24 анекдоти про українців: з гумором, “перцем” і з “родзинкою”

Вчені кажуть, що трохи самоіронії є доброю ознакою душевного здоров’я і свідченням того, що людина перебуває у гармонії з собою.

Українські жарти здебільшого не злостиві. Вони дозволяють і над собою посміятись, і з сусіда покепкувати.

До Дня Незалежності сайт “24” зібрав для вас підбірку цікавих і дотепних анекдотів про українців. Посмійтеся на здоров’я!

Про село і кумів

— Куме, а що це воно таке, що ваша свиня на трьох ногах шкандибає? Га?

— Та я що, дурний? Через миску холодцю цілу свиню колоти?!

— Та ні, горілка та петрушка.

— А що ви робите в моєму погребі?

— Та щоб під ногами не валялося!

— А знаєте, яка різниця між пудрою і Верховною Радою?

— Пудра — то до лиця, а Рада — то до ср*ки!

Про українців і росіян

Помирає старий бандерівець. Навколо зібрались усі його родичі, слухають заповіт:

— Ненависть до Путіна — чи не єдине, що так добре об’єднує Україну!

Українець та росіянин їдуть в поїзді. Українець дістає сало, починає нарізати, під самогонку починає їсти. Росіянин дивиться голодними очима і просить:

— Нема питань, але ти випий спочатку літр води.

Росіянин випив. Українець каже:

— Ну, ось бачиш, то ти не їсти, а пити хотів!

1961 рік. 12 квітня. Карпати.

Сивий гуцул стоїть на вершині гори, дивиться на полонину, люльку смалить.

Підбігає онук, радісно так вигукує: “Дiду, дiду, москалi у космос полетiли!” Дід не реагує, тільки люлькою пихкає.

Після -надцятого разу дід скошує очі до онука і питає: “Що, усi?”

Йдуть по пустелі українець з цілим мішком сала та москаль з мішком золота. Вже довго йдуть, втомились, їсти хочеться.

— Слухай, українцю, а давай уявимо, що ми на базарі — ти продаєш сало, а я в тебе куплю.

— Ну давай! Один кілограм за мішок золота.

— Ти що, збожеволів? За якийсь один кілограм сала цілий мішок золота!

— А ти, москалику, піди по базарі пройдись — поторгуйся!

— А Ви знаєте, що у москалів означає наше слово “шабля”?

— І що ж у москалів означає наше слово “шабля”?!

— А от що: “шабля” — це у них “Тихіше, панночко!”

Вмирає старий бандерівець.

— Синку, клич скоріш парторга, хочу в партію вступити.

— Тату, що з вами? Усе життя ненавидiли ж.

— Не бiда, синку. Умру — то хоч на одного комуняку менше стане.

Про українців та інших іноземців

Запропонували французу, американцю й українцю: хто скільки об’їде на коні, тому стільки землі й дадуть.

Француз проїхав кілометр, зупинив коня і каже: “Мені досить. Тут я поставлю садибу. Там — квітник. А там на шезлонгах відпочиватиму. А ось там — виноградник”.

Американець проїхав три кілометри й зупинив коня: “Мені вистачить. Тут буде моя вілла. Там — газон. А ось там — майданчик для вертольота. А ще далі — майданчик для гольфу”.

Українець заскочив на коня й погнав… Жене-жене коня, жене-жене… Загнав коня, кінь упав. А українець на ноги й бігти! Біжить-біжить… Зашпортався, впав. Уже відчуває, що не може бігти. Повзе-повзе — все, відчуває, вже більше й повзти не може.

Знімає з голови шапку, з останніх сил жбурляє її перед себою й стогне: “А там іще огірочки посаджу!”

Заходить українець в купе, де сидять троє афроамериканців:

Зустрілись гуцул і чукча. Чукча:

— Відгадаєш скільки у мене оленів — обох віддам!

Міжнародний конкурс з в’язання серед бабусь:

— Українська бабуся зв’язала шкарпетки;

— Голландська бабуся не змогла зв’язати й двох слів;

— Китайська бабуся зв’язала айфон;

— Сомалійська бабуся зв’язала всіх бабусь і почала вимагати мільйон доларів.

Про українців і українок

— Як вам вдалось прожити 50 років з чоловіком у повній гармонії без жодної сварки?

— Дуже просто. Коли ми одружились, мій чоловік посадив мене в карету і повіз на своє ранчо.

Поки ми їхали, один з коней спіткнувся і він спокійно сказав: “Раз”.

Через 15 хвилин цей кінь спіткнувся ще раз і він сказав: “Два”.

І вже коли ми під’їжджали до його ранчо цей же ж кінь спіткнувся втретє.

Він сказав: “Три” i пристрелив тварину. Я, звичайно, почала кричати, наробила шуму, почала жаліти бідного коника.

“Приваблива брюнетка, 90-60-90, зріст 175 см, довжина внутрішньої поверхні стегна — 56 см, обійма плечей — 114 см, відстань між очима — 2 см, довжина волосся — 34 см. Продам рулетку”.

У суді слухається справа про розлучення. Дружина:

— Я вимагаю, щоб нас розлучили: чоловік без мого відома продав всі каструлі, а гроші пропив.

— Я теж прошу нас розлучити: пропажу каструль ця ідеальна господиня виявила тільки на 16-й день!

— Хто у вас в домі хазяїн: ти чи дружина?

— А чого ж ти, коли вип’єш, спиш під дверима?

— Бо — хазяїн: де хочу, там і сплю!

— Кохаааанииий, я прийшлаааа!

— Знову п’яна? Ось, і йди туди, де пила!

— Алло, дівки! Зараз прийду, я відпросилася.

Анекдоти з Одеси

Столицею гумору в Україні по праву вважають в Одесу. Самі ж одесити люблять і новий анекдот розказати, і про себе пожартувати.

— Сто кiлограмiв Вашого золота.

— Сто десять, так сто десять

— Сарочко, золотко, вставай — по тебе прийшли.

— Софочка, і шо показало УЗД?

— Воно показало, шо таки буде весілля!

— У вас є засіб для вирощування волосся?

— Таки не те слово! Ви бачите за касою жінку з вусами? Так це моя Сара! Вона намагалася відкрити пляшечку зубами.

— Рабинович, вчора у театрі я бачив вашу дружину. Вона так кашляла, що всі на неї озиралися. У неї грип?

Одеса. Комунальна квартира.

— Фіма, нащо ти взяв новий пакетик чаю?

— На старому вже ниточка обірвалася.

— І шо таке, рук нема, шоб пришити?

До Дня Незалежності сайт “24” підготував для вас 24 матеріали про Україну. Дізнавайтеся щодня цікаве про рідну країну!

Мистецтво розповідати анекдоти

Пандемія коронавірусу, закриття малого бізнесу, зростання комунальних платежів, війна на Сході — хіба мало? А за глобальними проблемами йдуть локальні й індивідуальні — негаразди в родинах, хвороби і смутки, біль утрат, відсутність грошей тощо. Їдучи в електричці або в метро, де майже всі пасажири одностайно втупилися поглядами кожен у свій смартфон, не раз мимоволі зауважуєш, що відбувається на дисплеї того чи того похмурого сусіда. Одні без жодної посмішки бавляться в ігри (причому мене завжди спантеличує, що бавляться не тільки діти й молодь, а також мої ровесники-бумери, ба навіть старші за мене дідусі й бабусі). Інші байдуже листуються у вайбері. Ще інші похмуро зависають у соцмережах або на каналах у телеграмі. Дехто читає новини, що явно не вселяють охоти жити далі. У вагоні панує німа, стерильна, позбавлена емоцій атмосфера, як у черзі на вакцинацію від сказу. Ніхто не підводить очей, нікого не цікавлять, не дратують і не звеселяють тимчасові супутники. А ще ж зовсім нещодавно люди в потягах жваво розмовляли всю дорогу, ділилися, як на сповіді, сокровенним, жартували і навіть випивали! Тепер ні. Подеколи зайде на зупинці вагітна жебрачка («Бідна, вже п’ять років не може народити тієї дитини», — скрушно зітхне пенсіонерка, дістаючи з гаманця пожмакану гривню) або сліпий музикант із голосистим поводирем заспівають пісню Цоя. От і всі розваги досконало атомізованого й відчуженого соціуму. Врешті, підземку й електрички створили не для розваг, а для пересування. І все ж чогось відчутно бракує у цьому залитому мертвотним світлом просторі комунікацій без комунікативності.

Зненацька дівчинка-підлітка починає сміятися. Спочатку намагається стримати сміх, а тоді, махнувши рукою, випускає його на волю. Зачудовані пасажири один за одним підводять голови і, дивлячись на розсміяне дівчисько, починають посміхатися й собі. «Я тут такий анекдот прочитала, це просто вмерти можна», — паленіючи, пояснює мала незнайомим, але вже доброзичливим людям, які нарешті звернули увагу на щось інше, ніж смартфони. І всі схвально кивають: о так, анекдоти — це добре, ми теж любимо їх слухати й розповідати. І всі оживають.

Анекдоти — колись шалено популярний усний жанр, безкоштовна вистава для народу, яка не потребує ні сцени, ні декорацій. Переповнені робітничі курилки, довжелезні коридори у студентських гуртожитках, редакційні кабінети, плацкартні вагони, навіть тісні метри і хвилини в ліфті — будь-який вільний час і простір надаються для розповідання та слухання анекдотів. Більше для розповідання, ніж для читання, тому що анекдот — це сплеск живого мовлення, що хоче бути почутим наживо, негайно! Анекдоти мають бути доречними, пов’язаними з актуальною ситуацією, що зачіпає, цікавить і тривожить усіх. Вони повинні нести нову і незнайому, нечувану звістку («Діду, діду, москалі у космос полетіли! — Що, усі?!»). Ніхто не любить жартів, які вже набили оскому, і, як ми пам’ятаємо, аборигени з’їли Кука саме за те, що він розповідав «бородаті» анекдоти.

правдивий жарт завжди безкоштовний, завжди — дар, зроблений від щирого серця. Анекдоти розповідають безкорисливо — не щоб урвати побільше грошей, а щоб піднести дух і визволити нас від страху та безпорадності

Вибух сміху розслабляє слухачів, об’єднує і солідаризує їх, вивільняючи затиснуті повсякденним гнітом енергії та емоції. За радянських часів люди позбувалися страху й затиснутості, розповідаючи політичні анекдоти, за які, між іншим, у певні періоди можна було потрапити й на Колиму. Світ офіціозу, світ політикуму, сімейних чи міжнаціональних чвар, світ кмітливих або безмежно тупих героїв анекдоту — це завжди світ навиворіт, світ кривих дзеркал, де комічно перебільшена побутова правда маленької людини чи переможно принижене владне зло постають однаково врівноваженими й умиротвореними визвольним сміхом. Влада перестає бути страшною. Виявляється, що Карл, Маркс, Фрідріх, Енгельс — не чотири людини, а дві, а Слава КПРС — узагалі не людина.

Анекдоти треба вміти розповідати. По суті, це крихітні скалки мистецтва риторики, яке плекали старожитні греки й римляни і яке повністю занепало в наші недорікуваті часи. Звичайно, існують цілі корпорації, зайняті видушуванням сміху, — всілякі там «квартали» і «дизелі», — але їхня неусувна і, на жаль, не єдина вада полягає в тому, що ці утворення заклопотані зароблянням грошей на гуморі. Водночас правдивий жарт завжди безкоштовний, завжди — дар, зроблений від щирого серця. Анекдоти розповідають безкорисливо — не щоб урвати побільше грошей, а щоб піднести дух і визволити нас від страху та безпорадності.

Тому розповідайте анекдоти, ділячись веселістю, нехтуючи понурістю й відчаєм. Лезо добре вигостреного язика допоможе розітнути макабричні товщі неблагополучного часу, а дівчинка-підлітка, яка заливається безтурботним сміхом на весь вагон метро, що везе нас від однієї життєвої станції до наступної, хай буде яскравим, живим і неспростовним свідченням того, що рятівного почуття гумору не можна втрачати за жодних обставин.