Що є символом вічного життя у «Легенді про вічне життя» I. Франка

«Легенда про вічне життя» видатного українського поета і письменника І. Франко являє собою поетичний роздум про сенс існування людини, про те, що є для неї найціннішим і про те, для чого вона живе. За сюжетом цієї поезії чарівний горішок безсмертя по черзі отримували аскет, цар, коханка царя, генерал і куртизанка. І кожен з цих героїв так і не наважився скористатися можливістю зробити своє життя нескінченим, адже для кожної людини — це вічна боротьба. А ось без кохання життя — ніщо. Ніяка сила, ніякі скарби не примусять покохати від душі, вірно і щиро. А без кохання, без віри і щастя: «Вічно жити — се горіть віку вік на кострі!».

Використовуючи фантастичний казковий сюжет, поет розглянув надзвичайно важливе філософське питання про життя та смерть і дійшов висновку, що кожна людина може жити лише стільки, скільки їй відпущено на цьому грішному світі.

Поезія «Легенда про вічне життя» дуже приємна, а її тема залишиться актуальною у будь-які часи. Адже у вірші йдеться про кохання, про те, що «Життя — вічна боротьба, а життя без любові — ніщо». На мій погляд, тема цієї поезії — це нездатність людей керувати власним щастям та обставинами, прагнення людей здобути вічне життя. У творі І. Франко ставить перед читачами важливі питання: що важливіше — шанс бути коханими і щасливими чи могутність і вічна молодість? Звичайно ж, краще бути коханими і щасливими, навіть якщо для цього доведеться відмовитися від усіх мрій!

«Легенда про вічне життя» — дуже сильний вірш, який змушує замислитися над одвічними людськими питаннями, над тим, чим же справді може керувати людина. Крім того, автор підштовхує до міркування про безсмертя, про те, потрібне воно людині, чи ні. Цей вірш І. Франко написав в зрозумілій та незвичайно легкій формі і виступає в ньому як філософ і мислитель.

Кожен з нас коли-небудь розмірковував над тим, що ж означає слово «вічність». А воно має немало значень, одним з яких є час, який неможливо виміряти ні роками, ні десятиліттями, ні тисячоліттями, час, який був, є зараз і буде завжди. Багато вчених та філософів шукали те, що є в нашому житті є по-справжньому вічним, і виявилося, що в світі не так вже й багато того, що можна назвати вічним. Але все, що до цього відноситься, з упевненістю можна вважати саме таким. Це, наприклад, образи народних героїв, вчинки яких назавжди викарбувалися в людській пам’яті, які живуть від століття до століття, їх знають всі покоління. Такі образи зажди символічні: Фауст — мудрість, Орфей — чистота, Ромео і Джульєтта — кохання. У вічні образи люди втілюють те, що хотіли б бачити і в собі, або, навпаки, те, від чого хотіли б позбутися. Всі вони мають в собі цікаву і дивовижну історію, всі вони чогось навчають. Всі вони були створені в різних країнах, різних епохах, але й зараз залишаються важливою частиною нашого життя, стають втіленням наших ідей, сподівань і мрій, тому й пам’ятати ми їх будемо завжди.

А щодо вічного життя, то тільки уявіть, якби воно й справді тривало вічно. Що б робили з цією вічністю? Поспішати вже не було б куди, життя майже втратило б сенс. Рано чи пізно всі дослідження і всі відкриття було б зроблено, усе було б вивчено до досконалості. Після цього настав би всесвітній застій. Нікуди було б розвиватися і людство охопив би смуток. Чи розумно тоді бажати вічного життя? Адже воно на то й існує, щоб люди вміли його цінувати, поспішали робити свої справи, вчитися мислити і пізнавати, прагнути до успіхів, поки воно існує. І тому кожному з нас не треба чекати символу вічного життя — золотого горіху, а треба поспішати розуміти, прощати і любити, бо живемо ми тільки один раз і заново прожити своє життя ніхто не може.

Варто погодитися з тим, що Іван Франко був не тільки великим українським поетом і прозаїків, а й видатним філософом, який піднімав складні і суперечливі проблеми людського буття.

У поемі «Легенда про вічне життя» автор відповідно до її назви піднімає проблему вічного життя. Дійсно, можна повністю погодитися з автором у тому, що ця проблема є однією з найбільших не тільки в історії філософії, а й у її сучасності. У ній йдеться про горіх вічного життя, який міг дати тому, хто його з’їсть, вічне життя. Спочатку цей горіх отримує аскет з рук богині, але він не вирішується його вживати і передає іншій людині, царю Олександру. Спочатку царь зрадів такому подарунку, але потім передумав використовувати його і віддав своїй коханій Роксані. Але проблема в тому, що Роксана більше Олександра не любить, вирішується його отруїти, а горіх вічного життя віддає тому, кого вона дійсно любить — генералу Птолемею. Цар від отрути Роксани захворює, а зцілити його приходить куртизанка. Для цього вона пропонує йому вжити все той же горіх вічного життя. Як виявилося, в цю куртизанку закоханий генерал Птолемей, він і віддав їй цей горіх. Олександр розуміє, що Роксана його не любить, що, швидше за все, саме вона його і отруїла. Він не хоче жити у світі, де ні від кого не можна чекати любові і нікому не можна довіряти, а тому відмовляється з’їдати горіх вічного життя, кидає його у вогонь і вмирає.

Зі змісту поеми стає чітко зрозуміло, що жоден з її дійових осіб не наважувався приректи себе на вічне життя. Всі ці люди спочатку раділи тому, що будуть вічно жити, але потім розуміли, що вічне життя — це не так-то просто. Вони аналізували і приходили до висновку, що жити вічно — це означає вічно боротися з проблемами і стикатися з неприємностями. Вони усвідомлювали, що символом вічного життя є вічна боротьба і труднощі, адже саме з них життя і полягає. Важливо відзначити те протиріччя, яке характерно для людської природи. З одного боку, людина наділена інстинктом самозбереження і практично завжди готова боротися за своє життя до останнього. Саме тому всі герої поеми так сильно раділи, коли отримували горіх безсмертя. З іншого боку, людина — істота розумна і думаюча. І якщо в її житті є труднощі (а вони є завжди), то важко не задатися питаннями: коли все це закінчитися? Коли настане таке очікуване заспокоєння? А воно може наступити лише після смерті. Саме тому життя людини настільки складне, заплутане і суперечливе, а його вічність всіх без винятку може злякати такою же вічністю проблем і різноманітних складнощів.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Іван Франко — Легенда про вічне життя (аналіз, паспорт твору)

Збірка: “Мій Ізмарагд” (цикл “Легенди”).

Рік написання: 1898.

Віршовий розмір: чотиристопний анапест.

Римування: паралельне.

Тема: поетичний роздум поета про сенс буття людини (для чого живе, що є для неї найцінніше).

Ідея: автор розкриває трагізм людського існування у світі облуди і фальші. Неможливість людського щастя без взаємного кохання (ніяка сила не спроможна змусити любити).

Сюжет: За сюжетом твору доброчесний аскет прожив майже все життя посеред пустелі, і тому заслужив увагу однієї богині. Вона дала монаху золотавий горішок, що приносить вічне життя. Проте аскет не бажає жити вічно і віддає горіх Олександру Македонському – легендарному володарю. А він в свою чергу передарує горіх коханій дівчині Роксані. Але вродлива персіянка любить іншого – генерала Птоломея. Полководець же уявляє вічне життя не з Роксаною, а з однією куртизанкою. Коли Роксана отруює Македонського, то ця сама куртизанка приносить постраждалому чарівний горіх, адже кохає його. Олександр не хоче ділити вічність з нелюбою, і тому відрікається від вічного життя і кидає горішок у вогонь.

Проблематика:

Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть та дійшов висновку, що

людина має жити стільки, скільки їй відпущено.

Він ототожнює зраду, відступ із духовною смертю, руйнуванням цілісності духу, гармонії.

Образи та символічні образи:

Головні герої: аскет, Олександр Македонський, Роксана, доблесний генерал та його куртизанка.

Головним образом твору є горіх. Він символізує чиєсь багатство, а не своє власне. Адже це дерево можна назвати багатим, проте воно для себе не отримує абсолютно нічого від своїх плодів, які є дуже поживними та цінними для інших. Ще дерево-горіх дуже часто примерзає від мінусової температури, ламається від сильних поривів вітру. Тому цей символ є не чим іншим, як уособленням категорії людей, які в силах допомагати всім, хто поруч і хто цього потребує, але не можуть забезпечувати та захищати власну особу.

Примітки та корисна інформація: Франкова “Легенда про вічне життя” є ліричним роздумом про призначення людини на землі, про вічні цінності. Дивовижний горішок вічності почергово отримували у творі: аскет, Олександр Македонський, Роксана, доблесний генерал та його куртизанка. Найдивніше те, що жоден з них так і не застосував горішок, адже не зміг знайти взаємної любові, задля якої хотілось би існувати вічно. Герої твору бажали кохання, але отримати його з примусу не могли, а життя без любові їм здавалося схожим на палання на кострі. Тому вічність ї видавалася скоріше мукою, ніж щастям.

“Легенда про вічне життя” – роздуми автора про життя, про те, що людина повинна жити стільки, скільки їй відведено долею, а вічність – це примарний ідеал, до якого всі прагнуть, але що саме з ним робити не розуміють.

Аналіз вірша Івана Франка «Легенда про вічне життя»

Біблія впродовж багатьох століть була тією духовною підтримкою для української бездержавної культури, яку вже митці не знаходили у звичайному житті. Ситуація, в якій довго перебувала поневолена Україна, часто нагадувала біблійні сюжети. Священна книга давала надію на те, що народ зможе знайти вихід із неволі за умови, що буде жити за заповідями. Біблія – джерело Великої мудрості, шлях до покаяння та самовдосконалення людини.

Іван Франко часто вдавався до інтерпретації християнських гуманістичних ідей, зокрема це є наявним в його творі «Легенда про вічне життя». Цей твір має загальнолюдський вагомий зміст. Поет вводить антитезу – скупим митникам, байдужим фарисеям протистоять духовно багаті особистості. Саме їх добрі серця та вчинки дають надію на перспективне майбутнє народу. Поезія входить до збірника «Мій Ізмарагд» і є важливою складовою всієї філософської лірики Франка. У цьому творі поет підіймає питання значимості людського життя, визначення його сенсу. Для «Вічного революціонера» життя завжди було боротьбою, але в даній легенді звертається головна увага на тему кохання, інтриги, зради.

За сюжетом твору доброчесний аскет прожив майже все життя посеред пустелі, і тому заслужив увагу однієї богині. Вона дала монаху золотавий горішок, що приносить вічне життя. Проте аскет не бажає жити вічно і віддає горіх Олександру Македонському – легендарному володарю. А він в свою чергу передарує горіх коханій дівчині Роксані. Але вродлива персіянка любить іншого – генерала Птоломея. Полководець же уявляє вічне життя не з Роксаною, а з однією куртизанкою. Коли Роксана отруює Македонського, то ця сама куртизанка приносить постраждалому чарівний горіх, адже кохає його. Олександр не хоче ділити вічність з нелюбою, і тому відрікається від вічного життя і кидає горішок у вогонь.

Франкова «Легенда про вічне життя» є ліричним роздумом про призначення людини на землі, про вічні цінності. Дивовижний горішок вічності почергово отримували у творі: аскет, Олександр Македонський, Роксана, доблесний генерал та його куртизанка. Найдивніше те, що жоден з них так і не застосував горішок, адже не зміг знайти взаємної любові, задля якої хотілось би існувати вічно. Герої твору бажали кохання, але отримати його з примусу не могли, а життя без любові їм здавалося схожим на палання на кострі. Тому вічність ї видавалася скоріше мукою, ніж щастям.

«Легенда про вічне життя» – роздуми автора про життя, про те, що людина повинна жити стільки, скільки їй відведено долею, а вічність – це примарний ідеал, до якого всі прагнуть, але що саме з ним робити не розуміють.