Зареєстровано законопроект, що встановлює відповідальність за приниження національної честі та гідності

Народний депутат України Іштван Гайдош зареєстрував у Верховній Раді України новий законопроект “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення” , яким передбачається встановлення відповідальності за приниження національної честі та гідності або образу почуттів людей у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями.

Законопроектом передбачено внесення до Кодексу нової статті 173-2, в якій встановлюється відповідальність за „публічне приниження національної честі та гідності чи ображання почуттів людини у зв’язку з її релігійними переконаннями або пропагування винятковості, переваги чи неповноцінності людини за ознакою расової, національної чи релігійної приналежності”.

Особливої відповідальності заслуговуватиме „Розміщення у засобах масової інформації, мережі Інтернет, оприлюднення іншим способом чи поширювання друкованих, аудіо-, аудіовізуальних та інших матеріалів, в яких принижується національна честь та гідність чи ображаються почуття людей у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями або пропагується винятковість, перевага чи неповноцінність людей за ознакою расової, національної чи релігійної приналежності”.

За вчинення вказаних адміністративних правопорушень народний депутат пропонує встановити відповідальність у формі штрафу розміром від 5 до 150 неоподатковуваних мінімумів громадян (на сьогодні від 85 до 2 550 гривень). При цьому розмір штрафу значно збільшується, якщо такі дії вчинені повторно протягом року або вчинені посадовою особою.

Повноваження щодо накладання штрафів належать за законопроектом органам у справах національностей та міграції.

Профільним за даним законопроектом є Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

Нагадаємо, що на сьогодні встановлена кримінальна відповідальність за розпалювання расової, національної та релігійної ворожнечі у статті 161 Кримінального кодексу України. Проте на практиці вона фактично не застосовується, оскільки вимагає настання достатньо серйозних наслідків для наявності складу злочину.

У Пояснювальній записці до законопроекту зазначається: „На практиці інколи вчинюються суспільно небезпечні діяння, які не містять складу злочину, однак вимагають реагування з боку держави. Йдеться, зокрема, про публічні приниження національної честі та гідності людини, розміщення у засобах масової інформації чи поширення іншим способом друкованих та інших матеріалів, в яких йдеться про неповноцінність людей за ознакою національності. Мають місце ображання національної гідності та інші протиправні дії між особами, які прибули в Україну з держав, між якими мали місце збройні конфлікти тощо. Такі дії можуть спричинити до загострення міжнаціональних відносин і дестабілізувати політичну ситуацію в Україні.”

Також автори законопроекту зазначають: „Боротьба з діями, що можуть спричинити розпалювання національної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі осіб, є обов’язком України, основаним на положеннях її Конституції, зокрема статті 11, а також її на міжнародних зобов’язаннях. До них, насамперед, належать зобов’язання, передбачені Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 25 грудня 1965 року, учасником якої є Україна і згідно з якою держави-учасниці зобов’язані засуджувати пропаганду, яка ґрунтується на ідеях або теоріях переваги однієї раси чи груп осіб певного кольору шкіри або етнічного походження, або заохочення расової ненависті і дискримінації в будь-якій формі, і вживати негайних заходів, спрямованих на викорінення всякого підбурювання до такої дискримінації.”

Видається, що саме такий шлях справді може бути необхідним для збереження толерантності в Україні, з огляду на різке зростання протилежних настроїв у суспільстві.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Нова постанова Пленум ВСУ щодо захисту честі та гідності: межі досконалості немає

Те, чого чекали 18 років, нарешті сталося. Пленум Верховного Суду України видав Постанову № 1 „Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи”.

Попередня Постанова з аналогічною назвою – № 7 від 1990 року – хоч і зазнавала перманентних косметичних змін (востаннє – 1997 року), але все одно хронічно відставала від чинного законодавства та розвитку суспільних відносин. Адже вона пережила і розпад СРСР, і ухвалення нової Конституції України, і ратифікацію Україною Європейської Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод, і декриміналізацію наклепу та образи, і набуття чинності Цивільним Кодексом України, не кажучи вже про цілу низку ординарних законів, які регулюють відносини у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації.

Отже, нова Постанова однозначно потрібна. Не секрет, що зазвичай загальні суди не обтяжені спеціалізацією суддів на конкретних правовідносинах, тож вони часто при розгляді дифамаційних позовів замість вивчення всього масиву відповідного законодавства обмежуються читанням „профільної” Постанови Пленуму ВСУ. І за умов нинішнього перевантаження суддів першої інстанції це можна зрозуміти.

Що хорошого

На нашу думку, найголовніше в Постанові № 1 – це те, що Пленум прямо вказав суддям, що вони повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського Суду з прав людини як джерело права (п. 2). Звичайно, це і так зрозуміло принаймні зі ст. 17 Закону „Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини”, але судді (особливо на периферії) дуже важко призвичаюються до таких карколомних змін: адже всіх нас колись учили, що в нашій правовій системі прецедент не є джерелом права.

Важливим також є нагадування про меншу захищеність від критики публічних осіб порівняно з пересічними громадянами (п. 21). Правда, у цьому зв’язку Пленум чомусь вимагає від судів застосовувати не прецеденти Страсбурзького Суду („Лінгенс проти Австрії”, „Обершлік проти Австрії”, „Праґер і Обершлік проти Австрії”, „Кастеллс проти Іспанії” тощо), які є для нас джерелом права, а рекомендаційні документи: „Декларацію про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації” Комітету Міністрів Ради Європи від 12.02.2004 р. та Резолюцію 1165(1998) ПАРЄ про право на недоторканність приватного життя (хоча право на приватність і право на честь та гідність – це далеко не одне й те саме – Авт.).

Також Пленум нарешті прямо вказав, що вибачення не може бути способом відновлення порушеного права (п. 26). Адже це категорія моралі, а не права. Суд не може зобов’язати перед кимсь вибачитись, так само як і когось поважати, а когось полюбити. На жаль, часто суди (особливо першої інстанції) цього не розуміють – і задовольняють позовні вимоги про вибачення.

Досить корисним є і чіткий акцент, що справи про захист честі, гідності, ділової репутації не можуть розглядатися за правилами КАС України, оскільки такі спори не мають публічно-правового характеру, навіть якщо стороною виступає суб’єкт владних повноважень. На жаль, були випадки, коли такі позови приймалися до розгляду деякими окружними адміністративними судами. Наприклад, Окружний адміністративний суд Києва у вересні 2007 року задовольнив позов тоді ще просто лідера БЮТ Юлії Тимошенко, а також представників цього блоку Олександра Турчинова, Віктора Швеця та Антона Яценка до представника Партії регіонів Інни Богословської. Інформацію, поширену І. Богословською, визнано судом недостовірною.

Дуже добре, що суддям нарешті прямо вказали, що далеко не завжди редакції видань є юридичними особами (п. 9). У практиці автора було лише два випадки, коли суд з власної ініціативи здогадався перевірити правовий статус редакції, притягнутої як відповідача. І зо два десятки випадків, коли суд на такі деталі взагалі не звертав уваги. Часто судді (навіть апеляційної інстанції) просто не розуміють, що свідоцтво про реєстрацію друкованого ЗМІ не замінює собою свідоцтво про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. Чесно кажучи, у деяких безнадійних ситуаціях цим доводилось свідомо користатися, щоб отримувати рішення хоч і програшне, але яке виконати неможливо: відповідач юридично не існує.

Але при цьому можна сперечатися, чому Пленум визнав відповідальним за діяльність редакції, що не є юрособою (чи структурним підрозділом юрособи), саме засновника. Початок умовисновку був правильний: відповідати має установа, яка здійснює підготовку та випуск у світ друкованого видання. Але хто сказав, що таку підготовку здійснює саме засновник, а не видавець, наприклад? Адже законодавство це питання чітко не врегульовує. Стаття 41 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” до потенційних відповідачів відносить і засновника, і видавця, і навіть розповсюджувача. Пленум же на власний розсуд „призначив” відповідальним лише засновника.

Значним позитивом є вказівка на необхідність розрізнення тверджень про факти та оціночних суджень. Така норма міститься у Законі „Про інформацію” з 2003 року. Хоч це і є певним кроком назустріч європейським стандартам свободи висловлювань, але тут же законодавець зробив крок назад: мовляв, образа не може користуватися захистом, гарантованим для решти оціночних суджень. Європейський Суд з прав людини змушений був персонально для України нагадати в рішенні „Українська прес-група проти України” від 29.03.2005 р., що оціночні судження цілком можуть бути і образливими, і шокуючими – якщо вони мають належне фактичне підґрунтя. Скажімо, „ідіот” – це захищене оціночне судження чи підстава для відшкодування моральної шкоди? Європейський Суд у справі „Обершлік проти Австрії” (2) 1997 року вказав, що слово “ідіот” у конкретній статті “Ідіот, не нацист” не може вважатися наклепом чи образою, а є складовою політичної полеміки. Наш Пленум, на жаль, вкотре відзначив, що якщо суб’єктивна думка висловлена в брутальній чи принизливій формі, то з відповідача апріорі можна стягувати моральну шкоду (п. 19). Тобто Постанова № 1 хоч і закликає використовувати прецеденти Європейського Суду з прав людини як джерело права, сама цього в даному разі не робить.

Позитивно також, що Пленум нарешті торкнувся процедурних питань спростування інформації, розміщеної в Інтернет (п. 12). Безперечно, Всесвітня мережа з технічних причин користуються значно більшою свободою висловлювань, ніж друковані або аудіовізуальні ЗМІ. Але іноді корисно поставити себе на місце постраждалого від такої свободи. Не секрет, що окремі Інтернет-ресурси створюються з чіткої метою дискредитації тієї чи іншої фізичної або юридичної особи. При судовому захисті особистих немайнових прав у цьому випадку виникає безліч процесуальних питань. Найперше – визначення належного відповідача. Пленум зобов’язує позивача самостійно встановити автора та власника веб-сайту, яких і слід притягати до відповідальності. Тут є дві складнощі. По-перше, з юридичного погляду веб-сайт не може мати власника, тому що це просто частина віртуального простору; очевидно, Пленум має на увазі власника доменного імені. По-друге, для встановлення такого власника іноді потрібні ще декілька судових процесів. Скажімо автору цієї статті свого часу довелося подавати позови і до провайдера, і до реєстратора доменного імені www.temnik.com.ua, аби лише примусити їх назвати власника домену (належного відповідача). І не факт, що такі позови будуть успішними. В принципі, про власників доменів в українському сегменті можна дізнатися на ресурсі https://hostmaster.net.ua/?domadv, але за достовірність розміщених даних там ніхто не відповідає.

Хоча б частково Пленум врахував цю проблему, встановивши, що дані про власника веб-сайту (доменного імені) можуть бути витребувані в порядку ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних імен та адреси українського сегменту мережі Інтернет.

Оминув Пленум питання відповідальності за поширення недостовірної інформації на Інтернет-форумах та гостьових книгах. Фактично, тут власник лише розміщує чисту дошку для оголошень, де автори вільно поширюють свої думки. Чи повинен власник такої „дошки оголошень” відповідати за зміст самих оголошень, адже процедура надання згоди на розміщення відсутня? Здавалося б, вину власника довести практично не можливо. Але в такій ситуації невизначеності вже є сумні приклади в наших найближчих сусідів. В РФ було задоволено позов ЗАТ „Тройка сталь” до ТОВ „Мегасофт”. Невідома особа внесла „Тройку сталь” у „чорний список металургійних компаній” на ресурсі „Мегасофт”, за що з останньої рішенням апеляційної та касаційної інстанцій було стягнуто моральну шкоду. На Заході в таких випадках намагаються притягати до відповідальності саме авторів спірної інформації. В США 2000 року було пред’явлено обвинувачення братам Раймонду та Ричарду Констанцо, а також Ефраіму Моррісу, які за 15 місяців розмістили на дошці фінансового бюлетеню Yahoo 16 тисяч компрометуючих повідомлень під різними ніками про компанію Biomatrix, обрушивши вартість її акцій з 35 до 21 долара США. Знайти зловмисників за їхніми IP допомогла сама Yahoo – хоча і лише на вимогу суду. В Україні подібних прецедентів наразі не було.

Ще один позитив – нагадування судам про необхідність врахування рішення Конституційного суду України від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003: викладені в заявах до правоохоронних органів повідомлення про порушення прав громадян не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать, честь, гідність, ділову репутацію або завдають шкоди інтересам. Щоправда, Пленум рішення КСУ трохи відкоригував: якщо автор заяви до правоохоронних органів виходив не з мотивів громадського обов’язку або захисту своїх прав, то за направлення до правоохоронних органів недостовірної інформації він відповідатиме за законом (п. 16).

Добре також, що Пленум чітко зазначив граничний строк для виконання рішення суду про спростування у ЗМІ: не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Але не дуже добре, що цей термін не обґрунтований жодним законодавчим актом. Якби ж Пленум поцікавився змістом ст. 1 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, то зрозумів би, що деякі видання виходять взагалі раз на квартал або раз на рік – то як вони можуть опублікувати спростування протягом місяця?

Позитивною є і така вказівка Пленуму щодо встановлення моральної шкоди: „визначений розмір грошового відшкодування має бути співмірний із заподіяною шкодою і не повинен призводити до припинення діяльності засобів масової інформації …” (п. 27). Щоправда, залишається загадкою, який саме закон Пленум роз’яснив у такий спосіб. Дійсно, шість років тому на розгляд парламенту виносився законопроект Ю. Павленка та С. Правденка з таким формулюванням, але ж він не був прийнятий…

Що поганого

Не можна промовчати і про деякі недоліки Постанови № 1. Іноді вона суперечить чинному законодавству, а іноді – сама собі.

Незрозуміло, чому Пленум проігнорував ст. 302 ЦК на користь ст. 42 закону про пресу, зазначивши, що лише в останньому міститься вичерпний перелік підстав звільнення від відповідальності за публікацію недостовірної інформації (п. 22). Адже ст. 302 ЦК також звільняє від відповідальності і за публікацію інформації з будь-яких офіційних джерел (інформація органів влади та місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо).

На нашу думку, дискусійним є роз’яснення сутності права на відповідь. Пленум зробив висновок, що лише при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь особа має право на висвітлення власної точки зору без визнання інформації недостовірною (п. 5). Дійсно, скажімо, в Резолюції Комітету міністрів Ради Європи 1974 року „Про право на відповідь – стан особи відносно преси” так і було задумано: будь-яка фізична чи юридична особа, про яку йшлося в пресі, має право на відповідь щодо інформації, яку вона вважає недостовірною. Але в нас законодавець пішов іншим шляхом, передбачивши право на відповідь у ст. 277 ЦК – „Спростування недостовірної інформації”. Стаття 37 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” взагалі прямо встановлює, що спростування може бути у формі відповіді.

Досить спірним є розуміння Пленумом абзацу 3 п. 4 ст. 277 ЦК: мовляв, якщо поширювач негативної інформації невідомий, то тягар доказування недостовірності поширеної інформації покладається на позивача. Але що ж тоді робити з „презумпцією добропорядності”, закладеною у п. 3 тієї ж статті: негативна інформація про особу вважається недостовірною, поки її поширювач не доведе протилежного? За логікою Пленуму, якщо поширювач добре заховався, то негативна інформація про особу вже не вважається апріорі недостовірною? Такий висновок Пленуму видається досить дискусійним.

На жаль, у Постанові № 1 не згадано таке положення ст. 17 Закону „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”: „Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснив її перевірку”. Адже така норма відповідає і цілій низці прецедентів Європейського Суду з прав людини.

Є певні огріхи і в термінології. У Постанові з невідомою метою конституційний термін „недостовірність” тричі замінюється словом „неправдивість”. Це не зовсім синоніми. Навіть за тлумачним словником, „достовірний” – такий, що не викликає сумнівів, надійний. Тобто достовірність – це суб’єктивна характеристика інформації на даний момент. А вже правдивість – це характеристика абсолютна і об’єктивна. Ми всі сприймаємо світ суб’єктивно, і об’єктивність може бути нам просто невідома. Скажімо, людство принаймні протягом двох тисяч років вважало, що у мухи вісім ніг. Для Аристотеля та мільйонів його нащадків це була достовірна інформація. Лише у 18 столітті один студент випадково виявив правдиву інформацію: у мухи шість ніг. Так само і з журналістами. Наприклад, 2002 року ЗМІ багато писали про страшний випадок: 14-річний хлопець з села Пологи Запорізької області Яків П. зґвалтував та вбив 10-річну сестру Яну, за що отримав 15 років позбавлення волі. На рік-два пізніше ЗМІ повідомляли і про засудження за аналогічні злочини в тому ж селі Виталія К., Максима Д. (імена та прізвища називалися повністю). Це все була достовірна інформація, підтверджена судовими вироками. Лише 2007 року з’ясувалося, що ці три зґвалтування та вбивства, як і сорок інших, вчинив „український Чикатіло” – Сергій Ткач. Раніше подана ЗМІ достовірна інформація виявилася неправдивою.

Сумлінніше можна було б і встановити коло осіб, які можуть подавати позови в разі поширення недостовірної інформації про особу. Крім самої особи ст. 32 Конституції та ст. 277 п. 1 ЦК надають таке право лише членам сім’ї, а не родичам та іншим заінтересованим особам, як стверджує Постанова (п. 6 абзац 1). Очевидно, тут змішано ще одну норму – про право на спростування інформації про померлу особу (ст. 277 п. 2 ЦК). Але про це Постанова розповідає вже більш коректно в наступному абзаці. Нагадаємо, що Пленум ВСУ не уповноважений створювати нові норми права.

Про те, що Постанова готувалася поспіхом, свідчать і така дещо комічна деталь: тут тричі вживається з помилкою слово „недоторканність”. Відмінність лише у кількості літер „н” (на письмі) та в наголосі (у вимові) – а в результаті маємо зовсім інше за значенням слово, яке може характеризувати хіба що порядну дівчину, аж ніяк не юридичний термін.

Загальний висновок: Постанова № 1 Пленуму ВСУ – правильний крок на шляху збалансування конституційного права на свободу думки і слова, права на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та права на повагу до людської гідності, судовий захист права на спростування недостовірної інформації – з іншого боку. Разом з тим, Постанова потребує доопрацювання та узгодження з чинним законодавством.

Приниження честі та гідності

Стаття 130 КК рф, яка висвітлює порядок покарання за образу людини, втратила силу ще після поновлення редакції кодексу в 2011 році.

Тепер відповідальність за дії, спрямовані на словесне приниження гідності особистості, накладається в рамках КпАП рф.

Причому щоб порушник поніс покарання, факт діяння потрібно підтвердити в суді, а для цього слід грамотно трактувати саме поняття «образу» і підготувати доказову базу.

Трактування поняття «образу честі і гідності»

Саме поняття «образу» передбачає виражене в словесній формі приниження людини, її гідності і честі. При цьому вживаються словосполучення повинні відрізнятися різким негативним забарвленням і трактуватися як непристойні (лайка, нецензурні висловлювання).

Образа особистості включає наступні варіанти його викладу:

• усно;
• письмово;
• в публічній формі (на людях або, наприклад, у виступі в ЗМІ);
• в соціальних мережах.

Такі дії, як ляпас, непристойний жест, плювок в обличчя, зривання одягу (головного убору), також трактуються як образу.

Розгляд подібних порушень здійснюється в органах суду, тому що відповідно до параграфу 21 Конституції рф, гідність громадянина охороняється державою, а значить за його приниження передбачено покарання.

Однак відповідальність покладається на винного лише в тому випадку, якщо мають місце фактори, характерні саме для такого проступку. Простіше кажучи, не кожне образу, висловлене на адресу третьої особи, вважається приниженням гідності її особи.

У число головних ознак, що відрізняють образу честі і гідності, від інших порушень, входять:

1. Характер образи — непристойна форма лайки з наміром викликати у людини почуття образи. Причому фрази повинні бути конкретними, без всіляких алегорій, і направлятися безпосередньо на адресу потерпілого (допускається його відсутність в момент висловлювання лайки, за умови, що після він отримує інформацію про те, що трапилося від третіх осіб).
2. Прямий умисел. Образник повинен не просто висловлювати якісь лайливі слова, але мати своїм прямим метою заподіяння своєму опонентові моральних страждань за допомогою приниження значущості його особистості.
3. Злочин визнається закінченим відразу після озвучення нецензурного образи щодо індивідуальних або соціальних якостей постраждалої сторони. Залучити порушника до відповідальності можна тільки в тому випадку, якщо він завершив задумане.

Цікавий і такий момент — судом не враховується ступінь правдивості викладених образ. Має значення лише сам факт непристойної лайки, висловленого на адресу третьої особи.

Відповідальність за образу особистості

Раніше висловлювання лайливих слів в бік кого-небудь каралося відповідно до положень параграфа 130 Кримінального Кодексу. Однак після редакції 2011 року стаття припинила існування. Тепер покарати порушника можна лише в рамках Адміністративного Кодексу. Тут головну роль відіграє стаття 5.61.

Міра покарання може бути наступною:

1. Образа, викладене в непристойному вигляді і має під собою мету принизити гідність і честь громадянина, карається стягненням в сумі 1-3 тис. Гривень. Якщо порушником виступає хтось при посаді, то мінімальний розмір штрафу збільшується до 10 тис. Гривень, а максимальний складе 30 тис. Гривень. Юрособам буде потрібно перерахувати 50-100 тис. Гривень штрафу.
2. Приниження кого-небудь за допомогою публічного виступу передбачає обов’язок по виплаті стягнення в розмірі 3-5 тис. Гривень. Службовцям і іншим посадовим особам слід погасити штраф від 30 до 50 тис. Гривень. Юрособам — 100-500 тис. Гривень.
3. Особа, винна в неприйнятті заходів, здатних запобігти публічну образу, карається накладенням матеріального стягнення в розмірі 10-30 тис. Гривень (посадові особи) або 30-50 тис. Гривень (для юридичної особи).

А ось по КК рф покарання, передбачене для звичайних громадян, було не настільки лояльним. Основним заходом також був штраф, але ось його сума була набагато вищою і становила 40 тис. Гривень (максимальний поріг).

При образі, вираженому в публічній формі, межа стягнення підвищувався до 80 тис. Гривень. До того ж суд міг замінити запобіжний, наприклад, виправними роботами або зовсім обмеженням волі на 1-2 роки.

Як покарати порушника

Залучення до відповідальності за приниження особистості допускається тільки після доведення факту порушення у відповідних органах. Тому потерпілому потрібно подати в суд за образу честі і гідності. Тільки ця інстанція має право накласти той чи інший вид покарання на винного громадянина.

Правда в більшості випадків потерпілий звертається в суд не стільки для того, щоб покарати порушника, скільки за відшкодуванням моральної шкоди. Таке право передбачено законодавством. Підстава — посягання на гідність і честь, які, відповідно до пункту 150 ГК рф, визнаються нематеріальними благами, які належать людині з моменту його появи на світло.

Подати запит на виплату компенсації можна в процесі розгляду щодо самого проступку. Як правило, якщо провина доведена, то сумніви в наявності моральної шкоди самі собою відпадають, а позовна вимога задовольняється. Правда, що присуджуються суми виявляються символічними.

У більшості випадків юристи рекомендують звертатися за фактом образи спочатку в поліцію або в прокуратуру (зазвичай, якщо образником виступає посадова особа), тому як саме ці органи відповідальні за порушення адміністративної справи. І ось вже після отримання на руки документів, що вказують на реальність порушення, фахівці радять йти до суду з метою відшкодування моральної шкоди.

Позначений варіант вважається кращим. Однак вибір способу в будь-якому випадку залишається за потерпілим. Важливо пам’ятати, що закон не виключає можливість направлення питання прямо в судовий орган.

Зазвичай безпосередньо до вищої інстанції звертаються, якщо:

• в поліції відмовили в передачі документів до суду;
• досудова перевірка була проведена;
• особистість того, хто кривдить точно відома;
• є незаперечні докази.

Важливо пам’ятати, що звернутися із заявою слід протягом 3 місяців з моменту того, що сталося. Такий період позовної давності для подібних порушень. Якщо термін пропустити, то покарати кривдника вже не вийде.

Порядок звернення до суду

Якщо потерпілий твердо вирішив врегулювати питання, то корисно буде знати не тільки про те, як подати в суд за образу особистості, а й мати уявлення про основи закону. Тому найкраще заручитися підтримкою юриста-практика або хоча б отримати консультацію у фахівця.

Загальний порядок подачі прохання такий:

1. підготовка документів та доказової бази;
2. складання заяви;
3. передача запиту до органів суду (в районну судову інстанцію за місцем прописки образника);
4. відвідування всіх судових засідань, а за відсутності такої можливості (наприклад, хвороба) своєчасне повідомлення суду;
5. очікування винесення вердикту.

Заяву до суду складається згідно з нормами ЦПК (параграф 131) та тільки офіційною мовою — емоційні і красномовні вислови повинні бути відсутніми. Суть викладається чітко з упором на основні моменти. Обов’язково вказується дата події і місце. Позначаються дані винуватця.

Позовна прохання в цьому випадку повинно містити вимоги про спростування слів, що ганьблять гідність, а також про відшкодування моральної шкоди, отриманого в результаті образи.

До запиту додається паспорт, докази, квиток про оплату мита (300 гривень). Якщо звернення в прокуратуру мало місце, слід також додати копію протоколу про адміністративне порушення.

докази порушення

Покарати кривдника, так само, як і отримати компенсацію матеріальної шкоди, вийде тільки при наявності доказової бази. Причому важливий момент полягає в можливості засвідчення факту заподіяння моральних страждань.

Як докази зазвичай використовують:

• аудіозапис розмови;
• відеоматеріали;
• письмові докази — тексти листів, повідомлення в соціальній мережі або СМС, записки;
• записи на сайтах, ЗМІ, в блогах, розміщених в інтернеті;
• показання очевидців того, що сталося (мабуть, найбільш оптимальний спосіб довести провину кривдника).

Моральну шкоду можна довести за допомогою:

1. лікарського висновку;
2. платіжних документів за медичні послуги та лікарські засоби (наприклад, заспокійливі);
3. показань свідків, які спостерігали за переживаннями позивача.

У будь-якому випадку суд буде розглядати питання з урахуванням кожного нюансу. Оцінка дій обвинуваченого завжди будується на вивченні всіх обставин, думок сторін і, зрозуміло, доказової бази.

Покарати порушника за образу особистості можна в рамках Адміністративного Кодексу. Звичайно, покарання за КпАП не можна назвати жорстким, проте, сам факт відновлення справедливості здатний заспокоїти зачеплене самолюбство.

Правда статистика така, що мало хто з громадян рф на практиці реалізує контроль над її захистом власної гідності. Подібне пов’язано з досить низькою культурою спілкування, яка нерідко виправдовує нецензурні вирази на адресу один одного.

Однак не виключено, що незабаром ситуація зміниться і людей, що допускають лайка щодо третіх осіб, стане набагато менше.

Що загрожує за приниження честі та гідності людини?

Закон захищає не тільки матеріальні, а й моральні цінності людей.

Приниження честі, гідності є протиправним вчинком , за який призначається відповідне покарання.

Дорогі читачі! Наші статті розповідають про типові способи вирішення юридичних питань. Якщо ви хочете дізнатися, як вирішити саме Вашу проблему — телефонуйте за телефонами безкоштовної консультації:

Що є порушенням недоторканності приватного життя громадян? Дізнайтеся про це з нашої статті.

визначення поняття

Честь і гідність — що це таке? Це усвідомлення людиною властивих йому моральних, етичних якостей, розуміння власної цінності і прояв самоповаги.

Подібні категорії різною мірою властиві кожному індивіду і є невід’ємною частиною особистості .

Без почуття гідності людина не може стати повноцінним членом суспільства, успішно пройти процес соціалізації, домогтися поваги і успіху в суспільстві.

З цієї причини так важливо захищати недоторканність особи , не допускати можливості безкарного негативного втручання в цю сферу третіх осіб.

Існуючі в суспільстві правила і норми поведінки регламентують порядок взаємовідносин між суб’єктами. Так, основою будь-яких соціальних контактів є поява поваги до іншої людини, прийняття його індивідуальних особливостей.

Причому ця позиція не залежить від того, як ми ставимося до свого опонента. Повага спочатку має виявлятися до кожної людини , навіть якщо його особистість або поведінка з позиції суб’єктивної оцінки не викликає симпатії.

Честь, пошана, гідність, репутація та інші моральні категорії з точки зору закону є нематеріальними благами кожного громадянина, які отримуються при народженні. Вони не відбираються, не передаються будь-яким способом іншим особам. Блага захищаються законом: Цивільним кодексом, іншими актами.

Приниження честі, гідності — це образливе висловлювання, дія, що відрізняється непристойною формою .

Зазвичай приниження відбувається шляхом висміювання або застосування негативної оцінки зовнішності людини, його життєвих цінностей і установок, характеру, поведінки, віри.

Подібний вчинок не тільки негативно впливає на емоційний стан конкретної людини, що виступає в якості об’єкта образ. Відбувається порушення існуючих в суспільстві моральних засад, правил і порядків .

Людина, що дозволяє собі образливо відгукуватися про оточуючих і вчиняти щодо їх принизливі вчинки, повинен бути відповідним чином покараний за своє неналежну поведінку.

Це дозволяє звернути увагу інших членів суспільства на те, що подібна соціальна позиція є негативною і тягне за собою небажані наслідки для самого суб’єкта.

Заходи впливу дозволяють регулювати поведінку людей, тримати його в рамках моральності .

Види і ознаки

Протиправне діяння має місце, коли винною особою вимовлені неприємні висловлювання або вчинені негативні вчинки , які призвели до приниження гідності його опонента.

При розгляді ситуації враховується сам факт скоєння образливих дій або проголошення негативних слів винуватцем, а не їх відповідність реальним якостям особистості.

Наприклад, в засобах масової інформації публічно висміюється дефект зовнішності людини.

Реальне наявність у об’єкта зазначеного дефекту не є фактором, що дозволяє ображати його гідність публічно.

Існує кілька видів діяння в залежності від того, яким способом воно було скоєно:

1. Сказане вголос . Одна людина наносить іншому словесну образу. Він може дати негативну оцінку зовнішності, особистим якостям, поведінки і т.д.
2. Написане на папері. Образа може не вимовлятися вголос, а міститися в записках, листах, текстах.
3. Негативний вчинок. Непристойний жест, плювок, поштовх і т.д. Причому дія може проводитися саме по собі або супроводжуватися одночасно словесними висловлюваннями на адресу об’єкта. Якщо в результаті подібної дії були нанесені фізичні ушкодження, то протиправний вчинок може бути розцінений не тільки як нанесення образи, а й як навмисне заподіяння шкоди здоров’ю.
4. Під час особистої зустрічі . Діяння вважається протиправним, навіть в разі його вчинення під час особистої бесіди з опонентом. Єдиний нюанс — при відсутності свідків та відеозаписи підтвердити факт нанесення образ часто не представляється можливим.
5. При відсутності об’єкта. Провина може відбуватися за відсутності самого об’екта.Напрімер, в компанії спільних друзів один з присутніх допускає образливі висловлювання про відому іншим особистості.
6. Публічна образа. Це приниження, свідком якого стає все суспільство. Подібні протиправні дії в законодавстві розглядаються окремо, оскільки завдають найбільш серйозної шкоди гідності людини. Це може бути телевізійний репортаж, статися в газеті чи журналі, ролик або статися в інтернеті.

Слід зазначити, що негативне ставлення суб’єкта правопорушення може бути спрямоване не на одного конкретного індивіда, а на цілу групу осіб.

Так відбувається, коли начальник у організації дозволяє собі публічно ображати співробітників, даючи гранично негативну оцінку їхнім професійним якостям, особистісним здібностям.

Або, наприклад, коли телеведучий допускає безсторонні формулювання по відношенню до людей будь-якої національності, віри, професії і т.д.

У подібних випадках відбувається образу почуттів людей, що входять в малу або велику соціальну групу.

Склад злочину

Склад — формальний . Діяння вважається закінченим, коли воно відбулося. Настали далі наслідки чи ні значення не має.

Об’єкт злочину — честь, гідність особистості. Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла встановленого віку (16 років). Важлива умова — осудність індивіда.

Об’єктивна сторона — досконале приниження особистості, що відрізняється непристойною формою. Суб’єкт правопорушення дає негативну оцінку зовнішності, якостям, поведінки людини.

При цьому він використовує непристойні, цинічні, аморальні форми спілкування.

Його позиція суперечить існуючим в суспільстві моральним, етичним принципам поведінки.

При оцінці дій суб’єкта суд бере до уваги саме факт образи моральності суспільства , а не особистих емоцій об’єкта.

Суб’єктивна сторона — умисна вина у вигляді прямого умислу.

Іншими словами, суб’єкт здійснював свої дії усвідомлено з бажання образити свого опонента. Він діяв цілеспрямовано і навмисно, повністю усвідомлюючи характер своїх дій.

При визначенні складу злочину важливо відрізняти приниження від наклепу. У першому випадку має місце узагальнена негативна оцінка особистості, а в другому — навмисне надання неправдивих відомостей про об’єкт.

У Цивільному кодексі (стаття 150) дається визначення нематеріальних благ, які належать громадянам, захищаються законодавчими актами. До таких благ відноситься честь, гідність.

У статті звертається увага на той факт, що при необхідності дані блага захищаються шляхом визнання судом факту їх порушення . Судове рішення може бути опубліковано публічно, якщо образа нанесено подібним чином.

Також можливо припинення, заборона дій, що носять порушує або зазіхає характер.

КоАП (ст. 5.61) містить інформацію про запобіжні заходи за скоєні вчинки.

Образа, публічне приниження (під час виступу, в ЗМІ), ігнорування можливості недопущення публічного приниження караються в порядку, встановленому положеннями цієї статті.

Окремі види проступків відносяться до кримінальних злочинів, запобіжний захід за якими призначається відповідно до КК . Так, ст. 282 визначає, що порушниками закону є особи, образили одну людину, групу людей за такими ознаками:

• підлога;
• раса;
• національність;
• мова;
• походження;
• віросповідання;
• приналежність до групи.

відповідальність

Переважно подібні діяння відносяться до адміністративних правопорушень.

Приниження честі, людської гідності — це протиправний вчинок, який зазвичай не містить роблять його кримінальним злочином ознак суспільної небезпечності .

У стандартній ситуації покаранням для винної особи стає грошове стягнення , розмір якого залежить від особливостей конкретного діяння.

При наявності більш серйозних обставин, що не дозволяють віднести подія, що відбулася до незначного адміністративного проступку, суд виносить запобіжний захід за відповідною статтею Кримінального кодексу .

Це відбувається у випадках, коли образи супроводжуються погрозами, насильством, відбуваються групою осіб, відбуваються не в перший раз.

Адміністративна відповідальність, передбачена КпАП (ст. 5.61), виражається в наступному:

1. За образу, вбрані в непристойну форму — штраф (1-3 тис. грн. — фізичні особи, 10-30 тис. грн. — посадові особи, 50-100 тис. грн. — організації).
2. За публічне приниження — штраф (3-5 тис. грн. — фізичні особи, 30-50 тис. грн. — посадові особи, 100-500 тис. грн. — організації).
3. За невжиття заходів, що дозволяють уникнути правопорушення — штраф (10-30 тис. грн. — посадові особи, для організацій — 30-50 тис. грн.

Кримінальна відповідальність (ст. 282 КК) виражається в наступному:

1. Публічні приниження честі, гідності, вчинені людиною, які зазнали менше року назад адміністративну відповідальність за аналогічний проступок — штраф (300-500 тисяч гривень), дохід (за 2-3 роки), примусові роботи (1-4 роки), позбавлення волі (2 -5 років).
2. Публічні приниження честі, гідності супроводжувані застосуванням насильства, погрозою насильства, використанням службового становища або вчинені організованою групою — штраф (300-600 тисяч гривень, дохід за 2-3 роки), примусові роботи (2-5 років), позбавлення волі (3 6 років).

Таким чином, кожна людина має право розраховувати на гідне ставлення до них в судовому порядку.

Будь-які образливі вчинки і висловлювання можуть бути розцінені судом як протиправного діяння при наявності доказів.

Юрист про відповідальність за образу і приниження людської гідності в Інтернеті:

Чи не знайшли відповіді на своє питання? Дізнайтеся, як вирішити саме Вашу проблему — зателефонуйте прямо зараз:
Це швидко і безкоштовно!

Покарання за приниження людської гідності в України

Конституція рф (ст. 19) гарантує всім громадянам України рівні права. Змалку дитини вчать тому, що не можна принижувати інших людей ні за мовною, ні за расовою, ні за статевою, ні по яким іншим ознаками.

Проте, дане конституційне право іноді порушується. Але ж подібні дії, особливо в жорстких формах, можуть мати серйозні кримінально-правові наслідки для винуватця, аж до позбавлення волі.

У Кримінальному Кодексі міститься 282 стаття, що встановлює відповідальність за приниження людської гідності.

Що таке приниження людської гідності?

Гідність людини — це духовний стрижень особистості. Людина, що володіє подібним стержнем, що не буде здійснювати аморальних вчинків.

Він відстоює інтереси добра, істини, справедливості, пишається духовною культурою, традиціями свого народу, не дозволяє маніпулювати собою.

Гідність людини не можна розглядати поза суспільством. Національна, релігійна, соціальна, індивідуально-особистісна диференціація суспільства безпосередньо впливає на почуття, свідомість, рівень гідності людини.

Національні, релігійні чвари підштовхують деяких людей до визнання гідності тільки тих, хто належать до їх раси, національності, релігійні або інші переконання. Решту громадян вони вважають убогими, при цьому ущемляються їх права і свободи, ображається і принижується гідність.

Крайнім вираженням абсолютизму націоналістичного гідності вважається фашизм, який не визнає ніяких інших осіб, крім обраних.

Формування гідності ускладнюється множинними протиріччями національного, станового, релігійного характеру, робить його збитковим, усіченим, деформованим.

Поняттю «гідність» близько слово «честь» . Обидва ці поняття мають на увазі самоповагу, духовно-моральну незалежність і висловлюють духовне начало, що становить моральну основу людської гідності.

Але якщо честь — це відношення до особистості людини в соціумі, його репутація, то перевага — це ставлення людини до самої себе, його принципи, внутрішні переконання, ідеологія.

Конституційне право забороняє приниження честі і гідності особистості.

Приниження — це поведінка людини, спрямоване на придушення і нехтування почуття гідності як у самої людини, так і в очах оточуючих.

Принизити людину можна несвідомо чи навмисно, з метою самоствердження або в ході виховання. Важливо відзначити, що приниження може стати причиною психологічної травми і серйозних нервових розладів.

Приниження людської гідності: ст. 282 КК рф

Слід зазначити, що стаття 282 КК рф розглядає злочину, спрямовані на збудження ненависті або ворожнечі, на приниження людської гідності.

І тут варто відрізняти побутове приниження особистості шляхом образи (ст. 130 КК рф) від приниження людини за національними, расовими, соціальним, релігійними ознаками, яке скоєно публічно або через засоби масової інформації.

Об’єктом злочину по ст. 282 є суспільні відносини в галузі забезпечення конституційних основ, які гарантують забезпечення національних, релігійних і расових інтересів. Додатковим об’єктом служать честь і гідність громадян.

Об’єктивна сторона складу злочину за ст. 282 характеризується:

• діями, такими, що розпалюють ворожнечу і ненависть;
• діями, безпосередньо що принижують людську гідність;
• пропагандою переваги або неповноцінності громадян за національністю, расою, релігійними та іншими переконаннями.

Зазначені дії характеризуються публічним розповсюдженням негуманних ідей, поглядів, думок, що провокують стан неприязні.

Подібні дії носять загальний характер і поширюються на велику кількість осіб (прикладом тому служать заклики до депортації, розправі, перешкоджання проведенню релігійних або національних обрядів, застосування дискримінаційних заходів).

Дії, що принижують гідність людини, виражаються в дискредитації, негативне ставлення до певної нації, виражене в непристойній формі. Подібні дії виражаються в приниженні, образі, демонстрації неповноцінності, обмеженості, ущербності громадянина.

Загальним для обох складів злочинів обов’язковою ознакою є публічність скоєних дій.

Це означає, що погляди, ідеї, які породжують національну, релігійну соціальну, расову ненависть, поширюються відкрито, в присутності широкого кола осіб (наприклад, на зборах, мітингу).

Використання ЗМІ передбачає поширення подібних ідей за допомогою радіо, телебачення, газет і т.д.

Злочин вважається завершеним в момент твори зазначених дій незалежно від наявності / відсутності наслідків, тобто має формальний склад.

Суб’єктом злочину можуть стати особи, які досягли 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона характеризується наявністю прямого умислу. Мотиви і цілі можуть бути самими різними і на кваліфікацію не впливають. Найчастіше мотив носить расову, націоналістичну чи релігійну забарвлення.

Частина 2 розглянутої нами статті в якості кваліфікуючих ознак передбачає ті самі діяння, вчинені:

Приниження людської гідності на роботі

При здійсненні трудової діяльності громадяни також можуть піддаватися приниженню і дискримінації за ознаками расової, соціальної, національної приналежності, релігійних та інших переконань.

При цьому звинуватити людину, яка вчинила вищевказані діяння, можливо тільки в тому випадку, якщо приниження була піддана значна група осіб і зроблено це було публічно, в тому числі через засоби масової інформації.

В іншому випадку діяння, що принижує гідність людини, буде розглянуто за статтею 130 КК рф.

Приниження людської гідності дитини

Формування у дитини почуття власної гідності — найважливіша частина виховання . Сформований в дитинстві почуття власної гідності надасть ключовий вплив на те, який спосіб життя в подальшому обере і буде підтримувати дитина.

Один із значущих чинників, що впливають на формування почуття власної гідності у дитини, — це шанобливе звертання до нього оточуючих людей. І не тільки всередині сім’ї, а й в освітніх установах.

Покарання за образу дитини визначає суд, керуючись складом і положеннями статті 5.61 КоАП рф. Кримінальна відповідальність можлива за умови настання наслідків, які спричинили втрату здоров’я, життя постраждалої сторони.

Що стосується ст. 282, то її застосування можливе при тих же ознаках, які супроводжують діяння, які вказані вище в статті, а саме:

• приниження значної групи осіб, що включають дітей;
• публічність, відкритість;
• дискримінація за національними, расовими, соціальним, статевою ознаками або за переконаннями.

Яке покарання передбачено за приниження людської гідності в рф?

Дії, спрямовані на приниження гідності людини громадянина за ознаками статі, раси, мови, національності, походження, ставлення до релігії, скоєні публічно або через засоби масової інформації, караються:

• штрафом в розмірі від 100 000 до 300 000 р. або в розмірі зарплати / доходу винного за 1-2 роки;
• позбавленням права займати конкретні види посади або здійснювати певну діяльність на період до 3 років;
• обов’язковими роботами до 360 ч .;
• виправній трудовою діяльністю до 1 року;
• примусовими роботами до 2 років;
• позбавленням волі до 2 років.

У новій редакції ст. 282 КК рф від 2018 року зазначено наступне: діяння за частиною першою ст. 282 визнаватимуться кримінально караними тільки в тому випадку, коли вони вчинені обвинуваченим після його залучення до адміністративної відповідальності за ідентичне діяння протягом 1 року.

Частина 2 ст. 282 розглядає аналогічні діяння, скоєні:

• із застосуванням насильницьких методів;
• з використанням службових повноважень;
• групою осіб.

Види покарань за ч. 2 ст. 282:

• штраф від 100 000 до 500 000 р. або в розмірі зарплати / доходу винного за 1-3 роки;
• позбавлення права займати певні посади або здійснювати ту чи іншу трудову діяльність на термін до 5 років;
• до 480 ч. обов’язкових робіт;
• від 1 року до 2 років виправних робіт;
• до 5 років примусових робіт;
• позбавлення волі від 3 до 6 років.

Таким чином, залучити винного за приниження людської гідності за ст. 282 КК рф можна тільки при наявності в складі злочину кваліфікуючих ознак, які чітко позначені в даній статті.

Стаття за образу особистості в законодавстві рф

Українське законодавство трактує образу особистості як приниження честі і гідності певного громадянина, в разі якщо воно виражається в непристойній формі. Однак іноді на практиці, відрізнити образу від висловлення власної думки в жорсткій формі буває досить складно.

Що є образою

Дане поняття носить суб’єктивний характер і багато в чому залежить від особистого сприйняття. Деякі люди не звертають уваги на відверті лайки, в той час як інші, навіть суворі зауваження, висловлені в свою адресу, приймають за образи.

Якщо кривдник, висловлюючись на адресу опонента, обгрунтовано вказує його помилки, не погоджується з його точкою зору, висловлює невдоволення поведінкою і при цьому, не дивлячись на емоційну форму висловлювань, не застосовує нецензурної лексики — це можна назвати виразом своєї думки.

Як приклад наведемо два варіанти вираження начальником невдоволення щодо якості роботи, яку виконував його підлеглий.

Іван Петрович, ваш звіт складений неякісно, ​​ви використовували недостовірні дані. З якого джерела ви їх взяли, мабуть з Місяця.

Оскільки ми з вами жителі Землі, прошу вас переробити його, і грунтуватися при цьому на реальних цифрах! Іван Петрович, я втомився вам повторювати, що ви ледачий і бездарний працівник! Ваш звіт нікуди не придатний! Навіть не знаю, чому до цих пір не звільнив такого ідіота, яким ви є!

Незважаючи на те, що висловлювання в першому варіанті представлені в емоційній формі, назвати їх образою не можна. Вони являють собою скоріше грубе зауваження. Тоді як у другому варіанті присутні лайки, націлені на те, щоб принизити працівника, змусити його переживати душевний біль, тому такий вислів цілком можна кваліфікувати як образу.

Покарання за образу особистості

До 2012 року образу особистості становила кримінального правопорушення (ст. 130 КК рф). Тяжкість такого злочину вважалася невеликою і покарання за нього не було жорстким. При доведенні провини за таким звинуваченням в суді часто виникали складності.

Для цього були потрібні показання свідків або підтвердження факту образи на відео або аудіозапису. Основна проблема доведення полягала в тому, щоб довести умисел винної особи нанести образу, а не просто висловити свою думку.

З цих причин судова практика практично не містила кримінальних справ, окремо розглядають факт образи. Такі факти розглядалися лише як додаткові епізоди в справах про тілесні ушкодження, погрози вбивством або заподіяння шкоди здоров’ю. Однак поступово і така практика зійшла нанівець.

На даний момент кримінальне законодавство передбачає тільки дві статті за образу особистості, в яких потерпілими виступають спецсуб’єктів.

• ст. 319 КК рф, яка передбачає відповідальність за нанесення образи представникові влади ;
• а також ст. 336 КК рф — про образі військовослужбовців .

Починаючи з 2012 року образу особистості перестало бути злочином і набуло кваліфікацію правопорушення.

Відповідальність за нього зараз передбачає КоАП рф, а саме ст. 5.61, яка має три частини:

1. Образу особистості.
2. Публічна образа.
3. Невжиття заходів для того, щоб не допустити публічну образу.

публічна образа

Зверніть увагу! Законодавство рф вважає публічними висловлювання на публіці, вироблені усно або надруковані в ЗМІ або інших друкованих творах.

Покарання за нього — штраф:

• Для цивільних осіб — 5000 грн.
• Для посадових осіб — 50000 грн.
• Для юридичних осіб — 500000 грн.

Публічним буде образа, яке висловлено на загальних зборах в присутності великої кількості людей, а також по телебаченню, в ЗМІ або інших доступних джерелах інформації.

Образа в соц мережах

До інформації, розміщеної в інтернет мережах має доступ велика кількість людей. На даний час популярність інтернету така, що число його користувачів значно перевищує число глядачів або читачів ЗМІ. Однак питання щодо віднесення інформації, розміщеної на інтернет ресурсах до публічної, продовжує залишатися спірним.

Справа в тому, що законодавство України не містить прямих вказівок на те, щоб вважати публічними, розміщені на інтернет-ресурсах образи. До числа виключення відносяться тільки сайти новин, яким присвоєно офіційний статус ЗМІ.

Якщо проаналізувати судову практику з даного питання, то до деякого часу в суді прийнято було прирівнювати різні сайти і сторінки в соціальних мережах до ЗМІ. Однак в подальшому така практика зійшла нанівець через складність доведення.

Зараз існує можливість зафіксувати нотаріально розміщені в мережі образи і «тролінг», що значно полегшить доведення в суді.

Стаття за образу особистості в соц мережах передбачена така ж, як за звичайне образу.

Образа на робочому місці

Міра відповідальності в даному випадку буде залежати від місця роботи потерпілого. Якщо він представник влади, який працює в правоохоронних органах, поліції або є кадровим військовослужбовцям і т д.

, Його кривдник буде відповідати в рамках кримінального законодавства (ст.ст. 319, 336 КК рф). При цьому потерпілий в момент нанесення образи повинен виконувати свої посадові обов’язки, перебуваючи на службі.

Якщо образи нанесено в вихідний день або період відпустки потерпілого, воно не буде вважатися нанесеним на робочому місці.

Диспозиція статті 336 КК рф передбачає, що образи нанесені військовослужбовцями один одному. При цьому вони можуть мати як рівний статус, так і бути начальником і підлеглим. Таке діяння припускає розміщення в дисциплінарну військову частину або обмеження по військовій службі.

Всі інші випадки нанесення образи припускають адміністративну відповідальність. Не має значення хто образив (начальник, підлеглий, колега, клієнт і т д.) Кваліфікуватися скоєне буде тільки за ступенем публічності образи.
Іноді виникають складні ситуації.

Наприклад, покупець, незадоволений обслуговуванням, може залишити скаргу в книзі відгуків, що включає нецензурні вирази й образливі висловлювання, що підривають репутацію магазину.

В даному випадку мається потерпілий, речовий доказ, яким буде книга скарг, а також свідки, ними будуть, прочитали образливий відгук інші покупці або співробітники магазина.

З одного боку, в наявності звичайна собі образа особистості. Однак за участю досвідченого фахівця в галузі права в даній ситуації можливо довести, що образа носить публічний характер, оскільки книга скарг є офіційний документ, доступ до якого має будь-який відвідувач магазину.

Як законно покарати кривдника

Ставши жертвою образливих висловлювань, зроблених на вашу адресу, незалежно від того були вони публічними або кривдник знаходився з вами наодинці, якщо вони образили вас, заподіяли душевні переживання і принизили гідність, на кривдника необхідно скласти заяву з вимогою притягнути його до відповідальності.

Незважаючи на те, що покарання за наклеп і образу особистості не є кримінальним, відповідальність за нього передбачена законом, що допоможе покарати особа, яка завдала образу.

З цією метою необхідно звертатися у відділення поліції, органи прокуратури або суду. Однак тільки одного складання заяви для покарання кривдника буде недостатньо. Крім цього необхідно зібрати доказової бази, а саме:

• пояснення свідків, які були очевидцями події;
• відео або аудіо запис (підійдуть записи, зроблені на телефон стільникового зв’язку, диктофон, автомобільний реєстратор, камери відеоспостереження і т.д.);
• речові докази (це можуть бути письмові документи, що містять образливі висловлювання, пошкоджена одяг і біологічні речовини, що належать винному.

Якщо сварка відбулося наодинці з кривдником, який до того ж заперечує цей факт, з доказом його провини виникнуть складності. Забезпечити доказову базу в такому випадку можна, якщо залучити непрямих свідків, які розмовляли з вами після того, як стався інцидент, засвідчили пригнічений стан, в якому ви перебували відразу після спілкування з кривдником.

Дана категорія справ розглядається світовими суддями в тому районі, де було скоєно діяння. Якщо в ході слухання вина кривдника буде доведена, крім штрафу з нього можна буде стягнути судові витрати.

Судова практика має випадки, коли потерпілі стягували з кривдників моральну шкоду. Для цього буде потрібно досвідчений адвокат, який зможе довести суду, що завдану образу заподіяло істотної шкоди репутації, здоров’ю та викликало глибоку душевну емоційний стрес.

Related posts

Почему интернет аптеки набирают популярность

На протяжении всей жизни человек подвергается различным заболеваниям. В большинстве случаев болезнь застает врасплох, и, как.

Шкідливі поради: як виростити мамія

Шкідливі поради: як виростити мамія Лайф підготував список порад, як спростити процес отримання мамія. 1. Діти.

Як побороти самотність в душі

Як впоратися із самотністю Прийшовши додому, ви залишаєтеся наодинці з собою. Сіра каламутна туга огортає вас.