Літня спека і гнус роблять їх нічними тваринами, день заганяє їх на гольці і поляни, де дме вітер, в озера і болота, де можна сховатися по шию у воду, або в густі хвойні молодняки, які дещо захищають від комах. Взимку лосі харчуються вдень, а вночі майже весь час залишаються на лежанні.
Велетні лосі поодинці і родинами ходять лісом, об'їдаючи кору і гілки осики, горобини, берези. Усім звірам сутужно взимку із кормом. Тому, трапляється, тримаються вони там, де поживи більше, ближче до житла людини.
Взимку лосі харчуються вдень, а вночі майже весь час залишаються на лежанні. У великі морози тварини лягають в пухкий сніг так, що над ним стирчать тільки голова і загривок, що скорочує тепловіддачу. Взимку лось сильно толочить сніг на ділянці, званій у мисливців лосиним «стійбищем», стойбом.
Із настанням холодної пори ці звірі здебільшого ведуть кочовий спосіб життя. Історичні матеріали засвідчують, що впродовж останніх двох століть популяція лося зазнавала значних коливань чисельності в межах усього ареалу. Вид зникав на величезних територіях Європи і Азії та через деякий час знову з'являвся.
Зайці, лисиці, вовки, олені взимку не сплять.
У Європі зустрічається в Польщі, Угорщині, Чехії, Білорусі, на півночі України, в Скандинавії і Центральній Росії; у Азії – від Північної Монголії і Північно-східного Китаю до північної частини сибірської тайги. У Північній Америці водиться на Алясці, в Канаді і на північному сході США, доходячи до штату Колорадо.
Воно утворює густе, щільне підшерстя, що затримує повітря і зберігає тепло. Допомагає вижити лосям і їх характерний, темно-коричневий "лосиний", колір, що вбирає кожен градус тепла.