Диво-ковбасі по 2.20 і не тільки, присвячується, або Про СРСР без політики
Цьогоріч Першотравень, або Міжнародний день солідарності трудящих, який ми продовжуємо святкувати навіть на 30-й рік незалежності, співпадає з Великоднем. І якщо Великдень, попри політичні віяння і режими належить до категорії вічних свят і дат, то Першотравень, із його трохи більш як сторічною історією, стійко асоціюється з радянським минулим. Багато хто вже нічого не знає про ті часи, але дехто ностальгує за ними. Не будемо вдаватися до маніхейського поділу минулого на чорне й біле, давати оцінки, а просто згадаймо про деякі матеріальні аспекти життя радянської людини, адже матеріальне – це наше щоденне життя – не лозунги, не ідеологія, а звичайні речі: одяг, взуття, їжа, напої, меблі, побутова техніка тощо. Ну, почнімо з ковбаси.
Кадр з фільму “Собаче серце”
Радянське диво – ковбаса «Докторська»
«Що він міг купувати в паршивому магазинчику. Ков-ба-су! Пане, якби ви бачили, з чого цю ковбасу роблять… Віддайте її мені…». Так думав-благав булгаковський Шарик – майбутній «товариш Шариков», уперше побачивши професора Преображенського й учувши собачим нюхом у правій кишені його шуби «Особливу краківську». То були 20-ті, а от оспівана ковбаса по 2.20 – вона ж «Докторська», якою й нині марять апологети кличу «назад в СРСР!», начебто з’явилася за особистим наказом «вождя народів» Йосифа Сталіна. «Докторську» почали виробляти в 1936 році саме як дієтичний продукт харчування: «…для больных, имеющих подорванное здоровье в результате Гражданской войны и царского деспотизма».
Ковбасу одразу ж прозвали «радянським дивом». Наприкінці 30-х вона стала продуктом для обраних. Виробництво «лікарської» відповідало певним стандартам і виготовлялася вона спочатку на єдиному м’ясокомбінаті – Московському м’ясопереробному комбінаті ім. Мікояна. Тут треба згадати, що і обладнання, і технології для цього знаменитого, без сумніву, підприємства були закуплені в США. («Вкусного советского пломбира» це теж стосується повною мірою. – Ред.).
Московський м’ясопереробний комбінат ім. Мікояна
Але згодом цю ковбасу почали виробляти в СРСР повсюдно. Тож її якість залежала від багатьох чинників: якості сировини, добросовісності, чи навпаки – нехлюйства працівників тощо.
Нековбасна ремарка
Надзвичайно цікава деталь – радянські люди – переважна більшість, ті хто не був знайомий із життям на Заході, до Другої світової війни свято вірили, що все що в них є – найкраще в світі. І це стосується не тільки «Лікарської» ковбаси. Французький письменник Адре Жід, у щоденнику 1936 року «Повернення в СРСР», пише: «Радянський громадянин перебуває в цілковитій необізнаності про закордон. Ба більше, його переконують, що абсолютно все за кордоном і в усіх царинах – значно гірше, ніж у СРСР. Подібна ілюзія вправно підтримується – важливо, щоб кожен, навіть невдоволений, радів режимові…».
Андре Жід під час візиту до СРСР
Наприклад, письменникові з величезним захватом показували новий готель у Сочі, при цьому наївно запитуючи, чи є щось подібне у Франції. Жід робив стримані компліменти, але про себе зауважив, що радянський готель – лише непоганий напівлюкс, а у Франції існують заклади набагато вищого класу, про що пересічні громадяни СРСР навіть не підозрюють. Після війни, коли мільйони радянських солдат побували в Європі, нехай і в ущент зруйнованій, – від наївних ілюзій не залишилося й сліду.
«Собача радість» для гегемона
Втім, крім «Лікарської», була ще й ліверна ковбаса. Саме вона мала, за відсутністю м’яса, нагодувати мільйоноротого гегемона, тобто пролетаріат. В народі її називали «Собача радість». Навіть найбільш безбашенні алкоголіки, котрі беззастережно пили денатурат, не могли їсти цей харч. Порядні коти теж гидували. Ліверна була найдешевшою і найбільш доступною, а її промислове виробництво в СРСР почалося в 1932 році. До того її виготовляли кустарним способом і продавали тільки на базарах. «Класична» ліверна коштувала 1.60, а «для котів» – 47 копійок.
Пам’ятна дошка в Новочеркаську “Тут розпочався стихійний виступ доведених до відчаю робітників, який закінчився 2 червня 1962 року розстрілом на центральній площі міста та подальшими репресіями”
У 1962 році, під час сумнозвісного страйку в Новочеркаську, коли робітники вийшли на протестні акції через нестачу продовольства, проти підвищення цін і зниження зарплат, директор заводу заявив своїм підлеглим, що якщо в них немає грошей на пиріжки з м’ясом, то нехай їдять із лівером…Таким чином очільник заводу, який харчувався виключно зі «спецрозподільника», майже перефразував Марію-Антуанетту, з її класичним: «В народу немає хліба? Нехай їдять тістечка…» Страйк у Новочеркаську був розстріляний армією.
Сирокопчені ознаки заможності
«Їстивні» напівкопчені ковбаси, такі як «Полтавська», «Талліннська» коштували 3.60 палка, а перепродували їх з-під поли за 8-10 рублів. Маржу, звісно, клали до кишені. Сирокопчена ковбаса в СРСР належала до категорії «дефіциту». Наприклад, «Оленячу», можна було дістати тільки по великому блату.
Ковбаса продавалася переважно у великих містах. Тому люди з навколишніх населених пунктів їздили до міста затоварюватися харчами – це був такий собі «гастрономічний туризм». Існував і інший термін: «ковбасні електрички». В СРСР ковбаса була ознакою соціального статусу. Застілля свідчило про рівень статків родини. Якість ковбас погіршилася в 70-х, потім у 80-х. Деградувала політика – туди ж котилася і ковбаса. Як казав один мудрий чоловік, який, щоправда, не мав жодного стосунку ні до СРСР, ні до радянської ковбаси, «той, хто любить ковбасу і політику, не повинен бачити, як вони робляться».
Від сої до кукурудзи, або «мясо – вредно»
За тотальної нестачі продуктів, потрібно було щось вигадувати. Так, за Хрущова, кукурудзу було проголошено «царицею полів» і її намагалися сіяти навіть на півночі. І саму рослину, і вироби з неї, всіляко рекламували – це була величезна і доволі потужна рекламна кампанія. Про кукурудзу знімалися мультфільми і навіть виготовлялися іграшки (зокрема і новорічні). Однак, попри старання радянських ідеологів, нові віяння викликали величезну хвилю анекдотів на цю тему. Наприклад:
«Воскрес Сталін. Булганін тікає в Індію, Ворошилов – у Китай, а Хрущов вирішив у кукурудзі пересидіти»;
«Микито Сергійовичу, євреї просять дозволу до своєї пасхи випікати мацу. – Нехай випікають, але з кукурудзи. Тоді вона буде соціалістичною за складом і національною за формою».
Однак мало хто знає, що до хрущовської «кукурудизації» кінця 50-х, у 30-х роках намагалися пропагувати сою, якою хотіли замінити м’ясо, яке фактично зникло через недолугу репресивну політику в сільському господарстві. Восени 1930 року в закладах громадського харчування Москви і Харкова відбулася серія показових обідів, під час яких було продемонстровано понад 130 страв із сої: голубців, борщів, супів, пудингів, сирів, котлет, кондитерських виробів тощо. Радили також вживати побільше шпинату і кульбаби. Тож гасла на кшталт: «Мясо – вредно», «Тщательно пережевывая пищу, ты помогаешь обществу», які можна прочитати у Ільфа і Петрова, не вигадка, а взяті з життя.
Народ скептично поставився до ідеї всесоюзного вегетаріанства, але анекдотів ще не складав.
Радянська «кура», вона ж циплак
«Мама принесла з магазину курку, велику, синювату, з довгими кістлявими ногами. На голові в курки був великий червоний гребінь». Так розпочинається гумористичне оповідання радянського письменника Віктора Драгунського «Курячий бульйон» із популярного циклу «Денискові оповідання», написаного в 60-х роках. Далі йдеться про те, як Дениско з татом зістригали ножицями з курки залишки пір’я, потім довго смалили тушку, потім так само довго мили її з суничним милом, а потім варили. Радянський харчпром до останнього свого дня не знав звичного нині сервісу розчленування тушки. Між іншим, у США вже в 50-х роках окремо продавали грудинку, крильця тощо. Але радянські громадяни не скаржилися, а були раді навіть «синюшним» курям.
У 70-х-80-х роках курятина не належала до категорії дефіциту, але за нею теж треба було трохи постояти в черзі. Курка коштувала 2 рублі 65 копійок за кілограм. Десяток яєць – 0.8-1.2 рубля, залежно від категорії. Середня зарплата, до речі, в середині 70-х не дотягувала до 100 рублів… Тож порівняйте з нинішніми пропорціями при середні зарплаті весни 2021-го близько 14 тисяч гривень. Як там з ностальгією?
Жарт 1979 року: «Що було раніше: яйце чи курка? – Раніше було все: і яйця, і кури».
Народний хек проти статусної севрюги
Наприкінці хрущовської «відлиги» на прилавках була переважно морська морожена риба, тоді ж уперше з’явився хек. Натомість рибні делікатеси перемістилися виключно до номенклатурних розподільників і стали маркерами соціального статусу. Ось характерний анекдот тієї доби: «Зустрічаються севрюга і хек: «Привіт, друг народу! – Здрастуй, обкомівська проститутка!» (1979). Прикметно, що майже всі рибні делікатеси, зокрема й рибна ікра, не належали до надто дорогих продуктів: баночка червоної ікри (140 г) коштувала на початку 80-х приблизно 4 рублі, чорної (110 г) – 6, а осетровий балик – 9-15 рублів за кілограм, але купити їх у звичайному гастрономі чи спеціалізованому рибному – було абсолютно неможливо – їх «діставали» по блату за значно вищими цінами «з-під прилавка», або «з чорного ходу».
Магазин “Океан” у Києві на вул.Червоноармійській
За Брежнєва на чорній ікрі «рибна мафія» заробляла мільйони доларів, про що свідчить знаменита так звана «Рибна справа» кінця 70-х, коли з посади міністра рибної промисловості СРСР із величезним скандалом було зміщено Олександра Ішкова, а його заступника Володимира Ритова засуджено і розстріляно. Втім, риби в радянських «Океанах» (спеціалізованих рибних магазинах) від того не побільшало.
Ще анекдот. Іноземець запитує в радянському магазині: «А чому немає ікри? У нас в Парижі продається ікра, привезена з Росії… Продавець: От ви тут уже годину стоїте – ви чули, щоби хто-небудь спитав про ікру? Товар не має попиту! Що ж його продавати?»
Аполітичний висновок
Майже від самого початку утворення Радянського Союзу, все постачання було засноване на системі карток і пайків. Це було досить зручно – харчі ставали інструментом тиску, контролю і маніпуляції тоталітарної держави щодо власних громадян. Громадяни, зі свого боку, зазвичай приймали правила гри. Чим більш лояльним будеш до режиму, тим більше пільг, благ надасть тобі держава. Періоди голоду і тотального браку навіть хліба, змінювалися більш-менш «ситими» роками, але достатку не було ніколи. Утім, люди тішилися навіть найменшому поліпшенню.
Як зауважив один відомий радянський письменник, який пережив війну і голод: «…почали ліпше харчуватися і відчули в собі душу…» Величезна імперія потребувала величезних об’ємів продовольства, а його, зазвичай бракувало. Холодильники у переважної більшості радянських громадян, які, до речі, з’явилися в 60-х – були здебільшого порожніми. Про це свідчить анекдот тієї доби: «Хочеш повний холодильник продуктів? Підключай його до радіо».
Втім, уже в 70-х, народ пристосувався, і все стало навпаки: на прилавках порожньо, в холодильниках – чого тільки нема. До речі, не варто дивуватися нинішнім захмарним обсягам тіньової економіки, ухилення від податків та корупції – це все звідти родом, з СРСР – країни вічнозелених помідорів…
Світлана Шевцова, Київ
P.S. Продовження про нерівну та нещиру битву радянської влади з алкоголем – найближчим часом.
Блог | Про “сите” життя в СРСР, або Як за ковбасою по 2.20 у Київ їздили
Віртуальний меморіал загиблих борців за українську незалежність: вшануйте Героїв хвилиною вашої уваги!
Смачна совєтська ковбаса по 2.20
Попереджаю – я не даю оцінок і пишу виключно те, що сам бачив і відчував.
Я дуже добре пам‘ятаю всі ті ковбаси.
Десь в 1965-75 роках були смачні сардельки. Дуже смачні. Їх просто виготовляли на місцевому м‘ясокомбінаті для “місцевих”. Там реально було м’ясо.
А ковбаси “централізованого постачання” були двох сортів – докторська і любительська. Любительська – це та ж сама докторська, тільки із великими шматками неїстивного сала.
На смак ковбаса була якась прісна і недобра. Любительську можна було якось їсти, повиколупувавши те сало.
З 75 року смачні сардельки зникли.
Казали, що поміняли ГОСТ (суворі правила і технічні умови), і в ковбасу стали добавляти замість дефіцитного м‘яса якісь інші маси.
Ближче до 80–х років ковбаса стала просто гидотна. Але іншої не було. Мабуть там уже була соя і ще якісь наповнювачі. Знайомий, який працював на м‘ясокомбінаті, категорично відмовлявся їсти цю ковбасу і всіх відмовляв від цього. Деякі подробиці розказував, і після цього хотілося ригати.
Студент, який жив в кімнаті з моїм братом, підробляв в ковбасному цеху у Львові. Розказував, як щурі падають в ту масу, що мелеться для ковбаси.
От десь така вона смачна по 2.20.
Ковбасу можна було їсти, тільки підсмаживши її на олії. Вона ставала коричнева і зморщувалась, а у сковороді набиралося з неї багато рідини, яка випаровувалася.
А вже після 80 року воду з ковбаси просто вичавлювали руками. Десь до третини ваги.
Витікала фарбована рідина із запахом.
Залишалась якась гумова маса, яка була без смаку.
Був популярний жарт совковий – туалетного паперу немає, бо його весь в ковбасу кладуть.
Появилася ще ковбаса “Чайна”. Така як докторська, тільки відверто гірша і якась з пустотами. Нагадувала, пардон, дрислю.
Про сосиски і сардельки мовчу, бо що там було всередині, можна тільки уявити. М‘яса там точно не було.
Анекдот тих часів про Брєжнєва – він мав вставну щелепу і, коли говорив “соціалістічєскіє страни”, то виходило “сосіскі срані”.
А головне, що тої ковбаси було не купити. Скажені черги, або просто нема.
Пізніше з’явились талони – карточки. Видавали талони на 0,5 кг ковбаси на місяць на людину.
За ковбасою посилали “гінців” у Київ, бо там ковбасу “викидали” в магазини, і можна було хоч якось купити.
На підприємствах люди скидалися грошима і посилали одного-двох на закупи. На роботі їм ставили робочий день, щоб не було прогулів і виписували якусь премію, щоб люди були зацікавлені їхати.
Був совєцький жарт – що таке довге, зелене і ковбасою пахне? – Це електричка з Києва (Львова, москви, і т.д.)
Профспілки як могли допомагали, якщо були толкові керівники.
У нас на заводі профспілки посилали “гінців” навіть в інші республіки і домовлялися про “дефіцит”. Якось по бартеру чи що.
Тоді на новий рік можна було здати гроші і отримати “набір” із кільця ковбаси, банки маринованих помідорів, баночки конфітюру-варення, пачки чаю чи розчинної кави і трьох мандаринів. Десь так.
Великою удачею було дістати тушонку у залізних банках “військову”. Вона була вимащена тавотом (змазкою), і вважалася дуже якісною. Хоча це була неправда. Твердий пласт жиру був неїстивний і як смалець був негодящий, бо чомусь смердів.
Копчені і сухі ковбаси ми іноді бачили в магазині. Куштували на великі свята, як вдавалося десь “дістати”.
Можна було купити рибні консерви “Кілька в томаті”. Правда недешево. А головне, всередині була якась суміш кишок, кісток, голів і всякого такого. Консерви мали специфічний запах і смак. Томатний концентрат добавляли, щоб забити сморід і той самий смак рибних відходів.
Але і це було своєрідним делікатесом.
Ще були консерви “Завтрак туриста” – якийсь соєвий фарш із рисом. Неїстивна суміш. Його вже на крайній випадок брали алкоголіки на закуску.
Окрема тема – ліверна ковбаса. І на вигляд, і, мабуть, на смак і запах як гівно. Я не їв.
Цікаво, що і коти не їли цю ковбасу.
Любив я кабачкову ікру. І зараз люблю. Туди нічого добавити. Вона була всюди.
Чай був грузинський “із паличок” і на свята – індійський (хто дістав).
Кави не було. Був кавовий напій із перепаленого цикорію (рослина “Петрові батоги”).
Цукерки були льодяники із цукру, м‘ятні льодяники і іноді “рачки” (ракові шийки).
Ми цукерки робили самі не гірші із плавленого цукру.
Велика удача була купити в селі доброго молока. Бо продавали в місті з бочок мішане з водою.
З сільського молока ми збивали вдома масло, колотили в трилітровій банці. Довго. Але було м‘яке і смачне. Все робили самі.
Морозиво. Був пломбір, “Івасик Телесик” по 7 копійок і по 28 “Київський каштан”. Смачне. Таке як і зараз. Нічим не відрізняється. Я навпаки любив більш водянисте, яке робили в кіоску на автовокзалі.
В дитячому журналі “Вісьолиє картінкі” я бачив веселих негренят і мавпочок, які чистили і їли банани.
Тому я мріяв скуштувати цей дивовижний жовтий солодкий фрукт.
Скуштував я його в другому класі, коли тато десь “дістав” два банани. Вони були чорні і геть як каша. Не вийшло.
Ми всі чули легенди про сите московське життя, про сервілат (не знав, що це, але назва подобалась. Якась солідна, як слово “брикет”), про червону ікру і про ананаси. Ікри ми не бачили, сервілата теж, а ананаси на картинках з неграми теж були присутні.
Ми їх малювали на конкурсах малюнків про щасливе життя в ссср. Там завжди був зображений совєцький піонер, китаєць в конічному солом‘яному капелюсі і негр з ананасом.
Банан в руці ми не малювали, бо нас сварили за те, що у нас виходило.
А ще ананас був намальований на обгорточці шоколадної цукерки “Ананасна”. Тож я знав, що ананас якийсь “в сіточку” і зверху, як цибуля.
На день народження брата, нам привезли з Києва торт “Київський”, і вся родина отруїлася і попала в інфекційну лікарню. Я не отруївся, бо чомусь не захотів їсти торт і з‘їв лише мармеладку з нього. Так і жив вдома сам два дні, поки не приїхала тьотя і не забрала мене.
Я не боявся і їв глазуровані пластівці. У мене була пачка по 7 копійок. Чомусь там була намальована коза і семеро козенят.
Відтоді я люблю глазуровані пластівці і казки.
Якось тато поїхав у відрядження до москви і привіз ящик апельсинів. Мама урочисто видавала нам з братом апельсин на день. На новий рік у нас були апельсини, мамин торт із коржів і сметани, яку тато збивав у макітрі з цукром, і кролик з морквою із села. Дякую батькам.
Всі жили із городів і “села”. В місті всі намагалися отримати пару соток землі під городництво. Давали на підприємствах. От на вихідних і після роботи в сезон, вся родина копала лопатами землю і садила картоплю і моркву і соняшник. Якщо не розікрали, то вдавалося щось зібрати.
Соняшник міняли на олію у олійні і з того жили.
Село (родичі, мами і т.д.) постачало яйця, курей і кролів. А особливо багаті – свинячу тушонку.
Але треба було на вихідних їхати на село, щоб допомагати. Інакше ніяк.
В село везли цигарки “Пріма” і пиво в пляшках.
Із села картоплю, моркву, капусту, і, як поталанить, то курку.
Курку “розтягували” на тиждень для всієї родини.
Класичне примітивне одноосібне кріпацьке господарство.
Тобто ти працював кріпаком на совєцьку державу, а потім ішов працювати на свій город, щоб прогодувати родину.
Совок тільки гнобив і грабував.
Тим людям, у яких не було “села” і городів, можна було тільки поспівчувати.
Макарони з хлібом і кілька в томаті.
Моя кохана дружина в молодості зробила на балконі загородку і вони тримали там курей і півня. Щоб були яйця для малої племіннички. На 12 поверсі.
Мене до глибини душі вразив колись совєцькій фільм-комедія (забув назву) із артистом Куравльовим.
Він зранку готував сніданок для родини із трьох людей – кидав в каструлю купу сосисок, смажив десяток яєць, ще там щось.
А я жахався від думки, що він за один раз використав місячну норму харчів совєцького чєловека. Що ж вони завтра будуть їсти?
У 80х я працював докером в порту Миколаєва. Ми розвантажували рефрижератори (судна) типу “Чапаєв”. Вони возили м‘ясо з Аргентини. Яловичина, язики, печінка. Все було заморожене на кістку в коробках по 30 кг.
Все м‘ясо йшло на Москву. Охорона стояла на палубі, на причалі і у ешелонах вагонах- морозилках.
Жоден кілограм не мав потрапити кудись інакше. Стратегічна сировина.
Банани теж ішли на Москву. Тільки які згнивали, то ті “викидали” для продажу в Миколаєві.
Окремий трюм з сухою ковбасою охороняли автоматники.
Вагони вантажили на причалі, перераховуючи кожен ящик по кілька разів. Двері пломбували і ешелон ішов вночі під охороною.
До речі, все це розвантажували чомусь по ночах.
Банани і вдень. А м‘ясо вночі.
Можна детективи знімати і екшени про доставку аргентинського м‘яса голодуючим москвичам.
А ви кажете – ковбаса по 2.20.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням.