Норми матеріального та процесуального права: до питання співвідношення

Джерелами галузей процесуального права є також норми та принципи міжнародного права. Серед міжнародно-правових актів необхідно відзначити Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права.

Основоположні принципи процесуального права закріплено в Конституції України. Умовно їх можна розділити на загальноправові та процесуальні. Наприклад, принцип невідчужуваності прав і свобод особистості має загальний характер і є фундаментальною основою для всіх галузей права. Процесуальні принципи постають з основних прав і свобод людини та громадянина, вони обумовлені особливостями організації та діяльності органів держави. Так, наприклад, принцип верховенства прав людини становить основу конституційного ладу. Він наказує всім органам держави будувати свою діяльністю в суворій відповідності до цих положень.

Принцип змагальності й рівноправності сторін у свою чергу відноситься до організації діяльності суду. Сторони в судовому процесі (прокурор, захисник, позивач і відповідач) мають рівні права й відстоюють свої законні інтереси, представляючи докази. Суд виступає в цьому змаганні незалежним органом, арбітром.

Основним і безпосереднім джерелом процесуального права є кодифіковані нормативні правові акти – кодекси: Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України. Вони визначають порядок і процедуру провадження компетентних органів, коло учасників юридичного процесу, їх права й обов’язки, порядок відносин між ними, процедуру прийняття рішень тощо.

Норми процесуального права мають подвійну обумовленість:

– матеріальними умовами життя суспільства;

– особливостями норм тієї галузі матеріального права, з якою вони тісно пов’язані й потреби якої задовольняють [3].

Усі розпорядження процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої, правозастосовної, правоохоронної, установчої й контрольно-наглядової діяльності держави.

Багато розпоряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави та здійснення ними своєї компетенції.

Зважаючи на те, що процесуальні норми є різновидом правових норм, їм притаманні всі їхні ознаки як класичних моделей правил поведінки суб’єктів у типових життєвих ситуаціях.

Таким чином, процесуальні норми дають можливість забезпечувати більшу визначеність правового регулювання шляхом закріплення чітко встановлених процедур, через які суб’єкти права отримують можливість ознайомитися з вимогами, які до них висуває чинне законодавство, реалізувати норми права, звернутися за захистом порушеного права, гарантованого матеріальним правом.

Процесуальні норми часто з’являються в структурі матеріальної галузі права й, утворюючи своєрідну правову сукупність, складають певний розділ відповідної галузі права. У подальшому вони можуть відокремитися й стати самостійною галуззю, проте при цьому не завжди досягається вищий рівень правового розвитку.

Варто підкреслити, що ефективність процесуальної норми залежить насамперед від її власного змісту та внутрішньої структури. У теорії права основними серед того, що об’єднує процесуальні й матеріальні норми, називають притаманні останнім структурні елементи, тобто поділ норми на гіпотезу, диспозицію й санкцію. Пояснення цьому О.Ф. Шебанов, наприклад, знаходить у єдності сутності та змісту права, вважаючи, що саме із зазначеної причини норми схожі за своїми складовими елементами [7, с. 228].

Отже, головним призначенням процесуального права є встановлення порядку реалізації матеріальних норм права. При цьому йдеться як про норми, якими передбачено нормотворчі, правозастосовні й інші владні повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування, так і про норми, що передбачають процедуру реалізації норм матеріального права поза участю владних суб’єктів (наприклад, порядок укладення господарського договору).

За етапами правового регулювання процесуальні норми можна класифікувати таким чином:

– процесуальні норми, що встановлюють процес правозакріплення;

– процесуальні норми, якими регламентовано правозастосовні дії, зокрема юрисдикційні;

– норми, що визначають процедуру безпосередньої правореалізації.

Вважаємо, що саме ця класифікація має лягти в основу виділення видів процесу в механізмі правового регулювання, зокрема нормотворчого, правозастосовного (окремим різновидом якого є юрисдикційний, тобто судовий, процес) і правореалізаційного [9, с. 23].

У цілому процесуальні норми дозволяють забезпечити більшу визначеність правового регулювання шляхом закріплення певних чітко встановлених процедур, через які суб’єкти права отримують можливість ознайомитися з тим, які вимоги до них висуває чинне право, реалізувати норми права, звернутися за захистом порушеного права, гарантованого матеріальним правом.

Значення процесуально-правових норм як у правотворчості, так і в правозастосуванні полягає в удосконаленні діяльності різних органів та організацій у сфері управління суспільством. Процесуальне врегулювання цієї діяльності забезпечує дотримання непорушних основ законності, підвищує відповідальність у здійсненні державного управління, зміцнює державну та суспільну дисципліну й водночас є способом прищеплення посадовим особам навичок висококваліфікованої й ефективної організаторської роботи.

1. Бисага Ю.М. Конституційно-процесуальне право України : [підручник] / Ю.М. Бисага, В.В. Го- монай, В.І. Чечерський. – Ужгород : Ліра, 2011. – 360 с.

2. Дудник А.Н. Международно-процессуальные нормы, регулирующие сотрудничество государств в борьбе с преступностью в системе международного права / А.Н. Дудник // Форум права. – 2008. – № 3. – С. 152-157. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index. htm_2008_3_26.pdf.

3. Киричук А.С. Взаємозв’язок матеріального права та процесуальних норм матеріального права / А.С. Киричук, А.С. Сергійчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rusnauka. com/13_EISN_2012/Pravo/2_109556.doc.htm.

4. Котуха О.С. Матеріальні та процесуальні презумпції: порівняльний аспект / О.С. Котуха [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/17_SSN_2007/Istoria/22446.doc.htm.

5. Левицька Н.О. Матеріальні та процесуальні нормативно-правові інститути / Н.О. Левицька // Митна справа. – 2013. – № 2. – Ч. 2. – Кн. 2. – С. 28-34.

6. Ніколенко Л.М. Матеріальні та процесуальні норми і правовідносини: їх взаємозв’язок у господарському судочинстві / Л.М. Ніколенко // Наше право. – 2013. – № 10. – С. 148-154.

7. Сидоренко О.О. Особливості структури процесуально-правової норми / О.О. Сидоренко // Теорія і практика правознавства : електр. наук. фахове вид. / НУ «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – Х. : Б. в., 2011. – № 1. – С. 228-235.

8. Сидоренко О.О. Роль і місце процесуальних норм у системі права / О.О. Сидоренко // Проблеми законності : зб. наук. праць / відп. ред. В.Я. Тацій ; НУ «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2012. – Вип. 118. – С. 249-254.

9. Сидоренко О.О. Матеріальне і процесуальне право: питання функціонального співвідношення / О.О. Сидоренко, О.О. Уварова // Юрист України. – 2012. – № 4(21). – С. 19-24.

10. Уварова О.О. Норми матеріального і процесуального права: функціональне співвідношення / О.О. Уварова // Юридична осінь 2012 року : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих учених та здобувачів (м. Харків, 13 листопада 2012 р.) / за заг. ред. А.П. Гетьмана. – Х. : НУ «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 2012. – С. 3-5.

Галузі сфери матеріального та нематеріального виробництва. Продукція виробничо-технічного призначення та вироби народного споживання

Ст. 261 ГК України передбачає, що до сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності. Усі інші види діяльності у своїй сукупності становлять сферу нематеріального виробництва (невиробничу

Традиційно галузі народного господарства поділяються на дві великі сфери – сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу. Саме так вони були поділені у чинній раніше класифікації. Вказана стаття, відтворюючи вказаний загальний поділ, присвячена, головним чином, конкретизації визначення галузей сфери матеріального виробництва.

Матеріальне виробництво пов’язується з видами економічної діяльності зі створення, відновлення або знаходження матеріальних благ, а також з діяльністю, пов’язаною з продовженням виробництва у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності, які продовжують процес створення продукції в ході її реалізації.

До галузей сфери матеріального виробництва за Загальним класифікатором галузей народного господарства було віднесено: промисловість; сільське господарство; лісове господарство; рибне господарство; транспорт і зв’язок; будівництво; торгівлю і громадське харчування; матеріально-технічне постачання і збут; заготівлю; інформаційно-обчислювальне обслуговування; операції з нерухомим майном; загальну комерційну діяльність із забезпечення функціонування ринку; геологію і розвідку надр, геодезичну і гідрометеорологічну служби; виробничі види побутового обслуговування населення; інші види діяльності сфери матеріального виробництва.

Усі не названі в ч. 1 вказаної статті сукупності виробничих одиниць, які беруть участь у здійсненні інших видів діяльності, становлять галузі невиробничої сфери. До них, зокрема, належать невиробничі види побутового обслуговування населення, житлово-комунальне господарство, охорона здоров’я, фізична культура і соціальне забезпечення, освіта, культура та мистецтво, наука і наукове обслуговування, фінанси, кредит, страхування і пенсійне забезпечення, управління тощо.

Разом з тим слід зазначити, що види економічної діяльності у КВЕД розподілено за такими галузями сфери матеріального виробництва і невиробничої сфери: сільське господарство, мисливство та лісове господарство; рибне господарство; добувна промисловість; обробна промисловість; виробництво електроенергії, газу та води; будівництво; оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту; готелі і ресторани; транспорт; фінансова діяльність; операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; державне управління; освіта; охорона здоров’я та соціальна допомога; колективні, громадські та особисті послуги; послуги домашньої прислуги; екстериторіальна діяльність. У зв’язку з цим у КВЕД вміщено додатково таблиці відповідності кодів двох класифікаторів – ЗКГНГ та КВЕД.

Водночас склад галузей економіки, на який орієнтується Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України (ЄДРПОУ), відповідає класифікації ЗКГНГ, що втратив чинність. У зв’язку з цим це питання також має бути врегульовано згідно з ч. 3 ст. 260 ГК. Врахування особливостей галузей сфери матеріального виробництва є, відповідно до ч. 1 ст. 258 ГК, однією із загальних умов, що визначають особливості правового регулювання господарських відносин.

Однією із загальних умов, що згідно із статтею 258 ГК визначають особливості регулювання господарських відносин, є економічна форма результату господарської діяльності. Результатом економічної діяльності у галузях матеріального виробництва може бути продукт, призначений для використання як засіб виробництва у сфері виробництва або для використання у сфері особистого (невиробничого) споживання. Ч. 1 вказаної статті встановлено, що продукти першого роду називаються продукцією виробничо-технічного призначення (продукція ВТП), а другого – виробами народного споживання (ВНС). Ч. 2 вказаної статті передбачає випадки, коли за своїми властивостями продукт виробництва може бути використаний і як засіб виробництва, і як продукт особистого споживання (наприклад, цукор використовується як сировина та як продукт харчування). У таких випадках економічна форма продукту (продукція ВТП чи ВНС) визначається залежно від того цільового призначення, для якого вироблено цей продукт (спрямування у сферу виробництва для використання його як засобу виробництва чи у сферу невиробничих потреб). Згідно з ч. 3 цієї статті регулювання обігу продукції ВТП та ВНС у сфері господарювання здійснюється ГК та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Це означає, що ГК є основним законом, який встановлює порядок обігу такої продукції у сфері господарювання, і всі інші нормативно-правові акти повинні в цій частині відповідати йому. Вказаними вище особливостями економічної форми продукту зумовлюють відмінності у правовому регулюванні обігу продукції ВТП і ВНС. Зокрема ч. 2 ст. 264 ГК встановлює, що законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції ВТП або ВНС, а також особливий порядок здійснення поставки продукції для державних потреб.

Обіг майна, що опосередковує невиробниче споживання, регулюється Цивільним кодексом України. Разом з тим відповідні положення ЦК можуть застосовуватися для регулювання відносин, пов’язаних з обігом продукції у сфері господарювання, однак за умови, що ці відносини не врегульовано ГК або іншими спеціальними актами господарського законодавства. Майнові відносини, пов’язані з обігом матеріальних цінностей, що вибули із сфери матеріального виробництва, регулюються цивільним законодавством. Особливості економічної форми продукту зумовлюють відповідну специфіку економічної діяльності, пов’язаної з реалізацією продукції ВТП та ВНС. Виходячи з цього, ч. 4 вказаної статті встановлює, що Господарським кодексом та іншими нормативно-правовими актами можуть передбачатися особливості правового регулювання вказаної діяльності. При цьому інші нормативно-правові акти не можуть суперечити Господарському кодексу.