Повість про Арагорна й Арвен – Джон Роналд Руел Толкєін

Арадор був дідом Короля. Син Арадора, Араторн, прагнув руки Гільраени Прекрасної, доньки Діраела, який також був нащадком Аранарта. Діраел не давав згоди на цей шлюб, бо ж Гілраена була надто молодою і ще не доросла до того віку, коли Дунаданці віддавали доньок заміж.

– І нехай Араторн відважний, – казав Діраел, – нехай він вже повнолітній і стане провідником раніше, ніж це прийнято в людей, серце підказує мені, що життя його буде коротким.

Та Іворвен, дружина Діраела, яка

– Спішити потрібно тим більше! Тінь грози, що ось-ось розпочнеться, тяжіє над нашими днями; вже близько час великих звершень. Якщо ж одружаться ці двоє зараз, то ще може народитися надія для нашого роду, якщо ж ні, то її не буде зовсім.

І сталося так, що Арадор загинув у бою з гірськими тролями у Холодногір’ї на північ від Рівенделлу тільки через рік по весіллі Араторна та Гілраени, й Араторн став Володарем Дунаданців. Наступного року Гілраена народила йому сина, якого нарекли Арагорном. Коли Арагорнові щойно виповнилося два роки, Араторн вирушив зі синами Елронда

на битву з орками, й орча стріла влучила йому в око; за мірками його народу Араторнове життя було дійсно коротким, адже згинув він лише на шістдесятому році від народження.

Тоді Арагорна, який став Спадкоємцем Ісільдура, разом із матір’ю запросили до будинку Елронда у Рівенделлі. Елронд став йому за батька і полюбив як сина. Проте всі називали Арагорна Естел, що значить – “Надія”, а його справжнє ім’я та істинне походження зберігалися в таємниці.

Так наказав Елронд, бо дізналися Мудрі часу того, що Ворог шукає Спадкоємця Ісільдура, чи є ще такий на світі.

Коли ж виповнилось Естелові двадцять років, сталося так, що повернувся він до Рівенделлу після великих звершень у війську Елрондових синів. Подивився на нього Елронд і зрадів, адже побачив, що той став красивим, благородним і рано подорослішав, хоча й належало йому ще змужніти й возвеличитися духом. Саме тому в той день Елронд і назвав його на ім’я справжнє.

Розповів йому, хто він і чий син, передавши спадкові клейноди Арагорнового роду.

– Це перстень Бараїра, – сказав Елронд, – ознака наших далеких родинних зв’язків. А це уламки Нарсіля. З ним ти звершиш багато величних діянь, бо я передбачаю, що життя твоє триватиме довше, ніж зазвичай триває людське життя.

Але тільки якщо не станеться з тобою нещастя і ти витримаєш випробування. Та випробування це буде обтяжливим і довгим. А скіпетр Аннумінасу я залишаю в себе, бо тобі ще належить здобути його.

Наступного дня у часі заходу сонця блукав Арагорн самотньо в лісі, його серце переповнювала радість, і він співав, бо був сповнений надії, а цілий світ здавався йому прекрасним. І раптом він побачив дівчину, яка ступала по траві поміж білих стовбурів берізок. Він був настільки вражений цим видінням, що втратив дар мови, адже подумав, що заснув чи набув майстерності ельфійських менестрелів, які могли втілювати перед очима слухачів те, про що співали.

Бо співав Арагорн частину Балади про Лучіен, і йшлося в ній про зустріч Лучіен та Берена у лісі Нелдорета. Й сталося диво – тут, у Рівенделлі, перед ним постала Лучіен у сріблясто-голубій мантії, прекрасна, немов ельфійський присмерк; пориви вітру розвівали її темне волосся, а коштовні камені палали на чолі.

Якусь мить Арагорн мовчки дивися на неї, але потім, злякавшись, що вона щезне і він інколи не побачить її більше, вигукнув: “Тінувіель, Тінувіель!” – точнісінько так, як Берен у стародавні часи Предковічних Днів.

Проте дівчина повернулася до нього і промовила, всміхнувшись:

– Хто ти? І чому називаєш мене цим ім’ям?

– Тому, що подумав, що ти дійсно Лучіен Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти й не вона, то дуже схожа.

– Багато хто так вважає, – промовила вона. – І хоч звати мене інакше, може статися таке, що доля моя буде схожою на призначення доньки Тінгола. Та хто ж тоді ти?

– Мене називали Естел, – відповів він, – та насправді я Арагорн, син Араторна, Нащадок Ісільдура, Володар Дунаданців, – проте не встиг він ще цього договорити, як зрозумів, що мала ціна всього його величного родоводу, яким він так пишався і який видався нікчемним, поряд з її величчю та красою.

Тоді вона розсміялася дзвінко й сказала:

– Тож ми далекі родичі. Бо я – Арвен, донька Елронда, і називають мене Ундоміель.

– Часто буває, – сказав тоді Арагорн, – що в часи небезпек люди ховають свої найбільші коштовності, та дивуюсь я Елрондові і братам твоїм, бо хоч і живу тут з дитинства, жодного разу не чув про тебе ані слова. Адже батько не тримав тебе під ключем.

– Ні, – відповіла вона, спрямувавши свій погляд на Гори, що біліли на сході. – Просто я жила якийсь час у країні, де матір моя народилася, у далекому Лотлоріені, а тепер повернулася провідати батька. Чимало років минуло з того часу, коли я востаннє була в Імладрісі.

Арагорна здивували ці слова, бо видавалася вона не старшою за нього, який тільки двадцять років прожив на цьому світі.

– Не дивуйся! – сказала Арвен, все прочитавши в його очах. – Діти Елронда мають дар життя Елдарів.

Й знітився Арагорн, бо побачив у її очах ельфійське світло і багаторічну мудрість. Та з тієї миті полюбив він Арвен Ундоміель, доньку Елронда.

По тому Арагорн надовго став мовчазним, і мати його зрозуміла: щось дивне відбувається з ним. Зрештою, він відповів на всі її питання, розповівши про зустріч у лісовій пітьмі.

– Мій сину, – мовила Гілраена, – прагнення твоє – зависоке навіть для нащадка багатьох королів. Бо ж ця панна – найпрекрасніша та найвеличніша на землі. До того ж смертний не може взяти шлюб з кимось із Ельфів.

– Та ж ми родичі, якщо тільки правдиві перекази моїх прабатьків, – відповідав Арагорн.

– Вони істинні, – сказала Гілраена, – але було те дуже давно – в іншу епоху цього світу й задовго до згасання нашого народу. І тому боюся я, бо без благословення пана Елронда рід Ісільдура незабаром завершить свою історію. Та гадаю, Елронд не поблагословить такої справи.

– Гіркими тоді будуть дні мої, бо приречений буду тинятися в глушині, – відповів Арагорн.

– Направду такою є твоя доля, – відповіла Гілраена, та хоч і мала, як і цілий її рід, дар передбачення, не повідала синові більше нічого зі своїх передчуттів, та й нікому не говорила того, про що він їй розповів.

Проте Елронд бачив багато і читав у багатьох серцях. Тому якось, ще до закінчення року, покликав він Арагорна до себе й мовив:

– Вислухай мене, Арагорне, сину Араторна, Володарю Дунаданців! Перед тобою лежить надзвичайний шлях: або ти звеличишся над пращурами з часів Еленділа, або впадеш у темряву разом із залишками свого народу. Роки випробувань попереду в тебе. І ти не матимеш дружини, бо жодна жінка не буде зв’язана з тобою словом, поки не настане твій час і ти не станеш достойним цього.

Занепокоївся Арагорн й запитав:

– Чи моя матір не казала чогось про це?

– Звичайно, ні, – відповів Елронд. – Твої власні очі зрадили тебе. Та казав я не тільки про свою доньку. Ти не заручишся навіть з донькою людського роду. А щодо Прекрасної Арвен, Панни Імладріса та Лоріена, Вечірньої Зорі нашого роду, то її походження значно вище за твоє, і жила вона на світі настільки довго, що порівняно з нею ти, як маленький паросток із поряд високим і струнким деревом. Вона – занадто високо над тобою.

Гадаю, й вона це так само розуміє. Та навіть якщо й ні, й серце її звернеться до тебе, для мене гіркою буде доля, що на неї ми приречені.

– Поки я живу тут, вона матиме юність Елдарів, – сказав Елронд, – та коли я піду, вона піде зі мною, якщо захоче.

– Тепер зрозумів я, – промовив Арагорн, – що задивився на скарб не менш коштовний за скарб Тінгола, володіти яким забажав Берен. Така моя доля, – аж раптом провидіння його народу прийшло до нього, тому він продовжував:

– Та пане Елронде! Сьогодні роки твого життя швидко спливають, і час, коли твої діти постануть перед вибором розлучатися з тобою чи Середзем’ям, вже недалеко.

– Це так, – відповів Елронд. – Той час дійсно близько – для нас. Та для людей мине ще чимало довгих років. Проте моїй улюбленій доньці Арвен не доведеться обирати, якщо ти, Арагорн, син Араторна, не станеш поміж нами і не принесеш комусь з нас, чи мені, чи собі, нестерпну гіркоту розлуки. Ти ще навіть не уявляєшся, чого домагаєшся від мене, – він зітхнув і, помовчавши, продовжив, сумно дивлячись на юнака. – Та нехай станеться те, що має статися.

Не варто говорити про це, коли ще багато часу попереду. Морок густішає, і чимало зла прийде у цей світ.

Тоді Арагорн попрощався з Елрондом із любов’ю, а наступного дня, сказавши “прощай” матері, дому Елронда й Арвен, вирушив у глушину. Тридцять років він боровся там зі Сауроном. Він став другом мага Гендальфа, з яким пізнав глибини мудрості.

Чимало небезпечних подорожей здійснив із ним Арагорн, та минали літа, й частіше він мандрував один. Важкими й довгими були його дороги, й лице його видавалося суворим, коли він не посміхався. Та виглядав він людиною, вартою почестей, королем-вигнанцем, якщо не приховував цього. Бо подорожував він у багатьох іпостасях і славу здобував під багатьма іменами. Він їхав верхи у війську рохиримів і бився за Владаря Гондору на землі та на морі.

Та в часи перемог він зникав для Людей Заходу й ішов на самоті далеко на Схід і глибоко на Південь, пізнаючи там серця людей, злі та добрі, і викриваючи змови Саурона.

Таким чином він перетворився на наймужнішого чоловіка з-поміж живих, умілим в їхніх ділах, мудрим в їхніх знаннях, та, проте, – вищим за них, бо він був сповнений мудрості ельфів, а коли очі його починали палати вогнем, не багато було таких, хто міг той вогонь витримати. Час зробив обличчя Арагорна печальним та суворим, але надія ще жевріла десь глибоко в його серці., та й радість часом починала струменіти з нього, як джерело в скелях.

Коли Арагорнові сповнилося сорок дев’ять років, трапилося так, що він повернувся зі зловісних країв на темних кордонах Мордора, де знову поселився Саурон, плекаючи там свою злість. Арагорн був стомлений і бажав повернутися у Рівенделл, щоб хоч трохи відпочити перед наступними мандрами у далекі країни. Дорогою він минав Лоріен і Владарка Галадріель запросила його до цього прихованого краю.

Там, у родичів своєї матері, знову жила Арвен Ундоміель. Та Арагорн не відав про те. Майже не змінилася вона, бо роки смертних проходили повз неї, та обличчя її стало сумним і тільки зрідка було чути тепер її сміх. Арагорн натомість був у розквіті духовних та тілесних сил. Галадріель наказала йому скинути дорожній костюм, й вбрала його у сріблясте й біле, дала сірий ельфійський плащ, а на чолі в нього тепер палав ельфійський берилл.

Тепер він вже не був схожий на Людину, але виглядав як Ельфійський володар з Островів Заходу. Й так сталося, що першою побачила його після довгої розлуки Арвен. І коли він йшов їй на зустріч під деревами Карас-Галодону, всипаними золотим цвітом, вибір вона зробила й доля її визначилася.

Не довго блукали вони разом полями Лотлоріену – зближався час розлуки. І ввечері дня літнього сонцестояння, Арагорн, син Араторна, й Арвен, донька Елронда, вийшли на вершину прекрасного пагорба Керин-Амрот, і ступали там босоніж по вічно зеленій траві, а еланор і ніфреділь стелилися до їхніх ніг. І там, на пагорбі, вдивившись у Пітьму на сході і в Присмерк на заході, поклялися вони одне одному у вірності, й щастя охопило їх.

– Темною є Пітьма, та серце моє переповнює радість, бо ти, Естел, будеш одним з-поміж тих, чия звитяга розсіє її.

– На жаль! Не маю я дару передбачити це. Та твоя надія – моя надія. Пітьму не приймаю я зовсім. Але й Присмерк не для мене, моя панно.

Бо я смертний, і якщо ти будеш вірною мені, Вечірня Зірко, ти так само відкинеш Присмерк.

Довго стояла вона нерухомо, як біле деревце, а потім сказала нарешті:

– Я буду вірною тобі, Дунадан, й полишу Присмерк. Та там земля мого народу і відвічний дім моїх пращурів.

Арвен-бо ніжно любила свого батька.

Коли ж Елронд дізнався про рішення доньки, він не зронив жодного слова, хоча серце його обійняв смуток і нелегко було йому витримати долю, якої він давно боявся. Та коли Арагорн знову з’явився у Рівенделлі, Елронд покликав його до себе й сказав:

– Сину мій, настав той час, коли надія затуманилася, і я не маю змоги бачити майбутнє. А тепер і між нами тінь пролягла. Можливо, так вже призначено мені: своєю втратою відновити царювання людей. І тому, хоч я й люблю тебе, та кажу: Арвен Ундоміель не віддасть своє життя за нікчемність. Вона не буде нареченою Людини, меншої за Короля Гондора й Арнора. І тоді навіть наша перемога принесе мені тільки смуток і розлуку, та тобі – надію на швидкоплинну радість.

На жаль, сину мій! Лякає мене те, наскільки важкою може виявитися для Арвен Доля Людська.

Більше вони про це не говорили. Арагорн знову вирушив у глушину – на зустріч із неймовірними небезпеками та важкою працею. Й поки на світ сходили тінь і страх поширювався Середзем’ям, а сила Саурона росла й вежі Барад-Дура здіймалися чим раз вище, Арвен залишалася в Рівенделлі й подумки наглядала за далекими мандрами Арагорна.

З надією створила вона для нього велику королівську хоругву, відкрито підняти яку міг тільки той, хто проголосив би себе Володарем Нуменорців та Спадкоємцем Еленділа.

По якомусь часі Гілраена з дозволу Елронда повернулася до свого народу в Еріадор й жила там самотньо. Не часто вона бачилася з сином, який поневірявся в далеких країнах. Та якось Арагорн повернувся на Північ, він прийшов до неї, а вона сказала:

– Останньою стане наша розлука, мій сину Естеле. Роки турбот зістарили мене, як звичайну людину, й я більше не можу змагатися з темрявою нашого часу, що стає густішою над Середзем’ям. Незабаром я покину його.

Арагорн спробував заспокоїти її словами:

– Але за темрявою може прийти світло. І якщо так, то ти побачиш його і зрадієш.

Та вона йому відповіла таким ліннодом:

– Оннен і-Естел Едаїн, у-гебін естел анім1.

Й Арагорн відійшов із важким серцем. Гілраена померла ще до настання весни.

А час наближався до Війни Персня. Про це розказано вже в інших повістях: як відкрився непередбачуваний спосіб здолати Саурона і як збулася безнадійна надія. І сталося, що коли поразки, здавалося, вже не уникнути, Арагорн прибув з моря і розгорнув хоругву Арвен у Битві на Пеленнорських Рівнинах. Й у той день його було проголошено королем. Тоді нарешті, коли все було позаду, він став дійсним спадкоємцем своїх прабатьків і прийняв корону Гондора й скіпетр Арнору.

А в день літнього сонцестояння року падіння Саурона він отримав руку Арвен Ундоміель, й вони взяли шлюб у місті Королів.

Так закінчилася Третя Епоха – перемогою й надією, та найсумнішою з усіх печалей цієї Епохи стала розлука Елронда й Арвен, яких розлучило Море й нездоланна доля. Коли Великий Перстень був знищений, а Три інших втратили силу, Елронд відчув велику втому й залишив Середзем’я, щоби ніколи вже не повернутися. Арвен стала смертною, та призначено було їй долею жити доти, доки не втратить всього, що було їй даровано.

Королевою Ельфів та Людей прожила вона з Арагорном сто двадцять років у великій славі й блаженстві. Та ось Арагорн відчув, що старість його вже близько й зрозумів він, що прийшли до кінця його роки, хоч і були вони довгими. Сказав тоді Арагорн до Арвен:

– О Пані Вечірня Зірко, найпрекрасніша та найкоханіша у всьому світі! В’яне моє життя. Згадай!

Ми збирали, ми витрачали, й ось вже близько час, коли треба сплатити борги.

Давно Арвен передбачила це й зрозуміла його відразу. Та горе проте охопило її.

– Отже, мій пане, ти зарано залишаєш свій народ? – запитала вона.

– Не зарано, – відповів він. – Бо якщо я тепер не піду, то буду змушений зробити це незабаром. А Елдаріон, наш син, вже став дорослим і може бути королем.

І по тих словах Арагорн пішов у Дім Королів на Вулиці Мовчання й ліг на ложе, приготоване для нього. Там попрощався він з Елдаріоном і передав йому крилату корону Гондору й скіпетр Арнору. Потім всі залишили його, а Арвен стала біля його ложа. І вся її мудрість та знатне походження не змогли втримати її від мольби до нього залишитися ще трохи. Її дні не обтяжували її.

Так спробувала вона гіркоти смертності, яку прийняла.

– Пані Ундоміель, – сказав Арагорн, – направду важким є ця мить, але ж вона була передбачена у той день, коли ми зустрілися під білими березами у саду Елронда, де тепер нікого не побачиш. І на пагорбі Керин-Амрот, відкинувши Пітьму та Присмерк, прийняли ми цю долю. Розваж сама, моя кохана, чи ти дійсно хочеш того, аби я чекав, поки не зсохнуся й не впаду зі свого високого трону, безпомічний, стративши глузд. Ні, владарко, я – останній з Нуменорців й останній Король Предковічних Днів. І мені було дане життя втричі довше від людей Середзем’я, але й милість піти за власним бажанням й повернути дар.

Я не потішаю тебе, бо такий біль на колах цього світу не можливо втішити. Та останній вибір перед тобою: розкаятися у своєму рішенні й піти у Пристановище, забравши з собою на Захід пам’ять про дні, нами прожиті, там вона вічно цвістиме, але буде тільки пам’яттю; або ж ти можеш скоритися Долі Людській.

– О ні, мій коханий владарю, – відповіла вона, – цей вибір я давно зробила. Немає тепер корабля, що міг би відвезти мене звідси туди, тому я направду змушена скоритися Долі Людській, хочу я того чи ні, мене чекає погибель і мовчання. Та послухай, Королю Нуменорців, тільки щойно зрозуміла я історію твого народу та його падіння. Я сміялася над людьми, нікчемними безумцями, та тепер шкода мені їх.

Бо воістину якщо це й дар Єдиного Людям, як кажуть Елдари, важко його прийняти.

– Схоже, так і є, – відповідав він, – та не нам впасти від поразки в останній битві – нам, тим, які відкинули Пітьму та Перстень. З сумом прощаємося ми, але не впадаймо у відчай. Бо, зрозумій! – не сковані ми навіки у колах світу цього, і за ними є щось більше, ніж пам’ять.

– Естел! Естел! – скрикнула вона, а Арагорн, поцілувавши їй руку, поринув у сон. Й краса велика розкрилася тоді в ньому, й люди дивилися на нього з подивом, бо бачили злиті воєдино красу юності, звитягу зрілості та мудрість і величність його років. І довго лежав він там, образ величі Королів Людських, у славі, що не потьмариться до кінця світу.

А Арвен вийшла з Дому. Сяйво очей її згасло, й людям здавалося, що стала вона печальною та холодною, як настання зимової ночі без зірок. Потім попрощалася вона з Елдаріоном, з доньками і з усіма, кого любила, й покинувши місто Мінас-Тіріт, вирушила у землі Лоріену й оселилася там під напівмертвими деревами й прожила до настання зими.

Галадріель пішла, і Калеборн теж пішов, а земля замовкла.

Там нарешті, коли листя маллорнів опало, але не настала ще весна, вона прилягла відпочити на Керін-Амроті. Й там знайшла вона свою могилу, що буде вічно зеленою, допоки не переміниться світ, і люди, які прийдуть, не забудуть остаточно днів її життя, а еланор і ніфреділь не перестануть квітнути на схід від Моря.

Так закінчується ця повість, як вона прийшла до нас з Півдня, і по смерті Вечірньої Зірки нічого більше не буде сказано в цій книзі про ті прадавні часи.

1 Я дала Надію Дунаданам, собі ж не залишила надії.

Арагорн

Арагорн — это имя носили двое дунаданских Следопытов. Арагорн Первый с 2319 по 2327 год Третьей эпохи был вождем Следопытов Севера; в 2327 году он погиб — был загрызен волками. Арагорн Второй, сын Араторна, шестнадцатый и последний вождь Следопытов Севера, родился в 2931 году Третьей эпохи; впоследствии он стал первым королем Воссоединенного королевства и правил как король Элессар.

Арагорн Второй воспитывался в Раздоле у Элронда, так как его отец погиб через два года после рождения сына. Там он носил имя Эстел; лишь когда ему исполнилось двадцать лет, он узнал от Элронда свое подлинное имя. Элронд также открыл Арагорну, что он является последним в роду Исилдура, и вручил юноше фамильные реликвии — кольцо Барахира и сломанный меч Элендила. После этого Арагорн ушел в Глухоманье и без малого семьдесят лег сражался с присными Саурона. Испытания закалили его и превратили в истинного воина без страха и упрека. Он служил многим властителям — в частности, королю Рохана Тенгелу и наместнику Гондора Эктелиону Второму; именно он возглавил в 2980 году набег на Умбар, когда была уничтожена большая часть пиратского флота. В 2956 году он встретил мага Гэндальфа Серого, с которым крепко подружился и которому с тех пор не раз помогал.

• В 3017 году Третьей эпохи Арагорн по просьбе Гэндальфа после продолжительных поисков нашел и пленил Горлума. Год спустя он помог Фродо Бэггинсу добраться до Раздола и сам стал одним из девяти Хранителей, пустившихся в путь к Огненной горе.
• После того как дороги Хранителей разошлись, Арагорн участвовал в битве при Горнбурге, прошел Стезей Мертвецов и принудил к повиновению призраков Дунгхерга, с чьей помощью ему удалось победить пеларгирских пиратов и захватить их корабли. На этих кораблях он поспешил на выручку осажденной крепости Минас-Тирит, и его появление переломило ход сражения.
• В Минас-Тирит он открыл всем свою родословную, его признали государем, и он стал править Гондором и Арнором под именем Элессара Телконтара. Его правление продолжалось 120 лет. Умер Арагорн Второй в 120 году Четвертой эпохи.

Часть из повести об Арагорне и Арвен

«Дедом Короля был Арадор. Его сын Арахорн хотел жениться на Гилраен Прекрасной, дочери Диргаэля, который сам был потомком Аранарта. Но Диргаэль противился этой свадьбе, ибо Гилраен была молода и ещё не достигла того возраста, в котором женщины дунедаинов обычно выходили замуж.

— Кроме того,— говорил он,— Арахорн серьёзный человек в расцвете сил и станет вождём раньше, чем думают люди. Однако моё сердце предвещает, что жить ему недолго.

Но Иворвен, его жена, которая тоже была ясновидящей, ответила:

— Тем более надо спешить! Дни становятся всё темнее перед бурей, и грядут великие события. Если эти двое сейчас поженятся, то может родиться надежда для нашего народа, но если они отложат свадьбу, то она не придёт до самого конца этой эпохи.

И случилось, что, когда Арахорн и Гилраен были женаты всего один год, Арадор был захвачен в Холодных Скалах к северу от Раздола горными троллями и убит, и Арахорн стал вождём дунедаинов. На следующий год Гилраен родила ему сына, и он был назван Арагорн. Но Арагорну исполнилось всего два года, когда Арахорн отправился с сыновьями Элронда воевать с орками и был убит орочьей стрелой, которая пронзила ему глаз, и, таким образом, действительно прожил очень недолго для человека своей расы, поскольку ему было только шестьдесят лет, когда он погиб.

После этого Арагорн, ставший теперь наследником Исилдура, был взят вместе с матерью в дом Элронда, и Элронд заменил ему отца и полюбил, как собственного сына. Однако называли его не иначе, как Эстель, что значит «Надежда», а его истинное имя и происхождение тщательно скрывалось по приказу Элронда, ибо Мудрые знали, что Враг стремится разыскать наследника Исилдура, если хоть один из них остался на земле.

Но, когда Эстелю было всего двадцать лет, случилось, что он вернулся в Раздол после подвигов, совершённых в отряде сыновей Элронда; Элронд внимательно посмотрел на него и обрадовался, потому что увидел, что Эстель красив, благороден и рано возмужал, хотя, конечно, ему ещё предстояло окрепнуть и телом, и духом. Потому в тот день Элронд назвал его истинным именем и поведал, кто он и чей сын, и вручил ему наследие его дома.

— Вот кольцо Барагира,— сказал он,— знак нашего дальнего родства, а вот также обломки Нарсила. И с ними ты, быть может, совершишь великие дела, ибо я предрекаю, что срок твоей жизни будет большим, чем отмеряно для людей, если только с тобою не приключится ничего дурного и ты с честью выдержишь испытание. Однако испытание это будет суровым и долгим. Скипетр Аннуминаса я оставляю у себя, потому что тебе придётся ещё заслужить его.

На следующий день в час заката Арагорн бродил один в лесах, и сердце его ликовало, и он пел, ибо был полон надежд, а мир — прекрасен. И, пока пел, он внезапно увидел девушку, идущую по дёрну меж белых стволов берёз, и замер, поражённый, решив, что грезит наяву или, быть может, обрёл вдруг дар эльфов-менестрелей, которые умеют заставить всё, о чём поют, пройти перед глазами тех, кто слушает.

Ибо Арагорн пел отрывок из лэ о Лучиэнь, в котором рассказывается о встрече Лучиэнь и Берена в лесах Нельдорета. И смотрите! — вот она, Лучиэнь, проходит перед его взором здесь, в Раздоле, одетая в синий с серебром плащ и прекрасная, словно сумерки в обители эльфов; её тёмные волосы трепещут в порыве ветра, а на челе горят, будто звёзды, драгоценные камни.

Мгновение Арагорн молча смотрел на неё, но, испугавшись, что она пройдёт и никогда больше не вернётся, он окликнул её так, как когда-то, давным-давно, в дни эльдер, сделал это Берен:

Тут девушка обернулась к нему, улыбнулась и спросила:

— Кто ты? И почему ты зовёшь меня этим именем?

— Потому что мне показалось, что ты та самая Лучиэнь Тинувиэль, о которой я пел. Но, если ты не она, то тогда ты гуляешь в её облике.

— Так говорят многие,— серьёзно сказала она.— Однако её имя — не моё. Хотя судьба моя, быть может, и окажется похожей на её. Но кто ты?

— Меня звали Эстель,— ответил он.— Но я Арагорн, сын Арахорна, наследник Исилдура, вождь дунедаинов.

Однако, пока говорил, он почувствовал, что высокое происхождение, радовавшее его сердце, значит теперь очень мало и совсем ничего не стоит в сравнении с её благородством и красотой.

Но девушка весело рассмеялась и сказала:

— Значит, мы дальние родичи. Потому что я Арвен, дочь Элронда, и меня называют также Андомиэль.

— Часто бывает,— заметил Арагорн,— что в дни опасности люди прячут своё главное сокровище. Но Элронд и ваши братья воистину поражают меня. Ведь я с детства живу в этом доме, однако о тебе не слышал ни слова. Как случилось, что мы никогда не встречались прежде? Не держал же твой отец тебя под замком в сокровищнице?

— Конечно, нет,— ответила она и подняла глаза на Горы, высившиеся на востоке.— Я просто провела некоторое время в стране, где живёт родня моей матери, в далёком Лотлориэне, и совсем недавно вернулась, чтобы снова повидать отца. Уже много лет прошло с тех пор, как я гуляла в Имладрисе.

Тут Арагорн удивился, потому что она выглядела не старше, чем он, проживший в Средиземье всего-то два десятка лет. Но Лучиэнь посмотрела ему в глаза и сказала:

— Не удивляйся! Ведь детям Элронда дана жизнь эльдер.

Арагорн очень смутился, потому что увидел в её глазах эльфийский свет и прочёл мудрость многих дней, однако с того часа он любил Арвен Андомиэль, дочь Элронда.

В последующие дни Арагорн стал молчалив, и его мать поняла, что с ним что-то случилось. Наконец, он поддался её расспросам и рассказал о встрече в лесных сумерках.

— Сын мой,— сказал Гилраен.— Ты метишь слишком высоко даже для потомка многих королей. Ибо госпожа эта самая благородная и прекраснейшая из всех, кого сейчас носит земля. И не годится, чтобы смертный роднился с эльфами.

— Но такое ведь уже случилось однажды в нашем роду,— возразил Арагорн,— если только правдива выученная мной повесть о моих предках.

— Она правдива,— сказала Гилраен.— Но случилось это давным-давно, в другую эпоху этого мира, прежде, чем наша раса начала угасать. И потому я боюсь: ведь без доброй воли господина Элронда наследникам Исилдура скоро придёт конец. Но я сильно сомневаюсь, что ты можешь рассчитывать на добрую волю Элронда в этом вопросе.

— Тем горше будут мои дни, и я буду бродить в глуши один,— ответил Арагорн.

— Действительно, судьба твоя будет такова,— сказала Гилраен.

Но, хотя она в полной мере обладала ясновидением своего народа, она не открыла ему большего о том, что прозревала в будущем, и ни с кем не делилась тем, что поведал ей сын.

Однако Элронд видел многое и читал во многих сердцах. И потому однажды, прежде чем год осыпал свои листья, он призвал Арагорна в свою комнату и сказал:

— Арагорн, сын Арахорна, вождь дунедаинов, послушай меня! Тебя ожидает великая судьба: либо подняться выше всех твоих отцов со дней Элендила, либо кануть во тьму со всеми, кто остался от твоего рода. Много лет испытаний предстоят тебе. У тебя не будет ни жены, ни обручённой, пока не придёт твоё время, и ты не покажешь себя достойным того.

Тогда Арагорн в замешательстве спросил:

— Неужели моя мать говорила об этом?

— Конечно, нет,— ответил Элронд.— Тебя выдали твои собственные глаза. Но я говорю не только о своей дочери. Пока ты не должен обручаться даже с человеческой девой. Что же до Арвен Прекрасной, госпожи Имладриса и Лориэна, Вечерней Звезды своего народа, род её выше твоего, и она уже прожила в этом мире так долго, что в её глазах ты лишь годовалый росток в сравнении с молодой берёзой, видевшей много лет. Она стоит слишком высоко над тобой. И, по-моему, сама это прекрасно понимает. Но даже если это не так, и её сердце повернётся к тебе, я всё же буду опечален из-за судьбы, наложенной на нас.

— Какова же эта судьба? — спросил Арагорн.

— Такова, что, доколе я остаюсь здесь, она будет жить молодой, как эльдер,— ответил Элронд.— А когда я уйду, она уйдёт со мной, если выберет это.

— Я вижу,— сказал Арагорн,— что поднял свои глаза на сокровище не менее ценное, чем сокровище Тингола, которое пожелал некогда Берен. Так уж мне суждено.— И тут внезапно ясновидение его рода пришло к нему, и он добавил: — Но смотри! Господин Элронд, годы твоего пребывания, наконец, истекают, и скоро детям твоим будет предложен выбор — расстаться либо с тобой, либо со Средиземьем.

— Истинно так,— подтвердил Элронд.— Скоро… в нашем понимании, хотя для людей должно пройти ещё немало лет. Но моей любимой Арвен не нужно будет выбирать, если только ты, Арагорн, сын Арахорна, не встанешь между нами и не принесёшь одному из нас, себе или мне, горькой разлуки, что не кончится и с концом мира. Ты просто не представляешь пока, чего ты хочешь от меня! — Элронд вздохнул и, спустя немного, снова заговорил, серьёзно глядя на молодого человека перед ним: — Будь, что принесут годы. Оставим этот разговор, пока не минут многие из них. Дни становятся всё темнее, и предстоит много зла.

Затем Элронд ласково расстался с Арагорном, и на следующий день тот распрощался со своей матерью, и домом Элронда, и с Арвен, и отправился в глушь. Ибо около тридцати лет провёл он в трудах и борьбе против Саурона, и подружился с Гэндальфом Мудрым, от которого научился многому. С ним он совершил немало опасных путешествий, но чем больше проходило лет, тем чаще уходил он один. Долог и труден был его путь, и облик его стал несколько угрюмым, если только не случалось ему улыбаться, но при всём том он внушал людям почтение, как король в изгнании, когда не скрывал своего истинного лица. Ибо он странствовал во многих обличиях и завоевывал славу под многими именами. Он скакал с войском роханцев и сражался за Владыку Гондора на суше и на море, а потом в час победы ушёл от людей Запада неведомо куда, и отправился один на восток и далеко к югу, чтобы изучать сердца людей, и злых, и добрых, и раскрывать планы и заговоры слуг Саурона.

И так, наконец, он превратился в самого стойкого из живущих людей, искушённого в их умениях и познаниях, но при том был выше их, ибо он был по-эльфийски мудр, и в глазах его был свет, который, когда они горели, немногие способны были выносить. Печальным и суровым было его лицо из-за судьбы, лежащей на нём, но надежда всегда жила в глубине его сердца, которое временами источало радость, как источник, бьющий из скалы.

И случилось, что, когда Арагорну было сорок девять лет, он возвращался из опасного странствия вдоль тёмных границ Мордора, где теперь снова жил и занимался злыми делами Саурон. Он устал и думал вернуться в Раздол и отдохнуть там немного перед тем, как отправиться в дальние страны, и по дороге туда он подошёл к границам Лориэна и был приглашён в эту тайную страну Владычицей Галадриэлью.

Он не знал этого, но Арвен Андомиэль тоже была там, снова приехав на время к родичам своей матери. Она мало изменилась, ибо годы смертных обходили её стороной, однако лицо её стало серьёзнее, и редко слышался теперь её смех. Но Арагорн достиг полного расцвета духовных и физических сил, и Галадриэль велела ему сбросить изношенное платье и одела его в белое и серебряное с серым эльфийским плащом и ярким алмазом на его лбу. И в этом наряде он казался выше, чем любой человек, и походил скорее на владыку-эльфа с Западных островов. И таким Арвен впервые увидела его снова после долгой разлуки, и когда он шёл навстречу ей среди деревьев Карас Галадона, усыпанных золотыми цветами, выбор её был сделан и судьба её предопределена.

И некоторое время они гуляли вместе по полянам Лотлориэна, пока не настала для него пора уходить. И под вечер дня Середины Лета Арагорн, сын Арахорна, и Арвен, дочь Элронда, направились вместе к прекрасному холму, Керин Амроту, что находится в центре той страны, и они ступали босыми ногами по бессмертной траве средь цветов эланор и нифредил. И там, на холме, они обратили свои взоры на восток, к Тени, и на запад, к Сумеркам, и обручились, и были счастливы.

— Тень черна, но сердце моё ликует, ибо ты, Эстель, будешь среди тех великих, чья доблесть уничтожит её.

— Увы! Я не в силах провидеть это, и как может случиться такое, скрыто от меня. Но я буду надеяться твоей надеждой. И я безоговорочно отвергаю тень. Но и Сумерки не для меня, госпожа, ибо я смертен, и если вы, Вечерняя Звезда, пожелаете сохранить мне верность, вам тоже придётся отречься от Сумерек.

И она затихла, как белое дерево, глядя на запад, и, наконец, произнесла:

— Я буду верна тебе, Дунадан, и отвернусь от Сумерек, хотя в них лежит страна моего народа и вечный дом всего моего рода.

Она горячо любила своего отца.

Когда Элронд узнал о выборе своей дочери, он промолчал, хотя сердце его скорбело, и рок, которого он давно страшился, не казался легче от того, что был предугадан. Однако, когда Арагорн снова появился в Раздоле, он вызвал его к себе и сказал:

— Мой сын, близятся годы, когда надежда исчезнет, а что за ними, почти целиком скрыто от меня. И теперь тень легла и между нами. Быть может, так было предначертано, что ценой моей потери может быть восстановлен королевский род людей. И поэтому, хоть я люблю тебя, я говорю тебе: Арвен Андомиэль сменит дарованное ей счастье на меньшее лишь в одном случае и станет невестой только короля Гондора и Арнора. Ни один человек ниже не получит её руки. Таким образом, мне даже наша победа может принести только горе и разлуку, тебе же — надежду на скоротечную радость. Увы, мой сын! Боюсь, что для Арвен Судьба Людей покажется в конце слишком тяжкой.

На том и осталось между Элрондом и Арагорном, и больше они не говорили на эту тему, но Арагорн снова отправился навстречу опасностям и тяжким трудам. И пока мир мерк и страх сгущался над Средиземьем, и могущество Саурона росло, и Барат-дур поднимался всё выше и усиливался, Арвен оставалась в Раздоле. И, пока Арагорн странствовал, она мысленно следовала за ним повсюду и, сохраняя надежду, сделала для него большой королевский стяг, поднять который мог только тот, кто претендовал на владычество над нуменорцами и прямое происхождение от Элендила.

Спустя несколько лет Гилраен простилась с Элрондом и вернулась в Эриадор к своему народу, и жила одна. Редко теперь видела она своего сына, ибо он проводил много лет в дальних странах. Но однажды, когда Арагорн вернулся на север, он навестил её, и она сказала ему, прежде чем он ушёл:

— Это наша последняя разлука, Эстель, сынок. Заботы состарили меня, как одну из низших людей, и теперь, когда над нашим временем собирается тьма, я не смогу встретить её, наползающую на Средиземье. Вскоре я покину его.

Арагорн постарался утешить её и сказал:

— Но за этой тьмой может быть свет, и, если так, я хотел бы, чтобы ты увидела его и была счастлива.

На это Гилраен ответила только одно:

— Онен и-Эстель Эдаин, а-хебин эстель аним.

И Арагорн покинул её с тяжёлым сердцем. Гилраен не дожила до следующей весны.

Так годы привели, наконец, к Войне за Кольцо, о которой подробнее рассказано в другом месте: о том, как обнаружились непредвиденные средства ниспровергнуть мощь Саурона и как сбылась несбыточная надежда. И случилось так, что в час поражения Арагорн пришёл с моря и развернул стяг Арвен в битве на полях Пеленнора, и в этот день его впервые приветствовали, как короля. И, наконец, когда всё завершилось, он принял наследие своих отцов и получил корону Гондора и скипетр Арнора, и в день Середины Лета, в год Падения Саурона, руку Арвен Андомиэль, и они поженились в городе Королей.

Таким образом, третья эпоха завершилась победой и надеждой, и всё же среди прочих скорбей этой эпохи горестной была разлука Элронда и Арвен, ибо они были разделены Морем и судьбой до конца мира и после него. Когда Великое Кольцо было уничтожено, а Три лишились своей силы, тогда Элронд почувствовал, наконец, усталость и покинул Средиземье, чтоб больше не возвращаться. Но Арвен стала, как смертная женщина, и однако, не суждено ей было умереть прежде, чем потерять всё, что она обрела.

Она жила с Арагорном двенадцать десятков лет как королева эльфов и людей в великой славе и блаженстве, однако, наконец, Арагорн ощутил приближение старости и понял, что дни его жизни, хоть она была и долгой, близятся к завершению. Тогда Арагорн сказал Арвен:

— Госпожа Вечерняя Звезда, самая прекрасная и самая любимая в этом мире, близок мой срок. Смотри! Мы собирали, и мы тратили, и теперь пришло время платить.

Арвен отлично поняла, что он намеревается сделать, и давно предвидела это, тем не менее, горе сразило её.

— Так вы, господин, хотели бы покинуть ваш народ, живущий по вашему слову, прежде своего часа?

— Не прежде своего часа,— ответил он.— Ибо если я не захочу уйти теперь, то вскоре я буду вынужден уйти волей-неволей. А наш сын Элдарион полностью готов к принятию королевской власти.

Затем, спустившись к Дому Королей на Безмолвной улице, Арагорн лёг на вечное ложе, приготовленное для него. Там он простился с Элдарионом и передал ему из рук в руки крылатую корону Гондора и скипетр Арнора, а затем все покинули его, кроме Арвен, и она одна стояла у его ложа. И, несмотря на всю свою мудрость и происхождение, она не могла удержаться от мольбы к нему помедлить ещё хоть немного. Её дни ещё не утомили её, и потому сполна ощутила она горечь смертного жребия, который приняла на себя.

— Госпожа Андомиэль,— заговорил Арагорн.— Час этот воистину суров, однако рождён он был ещё в тот день, когда мы встретились под сенью белых берёз в садах Элронда, которые теперь опустели. И на холме Керин Амрота, когда мы отвергли и Тень, и Сумерки, судьба эта была принята. Посоветуйся же с собой, дорогая, и спроси себя, действительно ли ты хочешь дождаться, когда я сморщусь и упаду со своего трона, бессильный и безгласный? Нет, леди. Я последний из нуменорцев и самый последний король Древних Дней, и мне была дарована нить жизни не только в три раза более долгая, чем людям Средиземья, но и милость уйти по собственной воле, возвратив полученный дар. И потому я сейчас усну.

Я не утешаю вас, ибо нет утешения подобной боли внутри кругов этого мира. Перед вами последний выбор: раскаяться и уйти к Гаваням, и унести на Запад память о наших днях, проведённых вместе, которая будет зеленеть там вечно, но никогда не станет большим, чем память, или же дождаться Рока Людей.

— Нет, дорогой лорд,— ответила она.— Этот выбор давно позади. Здесь больше нет корабля, который унёс бы меня отсюда, и мне, хочу я того или нет, придётся дождаться Рока Людей: потери и безмолвия. Но я скажу тебе, король нуменорцев: до этого мига не понимала я истории твоего народа и его падения. Я презирала их, как злобных глупцов, однако теперь, наконец, мне жаль их. Ибо если таков, как говорят эльдер, дар Единого людям, то он горек.

— Он кажется таким,— сказал Арагорн.— Но пусть же мы, отвергнувшие некогда Тень и Кольцо, не будем побеждены последним испытанием! Уйдём в горе, но не в отчаянии. Ибо знай: мы не привязаны навечно к кругам этого мира, и за пределами их есть нечто большее, чем память. Прощай!

— Эстель! Эстель! — воскликнула она. И в этот миг, взяв её руку и успев поцеловать её, он уснул навеки.

И такая красота открылась в его облике, что все, кто после приходил сюда, взирали на него в изумлении, ибо слились в нём миловидность юности, и доблесть зрелого воина и мудрость и достоинство прожитых лет. И долго лежал он, являя собой незамутнённый образ величия былых королей людей прежде изменения мира.

Но Арвен вышла из этого Дома с угасшими глазами, и казалось её народу, что стали они холодными и серыми, как беззвёздный зимний вечер. Затем она распрощалась с Элдарионом, со своими дочерьми и со всеми, кого любила, и она ушла из Минас Тирита и отправилась в Лориэн, и жила там одна под осыпающимися деревьями, пока не пришла зима. Галадриэль ушла, и Келеборн тоже, и лес молчал.

И там, наконец, когда листья мэллорнов опали, но весна ещё не пришла, она упокоилась на Керин Амроте, и там её зелёная могила останется до тех пор, пока не переменится мир, и все дни её жизни не будут окончательно забыты людьми, что придут после, и эланор и нифредил не зацветут больше к востоку от Моря.

Здесь конец повести, какой она дошла до нас с Юга, и кончиной Вечерней Звезды завершается рассказ о былых днях в этой книге.»