Колишній Сінний ринок

Вірогідно, ринкова площа на цьому місці існувала ще у середньовічному Києві, біля західної міської брами. У XIX столітті тут теж діяв великий базар, де торгували переважно сіном, тому він називався Сінним, як і площа, котру даремно намагалися перейменувати на Львівську. Центр базару припадав на сучасний скверик з клумбою. За радянських часів ринок, вже звичайний колгоспний, проіснував до 1958 року і був перенесений до нового критого приміщення на вулиці Воровського (тепер Бульварно-Кудрявській) під офіційною назвою Центрального, хоча кияни продовжували називати його Сінним. На новому місці ринок не втратив популярності, але 2005 року був варварські знесений міською владою з метою подальшої забудови території.

• Чому у давньому Києві ніколи не було Львівської брами?
• Чим ще, крім сіна, торгували на Сінному?
• Як ринок маскували від очей високопосадовців?

Також у повній версіїї Вам буде доступний розширений текст і додаткові фото

Анонс повного текста:

Ще у князівські часи, коли навколишня місцевість називалася Копиревим кінцем, тут, вочевидь, вирувало бурхливе життя — адже поруч була західна брама, через яку до міста прибували купці з Вишгорода, Чернігова, Волинської та Галицької земель і навіть з Візантії. Саме тому біля брами мав виникнути торговий майдан, а зовсім не через сусідство “комерційного” єврейського кварталу, як інколи можна почути. Натомість цей квартал дав назву самій брамі, яка у літописі іменується Жидівською. Звичайно, літописець не вкладав у назву образливого сенсу, але у радянській популярній літературі її воліли не згадувати. Тому деякі києвознавці-аматори були певні, що західна брама Києва називалася Львівською, хоча Львів був заснований вже після того, як Київ спалили монголи.

Торгівля сіном. Кінець ХІХ століття

Львівська ж брама — укріплення Старокиївської фортеці — відома тут з XVII століття. 1795 року її розібрали разом з частиною стін, і на місці, що вивільнилося, влаштували ринок, названий Сінним. Під час великого перейменування київських вулиць 1869 року ринкову площу офіційно охрестили Львівською, але у народі продовжувала побутувати назва Сінна. Ба більше — кияни старшого покоління ще й досі називають Львівську площу Сінною. Насправді масово торгували тут не тільки сіном, а ще лісом та дровами. Крім того, міська легенда розповідала, що на Сінному злодії могли безкарно продавати свою здобич, якщо поліція не відбирала її по дорозі. Тому Сінний був ще й популярною “барахолкою”, якою лишався і за радянської влади.

На Сінному базарі. Малюнок Георгія Малакова. 1943 рік

Саме “барахолку”, чи “блошиний ринок”, зображено на багатьох малюнках відомого київського художника Георгія Малакова. Вони відтворюють його підліткові спогади про Сінний базар часів нацистської окупації.

Після війни помітніше місце у торгівлі зайняли продукти харчування. Колгоспникам було зручно діставатися на Сінний з приміського вокзалу трамваєм № 2, який піднімався вулицею Воровського (нині Бульварно-Кудрявська). Зараз трамвайні рейки знято, але поруч із площею лишилася химерна споруда диспетчерського пункту — забавка київського архітектора Яноша Віга.

Диспетчерський трамвайний пункт

Ближче до сучасного Будинку художника продавали “молочку”, у центрі були овочеві та фруктові ряди, а з боку Рейтарської вулиці — м’ясні. Щоб неоковирний базар не муляв око високопосадовцям, які часто проїжджали Львівською площею, його відокремили від траси низкою крамничок з господарчими товарами. Втім, це не врятувало Сінний від пильного ока Микити Хрущова, і 1958 року ринок на площі було ліквідовано. Зараз на його місці невеличкий сквер з нестандартною скульптурою Анни Ярославни: її автори Костянтин Скритуцький та Федір Баландін зобразили королеву Франції мрійливою малою дівчинкою.

Сінний базар на Львівській площі. 1956 рік

На час ліквідації старого Сінного ринку для нього вже було готове нове приміщення неподалік, на Воровського, 17. Будівля за проектом Семена Фрідліна та Бориса Кучера зводилася майже десять років. Вона мала 1200 торговельних місць, великі підвали-морозильники та напівпрозорий дах з 32 тисяч склоблоків. Ринок чомусь назвали Центральним, але цю назву ніхто не вживав — для киян він так і лишився Сінним. До будівлі вели урочисті сходи з вулиці Чкалова (зараз Гончара); на цих сходах та на стежці, яка їх дублювала, розташувалася все та ж невмируща “барахолка”.

Новий критий ринок на вулиці Воровського. 1959 рік

Наприкінці 2004 року стало відомо, що на місці ринку мають збудувати торговельно-офісний центр та житловий комплекс. Мер Олександр Омельченко обіцяв стривоженим киянам, що пам’ятку не знесуть, але виявилося, що у неї нема відповідного охоронного статусу. Була ще надія, що свавілля чиновників зупинить Помаранчева революція, проте і цього не сталося, і вже 2005 року Сінний ринок припинив існування.

Пасаж, лазні і Бесарабка – шопінг у Києві 100 років тому

Перший критий ринок у Києві відкрився в липні 1912 року і став подією, адже тепер незалежно від погоди можна комфортно робити шопінг. Такий подарунок рідному місту зробив відомий цукрозаводчик і філантроп Лазар Бродський, який заповів пів мільйона рублів на будівництво торгового гіганта.

У головній залі було 165 продавців, а по колу ринку розташовувалася ще 31 крамниця. Під одним дахом можна придбати товари на всі смаки! Ще й ресторація на другому поверсі та кав’ярня в підвалі. Плюс житлові приміщення.

Торговельний комплекс міг бути ще різноманітнішим: проєкт передбачав також клуб домовласників, бібліотеку з читальною залою, яка слугувала б “для концертів і вечорів”, дешеву їдальню тощо. Був би повноцінний ТРЦ! Та від цього всього відмовилися під час будівництва через бюджетні обмеження.

З появою колгоспів ринок уточнив назву – “Бессарабський колгоспний ринок”, а на початку 1990-х слово “колгоспний” остаточно прибрали.

Після Другої світової війни на другому поверсі розташувався готель “Колгоспний” на 72 ліжка.

В 1970-ті роки ринок ледь не перепрофілювати у великий гастроном або художню галерею. Проте минулося.

Торговельні ряди Каплєра на Костянтинівській

Торговельний комплекс Якова Каплєра користувався особливою популярністю насамперед завдяки імені власника, легендарного київського кравця. 1900 року тут з’явився двоповерховий комплекс лазень: перший поверх – жіночий, другий – чоловічий, плюс “кахельні басейни для плавання” (ось чим заманювала реклама!) і душ Шарко.

Каплєр розрахував правильно: на ремісничому Подолі мало хто міг собі дозволити житло з ванною, тож заклад мав значний попит. Гарячу воду забезпечувала власна котельня, а освітлення – власна електростанція. Отже, як обіцяла реклама, “комфорт, зручність і гігієна!”.

Далі Каплєр почав забудовувати велику земельну ділянку площею понад 5000 квадратних метрів, і в такий спосіб у сусідніх будинках послідовно відкрилися готель, кілька промтоварних магазинів, книгарня, палітурна майстерня й перукарня.

1929 року частину торговельного комплексу знесли для будівництва кінотеатру “Дев’яте Держкіно” (згодом “Жовтень”). Він відкрився 1931-го – зала на 680 місць, 5 фоє, тир у підвалі.

А ті приміщення, що збереглися, втратили первісне призначення. Наприклад, у колишніх лазнях Каплєра розташувався один із навчальних корпусів Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Пасаж на Хрещатику

Коротенька вуличка-коридор елітних магазинів виникла 1913 року. Йшлося про будівництво за проєктом Павла Андреєва найкращого в Києві торговельного центру з крамницями на першому поверсі та офісами й квартирами на верхніх поверхах.

Встигли звести приблизно дві третини запланованого, а далі вибухнула Перша світова війна.

У міжвоєнний радянський час тут працювали переважно художні салони й книгарні. Натомість газети анонсували реконструкцію Пасажу під “Дитячий світ” з двома десятками відповідних магазинів. Проєкт передбачав також заборону транспортного руху.

Але втілити ідею вдалося вже після Другої світової. В Пасажі розташувалися численні крамниці з товарами для дітей: іграшки, шкільне приладдя, одяг для хлопчиків, одяг для дівчаток, взуття, книгарня тощо, а також дитяча бібліотека, аптека матері й дитини.

В першій половині 1980-х “Дитячий світ” переїхав на Дарницю. Торгові приміщення, що звільнилися, планували передати митцям для влаштування художніх салонів, виставок-майстерень й арт-кафе. Проте почалася перебудова й про цю ідею забули.

Нині Пасаж повернувся до свого первісного призначення – фешенебельного торговельного центру.

Гостиний двір на Контрактовій площі

Найперший і впродовж тривалого часу найбільший київський торговельний центр. Будувати його почали восени 1809 року за проєктом італійця Луїджі Руска для приїжджих гуртовиків. Архітектор запроєктував два поверхи, проте встигли збудувати тільки перший – влітку 1811-го жахлива пожежа знищила майже весь Поділ, і гроші міської скарбниці пішли на його відновлення.

Недобудований Гостиний двір пристосували під торгові приміщення. В такий спосіб під одним дахом заснувалися одразу 52 крамниці – від овочевих і шовкових до хутрових і меблевих. Справжній рай для шопоголіків! Ще й розташування вигідне – біля двох базарів (Житнього й на Контрактовій площі), неподалік порту.

В радянські часи Гостиний двір залишався торговельним центром аж до 1970-х років, коли замість архаїчного одноповерхового приміщення вирішили звести двоповерхове, як проєктував Л. Руска. Історичну будівлю знесли, натомість у другій половині 1980-х з’явилася нинішня споруда, яку зайняли “Укрпроєктреставрація”, архітектурно-будівельна бібліотека і театр. І хоча згодом на першому поверсі відкрилися кілька крамниць і кафе, Гостиний двір у цілому втратив первісне призначення.

Пасаж Трахтенберга на Великій Васильківській

Цей елітний торговельний центр кияни називали пасажем Трахтенберга, хоча останній був не власником, а лише автором проєкту. А після того, як інженер Володимир Максимов, представник замовника – житлового кооперативу “Друге товариство квартировласників”, на власний розсуд скоригував проєкт, Абрам Трахтенберг взагалі відмовився від подальшої співпраці.

Пасаж відкрився 1911 року. В ньому розмістилися фешенебельні заклади: магазини “Золото і срібло”, “Женева” (швейцарські годинники), хутряний, військового знаряддя для офіцерів тощо. А шанувальники “полунички” відвідували кінотеатр “Чари”, який славився фривольним репертуаром.

Орієнтація на заможну публіку пояснювалася тим, що в місті активно обговорювали ймовірне продовження Хрещатика аж до сучасної площі Льва Толстого – завдяки цьому тут оселилися грошовиті люди.

Щоправда, головну вулицю так і не продовжили, натомість пасаж Трахтенберга став торговою домінантою цілого району: власники інших магазинів мали підтягуватися, аби теж виглядати привабливо.

За радянських часів назва пасажу зникла, хоча в торгових приміщеннях і далі розміщувалися магазини. В часи незалежності йому ніби повернули статус (“Правекс-Пасаж”), але після зміни власників статус знову загубився. Нині тут різноманітні магазини, кафе.

Ілюстрації Мирослави Пеци.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!