Єсенін Сергій Олександрович

ЄСЕНІН, Сергій Олександрович (Есенин, Сергей Александрович — 21.09.1895 с. Константинове Рязанської губернії — 28.12.1925, Ленінград) — російський поет.У різних варіантах біографії Єсенін по-різному інтерпретував багато фактів свого життя, але на запитання, коли вперше відчув “пробудження творчих дум”, відповідав однаково: “До 8 років”. Ці дитячі спроби не збереглись, та можна припустити, що дві ліричні мініатюри, які поет згадав у 1925 р. при підготовці “Зібрання віршів: В 4 т.” (Москва — Ленінград, 1926—1927) — “От вже вечір. Роса…” і “Там, де грядки капусти…” — написані ще в дошкільному віці. Записувати свої поезії Єсенін почав в учительській школі села Спас-Клепіки, яку закінчив у 1912 р. з дипломом викладача початкових класів. У тому ж році поет переїхав на проживання у Москву. Змінивши кілька професій (конторник у м’ясній крамниці, експедитор у книжковому видавництві “Культура”, помічник коректора у друкарні І.Д. Ситіна), записався вільним слухачем у Народний університет ім. А. Шанявського на історико-філософське відділення (1913), став членом Суриковського літературно-музичного гуртка, що об’єднував і опікувався вихідцями з села, брав участь у створенні журналу “суриковців” “Друг народу” (“Друг народа”), там же опублікував вірш “Візерунки”. Публікувався у московському журналі для дітей “Світок”(1914; вірші “Береза”, “Пороша”, “Село”, “Пасхальний благовіст”, “Доброго ранку!”, “Сирітка”) та ін.

Хоча в деяких віршах Єсеніна зустрічаються “свіжі” рядки і строфи, та загалом вони мало чим відрізняються від творів його колег по Суриковському гуртку і від спроб поетів-самоучок. Єсенін це розумів, але не впадав у відчай, він впевнений: у нього велике майбутнє. Потай від друзів і близьких він створив серію віршів для своєї першої книги (“Радуниця”) і пристрасно мріяв “будь за що втекти у Пітер”. Зустріч з Ганною Ізрядновою, котра стала його громадянською дружиною, народження сина Юрія, університетські лекції й університетські знайомства відволікли від думок про втечу в північну столицю, проте ненадовго; на початку 1915 він зізнається товаришу, що збирається назовсім переїхати в Петроград, мовляв, “піду до Блока. Він мене зрозуміє”.

О. Блок прийняв Єсеніна ввічливо, візит відмітив двічі: у записнику і на залишеній Єсеніним записці: “Вдень у мене рязанський хлопець з віршами”; “Вірші свіжі, чисті, голосисті…” (9 березня 1915); передбаченого Світлого Гостя в авторі голосистих віршів не впізнав, але деяку участь в його долі все ж взяв: переадресував рязанського хлопця з позитивною рекомендацією до С. Городецького. Причину такої стриманості Блок пояснив у листі від 22 квітня: “Мені навіть думати про Вас важко, такі ми з вами різні”. Зате Городецький, теж поет і трохи художник, котрий захоплювався панславізмом і російським селянським мистецтвом, прийняв Єсеніна захоплено — як давно очікуване диво: поєднання панславістських мрій з голосом, породженим селом, уявлялося йому “святом якогось нового народництва”.

На нове народництво у столиці був попит. Промисловий бум кінця століття, що вивів Росію у світові держави, загострив давню ворожнечу західників і слов’янофілів, при цьому слов’янофільським центром став Петербург; Москва рішуче повернулася до Європи. У цих досить специфічних обставинах Єсенін, розгледівши в рязанському селі ідеальний прообраз самобутньої Росії — Блакитну Русь — був приречений на успіх, так само як і М. Клюев, першовідкривач і хоронитель заповідних скарбів північної старовини.

Навесні “олонецького співця”, як називав себе Клюев, у Петрограді не було; за порадою Городецького, Єсенін написав йому; Клюев відгукнувся, і від осені того ж року “народний златоуст” (роль Клюева) і “народний злотоцвіт” (амплуа Єсеніна) на всіх народницьких вечорах виступали нерозлучною парою. У дивних їхніх стосунках було багато важкого: ревнощів, взаємних образ, суперництва. Та поміж тим, можливо, саме до Клюева звернене передсмертне послання Єсеніна (“До свиданья, друг мой, до свиданья…”).

Не без допомоги Клюева Єсеніну вдалося уникнути відправлення в діючу армію: його влаштували санітаром у Царскосельський лазарет; він же допоміг знайти видавця для “Радуниці”, і 1 лютого 1916 р. збірка вийшла друком.

Єсенін дуже вдало назвав першу свою книгу. По-перше, точно означив її емоційну домінанту: радуниця — радість (“А нам радість, а нам сміх”) і радуниця — привітність (готовність робити добро з радістю, від душі); по-друге, зробивши вже перший свій “словесний крок”, заявив, що він не лише один із представників новоселянської поезії, а й “суворий майстер” (“Я прийшов, як суворий майстер…” — “Сповідь хулігана”), причетний до секретів фольклорної свідомості і підсвідомості.

“Радуниця” і вірші 1916 р. зробили Єсеніна модним поетом: про нього говорили, йому лестили, його повчали. А Єсенін уже тоді зрозумів: на петербурзькому Парнасі він чужий, тому й тримався насторожено, болісно реагуючи на “поблажливість дворянства”; цього він не вибачав нікому, навіть Блоку.

23 лютого 1917 Єсеніна відправили в Могильов у розпорядження командира бойового піхотного полку. Через кілька днів відбувся переворот, і у березні рядовий Є. повернувся у Петроград, отримавши призначення у школу прапорщиків, але за призначенням не з’явився.

Незважаючи на іронічне ставлення до О. Керенського (“каліфа на білому коні”), Єсенін сприйняв Лютневий переворот як віщий знак оновлення, повірив, що тепер Росія стане Великою Селянською республікою, а він, Єсенін, її співцем і пророком. У щасливому передчутті світлого майбутнього він змінив і стиль особистого життя: не личить першому поетові Нової Росії бути “бродягою” — 30 липня 1917 він одружився (вінчався у церкві) із З. Райх, вродливою енергійною дівчиною із трудової провінційної сім’ї, винайняв пристойне житло, радів із народження доньки, яку назвав на честь своєї матері Тетяною.

Із ще більшим захопленням Єсенін зустрів Жовтневу революцію. Він і Петроград покинув, переїхавши у Москву, не за сімейними обставинами, а “разом з радянською владою” (навесні 1918). І хоча членом ВКП(б) Єсенін так і не став, але не лукавив, пишучи у біографії: “У роки революції був на боці Жовтня, але розумів усе по-своєму, із селянським ухилом”. Важливе уточнення: окрилений більшовицьким декретом про землю, поет навіть зовні змінився. Ось яким бачив його в 1918 р. В’яч. Полянський, літературний критик і головний редактор журналу “Новий світ” (“Новый мир”): “Йому було тісно і незручно, він був сповнений пісенної сили і творчої невгамовності. З нього спадали якісь пута… з нього джерелом била мужицька стихія, розбійницьке молодецтво… з безумним поглядом, у безпам’ятстві захоплення він декламував свою чудову “Інонію”.

“Інонія” — центральна частина книги з 10 маленьких поем (1917—1919). За встановленою традицією, ці поеми називають “біблійними”. Спровокував критиків на вживання незвичного терміну сам Єсенін, поставши в “Інонії” в образі пророка: “Так говорить по Біблії / Пророк Єсенін Сергій”. Біблія, яку “тлумачить” поет, не строго православна, а єретична, мужицька. Але створюючи нові релігійні форми, Єсенін використовує і канонічно-християнські уявлення, сюжети, символи.

Поетична “Біблія” Єсеніна — твір зухвало-новаторський, але занадто вигадливий для “простого, як мукання” часу, де, за словами В. Маяковського, “зникали всі середини”, — читацького успіху не мала. Та й критики поставилися до біблійного циклу більш ніж стримано. І все ж особлива точка зору Полянського не залишалася без підтримки. Г. Іванов теж вважав, що цикл “Інонія”як вірші — найдосконаліше зі створеного Єсеніним, а як документ — яскраве свідчення щирості його революційного захоплення.

Так, Єсенін стверджує, що він “з усіма устоями” стоїть на “радянській платформі” (“Автобіографія”, 1923) і творить разом з пролетарським поетом М. Герасимовим і С. Кличковим “Кантату” — реквієм за загиблими героями Жовтня. Але у прорадянські роки (1917—1918) сприймав усе вже не лише із “селянським ухилом”, а й рішуче по-своєму. Особливо обурювала Єсеніна культурна політика нової влади і, перш за все, класовий підхід до явищ естетичного порядку. Ось яку єретичну думку висловив він уже в 1918 р. (у “Ключах Марії ): “Те, що постає перед нашими очима в будівництві пролетарської культури, ми називаємо: “Хай випускає крука”. Ми знаємо, що крила крука важкі, шлях його недалекий, він упаде, не тільки не долетівши до материка, а й навіть не побачивши його, ми знаємо, що він не повернеться, знаємо, що оливкову гілку принесе тільки голуб — образ, крила якого спаяні вірою людини не від класової свідомості, а від усвідомлення її храму вічності”.

Попри це до осені 1919 p., тобто до виходу друком поеми “Кобилячі кораблі”, гострих конфліктів з ленінським режимом у Єсеніна не було. У цій збірці символ революції — “кіннота бур” перетворюється на “хугу”, що несе голод і смерть; богоподібне сонце замерзає, а сам поет, колишній пророк Блакитної Росії, тепер відкинутий на узбіччя життя.

Відносна лояльність Єсеніна протягом двох перших пореволюційних років пояснюється, напевно, ще й тим, що після переїзду у Москву йому стало не до політики. Розпещений опікою пітерських літераторів, він розгубився у Москві: як виявилося, ніхто добре його не знав, тут ще потрібно було доводити, що він “відомий російський поет”. Ось тут доля і познайомила його з А. Марієнгофом і В. Шершеневичем, літераторами-імажистами. У побутовому плані це було вигідно: імажисти рекламували Єсеніна, він читав свої вірші у літературному кафе “Стійло Парнасу”, вперше в житті у нього з’явилася потрібна аудиторія, яка могла співпереживати. За враженнями “стійло-пегасних” років написана найпопулярніша його книга “Москва кабацька” (1924). Але незабаром між імажистами та Єсеніним виникли суперечки як ідейного, так і особистого характеру. У березні 1920 р. Єсенін вирушив у Харків з метою видання колективної збірки групи “Харчевня зірок” (“Харчевня зорь”), у яку Єсенін планував помістити “Кобилячі кораблі”. У Харкові Єсенін на свої очі побачив усі жахіття кривавої радянської влади, селянську війну на чолі з Н. Махном, чекістські “чистки”.

Повернувшись у Москву, Єсенін створив 2-й варіант “Кобилячих кораблів”, де Жовтень, з яким він пов’язував стільки надій, називає “злим”.Образ плакучої берези він використав у вірші “Я останній поет села…”(1920). У тому ж переможному 1920 р. створений трагічний “Сорокоуст” (“Сорокоуст”), де продовжена центральна віднині життєва мелодія — мелодія панахиди за загубленими “злим жовтнем” солом’яними та дерев’яними селами. Згодом Єсенін написав ще два значні твори про “буйну Русь” — “Пугачов” (“Пугачёв”, 1921) і “Країна негідників” (“Страна негодяев”, 1922-1923). Трагічні і приватні листи тих років: до харків’янки Є. Ліфиць: “Йде абсолютно не той соціалізм… Тісно в ньому живому…” (серп. 1920); до Р. Іванова-Разумника: “Я втратив… усе те, що радувало мене раніше” (груд. 1920); до Клюева: “Душа моя втомилась і скаламутилась від самого себе і від того, що відбувається” (груд. 1921).

Восени 1921 р. Єсенін познайомився зі знаменитою американською танцівницею Айседорою Дункан. Щоб вилікувати коханого від злої нудьги, Дункан вирішила показати йому світ і, перш за все, свою батьківщину — Америку. Перебуваючи там, Єсенін відчув себе не лише невиправно російським, а й навіть і трохи радянським. На відстані він навіть майже закохався в ідею комуністичного будівництва. Перший “червоний скандал” відбувся в Бостоні. Єсенін, увійшовши в гардеробну Дункан, почав розмахувати червоним прапором і кричати російською: “Хай живе більшовизм!” Перелякані бостонці в паніці залишили зал. Після першого скандалу був другий, потім — третій. Але вже через три дні після відплиття із Нью-Йорка Єсенін записав: “Як згадаю про Росію, згадаю, що чекає там на мене, так і повертатися не хочеться… Сумно мені, законному сину російському, у своїй державі пасинком бути”.

І все ж повернувся Єсенін на батьківщину інший. В. Маяковський пояснив цю переміну в його настроях потягом до нового, навіть заздрістю до поетів, котрі органічно злилися з революцією. Після повернення з Америки Є. написав кілька ультрарадянських творів: “Пісня про великий похід” (“Песнь о великом походе”), “Баладу про двадцять шість” (“Баллада о двадцати шести”) і “Поему про 36” (“Поэма о 36”, усі — 1924). Влада раділа, але самому Єсеніну ця піррова перемога над самим собою задоволення не принесла. Досвід чесної роботи за пролеткультівськими правилами переконав Єсеніна в тому, що писати, дотримуючись “пролетарської лінії”, неможливо. Тоді ж Єсенін почав використовувати романізовані оповідні форми; на відміну від “Пісні про великий похід”, де історія російської визвольної боротьби подана як переказ, в “Анні Снєгіній”(“Анна Снегина”, 1925) і віршах “Повернення на Батьківщину”, “Русь радянська”, “Русь відживаюча” (усі — 1924), зображення пореволюційної дійсності різко проблемне і психологічне. Єсенін вважав, що своєю “Анною Снєгіною” зробить “прорив” у літературі, але критики зустріли твір прохолодно.

Переділ влади та землі на користь “найогидніших громил і шарлатанів” (“Чорна людина” — “Чёрний человек”, 14 лист. 1925) тривожив Єсеніна ще й тому, що аналогічна ситуація склалася і в літературі. Про те, що революція не несе духовного переродження, а “чорну загибель”, поет почав здогадуватися ще в 1920, після поїздки в Харків майже здогадався у 1921 p., коли на вечорі пам’яті Блока, влаштованому діячами Пролеткульту, вигукнув із залу: “Це ви, пролетарські поети, винні у смерті Блока!” Грандіозний провал “Анни Снєгіної” остаточно переконав його в тому, що в залізних кліщах “не того соціалізму” ні йому, ні його “живим пісням” — не жити.

І, випереджуючи залізних ворогів, він пішов сам — емігрував із приреченої на загибель селянської Росії “в ту країну, де тиша і спокій…”: у ніч з 27 на 28 грудня 1925 р., в ленінградському готелі “Англетер”, Єсенін вдався до самогубства. Єсенін ще замолоду виявив інтерес до української літератури. Одна з перших його публікацій — вільний переклад уривка з поеми “Княжна” Т. Шевченка (“Село”, 1914). Поет бував у Києві, Харкові, Криму. Його твори перекладали В. Сосюра, В. Юхимович, К. Дрок, М. Упеник, О. Новицький, В. Коломієць, В. Швець, З. Гончарук, М. Левицький, І. Пучко та ін.

Сергій Єсенін. Життя і доля

На долю щирого поета завжди випадає багато горя і страждань, навіть у тому випадку, якщо він улюбленець долі. Адже в цьому світі нічого не дається просто так і за все доводиться платити. За дарований талант – плата особлива. Обплутана недомовками і пересудами доля великого російського поета Сергія Єсеніна – тому свідчення і підтвердження. Все своє коротке, відчайдушне, романтичне життя він збуджував у навколишніх бурхливі, суперечливі страсті і сам роздирався страстями настільки ж бурхливими і суперечливими. З посмертною же долею Єсеніна

відбулася дивна метаморфоза. Він мертвий вже більше сімдесяти років, але все, пов’язане з ним, продовжує жити. Живуть не тільки його вірші, а взагалі все “єсенінське”. Все, що його хвилювало, радувало, мучило. Все, що яким-небудь образом з ним стикалося. Єсенін є в нашій літературі фігурою свого роду культовою. Всенародна любов призвела навіть до появи жанру “народного єсенінознавства”: обговорюється посмішка поета, блакитні очі, золоті кучері, як добірно сидів на Єсеніні костюм та інше. До речі, за свідченням Варлаама Шаламова, Єсенін став єдиним поетом, прийнятим блатним світом (У табірній мові “Єсеніним”

називають будь-якого доморослого віршотворця з ув’язнених.) Так що винятковість посмертної єсенінської долі очевидна. В одному лише не пощастило Єсеніну.

Його біографія дотепер далека від щирої, об’єктивної картини. Академічне “єсенінознавство” у результаті діяльності ряду вчених-єсенінознавцев перебуває у застої. Ці вчені, створивши “офіційну концепцію”, на тім і заспокоїлися. Вони утворили як би замкнутий колектив, куди не хочуть впускати сторонніх. Ними замовчуються або навіть підтасовуються деякі факти біографії поета, що не укладаються в заздалегідь заготовлену схему. Так вважає кандидат історичних наук, автор більше 80 публікацій по історії літератури Сергій Вікторович Шуміхін, і з його думкою не можна не погодитися. Правда, у дослідженнях останнього періоду все ж таки простежуються деякі коливання в інтерпретації вигляду поета, дивним образом співпадаючі з коливаннями суспільно-політичної обстановки в країні. Розкид цей досить великий: від недавнього нескінченного повторення єсенінських рядків про Леніна, вигуку “Мати моя – батьківщина, я більшовик!” до створення образа безстрашного викривача “єврейсько-більшовістських звірств”, що ховається від ГПУ і зрештою захопленого цим ГПУ у готелі “Англетер”. “Незалежним” же дослідникам, які змогли б створити об’єктивний погляд на життя і творчість поета, воно чомусь нецікаво, вони займаються Ганною Ахматовою, Мариною Цвєтаєвою, Осипом Мандельштамом. Є, щоправда, один, найбільш розкріпачений, дослідник, що вивчає Єсеніна, – англієць Гордон Маквей із Брістоля. Він випустив монографії “Життя Єсеніна” і “Айседора і Єсенін”. Правда, його ідеї, що не мають нічого загального з “офіційною концепцією”, єсенінознавцями у розрахунок не приймаються. Отож, Маквей висловив цікаву думку. Він вважає, що Єсенін міг би стати дуже популярною фігурою у молоді Заходу, тому що нагадує знаменитих рок-зірок, що рано пішли з життя, начебто Джиммі Хендрікса або Курта Кобейна, оскільки настільки ж свавільний і анархічний. Цілком імовірно, що англієць правий. І все ж таки, яки б не були об’єктивні дослідження Маквея, для нього, як і для інших західних вчених, Єсенін існує поза зв’язком з долею Росії, поза радянською історією. Є ще і численні мемуарні джерела, написані не тільки сильними світу цього – політиками, поетами, акторами, художниками, але і простими обивателями, а те і просто заздрісниками і злостивцями.

Однак усі спогади подібного роду дуже суперечливі і не точні, оскільки мемуари взагалі ніколи не бувають протокольно точними в силу особистісного погляду автора на речі. Із усього, про що говорилося вище, стає зрозумілим, що писати про життя Сергія Єсеніна надзвичайно важко, тим більше – у рамках звичайного шкільного твору, адже для цього довелося б вивчити величезний мемуарний і дослідницький матеріал, а вивчивши його, прикласти чимало зусиль для того, щоб відокремити легендарне від фактичного. Таке під силу далеко не кожному, і я не претендую на те, щоб стати тією людиною, що зможе подужати подібне. І все ж таки, оскільки узявся за цю тему, спробую коротенько, майже пунктиром, викласти основні факти біографії поета. Підкреслюю: написане мною не претендує на те, щоб стати одкровенням. Хоча я дуже сподіваюся, що подібне рано або пізно відбудеться. “Я син селянина. Народився у 1895 році 21 вересня, – писав Єсенін у своїй автобіографії, – Із двох років, по бідності батька і численності сімейства був відданий на виховання досить заможному дідові по матері…”. Дід його був мірошником. Бабуся і дідусь любили онука і піклувалися про його майбутнє: дідусь навчив його битися, а бабуся балувала і змушувала ходити в церкву. Сім’я хотіла, щоб Сергій став сільським вчителем, і тому його віддали в закриту церковну школу. Але, закінчивши її у 1911 році, він оголосив про свій намір стати поетом. На наступний рік Єсенін виїхав у Москву, де став відвідувати вечірні курси при університеті і вступив у літературно-революційне суспільство, при цьому працював в різних місцях, щоб заробити на життя. Працюючи коректором у видавництві Ситіна, він закохався у Ганну Ізряднову, колегу по роботі, яка наприкінці 1914 року народила йому сина, Юрія Ізряднова. Через два місяці після цього їхній зв’язок припинився, і Єсенін виїхав у Санкт-Петербург у пошуках літературного щастя.

Правда, він на короткий час приїжджав у Москву в 1915 і 1916 роках, щоб відвідати Ганну і сина. “Вісімнадцяти років я був здивований, розіславши свої вірші по журналах, тим, що їх не друкують, і зненацька наскочив у Петербург. Там мене прийняли досить радо. Перший, кого я побачив, був Блок, другий – Городецький. Коли я дивився на Блока, з мене капав піт, тому що в перший раз бачив живого поета”. “Наскочив” він у Петербург простуватим, боязким хлопцем, з невеликим багажем, із зошитом віршів і із честолюбною мрією багатьох юних провінціалів – завоювати собі славу. Городецький познайомив його із селянським поетом Миколою Клюєвим, що став другом Єсеніна і його літературним патроном. Багато пітерських знайомих поета відзначали його приємну хлоп’ячу зовнішність і блакитні, “волошкові” очі. І ніхто не міг залишитися байдужим до його молодості, зовнішній привабливості і, саме головне, – до його величезного таланта. За три роки життя у Петербурзі Єсенін став відомим поетом. Його оточували шанувальники і друзі. Поступово він осмілів, став зухвалим, самовпевненим і хвалькуватим. Але, дивна справа, наївність і довірливість його залишилися. У цьому протиріччі таїлося якесь особливе зачарування. Єсеніна любили, балували і навіть прощали те, що іншому не простили би ніколи. Поетові був двадцять один рік, коли з’явився його перший віршований збірник “Радуниця”. Із цього моменту спіраль його життя почала стрімко розкручуватися. У тім же, 1916-му році, він був покликаний на військову службу, і там на нього звернула увагу імператриця Олександра Федорівна, для якої йому довелось читати свої вірші. Незважаючи на таку честь, він ненавидів армійське життя і дезертирував, як тільки представилася можливість, але незабаром був пійманий і відправлений у штрафний батальйон.

1. Сергій Єсенін “Останній поет села” За Сергієм Єсеніним міцно закріпилася слава поета “із селянським ухилом”. По своєму народженню і покликанню він був таким: “У мене батько – селянин, Ну, а я – селянський син”. Світ віршів Єсеніна – світ сільський, у такому ж ступені як світ поезії Маяковського або Блоку – міський. Поет – один з деяких у російській літературі […].
2. Сергій Олександрович Єсенін – російський поет, співець російської природи Сергій Олександрович Єсенін – російський поет, співець російської природи, людина бурхливої і сумної долі, автор задушевних і музичних віршів, багато з яких і тепер звучать як романси – “Отговорила роща золотая”, “Не жалею, не зову, не плачу”, “Письмо к женщине”. Сергій Єсенін родом із селянської сім’ї, дитячі й юнацькі роки провів серед рідної рязанської природи. […].
3. Життя та творча доля поета Сергія Єсеніна Сергей Есенин не столько человек, сколько орган, созданный природой исключительно для поэзии… Максим Горький Російську поезію XX століття неможливо уявити без віршів Сергія Єсеніна. До вершин поезії поет піднявся з глибин народного життя. З юності в його серце запала Росія, її сумні та розлогі пісні, бунтарський разінський дух та кандальний сибірський брязкіт, церковний благовіст і […].
4. Відчуття батьківщини – основне в моїй творчості С. Єсенін Сергій Олександрович Єсенін – справжній поет Росії. До вершин творчості він піднявся з глибин народного життя. З перших днів його оточував світ російських пісень, казок, легенд: Народився з піснями у трав’яному ковдрі. Зорі мене весняні в веселку звивали. Про що б не писав Єсенін, де б не був, доля “країни березового ситцю” завжди залишалася його […].
5. “Я останній поет села” (Єсенін) Русь моя дерев’яна Русь! Я один твій співак і глашатай. звіриних віршів моїх смуток Я годував резедою і м’ятою. А через рік прямо заявив: Я останній поет села, Скромен в песняхдощатий міст. За прощальній стою обіднею богові листям беріз. На стежку блакитного поля Скоро вийде залізний гість. Злак вівсяний, зорею пролитий, Збере його чорна жменю. […].
6. Як зображує С. А. Єсенін Росію в лірику й поемі Ганна Снегина? Чому, чому свідки ми були! Игралища таємничої гри, Металися збентежені народи; И височіли й падали царі; И кров людей те слави, то волі, То гордості багріла вівтарі. О. С. Пушкін У творчості кожного поета, як говорив В. Г. Бєлінський (В. Г. Бєлінський “Твору А. Пушкіна”, п’ята стаття), можна виявити головний пафос. Внутрішній рушійний мотив поезії […].
7. О. С. Пушкін і С. А. Єсенін – співаки російської природи Кінець XX століття – це пора жорстоких випробувань для людини й людства. Ми бранці сучасної цивілізації. Наше життя протікає в гігантських містах серед бетонних будинків, асфальту й диму. Ми засипаємо й прокидаємося під ревіння автомобілів. Сучасна дитина з подивом розглядає пташку, а квіти бачить лише вартими у святковій вазі. Тим важливіше для нас сьогодні російська […].
8. Доля людини епохи війн і революцій у романі Василя Гроссмана “Життя і доля” Василь Семенович Гроссман зобразив у романі “Життя і доля” Велику Вітчизняну війну як подію історії, що вирішує долю не тільки Росії, але й усього світу. Письменник зумів відбити в цьому добутку героїзм людей на війні, боротьбу зі злочинами фашистів, а також повну правду про події, що відбувалися тоді, усередині країни: посилання в сталінські табори, арешти […].
9. Відповіді до теми: “Василь Стус. Доля, життя, поезія” 1. Чим виділявся серед своїх ровесників-шістдесятників В. Стус? Раннііі період творчості поета відзначався оптимістичним, бадьорим настро­єм, але згодом голос В. Стуса змужнів, став суворішим і критичнішим. Саме цим він став виділятися серед своїх однодумців, У його поезіях органічно злились ін­телект, увага до вічних вселюдських проблем із справді національним світобачен­ням, що сягало глибин народної моралі й […].
10. “Народе мій! До тебе я ще верну і в смерті обернуся до життя”. Життя й доля Василя Стуса Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших поетів двадцятого століття. У першій половині 60-х років він пише твори, багато друкується, працює редактором газети, вступає до аспірантури Інституту літератури. З початком періоду застою все змінилося і в житті країни, і в долі В. Стуса. Погляди письменника не збігалися з офіційними, тому з роботи був звільнений, […].
11. Твір-доповідь по літературі Життя та доля Мольєра Доля Мольєра дуже цікава та незвичайна. Непросте життя митця характеризує його як людину, яка суперечила своєму часу, суперечила долі, яку нав’язували йому батьки та суспільство. Сьогодні часто юнаки скаржаться, що вони не мають можливості жити так, як хочуть. Причому вони, на жаль, мають на увазі насамперед матеріальні статки. їм навіть не спадає на думку, що […].
12. Життя та доля Мольєра Життя й доля Мольєра більше трьохсот років викликають інтерес, тому що це було життя людини талановитої, яка зробила крок далеко за межі свого часу. Яким далеким здається нині 1622 рік, коли в сім’ї особистого оббивальника короля народився Жан-Батіст Поклен, якого потім увесь світ знатиме під літературним іменем Мольєра. Чи любили батьки Жолде? Мабуть, так, бо […].
13. Життя та творча доля Генріха Гейне Поштовхом до еміграції була звістка про Липневу революцію у Франції, яка вселяла надію на справедливість. “Це були сонячні промені, загорнуті в газетний папір”, – говорив поет.) 2. Участь у літературно-громадських подіях. (Розчарування через перебіг/ подій революції. Широке коло друзів-митців: О. Бальзак, Жорж Санд, П. Ж. Беранже, О. Дюма, Г. К. Андерсен, Ф. Шопен, Ф. Ліст, […].
14. Іван Франко – трибун народний. Життя та доля письменника Франка І. І. Франко – легендарний Каменяр. (Геніальний поет, видатний прозаїк і драматург, критик, публіцист і літературознавець, фольклорист і етнограф, перекладач. Видатний громадський діяч, борець за волю народу.) ІІ. І. Франко – син сільського коваля. 1. “Правдива іскра Прометея злетіла з батькового ковадла…” (І. Франко на родився 27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі у родині […].
15. “Как прекрасна земля и на ней человек!” (за лірикою С. Єсеніна) І. С. Єсенін – великий російський поет. ІІ. Краса природи і людини у віршах Єсеніна. 1. Захоплення поета красою рідного краю (Как бы ни был красив Шираз, Он не лучше рязанских раздолий). 2. Бачення природи як живої істоти (“по пруду лебедем красным плавает тихий закат”, “весна-странница с посошком в постолах берестяных”). 3. Підкреслення принадності образу […].
16. Відповіді до теми: “Життя і доля Івана Багряного” Як у зізнаннях слідчому НКВС Іван Багряний викладає свої переконання? Уперше Івана Багряного заарештували 1932 року за приналежність до літера турного угруповання “Марс” та контрреволюційну діяльність. У “свідченнях” Ба­гряний писав: “1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мусять бути національними не тільки формою, а й за змістом. Я – український письмен­ник. 2) […].
17. Життя й доля. За романом В. Гроссмана Про Велику Вітчизняну війну написано дуже багато. Перші добутки про неї почали з’являтися вже в середині сорокових років, і з тих пор романи, оповідання, вірші про війну видавалися суцільним потоком. І багато хто серед них були, на жаль, зовсім бездарні й нечитабельні. Сьогодні, перебуваючи більш ніж на піввіковій дистанції, що відокремлює нас від тієї війни, […].
18. Доля людини “Життя й доля” Василь Семенович Гроссман зобразив у романі “Життя й доля” Велику Вітчизняну війну як подія історії, що вирішує долю не тільки Росії, але й усього миру. Письменник зумів відбити в цьому добутку героїзм людей на війні, боротьбу зі злочинами фашистів, а також повну правду про події, що відбувалися тоді, усередині країни: посиланню в сталінські табори, арештах […].
19. Життя і доля Франца Кафки Однією з ключових фігур світової літератури XX століття справедливо вважають австрійського письменника Франца Кафку. Ім’я Франца Кафки поряд з іменами Джеймса Джойса, Марселя Пруста називають серед творців модерністського роману. Особистість, доля і творчість Кафки привертають увагу не тільки літературознавців, але і філософів, а також письменників, що зробили його центром свого художнього світу, таких, як, наприклад, […].
20. Доля селянин Марії – відображення хроніки життя України Більша частина життя Уласа Самчука пройшла в Європі, потім у Канаді, але серце’його назавжди залишилось з Україною. Творча спадщина письменника досить велика. Сенсаційним і неперевершеним твором є роман “Марія”. Написаний він був в 1938 році нашвидкуруч, мав незвичайний, історично несподіваний сюжет. Роман створений за законами великого мистецтва і сприйнятий у літературі як визначне художнє явише. […].
21. Твір за романом Гроссмана “Життя й доля” Основне коло філософської проблематики епопеї В. Гроссмана “Життя й доля” – життя й доля, воля й насильство, закони війни й життя народу. Письменник бачить у війні не зіткнення армій, а зіткнення мирів, зіткнення різних поглядів на життя, на долю окремої людини й народу. Війна виявила корінні проблеми, розкрила основні протиріччя епохи. У романі дві основні […].
22. Життя і доля Івана Багряного І. Життя І. Багряного за умов тоталітарної радянської влади та вимушена еміграція. (Іван Багряний – письменник, який змушений був емігрувати за кордон, оскільки відчув на собі весь тягар репресій і утисків, переслідувався НКВС. Переслідувався за те, що протестував проти підневільного становища українського народу і українських митців. Тричі письменника заарештовували, він відбув три роки ув’язнення в […].
23. Роздуми над сенсом життя в оповіданні М. Шолохова “Доля людини” Ця тема розкривається на прикладі життя головного героя оповідання Андрія Соколова. Чому обрано саме його? Адже, на перший погляд, він зовсім не герой, звичайна людина. Мені здається, що саме тому, що Соколов один з багатьох звичайних людей, його доля й цікава. До війни він жив, як багато хто: працював, ростив дітей, не дуже замислюючись над […].
24. Життя та творча доля Джеймса Джойса І. Дитячі роки майбутнього письменника. (Народився 2 лютого 1882 р. в м. Ду­бліні у багатодітній сім’ї податкового інспектора. Життя родини Джойсів було сповнене нестатків. Від матері син перейняв католицький устрій думок, від батька – зацікавленість проблемами політичного життя Ірландії.) ІІ. Освіта. (Незважаючи на скрутне матеріальне становище родини, здобував освіту спочатку у єзуїтському пансіоні, школі Християнських […].
25. Доля і життя (за твором Івана Липи “Близнята”) Доля і життя (за твором Івана Липи “Близнята”) Кожна мати бажає для своєї дитини долі, кращої за свою. У колискових піснях звертання до своєї крихітки ненька передає всю любов свого щирого серця. Бути щасливими, щоб не знали бідності, нужденного життя – ось чого побажала своїм близнятам вбога жінка. А трохи пізніше додала, щоб дбали не […].
26. Життя та творча доля Джейнса Джойса Дитячі роки майбутнього письменника. Народився 2 лютого 1882 р. в м. Дубліні у багатодітній сім’ї податкового інспектора. Життя родини Джойсів було сповнене нестатків. Від матері син перейняв католицький устрій думок, від батька – зацікавленість проблемами політичного життя Ірландії. Освіта. Незважаючи на скрутне матеріальне становище родини, здобував освіту спочатку у єзуїтському пансіоні, школі Християнських братів, престижному […].
27. Життя та творча доля Мігеля Сервантеса де Сааведри Життя та творча доля Мігеля Сервантеса де Сааведри І. Дитячі роки письменника. (Народився Мігель Сервантес 29 вересня 1547 р. в містечку Алькала-де-Енарес у родині збіднілого дворянина (гідальго), лікаря за професією. Письменник був четвертою дитиною в сім’ї, в якій, крім нього було ще три хлопчики та три дівчинки. Батько його належав до старовинного, але на час […].
28. Роман-епопея Василя Гроссмана “Життя і доля” Про Велику Вітчизняну війну написано дуже багато. Перші добутки про війну почали з’являтися вже в середині сорокових років, і з тих пор романи, оповідання, вірші видавалися суцільним потоком. І багато серед них були, на жаль, зовсім бездарні. Сьогодні, перебуваючи на більш ніж піввікової дистанції війни, читач може підбити своєрідний підсумок розвитку “військової” літератури. Серед добутків […].
29. Конфлікт особистості і держави у романі Василя Гроссмана “Життя і доля” У романі Василя Гроссмана “Життя і доля” конфлікт особистості і держави показаний у всій його глибині. Не випадково для розкриття цієї теми автором обраний такий історичний період у житті нашої країни, як Велика Вітчизняна війна. Письменник вважав, що війна з усією гостротою виявила проблеми сучасності, оголила основні протиріччя епохи, письменник бачить у війні не тільки […].
30. Трагічна доля талановитої молоді з народу (за повістю А. Тесленка “Страчене життя”) Будучи письменником-демократом, Архип Тесленко у своїх творах порушив багато проблем, які поставила тогочасна дійсність. Серед тем, які глибоко хвилювали письменника, була й гірка доля талановитої молоді з народу, яку Тесленко добре знав. Зображення трагічної долі молоді в лабетах капіталу було тісно пов’язане з тим, що письменникові довелося пережити особисто. Архип Юхимович використовував у своїх творах […].
31. І ти, найкраща жінко, героїчна, прекрасна Ольго! Життя і доля Ольги Кобилянської І ти, найкраща жінко, героїчна, прекрасна Ольго! Життя і доля Ольги Кобилянської Ольга Юліанівна Кобилянська народилася на півдні Буковини, в сім’ї дрібного урядовця. Батько – Юліан Якович – був доброю людиною, заступався за селян. Мати – Марія Вернер – займалася вихованням дітей, наповнювала дім ласкою і турботою. Невеликих статків сім’ї вистачало лише на те, щоб […].
32. Тереза Сергій Жадан Тереза 1 Пізній нехитрий Божий маневр – Місяць росте, наче плід у шлунку. Серпень, чіпкий, попри те, що мине, Впевнено згущує фарби в малюнку. Теплі циклони, мов слід поцілунку, Гоять природи розхитаний нерв. Мов сновидіння на кінчиках вій, Передосіння Східна Європа Нині застигло німує, і твій Голос приходить, ніби хвороба Крізь не причинені кимось ворота, […].
33. Глибина поетичного світу С. О. Єсеніна Сергій Єсенін. У самому звучанні цього імені чутна співучість, музика рідного роздолля, красота народу, що створив такого поета. Важко назвати іншого поета, чия творчість так хвилювала б кожного, хто занурювався в бездонну глибину і свіжість його віршів. Важко писати про поезію Єсеніна: мова міркувань наполегливо перебивається поетичними рядками. Єсенін говорив, що його лірика живе любов’ю […].
34. Єдність природи і людини в ліриці С. Єсеніна І. С. Єсенін – великий російський поет. ІІ. Краса природи і людини у віршах Єсеніна: 1. Захоплення поета красою рідного краю (“Как бы ни был красив Шираз, Он не лучше рязанских раздолий”). 2. Бачення в природі одухотвореної істоти, одухотворення природи (“по пруду лебедем красным плавает тихий закат”, “весна-странница с посошком в постолах берестяных”). 3. Підкреслення […].
35. Життя Єсеніна роман без брехні У житті Єсеніна в першій половині 1924 року відбувалися події – одне нерадісніше іншого. Скандальна популярність персонажа “справи чотирьох поетів” повзла по площах, вулицям і самим затишним завулкам. Поетичний образ хулігана намертво сросся в поданні багатьох з перекрученою інформацією а скандалі в кафі обростив самими фантастичними деталями й став свого роду мішенню для можливих провокацій […].
36. Мій улюблений вірш С. Єсеніна Мій улюблений вірш С. Єсеніна Сергій Єсенін – один із найвитонченіших російських поетів. Його вірші щирі, глибоко ліричні. Вони сповнені любові до людей, до природи рідного краю, до всього живого на землі. Природа у віршах Єсеніна живе неповторним поетичним життям. Вона в постійному русі, в нескінченній мінливості. Подібно до людини, вона співає й шепоче, сумує […].
37. Трагічна доля Галілея за драмою Бертольта Брехта “Життя Галілея” Трагічна доля Галілея за драмою Бертольта Брехта “Життя Галілея” Бертольт Брехт увійшов в історію німецької літератури як оригінальний поет і прозаїк, теоретик мистецтва, але своєю світовою славою він забов’язаний театру. Драми Брехта завоювали собі сцени всього світу. Ранні твори його пов’язані з епохою Першої світової війни і революційної кризи в країні. Наприкінці 20-х років Брехт […].
38. Різноликість поезії С. О. Єсеніна У всего своя походка есть; Что приятно уху, что – для глаза. Если перс слагает плохо песнь, Значит, он вовек не из Шираза. С. Єсенін Поезію Сергія Олександровича Єсеніна не можна назвати монотонною, вона скоріше різнолика. У різні етапи свого життя Єсенін вибирає абсолютно несхожі теми для своїх віршів. У житті Єсеніна були періоди важких […].
39. Горе від розуму характеристика образа Скалозуб Сергій Сергеич Горе ВІД РОЗУМУ (Комедія, 1824; опубл. із пропусками – 1833; повністю – 1862) Скалозуб Сергій Сергеич – персонаж комедії, що связуют героїв “першого рівня” (які самостійно беруть участь у дії, див. статті “грибоедовского” роздягнула) і персонажів “другого рівня”, московських типажів, представлених на балі в будинку Фамусова. В образі Скалозуба виведений “ідеальний” московський наречений – грубуватий, […].
40. Твір на тему: “Мій улюблений дитячий письменник Сергій Міхалков” У творчості і в самій особистості Сергія Міхалкова визначення “поет, який пише для дітей” та “дитячий поет” зливаються в єдине ціле. Пам’ять про щасливі роки дитинства є традиційним станом поета. Дитинство – це не тільки комора яскравих вражень, це основа моральних цінностей і всього життя будь-якої дорослої людини, яка формально розпрощалася з дитинством і вступила […].