Історія цукру
«У Субандьї, раджі могутньої держави Бенарес, не було дітей. Став він благати бога Ішвара подарувати йому сина. Ішвар вислухав його благання. Він подарував раджі насіннячко, з якого виріс цукровий очерет, серед стебел якого виявився хлопчик… ». Так розповідає давня індійська легенда. Дійсно, той факт, що Індія – батьківщина цукрового очерету, можна вважати безперечним. Задовго до нашої ери індуси знали про його існування, жували його, вичавлювали сік і додавали до різних страв. Однак минуло ще багато часу, перш ніж люди навчилися робити цукор з тростинного соку.
У давньоіндійських писемних пам’ятках часто згадується сама рання назва цукру – «цакара», яка потім увійшла в багато мов світу. Проте жоден із стародавніх мандрівників у своїх спогадах не згадує про цукор як про такий, хоча про очерет і сироп писали багато. У IV столітті до н. е. Неарх, полководець Олександра Македонського, записав: «В Індії є очерет, який без бджіл дає мед». Мабуть, мова йде про сироп, який робили з очерету.
В одній з китайських книг, що відносяться до IV століття н. е., ми знаходимо повідомлення про те, що в 286 році до Китаю з Індії був направлений у вигляді данини цукровий очерет. Але ось вже Чун-Чанг, який їздив до Індії в період між 624 і 645 роками, повідомляє про те, що у верхів’ях Гангу та інших річок виробляють багато цукрового очерету і з нього роблять «кам’яний мед». У Єгипті в VІІ столітті н. е, теж знали про «індійську сіль», «білу і дуже схожу на справжню», але «дуже солодку».
Можна припустити, що виробництво цукру зародилося в Індії приблизно між 300 і 550 роками н. е. І донині в багатьох індійських селах цукор роблять так само, як і півтори тисячі років тому.
У шестисотих роках нашої ери цукровий очерет з’явився в Персії. Перси робили цукор кращої якості, ніж індійці. Вони навчилися навіть виробляти цукор декількох сортів, залежно від ступеня його очищення: «Канда» – найбільш чисто вироблений цукор і «цукор» – сирий, погано очищений цукор. У 627 році візантійський імператор Іраклій розбив війська персидського царя Хосрова (590- 628 рр.). У числі трофеїв переможців виявилося багато цукру.
У VІІ столітті Персія була завойована арабами. Араби багато перейняли у переможеного народу, в тому числі і вміння обробляти цукровий очерет. Раніше вони не знали про його існування, інакше він, безсумнівно, потрапив би в Коран. Але в мусульманському раю мед згадується, а от про цукор не сказано ні слова.
«Перську трубку», так стали тепер називати цукровий очерет, почали обробляти в багатьох країнах, завойованих арабами. У їх числі опинився і Єгипет. Єгипетські алхіміки не забарилися розпочати свої досліди на цукрі і розробили процес рафінування.
З Персії та Єгипту араби перенесли вміння вирощувати цукровий очерет в Іспанію, Сицилію і Кіпр. За даними деяких вчених, в XII столітті в Іспанії під цукровою тростиною було зайнято понад 30 000 гектарів землі. На 14 іспанських цукрових заводах виробляли цукру більше, ніж споживає сучасна Угорщина. Для того часу це було дійсно великомасштабне виробництво. Після хрестових походів цукор став відомий і в інших країнах Європи.
Купувати цукор в той час та й значно пізніше могли тільки дуже багаті люди. Так, в 1163 році лицар Бетран де Гілес підніс королю Франції Людовику VII головку цукру, яку той зберігав як дорогу річ.
У середньовічній Європі головним постачальником цукру була Венеція. Венеціанські купці купували цукор-сирець частково у арабів, частково на Кіпрі і на Криті й переробляли його на своїх заводах. Є одне цікаве свідчення про розміри торгівлі цукром у Венеції. У 1317 році венеціанський купець Томассо Лорендо навантажив два кораблі цукром (близько 55 тисяч кг) і відправив їх до Англії. Там він цей цукор продав і на виручені гроші купив шерсть, яку збирався перевезти до Фландрії, але – на жаль – на кораблі напали англійські пірати і захопили їх.
Наступне століття було століттям великих географічних відкриттів. Іспанці та португальці завезли цукрову тростину на всі відкриті ними острови і землі. Вже в 1515 році в Іспанію була доставлена перша партія цукру, виробленого в Сан-Домінго. А в 1541 році на острові вже працювало 40 цукрових млинів, на яких було зайнято понад 30 000 вивезених з Африки негрів. Дешевий американський цукор став швидко витісняти європейський. Тепер сама Венеція купувала цукор у Португалії та перепродувала. У XVII столітті в моду входить звичай пити чай і каву, а це було стимулом до збільшення випуску цукру. З усіма цими потребами цукрова промисловість Латинської Америки легко справлялася.
Цукрова плантація на Ямайці.
Початок XIX століття, Наполеонівські війни. Континентальна блокада перегороджує англійським товарам доступ в Європу. Велика частина цукру вироблялася в колоніальних володіннях як Англії, так і інших країн. Але на морі англійський флот був господарем, і кораблі континентальних країн не сміли перетнути океан. Європа залишилася без цукру. Але до цього часу вже був відомий спосіб отримання цукру з кормових буряків.
Ще в 1747 році на засіданні Берлінської Академії наук прусський хімік Маркграф зробив повідомлення про те, що багато рослин, а зокрема три сорти буряка, містять цукор. Однак він не зміг запропонувати скільки-небудь економічно вигідний спосіб отримання цукру з буряка, тому його пропозицією ніхто не зацікавився.
Наприкінці століття, коли вогонь війни став погрожувати народам Європи, про експерименти Маркграфа згадав німецький хімік Архард. Свої роботи в господарстві під Берліном він почав з дослідів по збільшенню процентного вмісту в буряку цукру. Якщо буряк, на якому ставив свої досліди Маркграф, містив всього 1% цукру, то Архард довів його до 3-5%. (Згадайте, що в цукровому очереті міститься 14-16% цукру, а в сучасних цукрових буряках – 17-20%.)
У 1798 році цукор, зроблений з буряка Архарда, був відправлений прусському королю. Фрідріху Вільгельму III сподобався надісланий цукор, і він допоміг Архарду побудувати в сілезському місті Гумерні перший цукровий завод. Це було в 1802 році. Гётлінг, викладач хімії Віденського університету, продовжив досліди над буряком і розробив новий метод виробництва цукру. Замість сирого буряка він запропонував використовувати сушені скибочки, які з’єднувалися з водою за принципом «зворотної течії»; буряк та вода рухалися назустріч один одному. На цьому принципі побудовано і сучасне виробництво цукру.
Наполеон Бонапарт, дізнавшись про досліди німецьких хіміків, відразу оцінив вигоди, які вони можуть принести залишеній без цукру Європі, і доклав чимало зусиль для організації виробництва цукру у Франції. Населення купувало буряковий цукор, але мирилося з ним лише як з сурогатом, як з неминучою незручністю воєнного часу.
Після закінчення наполеонівських війн більшість бурякових цукрових заводів було закрито. Цукровий буряк конкуренції з тростинним цукром не витримував. Тільки багаторічною роботою вдалося збільшити в ньому відсоток цукру до такої міри, що його стало вигідно вирощувати.
Надалі виробництво цукру з цукрового очерету і з буряка розвивалося паралельно, але цукровий очерет і донині тримає першість.
Що було замість цукру на Русі
Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.
1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального,^ отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком само забезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з’їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.
2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов’янами тут проживало понад 20 народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвягн, на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об’єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.
3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з’їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний», принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.
4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь («з варяг у греки», Соляний, Залозний) і зв’язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у XII — XIII ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як сто-лиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.
5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.