Діалектика – загальна теорія розвитку

Сучасна картина світу серйозно ставить під сумнів принципи діалектики, сформульовані як основні її закони, як з теоретичного, так і з методологічного боку. Але чи дають ці міркування підставу для того, щоб відкинути діалектику як філософську проблему? Навпаки, це одна з найактуальніших філософських світоглядних проблем, коріння якої сягають далеко вглиб історії світової філософської думки.

Слово „діалектика” – грецького походження, яке означає: мистецтво вести бесіду, мистецтво розмірковувати. Старогрецькі філософи вживали цей термін у різних значеннях. Наприклад, Сократ називав діалектикою вміння вести вчену розмову з метою досягнення істини. На його думку діалектика – це мистецтво з’ясування істини шляхом зіткнення протилежних думок про предмети та явища світу. Платон, загалом, вважав діалектику найважливішою з усіх наук, бо вона, на його думку, єдина дає людині знання істинного, духовного буття. Платон стверджував, що діалектичний шлях витягує мислення людини з трясовини всього чуттєвого та земного і спрямовує його у потойбічний світ вічних та незмінних ідей. Він був одним з перших філософів, які багато розмірковували над проблемою взаємного переходу протилежних понять людського мислення з одного в інше як проблемою сходження людської думки від конкретного до абстрактного, від часткового до загального.

Вже у Стародавній Греції досить чітко виділяється і інша лінія проблеми діалектики – концепція змінності та розвитку світу як такого. Діалектика переноситься з галузі людського мислення на світ загалом. Геракліт досить чітко сформулював ідею динамічної єдності протилежностей. Кожна річ і кожне явище у процесі змін перебуває у протилежних станах, переходить у свою протилежність. Живе стає мертвим, молоде старим і т. д. Все тече, все змінюється. Неможливо два рази вступити у одну і ту ж річку. Тому гармонія речей тимчасова та минуща. Рано чи пізно гармонія долається боротьбою протилежностей внаслідок якої одна з протилежностей перемагає. Боротьба вічна. Знищуючи попередню гармонію боротьба створює нову, і так до безконечності. Вічна боротьба веде до вічної зміни речей, до вічного оновлення світу.

Чим більше протилежності розходяться, твердив Геракліт, тим більше вони сходяться для боротьби, внаслідок якої потім виникає „чудова гармонія”, неминуча доля якої знову впасти у дисгармонію внаслідок боротьби протилежностей. По суті Геракліт вперше сформулював у загальних рисах діалектичний закон єдності і боротьби протилежностей. І він же першим потрапив у капкан своєї концепції. Сформулювавши ідею внутрішнього суперечливого змісту речей та явищ світу, він зупинився перед нерозв’язною проблемою: як цю суперечливу природу всього сущого можна відобразити у логіці людського мислення? Проблема, яка не розв’язана у філософії по сьогоднішній день.

Першими намагалися розв’язати цю проблему софісти. Найвидатніший з них Протагор сформулював тезу: людина є мірилом всіх речей. А це означає, що оскільки реальність мінлива та суперечлива, то кожна людина пізнає те, що відповідає їй як суб’єкту пізнання. Саме у цій ролі людина виступає мірою та критерієм речей та явищ світу. Одна і та ж річ, твердив Протагор, одній людині видається гіркою, а іншій – солодкою. Однак, де ж критерій істини? Діалектика Геракліта переросла у софістику Протагора.

Значний внесок у розробку проблем діалектики зробив Арістотель. Намагаючись подолати софістику та розвинути ідеї Геракліта, Арістотель запропонував розглядати діалектику як вчення про ймовірне знання і як метод пізнання. Таким чином, діалектика виступає в ролі лабораторного методу дослідження, який поступово має приводити мислення до істини. Завданням діалектики має стати вивчення самої мислительної діяльності людини, яка шукає істину, з’ясування суперечностей мислення та їх подолання. Як бачимо, Арістотель обмежив діалектику галуззю ймовірного та правдоподібного знання, як етапного на шляху пізнання істини. Наступним етапом і досконалішим у пізнавальній діяльності людини, на думку Арістотеля, є логіка, яку він грунтовно опрацював у праці „Аналітика”.

Філософи Середньовіччя тлумачили діалектику у різних значеннях, однак найчастіше як мистецтво вести наукову дискусію або доводити правильність тієї чи іншої точки зору.

У філософії епохи Відродження частково робилися спроби відродити діалектичні ідеї мислителів стародавнього світу, зокрема ідеї тотожності протилежностей у бутті та мисленні людини (Дж.Бруно, М.Кузанський).

Поглиблений аналіз проблем діалектики зробив І.Кант у праці „Критика чистого розуму”. Загалом, він дійшов висновку, що лише у тому випадку, коли логіка пізнання приходить до формулювання тверджень, які претендують на об’єктивну істину, вона стає діалектикою. Як тільки розум, вважав І.Кант, намагається вирішити питання про світ загалом, він неминуче впадає у суперечності (антиномії розуму). Ці антиномії, на думку І.Канта, і є вираженням дійсних об’єктивних суперечностей буття. Зрозуміло, що з кантівських антиномій цілком логічно випливав висновок про неспроможність людського розуму повністю пізнати світ.

Найповніше з позицій класичної ідеалістичної філософії проблеми діалектики розв’язав Г.Гегель. Діалектику він розглядав як єдино правильний метод пізнання, протилежний метафізиці. Метафізичний метод, на його думку, завжди виходить з одного якогось визначення, що заперечує протилежність. Наприклад, з точки зору метафізики світ є конечним або безконечним – щось одне. Діалектичний метод навпаки виходить з єдності протилежностей, тобто з того, що світ є єдністю конечного і безконечного. Таким чином, вважає він, діалектичний метод розкриває істинний зміст предметів і явищ дійсності, в основі якої лежить принцип розвитку.

Г.Гегель першим логічно послідовно розробив закони (принципи) і категорії діалектики як логіки і теорії пізнання: закон єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення; категорії – причина і наслідок, можливість і дійсність, тотожність і відрізнення, зміст і форма, випадковість і необхідність, абстрактне і конкретне.

У своїх працях Г.Гегель змалював величаву картину діалектичного розвитку світу і діалектики як методу та теорії пізнання цього світу. Разом з тим, гегелівська діалектична концепція світу і пізнання не позбавлена містики та штучних натяжок. Хоч і красиво виглядає гегелівська концепція переходу буття в небуття, буття в інобуття, чогось в ніщо і ніщо в щось, становлення як знаменита гегелівська тріада, але в дійсності це містика і явна натяжка. Світ, як показала практика, значно складніший у своєму змісті і принципах розвитку ніж це здавалося Г.Гегелю.

У сучасній світовій філософській думці розробляються альтернативні види діалектики. Концепція трагічної діалектики А.Ліберта (1878 – 1948) Основна праця цього німецького філософа „Дух і світ діалектики” була вперше опублікована у 1912 р. і потім багато разів перевидавалася, набувши великої популярності в колах філософської громадськості.

Проаналізувавши історію діалектичних вчень, А.Ліберт дійшов висновку: ні матеріалізм чи ідеалізм, раціоналізм чи ірраціоналізм у минулих класичних філософських системах виявилися неспроможними з’ясувати проблеми діалектики. На його думку, класична філософія так чи інакше зводить діалектику до проблеми „зняття” однієї з протилежностей для досягнення гармонії або єдності протилежностей. Субстанція ж духу не входить у діалектику. Тому єдність та гармонія в такій діалектиці виступає як детермінізм – вічне прямування до гармонії. Діалектика життя у класичних філософських системах, вважав А.Ліберт, була замінена діалектикою понять, конструюванням теорій, які до самого життя майже не мали ніякого реального відношення. Завдання полягає в тому, щоб подолати „стару діалектику” і збудувати такий філософський світогляд, у якому б діалектика стала реальною життєвою силою, самою долею життя.

Суттєва властивість життя – „йти до завершення”. Ця властивість породжує життєвий страх кожної людини перед настанням неминучої смерті. Усвідомлення власної загибелі провокує стресові ситуації, життєвий вибух, порив, заперечуючи щораз раціоналістичні надії на досягнення гармонії як єдиної мети життя. Страх, на думку А.Ліберта, є позитивною інстанцією, яку не можна усунути з культури. Саме цієї життєвої реальності не розуміла і не змогла з’ясувати класична діалектика.

Справжня діалектика, зазначає А.Ліберт, полягає у творчій свободі духу, свобода духу – живильне джерело діалектики. Зрозуміти ж свободу духу і його першооснову – діалектику, можна лише за допомогою міфу, оскільки лише міф зливає у єдине ціле раціональне і ірраціональне, життя з абсолютом.

Екзистенціалістська концепція діалектики. її представники С.К’єркегор, М.Мерло-Понті і особливо Ж.-П.Сартр виходять з того, що, по-перше, про діалектику можна говорити лише як про діалектику людського буття, а не природи; по-друге, ніякої реальної універсальної діалектики (типу гегелівської чи марксистської) нема і бути не може; по-третє, „нещасливу свідомість” людини усунути неможливо, бо лише людина є джерелом трагічного бачення світу.

„Негативна діалектика” франкфуртської школи. Назва цього типу діалектики пішла від назви основної філософської праці Теодора Адорно (1903 – 1969) „Негативна діалектика”. У цій праці Т.Адорно запропонував інтерпретувати діалектику як „критичну теорію”. Основне завдання негативної діалектики – служити звільненню понять людського мислення від „чарів” штучно сконструйованих соціологічних доктрин, у т. ч. і марксизму, у яких нерідко „те – що – є” пояснюється „тим – чого – немає”. Як і більшість сучасних зарубіжних філософів Т.Адорно заперечує всеосяжність діалектики як методу, пропонуючи для дослідження соціальної дійсності широко використовувати метод моделювання. Саме метод моделювання, на його думку, дає змогу відкривати нову історичну практику, перебудовувати суспільство шляхом пошуку нереволюційних факторів зміни світу.

Звичайно, проблеми діалектики як однієї з найактуальніших проблем сучасної філософської думки не вичерпуються вищенаведеними концепціями. Проблеми діалектики розробляють прихильники різних філософських течій від марксизму і до герменевтики та неореалізму, від неотомізму до сучасної політичної філософії. Нам важливо було окреслити дану проблему, дати зрозуміти студентам, що філософія не завершується якоюсь однією, навіть геніальною теорією, а що філософська думка завжди пульсує і буде вічно пульсувати в ритмі з історичним часом, збагачуючи людський світогляд новими гранями філософського сприйняття та розуміння світу.

Діалектика та її альтернативи

Діалектика (грец. букв, мистецтво вести бесіду) є сучасною всезагальною теорією розвитку всього сущого (буття, матерії, свідомості тощо), яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Діалектика — це розуміння світу і такий спосіб мислення, завдяки яким різні явища, предмети, речі розглядаються через різноманітність їх зв’язків, взаємодій протилежних властивостей і тенденцій, у процесах змін і розвитку. Вона — одна з найдавніших наук. Витоки її беруть початок з історично перших абстракцій. Згідно з твердженням Г. Гегеля, філософія виникла як діалектика, що системно і змістовно збагачувалась на шляху розвитку філософської думки.

Однак діалектика є не тільки всезагальною теорією сущого, а й всезагальним методом його дослідження і вивчення. Як метод теоретичного мислення, вона — сукупність суб’єктивно усвідомлених, об’єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів, навичок, вмінь у діяльності людини та людства. Отже, діалектика — це філософська теорія, всезагальний метод і методологія наукового пізнання та творчості взагалі. У пізнавальній та практичній діяльності людей вона виконує світоглядну і методологічну функції.

Поняття, принципи та закони діалектики

Діалектика — вчення про універсальні зв’язки буття та розвиток, теоретична і методологічна основа пізнання та діяльності, наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і свідомості. Історії філософії відомі три основні її форми: антична, німецького класичного ідеалізму і матеріалістична.

Антична діалектика започаткувала всі її форми. Мислителі Стародавньої Греції Геракліт, Сократ, Зенон, Арістотель вперше показали світ подібним до потоку річки, в яку неможливо увійти двічі, результатом взаємодії протилежностей. Однак зрозуміти розвиток як процес якісних змін, як виникнення принципово нового античні філософи ще не могли. їх вчення було стихійним та наївним, але діалектичні здогадки були геніальними.

Діалектика німецької класичної філософії — друга її історична форма. Вона успадкувала все позитивне з діалектики античних попередників і філософським генієм Г. Гегеля перетворилася на науково-раціональний всезагальний метод мислення.

Г. Гегель — творець діалектичної логіки. Сутність діалектики він вбачав у з’ясуванні єдності протилежностей. Діалектика є осягненням суперечностей у їх єдності. Протилежності тотожні, але будь-яка тотожність — це завжди і відмінність, а розвиток є процесом переходу явища з одного якісного стану до іншого. Однак моделлю діалектики для Г. Гегеля була не об’єктивна реальність, а мислення. Відповідно він розумів і розвиток як саморозвиток абсолютного духу від буття ідей до поняття. Поняття — суб’єкт і об’єкт такого процесу, а діалектика — діалектика попять. Така позиція суперечила даним сучасного Г. Гегелю природознавства, що визнавало діалектику речей, природи, тобто об’єктивну діалектику.

Матеріалістична діалектика — третя її історична форма. Розроблена К. Марксом і Ф. Енгельсом, марксистською філософією в цілому, вона стала результатом синтезу гегелівської ідеалістичної діалектики та філософського матеріалізму (його ще називають антропологічним матеріалізмом) Л. Фейербаха. Матеріалістична діалектика є вченням про всезагальні зв’язки і найбільш загальні закони розвитку буття та мислення. У пій суб’єктивна діалектика (діалектика понять) є відображенням об’єктивної діалектики (діалектики об’єктивного буття). Ця діалектика стала аналогом руху реального світу природи, суспільства, людини, а не навпаки, як у Г. Гегеля.

Матеріалістична діалектика у застосуванні її до вивчення природи с діалектикою природи, до пізнання — теорією пізнання, до мислення діалектичною логікою, до суспільства — діалектикою суспільного життя. Діалектико — матеріалістичний аналіз явищ природи, суспільства і свідомості людей дає можливість відкривати закономірності і рушійні сили їх розвитку, науково передбачати майбутнє і знаходити реальні способи його створення. Завдання будь-якої цивілізованої людини — засвоєння діалектичного стилю мислення, тобто осягнення дійсності в усій її різноманітності, у постійному русі, суперечливості, взаємодії нового зі старим.

За змістом діалектика є теоретичною та методологічною системою, яку утворюють принципи, закони, категорії, інші елементи. Принцип у філософії розуміється як основне положення теорії, або загальне правило чи керівна ідея діяльності. Принципи діалектики мають у її системі статус аксіом і, отже, задають вихідні умови пізнання та діяльності, визначають їх спрямованість та творчі потенціали. Провідними серед них є принципи всезагального зв’язку, розвитку, об’єктивності, відображення, історизму, системності, цілісності. Фундаментом діалектики є принципи всезагального зв’язку та розвитку.

Зв’язок у філософії розуміється як взаємозумовленість існування об’єктів та явищ, розмежованих у просторі і часі. У світі все пов’язано: електрони з протонами, речовина з магнітними, гравітаційними та іншими полями, економіка держави з її політикою, виробництво зі споживанням і т. ін. Всю безкінечну різноманітність зв’язків вивчає наука, її розвиток супроводжується постійним розширенням типології зв’язків і різноманіттям їх класифікацій. Філософія розрізняє зв’язки просторові, часові, генетичні, причинно — наслідкові, суттєві і несуттєві, необхідні і випадкові, закономірні, безпосередні і опосередковані, внутрішні і зовнішні, динамічні і статичні, прямі і зворотні, одиничні й особливі та ін.

Будь-який об’єкт, явище завжди перебувають у системі багатьох і різноманітних зв’язків. Наприклад, ефективність підприємницької діяльності в продовольчому секторі економіки обумовлена споживацьким попитом на продукти харчування, який пов’язаний з повсякденним індивідуальним і громадським споживанням, асортиментом продуктів на ринку, порою року, статевим складом, родом його занять, купівельною спроможністю населення та багатьма іншими обставинами. Виявлення зв’язків, встановлення законів і закономірностей їх функціонування — головне завдання кожної з наук. Чим більше таких законів і закономірностей відкривають науки, тим вільнішою стає людина у теоретичній і практичній діяльності.

Засобом реалізації зв’язків є взаємодія — процес впливу різних об’єктів один па одного, їх взаємної зумовленості, зміни положення, стану, взаємного переходу тощо. Взаємодія, як і зв’язки, — об’єктивна й універсальна.

Діалектика вивчає всезагальні зв’язки, які забезпечують існування всіх предметів, речей, явищ і процесів дійсності та інтегрують у собі всі загальні та поодинокі зв’язки. До них належать зв’язки матерії і руху; матерії, руху, простору і часу; старого і нового; змісту і форми; можливості і дійсності; системи й елементу; цілого і частини та ін. Знання цих зв’язків і вміння свідомо застосовувати їх у пізнавальній діяльності — свідчення справжньої науково-методологічної підготовки спеціаліста будь-якої професії.

Розвиток — це філософська категорія, яка в діалектиці виражає необоротні, певним чином спрямовані і закономірні зміни об’єктів, виникнення іншої якості. У живій матерії формами розвитку є, наприклад, прогрес і регрес, перехід до більш удосконаленої чи менш удосконаленої якості. Прогрес і регрес діалектично єдині, тобто будь-який процес розвитку є одночасно і прогресивним, і регресивним. У неживій матерії показником розвитку є ступінь стійкості системи.

Нині з ідеєю розвитку погоджуються майже всі, але спостерігається неоднозначне його розуміння. Альтернативою діалектиці є інші методології, а саме метафізична, софістична, еклектична.

Метафізика — це філософський метод догматичного та консервативного мислення. З його позицій речі існують як створені один раз і назавжди, вони розташовані в певному порядку і можуть лише змінювати місце в просторі. Визначальною ознакою цього методу є механістичне розкладання цілісного об’єкта на багато незалежних одна від одної складових.

Софістика — це філософський метод аргументації, який, використовуючи гнучкість і відносність понять, вириває із загального зв’язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і хитрощами намагається обґрунтувати і виправдати її як суттєву і визначальну.

Еклектика — це філософський метод безпринципного, механічного поєднання в одному погляді різних позицій без виокремлення головного, визначального, суттєутворювального положення.

Принципи загального зв’язку і розвитку не єдині в діалектиці. Є й інші, наприклад, принцип історизму відображає в об’єкті зв’язок минулого, сучасного і майбутнього етапів його розвитку, актуалізує в сучасному його минуле і майбутнє. Без урахування вимог цього принципу неможливі ні свідома цілеспрямована суспільно-історична практика людей, ні їх науково-пізнавальна діяльність. В історії розвитку суспільства цей принцип стверджує постійне якісне оновлення соціальних систем і структур, прогресивну тенденцію суспільного руху, оптимізацію його рушійних сил.

Діалектичні принципи системності і цілісності відображають зв’язки і взаємодії між елементами об’єкта як системи і як цілого. Вони передбачають вивчення об’єктів у їх зв’язку із середовищем, зовнішнім оточенням і одночасно з виокремленням їх елементів, властивостей і функцій.

Принцип детермінізму відображає процеси розвитку об’єктів як результат дії комплексу причин, а отже, є основою раціонального з’ясування їх зв’язків, розумної орієнтації людей у сплетінні подій життєдіяльності.

Всі принципи діалектики є логічним аналогом дійсності. Всі об’єкти (предмети, речі, явища, процеси) і кожний окремо завжди перебувають у зв’язку, взаємодії і розвитку, мають історію і причини виникнення, становлення та функціонування, утворюють системну цілісність. Специфічним синтезом принципів у діалектиці є поняття закону.

Закон у філософії визначається як відображення об’єктивних, завальних, суттєвих, необхідних зв’язків об’єктів, явищ і процесів буття, що повторюються. Закони є ієрархічними і різноманітними. У специфічних законах відображається розвиток конкретних зв’язків: фізичних, хімічних, біологічних та інших. Загальні закони виражають розвиток зв’язків, характерних для всієї природи, або всього суспільства, або свідомості. Всезагальні закони відображають універсальні зв’язки і природи, і суспільства, і свідомості. Діалектика вивчає всезагальні закони розвитку буття і пізнання, основними з яких є: закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, закон єдності та “боротьби” протилежностей, закон заперечення заперечення.

Згідно із законом взаємного переходу кількісних і якісних змін, кількісні зміни в об’єктах поступово накопичуються, на певному етапі розвитку порушують їх міру і зумовлюють у них корінні якісні зміни. З цього визначення випливає висновок, що зміст і функції закону розкриваються через категорії “кількість”, “якість”, “міра” з їхньою загальною родовою ознакою — “властивістю”.

Властивість — це філософська категорія для вираження відношення певного об’єкта до інших об’єктів, з якими він взаємодіє. Властивостями є все те, що відрізняє один об’єкт від іншого або вказує на їх подібність. Наприклад, споживна вартість і вартість — властивості будь-якого товару, а питома вага, щільність, електропровідність, температура плавлення тощо — властивості будь-якого металу.

Якість — цс філософська категорія для вираження історичної визначеності об’єкта, сукупності властивостей його даності і відмежування від інших об’єктів. Наприклад, обмін речовин, самовідтворення, пристосованість до природного середовища — якості живої матерії; праця, свідомість, членороздільна мова — якості людини; гірке, солоне, кисле, солодке — смакові якості і т. ін. Об’єктів без якостей не буває, при цьому якості об’єктивні. Існують не якості самі по собі, а речі, предмети, явища і процеси, що характеризуються своїми якостями.

Кількість — це філософська категорія для вираження загального й однорідного в якостях, сукупності властивостей, розмірів речей і предметів, їхньої величини у формі числа. Це абстракції від такого конкретного, наприклад, як народонаселення країни, темпи економічного зростання, пропорції промислового і сільськогосподарського виробництва в агропромисловому комплексі, вартості товарів та їх ціни або хімічний склад речовини, чисельність тварин певного виду, чисельність рослин і т. ін. Подібно до якості, кількість об’єктивна і має значення загальності. У світі немає об’єктів без кількісного значення.

Осмислення суті та змісту поняття “кількість”, їх еволюції значною мірою пов’язані з розвитком математики як науки про кількісні відношення і просторові форми дійсності. Однак чим складніший об’єкт, тим важче визначити його кількісними методами, наприклад, моральність, політика, естетичні сприймання та подібні. З цієї причини дослідницький процес історично і логічно спрямовується від пізнання якості до пізнання кількості, наука рухається від якісних оцінок та описів до встановлення кількісних закономірностей, а від них — до більш глибокої якості.

Якість і кількість в об’єктах діалектично єдині і не існують окремо одна від одної. Зі зміною якості змінюється і кількість, зі зміною кількості змінюється якість. Кожна нова якість — завжди і нова кількість. Кількісні зміни переходять в якісні, а якісні — у кількісні. Причинні моменти таких переходів виражаються категорією “міра”.

У діалектиці міра означає кількісні межі існування певної якості. Наприклад, мірою газу озону є три атоми кисню (О3), молекули води — два атоми водню й один атом кисню (Н20). За збереження міри будь-який об’єкт залишається сталим. З порушенням міри об’єкт якісно і кількісно змінюється. Якщо, наприклад, нагріти воду до 6000 °С, то вона перетвориться на плазму, тобто іонізований газ, в якому концентрації позитивних і негативних зарядів дорівнюватимуть одна одній. Однак плазмовий стан води — не кінцевий, а лише один з етапів її якісно-кількісних змін. Матерія нескінченна. Під великим тиском утворюється лід. Він у півтора раза важчий від води, тоне в ній, тане при температурі понад 300 °С. Дослідження якісно-кількісних перетворень дало змогу науці та виробництву з використанням надвисоких тиску і температури одержувати якісно нові матеріали, яких немає в природі, наприклад, металічний водень та багато інших.

Якісні і кількісні зміни в об’єктах закономірні, об’єктивні й загальні. Будь-який предмет, річ, явище, процес розвиваються через взаємодію якісних і кількісних властивостей та їх зв’язків, поступове накопичення кількісних змін, порушення, за певних умов, міри і перехід до нової якості, до виникнення нового об’єкта з іншими якісними і кількісними характеристиками.

Формою таких переходів є стрибок — ще одна філософська категорія закону, яка виражає процес перетворення об’єктів. Він — стрибкоподібний. Якщо, наприклад, падати тілу горизонтальну швидкість у 1000, 2000. 7000 м/с, то воно впаде на поверхню Землі. Але за швидкості 7911 м/с воно перетвориться на супутник Землі. За швидкості 11 189 м/с тіло назавжди віддалиться від Землі.

Стрибки розрізняються за формою, масштабами, тривалістю тощо. У розвитку живої матерії розрізняються еволюційні і революційні стрибки. Еволюція (лат. розгортання) — це процес поступових кількісно-якісних змін об’єктів за збереження їх основної якості, тобто визначеності від їх виникнення до перетворення на інші об’єкти або стани. Революція (лат. поворот, переворот) — це процес кількісно-якісних змін об’єктів з перетворенням їх основної якості, перериванням поступовості в розвитку. У класифікації революцій виокремлюються промислові, науково-технічні, культурні, філософські та ін. Особливо значущі соціальні революції як способи зміни суспільних систем. У таких системах революція й еволюція є їх необхідними компонентами розвитку. Вони створюють суперечливу єдність. Революції визрівають у процесі еволюції і стають початком нової еволюції. Розвиток включає й повільну еволюцію, і перерву поступовості. Так, становлення в сучасній Україні ринкової економіки — процес революційний, однак він був би неможливим без еволюції форм власності, накопичення валютних резервів, іноземних інвестицій, суспільної свідомості нової соціальної групи людей — підприємців, менеджерів.

Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін відображає механізм процесу розвитку. Він відповідає на запитання: “Як реалізується цей процес?” Перехід у нову якість можливий тільки у разі накопичення відповідних кількісних змін. Тому ефективною, зокрема, економіка може бути тільки за умови її інтенсифікації як кількісно-якісної діалектичної єдності. Вирішальна роль у розвитку належить якісним змінам. Орієнтація в теорії та практиці лише на кількісні показники перспективи не має. Нарешті, залучення діалектичної категорії “міра” до вивчення об’єкта може бути успішним тільки за умови наукового обґрунтування змін його якісно-кількісної відповідності, що склалася.

У системі діалектики закон єдності та “боротьби” протилежностей є головним. Він відображає об’єктивне джерело будь-якого розвитку, відповідає на суттєве світоглядне питання: “Чому все у світі розвивається?” Цей закон — ядро діалектики. Тому не є випадковим, що діалектику у філософії часто визначають через різні формулювання цього закову. Згідно з Гегелем, наприклад, діалектика є вченням про те, як протилежності стають тотожними. З відкриттям цього закону став можливим дійсно науковий підхід до формування світогляду.

За законом єдності і “боротьби” протилежностей, всі речі, предмети, явища, процеси об’єктивного світу мають протилежні властивості та тенденції розвитку. Вони перебувають в єдності та “боротьбі”, взаємодій Єдність протилежностей відносна, а “боротьба” абсолютна. “Боротьба” протилежностей — джерело будь-якого розвитку.

Зміст і методологічна функція закону розкриваються через філософські категорії “суперечність”, “єдність протилежностей”, “боротьба протилежностей”, “протиріччя”. У діалектиці протилежності — це властивості і тенденції розвитку об’єктів, які одночасно зумовлюють і заперечують одна одну. Наприклад, у математиці — плюс і мінус; у пізнавальному процесі — методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції; у військовій справі — засоби нападу і засоби захисту тощо.

Діалектичні протилежності всезагальні й об’єктивні. Об’єктів без протилежностей немає. Протилежності існують незалежно від бажання і свідомості людей; їх можна лише вивчати і керуватися ними в теоретичній і практичній діяльності. (Протилежності типу “верх — низ”, “праве — ліве”, “своє — чуже” та їм подібні — суб’єктивні і тому не е діалектичними.)

Протилежності діалектично єдині, тобто не існують одна без одної. Виробництво без споживання неможливе, як і аналіз без синтезу, або тваринний світ без рослинного. Єдність протилежностей полягає також у збігу їх у певних властивостях і тенденціях розвитку, в їх взаємопроникненні одна в одну, тобто в їхній тотожності. При цьому діалектика заперечує можливість абсолютної тотожності. Тотожність завжди конкретна і завжди різниться. Так, переривчастості не буває без неперервності: переривчатість неперервна, а неперервність переривчаста; не буває життя без смерті, а смерті без життя. Чоловічий і жіночий організми також утворюють єдину людську сутність.

Вищою тотожністю протилежностей є їх перехід одна в одну: кількості в якість, споживання у виробництво, диктатури в демократію, випадковості в необхідність, диференційованих живих клітин у багатоклітинні організми тощо. Протилежності в об’єктах субординовані. Одна з них є провідною: асиміляція — щодо дисиміляції, суспільство — щодо природи, базис — щодо надбудови, суспільна свідомість — щодо індивідуальної свідомості, демократія — щодо диктатури, синтез — щодо аналізу і т. ін.

В об’єктах протилежності постійно взаємодіють у формі “боротьби”, її результатом є розвиток. Він багатоваріантний: удосконалення протилежностей і виникнення нової їх єдності на вищій основі (наприклад, зростання ступеня свободи особистості і суспільства в міру пізнання ними природної та історичної необхідності); усунення однієї протилежності і вдосконалення іншої зі створенням нової єдності протилежностей (так, пряма і представницька форма демократії приходять па зміну диктаторському політичному режимові); усунення обох протилежностей і створення нового об’єкта з його єдністю протилежностей (прикладом е перехід на пострадянському соціальному просторі від командно-адміністративної економіки до ринкової) і т. іп.

Розвиваються і самі протилежності. Вопи виникають як відмінності, потім перетворюються на істотні відмінності і протилежності, а останні — на істотні відмінності і відмінності. Завершується процес зняттям. Зняття — філософська категорія для відображення такого перетворення, в якому наявні форми або принципи усуваються, заперечуються, але утримують своє значення як підпорядковані моменти нової цілісності. Зняття в діалектиці — не знищення і руйнування, а перехід до іншої якості, пової єдності протилежностей, вищого ступеня розвитку. Прикладом зняття в біології є закон необоротності біологічної еволюції. Ч. Дарвін геніально вгадав цей закон, а в діалектиці він — конкретний вияв категорії “зняття”.

Складне і рухливе відношення між протилежностями називається у філософії суперечністю. Воно відображає взаємодію протилежних, взаємовиключних боків і тенденцій предметів і явищ, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності та взаємопроникненні як джерело саморуху і розвитку об’єктивного світу і пізнання.

Діалектичні суперечності об’єктивні і всезагальні. Вопи виражають сутність закону єдності і “боротьби” протилежностей, є центральною категорією діалектики.

Суперечності класифікуються на внутрішні й зовнішні, суттєві й несуттєві, основні й неосновні. Наприклад, суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів є основною в економіці та житті людей, оскільки визначає відносини між соціальними групами, верствами населення, всіма елементами соціальної структури суспільства; суперечність між процесами асиміляції та дисиміляції — основна в живому організмі; між гальмуванням та іррадіацією — основна в роботі головного мозку людини; між аналізом і синтезом — основна в пізнавальному процесі тощо.

Особливе місце в житті людини і суспільства мають суперечності глобального масштабу. Актуальною з них нині є альтернатива “бути чи не бути” цивілізації. Перетворення наявного буття в небуття і небуття в буття закономірне. Всі суспільні порядки в історії є минущими ступенями розвитку людства від нижчого до вищого. Однак за сучасних умов відбулося роздвоєння небуття на дві протилежності: небуття як зародок становлення нового історичного етапу в розвитку суспільства і небуття як можливість загибелі Людства. Обидві ці протилежності перебувають в єдності та “боротьбі” між собою. Відносини між ними становлять основну суперечність сучасності. її вирішення передбачає не тільки ліквідацію ядерної зброї (вона — головна причина всіх глобальних проблем), а й перетворення суспільних відносин, які сформувалися у зв’язку з виробництвом, розповсюдженням і можливим застосуванням ядерної зброї та інших видів масового знищення людей: економічних, політичних, екологічних, моральних. При цьому слід мати на увазі багатогранність кожної з глобальних проблем. Екологічна проблема, наприклад, полягає не тільки в забрудненні природного середовища продуктами життєдіяльності людей і виснаженні природних енергоресурсів, а й у людському імунодефіциті (СНІД) як наслідку викривлення моральних, релігійних та естетичних суспільних відносин, онкологічних захворюваннях, туберкульозі, наркоманії та багатьох інших людських бідах.

Отже, змістом процесу розвитку є виникнення, становлення і вирішення діалектичних суперечностей. У кожному об’єкті чи системі об’єктів вопи представлені складною ієрархією. Будь-яка суперечність мас системний характер, а будь-яка система суперечлива. Розвиток суперечностей вимагає їх вирішення, яке підіймає систему на якісно новий рівень. Суперечність — джерело, зміст і рушійна сила саморуху і саморозвитку світу, його пізнання та перетворення суб’єктом.

Наступним є закон заперечення заперечення. Він формулюється так: у процесі розвитку об’єктів кожний його ступінь, що є наслідком подвійного заперечення, є синтезом попередніх ступенів і відтворює на вищій основі характерні риси, структуру вихідного ступеня розвитку. Закон відповідає на запитання про переважну спрямованість, про загальну тенденцію процесу розвитку, яка в цілому прогресивна.

Закон заперечення заперечення відображає цілісну форму і внутрішню структуру процесу розвитку завдяки взаємозв’язку його основних фаз, єдиний механізм його сходження через вирішення суперечностей у синтезі. Ні закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, ні закон єдності та “боротьби” протилежностей не відтворюють загальної, синтетичної картини розвитку. Дія закону заперечення заперечення виявляється лише в цілісному, відносно завершеному процесі, через ланцюг взаємопов’язаних переходів, коли можна зафіксувати більш-менш завершений результат, а його застосування в пізнанні та практиці дає змогу зрозуміти процес розвитку у всій повноті та конкретній системності.

Закон характеризують такі філософські категорії: “заперечення”, “заперечення заперечення”, “спадкоємність”. Діалектичне заперечення є необхідним моментом процесу розвитку, умовою якісної зміни об’єктів. Воно об’єктивне і всезагальне. У жодній сфері реальності не може бути розвитку без заперечення попередніх форм її існування. Так, нове покоління людей заперечує попереднє, ринкова економіка — тоталітарну, капіталістична власність — індивідуальну, квантова механіка — класичну, а хвильова теорія елементарних часток — корпускулярну.

Діалектичне заперечення відображає не знищення об’єкта, а момент його переходу в нову якість, що в ній зберігаються елементи і властивості його попереднього (вихідного) якісного стану, тобто фіксує спадкоємність розвитку. Історія людства, наприклад, є послідовною зміною окремих поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, продуктивні сили, передані всіма попередніми поколіннями; або -принцип відповідності Н. Бора, згідно з яким теорії, з виникненням нових, більш загальних теорій, не усуваються як щось помилкове, а включаються в нову теорію як її межові або конкретні випадки і зберігають значення для попередньої сфери пояснення.

Перше заперечення не завершує процес розвитку. Воно доповнюється другим запереченням, або запереченням заперечення. У них різні функції. Перше заперечення означає виникнення суперечностей, друге — зняття суперечності, її вирішення. За змістом друге заперечення — нова єдність і “боротьба” протилежностей, вищий етап розвитку зі збереженням елементів і властивостей вихідного пункту і його першого заперечення, а за формою — ніби повернення до вихідного пункту, але н перетвореному вигляді. У підсумку — циклічність розвитку, послідовний ланцюг перетворень: вихідний пункт — перше заперечення — заперечення заперечення, трете, четверте заперечення тощо. Наприклад, хімічний елемент літій перетворюється па хімічний елемент фтор через шість заперечень (літій —> берилій —> бор —> вуглець -> азот —> кисень -> фтор); калій переходить у рубідій через 18 заперечень; цезій у францій — через 32 заперечення.

Отже, розвиток має спіралеподібну форму. Підтвердженням її є спіралеподібний рух капіталів за формулою Г — Т — Г, тобто на вкладені у виробництво гроші “Г” (вихідний пункт розвитку) виробляється товар “Т” (перше заперечення), реалізація якого приносить прибуток “Г” (заперечення заперечення).

Спіралеподібність — всезагальна форма процесу розвитку, однак закон заперечення заперечення може виражатися і в конкретній формі тріади, чи ніби одного витка спіралі: тезис (вихідний пункт розвитку) антитезис (перше заперечення) синтез (друге заперечення, або заперечення заперечення). Так, з посіяного в ґрунт зерна пшениці (тезис) виростає пшеничне стебло (антитезис), на якому потім формується колосок з багатьма зернами пшениці (синтез). Подібне відбувається в логіці діалектичного мислення.

Отже, внутрішньою основою закону заперечення заперечення є принцип заперечуваності; цей принцип виявляється не в загальній та абстрактній формі, а в конкретному вигляді “заперечення заперечення”, який становить специфіку закону; ця специфічність виступає як форма “повернення до старого”, причому “старе” є в синтезі разом з тим як щось нове; заперечення заперечення означає одночасно збереження елементів минулого, історичну спадкоємність у розвитку; специфічність закону виявляється і в спіралеподібності діалектичного руху. Він припускає не тільки генеральну тенденцію прогресу, а й тимчасові рухи назад, можливість зигзагів у процесі розвитку, поєднання прогресу і регресу за загальної поступальної спрямованості.

Кожний із законів діалектично специфічний. Разом з тим всі вони діалектично єдині, відображають об’єктивні всезагальні істотні зв’язки буття, свідомості всебічної діяльності людей та процеси їх пізнання. Сутність, зміст, функції закони діалектики виражають через категорії.

Діалектика – це. Визначення, закони діалектики

Кожна людина, яка починає цікавитися наукою про буття, знаходить для себе діалектику у філософії. Люди стикаються з цим поняттям, не тільки вивчаючи Платона або Геракліда, але і в звичайному житті. Якщо говорити коротко і найголовніше про діалектику філософії, то варто відзначити навіть найпростішу дискусію. Діалог, в якому людина шукає істину, і є основа діалектики.

• Основне визначення
• Трактування філософів
• Як розвивалося поняття діалектики?
• Закон єднання і боротьби
• Закон подвійного заперечення
• Закон переходу від екстенсивного до інтенсивного розвитку
• Антична діаликтика
• Стародавньо-східна діалектика
• Середньовічна віктика
• Діалектика в німецькій філософії

Основне визначення

Слово “діалектика” “бере свій початок з давньогрецької мови. У перекладі воно означає мистецтво суперечки, здатність вести міркування в діалозі. Головні закони діалектики у філософії – це використання способів аргументації своїх міркувань, застосовуючи всілякі методи формування рефлексуючого роздумів над теорією. Важливим буде досліджувати всі протиріччя, що виникають в процесі мислення і дедукції.

Сам метод діалектичного пізнання розкривається в багатьох філософських школах прогресивної Азії та Європи. Популярність діалектики і значення у філософії почалося з появою одного з головних основоположників античної культури. Визначення даного поняття можна знайти в працях Платона (“” Діалоги “). Так, філософ вважав, що діалектика – це наука про суще. Спілкування і пошук істини, розкриті в спілкуванні мислителя з відомими діячами культури, політики, торговцями, дали відповідь на багато нерозв ‘язних питань про сенс життя, справедливість, правду.

Гегель вважав, що найголовніше (коротко) в діалектиці філософії – це опір метафізичної теорії світу. У розумінні німецького філософа, світ не є незалежним або беззв ‘язним, а взаємодіє за певними законами.

Трактування філософів

Багато з тих, хто займався свого часу визначенням того, що таке діалектика у філософії, давали власну оцінку цього поняття. Найвідомішими були:

• Геракліт. Визначення діалектики у філософії – це формування самого буття. Воно буде мінливим вічність.
• Сократ говорив про значення діалектики у філософії як про мистецтво ведення діалогу. Метою вивчення для нього було осягнення реальності, шляхом навадження співрозмовника на певні питання. Сократ був одним з найбільш критикованих філософів свого часу.
• Платоне. Учень Сократа говорив, що діалектика – це спосіб поділу або об ‘єднання визначень. Мета цієї дії полягає в досягненні надчутливого, чудового розуміння предметної сторони життя.
• Арістотель. Не називав діалектику мистецтвом. Вважав її наукою, що об ‘єднує реальні дослідження науки.
• Джордано Бруно значно відійшов від класичного, загального сприйняття діалектики у філософії. Це сприяло формуванню абсолютно нового поняття. Італієць наповнив його більш реалістичним і живим змістом. Так, згідно з Бруно, у філософії діалектика – наука схрещування протилежних речей.
• Кант. В одному зі своїх головних творів, “Критиці чистого розуму” “, він говорив про діалектику, як про інструмент знищення ілюзорного сприйняття світу. На його думку, людина заплутується в протиріччях і тільки раціональне зерно діалектики здатне вирішити загадки людства.
• Гегель говорив про пізнання суперечливих результатів, які є двигуном прогресу людської думки.

Як розвивалося поняття діалектики?

Поняття про те, що таке діалектика, почало зароджуватися близько 3 тисяч років тому. Одні з перших філософів Стародавньої Греції, Індії та Китаю мали малий рівень пізнань і світорозуміння. Вони займалися опосередкованою діалектикою і не мали вагомого значення в культурі цих країн.

Першим етапом розвитку діалектики вважається період античності. Філософські школи країн сходу спиралися на ті ж принципи, що і Давньогрецька: використання діалогічного методу дослідження істини через порівняння двох протилежностей (добро – зло, правда – брехня тощо). Якщо говорити про те, що таке визначення діалектики у філософії коротко, то це усвідомлення буття, представлене чуттєвим досягненням гармонії.

Закон єднання і боротьби

Найголовнішим поняттям, пов ‘язаним з розумінням діалектики, є розуміння законів, за якими вона працює. Їхня суть полягає у визначенні всього процесу людського розвитку. Головний закон діалектики – це закономірність єдності і протиріччя. Він говорить про те, що кожен предмет природної реальності, незалежно від наявності фізичного втілення, бореться всередині себе. Причиною цього є суперечність, яка лягла в основу світобудови і Всесвіту, боротьба і мир у кожній речі. Як відповісти коротко, що таке діалектика у філософії та закон єднання і боротьби? Вони є двома принципами – протиріччями і протилежностями.

Аспект протиріччя полягає у формуванні стадії відмінностей, причин і прийме, які виключають самі себе і один одного. Суть же протиріччя закладена в протидії полярних сторін, які можуть не тільки виключати один одного, але і спільно з цим підтверджувати істинність кожної з них.

Це поняття вимагає визначення аспектів речей і їх зв ‘язок із законами самої логіки. При усвідомленні цього факту варто відмовитися від протиріч, тотожних тверджень і синергії цих понять з усвідомленням самого терміну “” пізнання “”.

Логічна протиприродність цього закону веде до протилежних істини результатів. Це може послужити сповіщенням, яке повідомляє про присутність помилок, але не може безпосередньо вказати на них. Використання діалектичного закону протиріччя дозволяє визначити місце неточності до рівня ланки. Наступним кроком в отриманні нового пізнання стане трактування передбачуваної істини і розуміння виду проблеми. У цьому випадку кожне протиріччя буде стерто причинно-наслідковими зв ‘язками.

Закон подвійного заперечення

Характеристика цього аспекту полягає у факті розвитку людини. Будь-яка система, яка прагне до розвитку, проходить кілька сходинок. Вони ведуть до самого останнього етапу, обумовленого копіюванням деяких основних рис, закладених на початку розвитку. Але як тоді з ‘являється заперечення самого заперечення?

Природа протиріч рухає розвиток людства, що обумовлено домінуванням однієї з двох крайнощів протягом окремих часових відрізків. Формування переваг пов ‘язане з накопиченням якісних і кількісних змін обох сторін. Це і є перше з двох заперечень.

Суть другого заперечення виходить з першого. Це означає, що нове заперечення пояснює процес отримання більш досконалого знання (як у першій крайності, так і в другій). Еволюція природи речей робить коло і повертається до початкового і вдосконаленого розуміння. Кожен етап розвитку укладено в балансуванні між двома крайнощами, які, в свою чергу, позначають благодійник (скупість – щедрість – марнотратство тощо). Друге заперечення вже було присутнє на період появи першого, але було в більш імпліцитній і непомітній формі. Таким чином, відкриття другого заперечення не створює нічого принципово нового, а тільки розкриває повну картину дійсності.

Цей закон застосовний у багатьох сферах буття, головною характеристикою яких є циклічність і статичність. Предметна сфера застосування заперечення досить широка, але факт того, що у речей не буває тільки дві сторони, значно звужує область допустимих застосувань. Виявити заперечення предмета і його суперечливість досить складно на початковій стадії розуміння. Логічна складова часто тоне в історичній, а заперечення може бути явним через взаємодію із зовнішніми структурами, що робить його суб ‘єктивним і помітним лише зовні.

Закон переходу від екстенсивного до інтенсивного розвитку

Предметний діапазон еволюції будь-якого предмета реального світу завжди розвивається за певним сценарієм. Закон переходу від кількісної зміни до якісної, якнайкраще можна уявити наочно. Він говорить про те, що кожен предмет у процесі свого розвитку накопичує будь-які зміни, пов ‘язані з кількістю. Відповідно, чим більше продуктів діяльності є, тим більше в них буде якісних змін. Якщо говорити простими словами, то цей закон можна порівняти з процесом еволюції тваринного світу – чим більша популяція і її різноманітність, тим краще і якісніше відбувається процес еволюції.

Антична діаликтика

Головними першовідкривачами діалогів, як способу визначення основних понять життя, були античні греки. Ранні греки розповідали про світовий вічний рух і вже тоді представляли всесвіт, як послідовний і завершений продукт, ідеальне творіння фізики. Згідно з цією доктриною, діалектика – це той спосіб осягнення світу, який здатний пояснити як найпростіші речі, так і рух Всесвіту.

Геракліт говорив про вічний рух хаотичного життя до ідеалу, якого вона ніколи не спіткає, так як дві протилежності – порядок і хаос, ніколи не зможуть взаємодіяти разом. Засновником законів діалектики у філософії традиційно вважається Зенон Елейський. Саме він першим порушив питання про суперечливість понять переміщення і безліч. Геракліт розвинув цю ідею і заклав у неї поняття моралі і скептичного погляду на речі.

Один з найвідоміших прихильників діалектики, Арістотель, був тим, хто розділив поняття “” діалектика “” і “аналітика” “. Діалектика ні в якому разі не претендує на об ‘єктивність, але аналітика, в свою чергу, оперує безпосередніми фактами і розрахунками. Виходячи з цього можна сказати, що перше – філософське поняття, а друге – наукове. Також великий мислитель розділив пізнання на 4 складові: цільову, рушійну, матеріальну та формальну сторони.

Платон у цьому питанні став прихильником школи елейців, ототожнюючи справжнє буття зі статичністю і монументальною постійністю єства. Також вагома відмінність його діалектики у філософії – це виділення більш вищого роду людського єства. Такі істоти здатні мислити інакше, усвідомлюючи себе в суперечностях. Бути і не бути, бути рівним собі і не рівним, переводячи єство в зовсім інше русло. Платон повністю відійшов від канонів, уклавши визначення діалектики філософії в більш широке поле протиріч – єдність і безліч, вічність і миттєвість, спокій і пересування. Саме протиріччя стало для нього тим стимулом, який штовхає людство до пошуку істини і свого місця в світі. Платон розвинув свою ідею до формування п ‘яти основних принципів діалектики: буття, тотожність, спокій, рух і мінливість.

У своїх творах античні філософи розглядали питання поняття пологів усього сущого. Вони піддавали аналізу такі поняття, як, буття, спокій, пересування. Платон, наприклад, говорив, що рух і спокій не можуть бути пов ‘язані. Єдиним каменем спотикання перед цим твердженням був факт “існування” “цих двох понять. Їх об ‘єднувало третє – “буття” “. На підставі цих діалектичних досліджень, було утворено поняття про три пологи.

Вони були представництвами самих себе і суперечностями один одного. Таке трактування провокувало появу допущення, згідно з яким “” буття “” і “інше” “, так само пов ‘язане, як і” “спокій” “і” “рух” “. Співставлення цих понять робить їх “тотожними” “, що суперечить саме собі за своєю суттю.

Саме ці роздуми сприяли появі п ‘яти незалежних пологів всього сущого – спокою, руху, буття, тотожності та іншого.

Стародавньо-східна діалектика

Найголовнішим двигуном поняття і визначення діалектики у філософії були китайські філософи. Вони також підтримували ідею про неподільність і сталість Всесвіту, доповнюючи її власними поняттями “” інь-янь “”. У цих двох основах закладалася ідея про протиставлення і протиріччя природи речей. Якщо порівнювати з грецькою філософією, то можна знайти паралель: “” інь “” – “” спокій “”, а “” янь “” – рух. Усі основи східної міфології об “єднували філософію з релігійними доктринами. Світла сторона, яка називається “” Янь “”, пов ‘язується з активною чоловічою силою, позитивними емоціями і добром. Темна “” Інь “” – з жіночим початком, смертю і бідами. Ці суперечливі складові поєднуються в одне ціле, формуючи чорно-біле буття, яке можна порівняти з грецькою єдністю руху, статичності та існування.

Визначення діалектики у філософії сходу – це розуміння кожного поняття як єднання п ‘яти елементів:

• Природні елементи. Вода, вогонь, земля, дерево і метал.
• Природні природні стани. Сухість, волога, тепло, холод і вітер.
• Здібності людини. Слух, зір, мислення, мова і міміка.
• Людські стани. Споглядання, страх, ненависть, радість і турбота.

Середньовічна віктика

Період “” Темних часів “” історії людства ні в якому разі не існував в культурному або філософському вакуумі. За часів Середніх століть так само використовувався античний метод осягнення правди.

Діалектику називали однією зі складових семи вільних мистецтв і трактували її в більш широкому сенсі, ніж це робили в Стародавній Греції. Для вчених і філософів це було наукою ведення суперечок. У структуру діалектичного діалогу входили питання і відповіді, які часто були категоричними і претендували на максимальну об ‘єктивність. У промовах і рукописах Середньовіччя часто використовувалися релігійні доводи і судження, засновані на повному визнанні влади Господа над душею і розумом людини. Кожен предмет такої “об ‘єктивної” “реальності був розділений між пологами і видами.

Всі відомі теорії триєдинства світу також використовувалися в діалектичних роздумах Середніх століть. Це була християнська догма про Бога-Батька, Бога-Сина і Бога-Духа. Рівень розвитку діалектики не став нижчим, а просто пішов іншим шляхом. Темні віки не можна пов ‘язувати з деградацією філософської думки, а лише з тимчасовим занепадом числа підтримуючих її людей. Діалектика все ще мала у своїй структурі ті ж закони, які застосовувалися тисячу років тому. Закон подвійного заперечення, єднання і боротьби, якісного і кількісного розвитку – всі вони застосовувалися в Середньовіччі.

Головною метою, пов ‘язаною з використанням діалектики Середніх століть, є спроба возз’ єднання двох крайнощів. Світське життя мало бути пов “язане з божественним, світським з сакральним, бідністю з багатством, силою зі слабкістю тощо.

Найголовнішою помилкою, пов ‘язаною з розвитком діалектики тих часів, вважається її взаємодія з релігією і теологією. Вчення про єдиного бога ніяким чином не могло поєднуватися з теорією про найбільш об ‘єктивне пізнання, виведене шляхом довгих роздумів і діалогів як з людиною, так і з природою. На підставі цього Арістотель вивів власну теорію світорозуміння, зав ‘язану на аспекті світового абсолюту, який, у свою чергу, не залежав від менш монументальних частинок нашого світу. Неоплатоніки вивели свою теорію, яка була лише переосмисленням (або перейменуванням) вже існуючого закону “” переходу від кількісного до якісного розвитку “”. У роботах Кузанського питання про те, що таке визначення діалектики у філософії, розкривається в ототожненні справжнього і помилкового, знання і невігластва, мінімуму і максимуму. Воно полягає в смисловому об ‘єднанні всіх якісних протиріч.

Діалектика в німецькій філософії

Перлиною світової філософії традиційно називають роботи німецьких філософів епохи класицизму. Ідеалістичні поняття значення діалектики у філософії (коротко) пов ‘язані не тільки з пізнанням істинності суджень, але і з діяльністю і причинно-наслідковими факторами. Згідно з кантівською діалектичною теорією, головна проблема буття полягає в критиці чистого розуму, дійсності та філософського пізнання давнини. Це був принципово новий підхід до обговорення діалектики, який був розкритий в роботах Фіхте, Шелінга, Гегеля і багатьох інших відомих мислителів епохи класицизму. Вони роздумували над природою людського розвитку не як релігійного знання, а як єднання розуму і душі.