припущення, що все це робиться не просто так. «Агенти змін» хочуть підкорити ректорську спільноту, збудувати її «під себе». Хочуть створити альтернативні важелі впливу і на керівників закладів вищої освіти, і на колективи. Бажають управляти мережею неформальних зв’язків і відносин, що мають функціонувати в інтересах конкретних бенефіціарів.

  На мою скромну думку, темні процеси, які тривають у сфері вищої освіти, не мають анічого спільного із справжніми інтересами держави і суспільства.

  P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.

  Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор.