Анна Ґавальда. «35 кіло надії»
Усі книги Анни Ґавальди – щемливі історії про зусилля над собою заради тих, кого любиш, про формування характерів, про необхідність підтримки у випробуваннях та повагу до найголовнішого в людині – до її душі й серця. Дізнайтеся з матеріалу підручника, про що мріяла письменниця, про що мріє герой її повісті «35 кіло надії» і що може зробити людину щасливою.
• Наскільки почуття надії важливе в людському житті?
• Герой повісті каже, що в ньому 35 кіло надії. Чи лише про вагу тут ідеться?
• Чи можливе для вас «неможливе»? Про що ви мрієте і скільки «заважить» ваша мрія і ваша надія?
Анна Ґавальда
Анна Ґавальда народилась 1970 року в невеликому французькому місті Булонь-Біянкур. У дитинстві вона була страшенною фантазеркою, і це допомагало їй добре вчитися в коледжі. Вона обожнювала писати твори, і майже всі її роботи вчителі зачитували класу як зразок. Анна хотіла закінчити ще й ліцей, щоб отримати шанс вступити до університету. Коли дівчинці виповнилося чотирнадцять, її батьки розлучилися. Тож їй разом із сестричкою і двома братами довелось кілька років пожити під опікою своєї тітоньки, яка й сама в дружній родині виховувала 13 власних дітей. Звісно, батьки оплачували всі витрати тітоньки на дітей, поки вони вчилися в школі, але щоб навчатися в університеті, Анні довелось працювати після занять офіціанткою, касиркою. Спілкування з різними людьми, почуті історії, отриманий у цей час досвід та враження знадобляться майбутній письменниці пізніше як матеріал для книг.
Анна Ґавальда. 2010
Мені взагалі нічого не хотілося, окрім неможливого.
Анна Ґавальда
Анна Ґавальда живе скромно і не любить популярності, вважає, що це шкодить і родині, і творчості. Вона оселилась у тихому містечку Мелен у годині їзди від Парижа. Щодня вона виділяє три години, щоб писати для міжнародного журналу «Ellе». Більшість часу витрачає на головне – спілкування із сином і донькою.
Книга «35 кіло надії» – поки що єдиний твір авторки, адресований одночасно і дорослим, і дітям. Анна Ґавальда розповіла, що до створення повісті «35 кіло надії» підштовхнула історія, яка трапилася з нею в роки вчителювання. Один з її учнів не міг впоратися із завданнями, і вона спочатку тиснула на нього, вважала нездарою, який зовсім не має терпіння щось робити. А потім він приніс на урок власноруч змайстровану модель знаменитого корабля «Титанік». Це вразило Анну, бо для виготовлення моделі потрібно було більше терпіння, старанності й копіткої праці, ніж для письмової вправи з мови. Похваливши хлопчину, вчителька поставила йому високу оцінку. Потім вона влаштувала в школі виставку його робіт. І найгірший учень отримав визнання. Він навіть став краще вчитися.
Обкладинка книги. Художник Фредерик Ребена
Книгу «35 кіло надії» письменниця написала на честь того хлопчика й усіх тих дітей, які з певних причин не можуть бути успішними в навчанні, хоча водночас є прекрасними і добрими людьми. Анна Ґавальда хоче, щоб її книга додавала кожній дитині віри в себе і сили досягти задуманого.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Яким був шлях Анни Ґавальди до письменства? Які риси характеру допомагали Анні долати перешкоди в житті?
2. Чому письменниця не хоче привертати до себе уваги і бути зірковою особистістю?
3. Чи зацікавила вас повість «35 кіло надії»? Чим саме? Кому зі своїх друзів або знайомих ви б радили її прочитати? Чому?
35 КІЛО НАДІЇ
Моєму дідусеві і Марі Тондельє
Я ненавиджу школу.
Я ненавиджу її понад усе.
Бо це найгірше місце на світі.
Вона перетворила моє життя на пекло.
До трьох років, скажу впевнено, я жив щасливо.
• Прочитайте перші 5 рядків. Що дає графічна будова початку твору сходинками для розуміння зображеної ситуації?
• Які почуття вони у вас викликають? Спрогнозуйте наступні події твору.
Я не дуже це пам’ятаю, але, як мені згадується, все було добре. Я грався, по десять разів переглядав мультик про маленьке буре ведмежа, малював і вигадував безліч пригод для свого улюбленця – плюшевого щеняти Гродуду. Мама розповідала, що я сидів у своїй кімнаті годинами і безупинно розмовляв, нібито сам із собою. Із цього я і виснував: напевно, я був щасливим.
Тоді, дитиною, я всіх любив і вважав, що мене теж усі люблять. А потім, як мені виповнилося три роки і п’ять місяців, раптом – бац! – школа!*
* Шкільна освіта у Франції має кілька рівнів. Перший – «материнська школа» – для дітей 2-6 років. У 4 роки дітей учать спілкуватися, малювати, ліпити тощо. Дітей 5-6 років готують до читання, лічби, письма. Другий – молодша школа, де навчають дітей з 6 до 10 років. Третій – коледж (наша середня школа), де навчаються 4 роки, від 6-го до 3-го класу (назви класів у Франції йдуть у зворотному порядку). По закінченні його школярі складають державний випускний іспит та отримують атестат. Завершує середню освіту ліцей: тут протягом 3 років навчаються кращі учні і готуються до вступу в університет.
Першого дня вранці я нібито й тішився із цього. Батьки товкли мені все літо: «Тобі пощастило, любий, ти підеш до школи! Поглянь на цей новенький наплічник. Ти підеш до дуже прекрасної школи». Ну, і все таке. Вони казали, я зовсім не плакав. (Я дуже допитливий: мабуть, у мене було бажання побачити, які там іграшки і чи є «Лего». ) Словом, перед обідом я повернувся цілком задоволений, поїв і побіг до себе розповісти Гродуду, що ж цікавого бачив у школі.
Якби тоді я знав, то як слід смакував би останніми хвилинами щастя, бо відразу після цього життя моє пішло шкереберть.
– Ходімо, – сказала мама.
– Як куди. До школи!
– Я більше туди не піду.
– З мене досить. Бачив я цю школу, мені там нецікаво. У мене багато справ і вдома. Я обіцяв Гродуду зробити йому таку машинку, щоб шукати кісточки, бо їх він багато зарив під моїм ліжком, а знайти не може. Тож ніколи мені в школу ходити.
Мама присіла переді мною навпочіпки. А я захитав головою. Вона почала мене умовляти, і я заплакав. Вона підняла мене на руки, і я зарепетував. Тоді вона ляснула мене по обличчю.
Вперше в моєму житті.
Ось тобі і школа.
Це був початок кошмару.
• Чим важливий цей епізод для розуміння нелюбові героя до школи? Чи свідчить це, що він має сформовані уявлення про добро і зло, почуття власної гідності?
Я мільйон разів чув, як батьки розповідали цю історію. Своїм друзям, вихователям, учителям, психологам, логопедам і консультанту з профорієнтації 1 . І щоразу, як я це чую, я згадую, що той детектор кісточок для Гродуду я так і не сконструював.
1 Консультант з профорієнтації – працівник, що досліджує особливості, здібності, інтереси людини, допомагає їй самовизначитися, обрати справу життя і мотивує рухатися вперед.
А зараз мені тринадцять років, і я учень шостого класу. Так, і сам знаю, щось тут не те. Не рахуйте на пальцях, я зараз поясню. Двічі мене залишали на другий рік: в початковій школі – у другому класі, і ось тепер – у шостому.
Через цю школу вдома вічні сварки. Уявіть собі: мама заливається сльозами, а батько ганить мене на весь голос, або навпаки – мама криком кричить, а батько гнівається мовчки. Мені важко, як вони такі, та що я вдію? Ну що їм скажеш? Нічого. Я не можу нічого їм сказати, бо як відкрию рота, стане ще гірше. А вони мені товчуть одне і те ж, мов ті папуги: «Учись!», «Учись!», «Учись!», «Учись!», «Учись!».
Та розумію я, розумію. Не такий вже я нетямущий. Я б і радий добре вчитися, та не вдається. Прикро, але шкільна наука для мене як китайська грамота. Все, що там кажуть, я в одне вухо впускаю, а в друге випускаю.
Водили мене до мільйона лікарів, перевірили очі, вуха, навіть мозок. Часу стільки змарнували, а висновок ось такий: у мене порушена концентрація уваги. Очманіти можна! Я й сам знаю, що зі мною, може б, про це і мене якось спитали. У мене все нормально. Жодних проблем! Просто мені в школі нецікаво. Зрозумійте ж: не – ці – ка – во. Ото й усе.
Добре мені було в школі тільки один рік – у старшій підготовчій групі, з вихователькою Марі. Я її ніколи не забуду.
Я думаю, що Марі стала працювати в школі, щоб займатися улюбленими справами, тобто поратися з рукоділлям і майструвати всілякі речі. Я її одразу полюбив. З першого ж дня. Вона носила одяг, який сама шила, светри, які сама в’язала, і прикраси, які сама створювала. Не було й дня, коли б ми не приносили що-небудь додому: їжачка з пап’є-маше, кошеня з пляшечки для молока, мишку з горіхової шкаралупки, вітрячки, малюнки, аплікації. Оце була вихователька – ми у неї залюбки працювали не тільки перед Днем матері. Вона казала, що не марно пройшов той день, коли своїми руками щось зробив.
Нині я підозрюю, що цей рік щастя і є початком усіх моїх нещасть, адже тоді я зрозумів одну дуже просту річ: найцікавіша річ на світі – це мої руки, і те, що вони здатні змайструвати.
Іще скажу про Марі: я добре знаю, чим їй зобов’язаний. Майже належною успішністю – ось чим.
Марі зрозуміла, що хлопчик може заплакати, коли на нього тиснути, що він майже нічого не запам’ятовує, що соромиться інших людей. І він із вдячності зробив їй подарунок в останній день навчання – неймовірну підставку під олівці. Марі була зворушена і теж мала для хлопчика подарунок – грубеньку книгу, щоб він навчився читати.
Удома я попросив маму прочитати мені назву книги. Вона поклала цю товсту книгу собі на коліна і сказала:
– «1000 справ для умілих рученят». О-ля-ля, це скільки ж усякого мотлоху надалі!
Пані Даре я незлюбив. Не міг терпіти її голос, її манеру кривлятися, її бажання виділяти любимчиків. І все-таки навчився читати, бо дуже хотів змайструвати бегемота із коробочки для яєць зі сторінки 124.
У моїй характеристиці успішності Марі написала: «У цього хлопчика голова, як решето, золоті руки і величезне серце (ось так!). Якщо постаратися, з нього будуть люди».
Вперше і востаннє за все моє життя працівник освіти сказав про мене добре слово.
Як би там не було, а я знаю багато людей, яким не подобається вчитися. Ось ви, коли я спитаю: «Любите школу?» – як відповісте? Покрутите головою: звісно ж, ні. Хіба що суперпідлизи скажуть «так» або «ботани», які й справді вподобали ходити щодня, щоб перевіряти свої здібності. Але мова не про них. Хто насправді школу любить? Та ніхто. А хто дійсно її ненавидить? Мало хто. Мало, але вони такі, як я: їх називають «ледацюгами», «телепнями», а у них від школи постійно ниє в животі.
Я прокидаюсь за годину до будильника, а то й раніше. І весь цей час лежу, і відчуваю біль у животі, як він наростає, наростає. Тоді, коли вже треба вставати, мене нудить так, ніби я на палубі корабля у відкритому морі. Сніданок – то мука. Насправді я взагалі не можу їсти, але мама завжди стоїть над душею, і доводиться запихати в себе тости. В автобусі біль у животі перетворюється на тверду грудку. Коли я зустрічаю друзів і ми говоримо, наприклад, про «Зельду» 1 , тоді трохи відпускає, і грудка зменшується, але коли я один – вона душить мене. Та найгірше, коли я приходжу на шкільне подвір’я – запах школи робить мене дуже хворим.
1 «Легенда про Зельду» – серія популярних відеоігр компанії Nintendo, яка поєднує рольову гру, квест і головоломки, тож гравець має весь час обмірковувати усі свої наступні кроки.
Близько четвертої години клубок болю починає танути і повністю зникає, коли опиняюсь у своїй кімнаті. Неприємні відчуття в животі повертаються, коли батьки приходять додому і починають розпитувати, як минув день, ритися в моєму портфелі, щоб перевірити мій щоденник, але вже не так сильно, бо я вже звик до їхніх скандалів.
• Зверніть увагу на художню деталь – згадку про популярну відеогру. Як вона несподівано характеризує Ґрегуара?
• Як ви вважаєте, чому школа викликає у хлопчини такі неприємні відчуття?
• Чому виник «розрив світів», у яких живе герой: школа – своя кімната (не свій дім)?
Збрехав, звісно. Зовсім я не звик. Удома вічні скандали, і мені не вдається їх уникати. Це дуже боляче.
Оскільки мої батьки зносити одне одного не можуть, їм потрібно вдосталь посваритися щовечора, і якщо вони не знають, із чого почати, то ось я і мої паскудні оцінки як зручний привід.
Обридло, як мені це обридло.
Все це так спротивилось, що ви уявити собі не можете.
У ці хвилини я затуляю вуха і намагаюся думати тільки про те, що майструю: космічний корабель для «Зоряних війн» із набору «LEGO», або прилад для видавлювання зубної пасти, чи гігантську піраміду із дерев’яного конструктора «Kaplas» та багато чого іншого. Потім починаються тортури уроками. Коли зі мною уроки робить мама, завжди все закінчується її плачем. Якщо батько – плакати доводиться мені.
Усе це я вам просто розповідаю. А то ви ще подумаєте, що мої батьки – якась наволоч, знущаються та гноблять мене. Та ні, вони в мене класні, просто класні. Вони нормальні. Батьки як батьки. А вся колотнеча через школу. Я, до речі, через це весь минулий рік записував у щоденник тільки половину завдань – щоб поменше було цих трагедій і сліз щовечора. Не міг я виставляти батьків на посміх. Че’слово, це єдина причина. Але я не сказав про це директорці, коли заливався сльозами в її кабінеті. Це тупо. Жахливо тупо.
Зрештою, я добре зробив, що втримав язик за зубами. Що вона могла зрозуміти, ця пихата індичка? Нічого. Все одно вона мене відрахувала зі школи наступного місяця.
Ґрегуара відрахували через фізкультуру. Занять спортом він не любив, вважав себе слабаком і жартував, що він і татамі – речі несумісні. Але пані Берлюрон напосідала.
Щойно я ступив уперед, усі вже гигикали. Але цього разу не насміхалися з моєї незграбності, а потішалися з мого безглуздого вигляду. Я забув удома свій спортивний одяг уже втретє за чверть, і попросив Бенжамена позичити мені братову форму, щоб мене не залишили після уроків. Я тільки не знав, що Бенжаменів брат був клоном 1 Зеленого Велетня 2 , зростом метр дев’яносто.
1 Клон – (у переносному значенні) двійник, точна копія іншої постаті.
2 Зелений Велетень, або Шрек, – персонаж казкової повісті Вільяма Стейга «Шрек», за мотивами якої знято цикл відомих мультфільмів.
І ось я виходжу перевальцем у формі розміру XXL і кросівках сорок п’ятого розміру. Чи треба казати, що це був успіх.
– Що це за вигляд? – заверещала Берлюрониха.
Я вдав із себе дурника, мені це неважко, і сказав:
– Е-е, самому невтямки, пані вчителько, минулого тижня все було гаразд. Не розумію, чого раптом.
Вона начебто почала злитися:
– Зробіть подвійний перекид вперед, ноги разом.
• Прослідкуйте, як проходять Ґрегуарові заняття спортом. Чому він схиляється до клоунади на уроках, яку мету переслідує?
• Як авторка показує, що Грегуару властива самоіронія? Навіщо вона детально це описує?
• Як і чому змінюється ставлення однокласників до героя?
Я зробив перший невдалий перекид і загубив кросівок. Почув, як усі регочуть, і, щоб розвеселити їх ще більше, виконав наступний перекид, ухитрившись запустити другий кросівок у стелю.
Коли я піднявся, було видно труси, бо штани сповзли. Пані Берлюрон стала бурякова, а хлопці з мого класу аж конали від сміху. Почути цей сміх для мене було знаком долі, бо наді мною не глузували, сміялися класно, як у цирку. Після цього уроку я вирішив, що буду клоуном-гімнастом. Берлюронським блазнем. Почути людей, котрі сміються завдяки тобі, – це настільки приємно, це як залежність: чим більше вони веселяться, тим більше хочеться їх смішити.
Пані Берлюрон так часто залишала мене після уроків, що вже місця для нових записів у моєму щоденнику не вистачало. Урешті мене відрахували через це, але я не жалкую ні про що. Завдяки їй я почувався в школі трошки щасливішим, і хоч щось для людей зробив корисне.
А відрахували мене через коня. Найцікавіше, що того разу чи не вперше я зовсім не випендрювався. Треба було перестрибнути через цю товсту штуку, обтягнуту шкірою, вхопившись за ручки, а коли настала моя черга, я недострибнув, і мені стало так боляче. Звичайно, усі подумали, що я прикидаюся, виючи «У-у-у-у-й-і-і-і-і-і!», щоб їх розсмішити, а Берлюрониха потягла мене одразу до директорки.
Я склався навпіл від жахливого болю, але не плакав. Не дочекаються.
Батьки теж не повірили Ґрегуару. Але хлопчик відчув, що переміг, коли вони перестали кричати одне на одного.
Коли мене нарешті відпустили в мою кімнату, я зачинив двері й сів на підлогу. А потім сказав собі: «Маєш вибір. Або ти ляжеш у ліжко і заплачеш, бо є привід: ти нездара і твоє життя нічого не варте, а коли ти помреш, усім стане краще. Або ти піднімешся і щось змайструєш». Того вечора я створив чудовисько з дріб’язку, підібраного на будівництві, і назвав його Страшнючка-Берлючка. І мені стало легше.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Яке ставлення Ґрегуара до школи, навчання загалом? Як ви гадаєте, чому авторка порушує цю тему?
2. Чи згодні ви з педагогічною характеристикою, яку дала Ґрегуарові вихователька Марі? Відповідь обґрунтуйте.
3. Головний герой одночасно є оповідачем. Чому він не розповідає про всі роки навчання детально, а зосереджується на окремих моментах? Виділіть ці епізоди і дайте їм назву, ніби це самостійні оповідання.
4. Як ви вважаєте, чи легко вчителеві працювати в класі, де є такі діти, як Ґрегуар? Чи справедливо вони його карали, пишучи догани в щоденнику, залишаючи його після уроків? Що б ви зробили на місці вчителя, як намагалися б іншими способами покращити його успіхи, чим допомогти?
5. Поясніть (від особи персонажа), що дали витівки і роль клоуна йому, учительці фізкультури, директорці, однокласникам.
6. Чи вважає авторка родину найбільшою цінністю? Як вона розкриває цю тему на сторінках повісті?
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
1. Прочитайте повість до кінця. Заповніть у зошиті таблицю «Шлях Ґрегуара до здійснення мрії».
Заклад освіти
Учителі, їхнє ставлення до Ґрегуара
Перемоги і поразки
Психологічний стан
Щасливий, майструє іграшки, любить Марі
Середня школа (коледж)
Похмурий, часто плаче.
Єдиний, хто мене тоді втішав – мій дідусь. Воно й не дивно, бо дідусь, дід Леон, завжди мене втішав: ще як я під стіл пішки ходив, він пускав мене до своєї майстерні. Майстерня діда Леона – це все моє життя. Моя схованка, мій притулок, і моя печера Алі-Баби.
• Випишіть у зошит усі означення, якими оповідач створює образ улюбленого Ґрегуарового місця. Поясніть, чим воно важливе для хлопчика.
Коли бабуся починає нас трохи діставати, дідусь нахиляється і шепоче мені на вухо:
– Що, Ґрегуаре, чи не прогулятися нам з тобою в Леоленд?
І ми потихеньку вшиваємося під бабусині кпини:
– Давай, давай! Тумань голову дитині.
А дід здвигує плечима і відповідає:
– Шарлотто, я тебе прошу. Ми з Ґрегуаром усамітнимося, нам треба спокійно подумати.
– А про що це ви будете думати, можна дізнатися?
– Я – про своє минуле життя, а Ґрегуар – про своє майбутнє.
Бабуся відвертається, буркотливо додає, що краще б їй глухою бути, ніж чути таке. На що дід завжди відповідає:
– Серденько моє, ти й зараз глуха.
• У чому полягає «глухота» бабусі? Що дід Леон їй цим хоче сказати? Чого вона не може почути?
У мого діда Леона так само сверблять руки до майстрування, тільки в нього ще й голова тямуща. У школі він був відмінником, першим у класі з усіх предметів, і, між іншим, зізнався мені, що в руках підручника не тримав у вихідні («Чому? Та просто не хотів, он як»). Він був першим з математики, з французької, з англійської, з історії – з усіх предметів, це правда! У сімнадцять років він вступив до Вищої політехнічної школи, а це, до речі, університет у Франції, де найскладніше вчитися. А потім він зводив грандіозні об’єкти: мости, транспортні розв’язки, тунелі, греблі.
Дідова майстерня – це місце, де я почуваюсь найкраще у світі. Здавалось би, нічого особливого: халупа з дощок і заліза вглибині садка, взимку в ній холодно, влітку – спекотно. Я намагаюся забігати туди якомога частіше. Щоб змайструвати щось, позичити інструменти або дощину, подивитись, як працює мій дідусь Леон (зараз йому замовили меблі для ресторану), спитати поради чи просто посидіти з ним. Мені все тут подобається, це моє улюблене місце. Пам’ятаєте, я вам розповідав про запах школи, від якого мене нудило; а тут – навпаки: коли я заходжу до цього захаращеного сарайчика, дихаю на повні груди запахом щастя. Пахне мастилом, гарячим паяльником і розплавленим припоєм 1 , клеєм, тютюном і багато чим іншим. Оце запах! Я давно вирішив, що коли-небудь знайду спосіб зібрати ці приголомшливі пахощі, створю парфуми і назву їх «Одекажеві» 2 .
1 Припій – матеріал, що застосовується під час паяння для з’єднання металевих деталей.
2 «Одекажеві» – французькою «Вода з майстерні».
Щоб вдихати аромат, коли в житті стається щось гидке.
Коли я вперше залишився на другий рік у тому ж класі, дідусь Леон посадив мене на коліна і розповів казку про зайця і черепаху. Я дуже добре пам’ятаю, як сидів, притиснувшись до нього, і слухав його неймовірно лагідний голос.
– Ось бачиш, мій друже, ніхто на перегонах не поставив би жодної копійки на цю нещасну черепаху, надто вона повільна. І все-таки вона виграла. А знаєш, чому вона перемогла? Бо черепаха молодчина: наполеглива і працелюбна. Ґрегуаре, ти теж такий. Я знаю. Бачив тебе за роботою. Бачив, як ти годинами сидиш у холодній майстерні, коли шліфуєш дощечку чи розфарбовуєш свої макети. Ти для мене, як ця черепаха.
– Але нам ніколи в школі не пропонують шліфувати! – відповів я схлипуючи. – Нам задають тільки ті штуки, які в мене не виходять!
А коли дід дізнався про шостий клас, розмова була зовсім іншою. Я прийшов до нього, як зазвичай, і він не відповів на моє вітання. Ми мовчки поїли, і після кави він продовжив сидіти, ніби й не збирався нікуди.
Дідусь говорив Ґрегуарові дуже неприємні, але, як він потім зрозумів, правильні речі.
• Із монологу діда сформулюйте і оформте у цікавій формі життєві поради і настанови.
– Ти ж не такий тупий, яким тебе вважають! Чи такий? – він говорив зі мною суворо.
– Ох, як це мене дратує! Звичайно, легше собі сказати, що ти нездара, і нічого далі не робити! Ще б пак, я такий зроду! Це ж вирок собі! А далі що? Які твої плани на майбутнє? Залишишся на другий рік у п’ятому, четвертому 1 класах, і якщо пощастить, то свідоцтво про освіту отримаєш у тридцять років!
1 Нагадаємо, що у французькому коледжі класи рахують у зворотному порядку.
Я теребив край диванної подушки, не сміючи підвести очей.
– Ні, правда, не розумію тебе. Словом, так, на старого Леона більше не розраховуй. Я люблю людей, які готові до відповідальності за своє життя, готові добиватися мети. Не терплю ледарів, які тільки і можуть що плакатися і яких виганяють зі школи за погану дисципліну! У голові не вкладається! Браво! Лобуряка і другорічник! Красива картина! З цим і вітаю! А я завжди тебе захищав. Завжди! Твоїм батькам говорив, що в тебе вірю, виправдовував тебе, та іще й підтримував! Ось що я тобі скажу, мій друже: нещасним бути легше, ніж щасливим, а я, чуєш, не люблю людей, які шукають легкого хліба чи йдуть битим шляхом. Не терплю скигліїв! Будь щасливий, дідько б тебе вхопив! Роби що-небудь, щоб стати щасливим!
Він так на мене кричав, що аж почав кашляти. Прибігла бабуся, а я тихенько вислизнув у сад.
Ґрегуар пішов до улюбленої майстерні, щоб подумати, як хоч чогось досягти в житті. Він відчував камінь на серці, але не знав, як діяти, і нашкрябав щось на верстаті.
Удома скандали були довшими, ніж раніше, батьки ніяк не могли знайти новий коледж для Ґрегуара. Це його гнітило, він старався стати непомітним. Ґрегуар цілими днями сидів удома, дивився телевізор, читав комікси, збирав головоломку на 5000 деталей. А коли ці заняття набридли, він змайстрував для мами таку прасувальну дошку, щоб можна було прасувати сидячи. І прилаштував міцну підставку для праски замість старої зламаної. Ще розібрав, вичистив бруд і зібрав назад по гвинтику газонокосарку. Хоча батько вважав, що це безнадійна справа і тільки майстри можуть її відремонтувати, косарка завелась з пів оберта.
Того вечора дихалося трохи легше. Мама, щоб віддячити, приготувала мені гарячі бутерброди із шинкою і сиром – мою улюблену страву, а батько не вмикав телевізора.
Він і заговорив першим.
– Бачиш, синку, нас виводить із терпцю те, що ти все ж здібний хлопець. Чим ми можемо тобі допомогти? Школу ти не любиш – це факт. Але до шістнадцяти років від школи нікуди не дінешся, це ти знаєш?
– Виходить замкнуте коло: чим гірше ти вчишся, тим більше ненавидиш школу, а чим більше ти її ненавидиш, тим гірше вчишся. Як думаєш із нього вийти?
– Почекаю, поки мені виповниться шістнадцять років, і піду працювати.
– Розмріявся! Хто тебе візьме?
– Ніхто, я це знаю, я буду винаходити всякі штуки, і сам їх виготовляти. Багато грошей мені на прожиття не треба.
– Ось це ти даремно! Звичайно, не обов’язково бути багатшим за дядька Скруджа 1 із коміксів, але грошей тобі треба буде більше, ніж ти думаєш. Доведеться ж купувати інструменти, майстерню, вантажівку. хіба я знаю, що іще! Добре, облишмо цю тему, зараз не про гроші йдеться. Поговоримо краще про твоє навчання. Ґрегуаре, не кривись, подивись на мене, будь ласка. Нічого у тебе не вийде без мінімуму знань. Уяви собі, що ти винайшов щось дивовижне. Його ж треба запатентувати, чи не так? І заповнити документи, до речі, грамотно. Зрештою, не приносять винахід просто так? Потрібні схеми, креслення, розрахунки, щоб тебе сприйняли серйозно. Інакше ти влипнеш – твій задум присвоїть хтось інший в одну мить.
1 Скрудж МакДак (дядько Скрудж) – персонаж американського мультфільму «Качині історії» та серії коміксів за його сюжетом. У Франції більш відомий як дядечко Пікса.
– Я не думаю, я у цьому впевнений.
Це все мене спантеличило: я серцем відчував, що тато мав рацію.
– Знаєте, у мене вже є один винахід, який зможе забезпечити мене на все життя, і моїх дітей теж, і навіть вас.
– Про що йдеться? – запитала мама, усміхаючись.
– А ви таємницю зберігати вмієте?
– Так, – хором відповіли батьки.
Ґрегуар розповів про свій винахід: черевики із підборами, які знімаються, щоб ходити по горах. Батьки зацікавились, що це справді незвично і можна запропонувати спортивним магазинам. Хлопцеві було приємно, що його нарешті сприйняли всерйоз.
Але тато зіпсував це враження, коли додав:
– Тільки щоб заробити на своїх ідеях, доведеться посидіти тобі над математикою, інформатикою та економікою. Ось бачиш, ми знову повернулися до того ж, що я тобі казав.
Ґрегуар вирішив довести батькам і дідусю, що здатний самостійно заробити гроші. Він допоміг новим сусідам пану й пані Мартіно розчистити і виполоти сад. Пан Мартіно, помітивши Ґрегуарову працелюбність, вирішив дати йому підробіток. Вони взялися обдирати зі стін старі шпалери. Це було неймовірно важко, коли на вулиці 30 градусів спеки в тіні. Дід Леон зайшов спитати, як справи, і взявся допомагати сусіду з електрикою і водопроводом.
Усе літо вони поралися з ремонтом, і Ґрегуар навчився клеїти шпалери, допомагав дідусеві прокладати електричну проводку і перевіряти, чи є струм. Ця робота йому подобалась. За допомогу сусідам хлопець отримав 200 евро. Він заховав гроші в надійне місце і став обмірковувати, як їх найдоцільніше витратити.
Мама тим часом наполегливо шукала новий коледж для сина. Ґрегуар із цікавості перегортував тонни рекламних буклетів. Вони були яскраві, красиві, з усміхненими учнями за новенькими партами і, на думку хлопця, наскрізь брехливі. Ґрегуарові сподобався лише один, де учні не сиділи за партами, а чимось займалися, щось майстрували. Але це був технічний ліцей, і мама його забракувала. Закінчились пошуки тим, що батьки подали документи в єдиний коледж, де погодилися прийняти Грегуара з його низькими оцінками.
Словом, пішов я в коледж Жан-Мулен.
Я видався не найстаршим у класі і навіть не найтупішим. На уроках я особливо не напружувався. Сидів у куточку, відмовчувався і старався не попастися здоровенним лобам-заводіякам. Про омріяну шкіряну куртку довелося забути: я б довго її тут не проносив. Мене більше не млоїло від запаху школи – з тої простої причини, що я ніби і не в школу ходив. Мені здавалося, я ходжу на майданчик для молодняка, де з ранку до вечора розважається дві тисячі звірят. Я впадав у сплячку. Жахався від того, як деякі однокласники розмовляли з учителями. Старався не висуватися. Рахував дні.
Батькам це не подобалось. Мама вважала, що Ґрегуар тупішає в цій школі з кожним днем. Вона дивувалась, чому в нього взагалі немає оцінок. А коли вона побачила, що однокласники Ґрегуара курили «травичку», заховавшись за рогом торгового центру, увечері знову був скандал. За взаємною згодою батьки вирішили відправити Ґрегуара в пансіон 1 . Він зціпив зуби, а зранку подався до дідуся Леона. Дід попросив його пригвинтити петлі до дверцят, а тоді заговорив.
1 Пансіон – закрита школа з гуртожитком, де учні перебувають цілодобово.
Він забрав із моїх рук стулку, яку я тримав, відклав її вбік і взяв мене за підборіддя, щоб я подивився на нього.
– Ґрегуаре, повір, я хочу тобі добра, адже це я підкинув твоїй мамі ту ідею з пансіоном. Не дивись на мене так. Для тебе ж буде краще на якийсь час поїхати, розвіятися, відчути щось нове. А то батьки на тебе напосілися. Ти ж їхній єдиний син, усе, що у них у житті є, світло у віконці. Вони самі не розуміють, як шкодять тобі їхні завищені очікування. Так, не розуміють. І думаю, все там ще складніше. Їм би спочатку власні проблеми розв’язати, перш ніж на тебе накидатися. Я. Ні, ні, Ґрегуаре, ось цього не треба! Не треба, малий, я не хотів, щоб ти журився, я тільки хотів, щоб ти. Та що ж це таке, хай йому грець! Чекай-но, прибери руки, я сам сяду до тебе на коліна, такого великого! Ну не треба, не плач. Бо я сам заплачу.
– Я не плачу, дідусю, це просто вода ллється.
– Ох ти, мій малий, мій великий малий. Ну все, все. Заспокойся, давай заспокоїмося. Маємо доробити цю шафочку для Жозефа, ми ж хочемо посмакувати делікатесами. На, тримай викрутку.
Я витер шмарклі рукавом.
А потім, після довгого мовчання, коли я вже пригвинчував другі дверцята, дідусь додав:
– І ось іще що, наостанок, більше я з тобою про це говорити не буду. Це дуже важливо, що я хочу тобі сказати. Я хочу тобі сказати, що гризуться твої батьки не через тебе, ні. Причина в них самих і тільки в них. Ти не винен, ти зовсім не винен, чуєш? Зовсім ні до чого. Навіть якби ти був круглим відмінником і першим учнем у класі, вони все одно б гиркалися. Знайшовся б якийсь інший привід.
Коли Ґрегуар прийшов додому, батьки щось підраховували. Тато почав пояснювати, що все це робиться для Ґрегуарового блага, і що це так дорого, і що вони заради сина готові витратитися. Але хлопець відчув фальш у цих словах і про себе посміявся над цією удаваною щедрістю. Він перебив батька, що хоче навчатися в зовсім іншому місці. І показав батькам буклетик, де учні працювали за верстаком 1 . Син сказав, що там і програму коледжа виконують. Батьків здивувало, звідки він це знає. Ще більше здивувала синова самостійність.
1 Верстак – робочий стіл для обробки виробів з різних матеріалів.
– Чому ти нам не розповів?
– Бо все одно нічого не вийде.
– Чому це не вийде?
– Тому що приймають по успішності, а в мене які оцінки? Моїм табелем тільки піч топити.
Батьки мовчали. Тато вивчав програму ліцею Граншан, а мама зітхала.
Ґрегуар «перегорів» і збайдужів, більше нічого не хотів: ані майструвати, ані думати, навіть ходити в дідову майстерню. Тупо дивився телевізор, і сам собі був огидний. Аж раптом зателефонував дід Леон, нагадав про обіцянку відвезти Жозефові шафку. Жозеф, дякуючи за роботу, пригостив їх по-королівському горою різної смакоти.
Висаджуючи мене біля дому, дід Леон повторив:
– Ну так зробиш, як домовилися?
– Начхай на помилки, на стиль, на свій паскудний почерк – на все начхай. Просто напиши, що в тебе на душі, пиши, що відчуваєш, добре?
Я сів за листа в той же вечір. Хоч дід і радив начхати, я все-таки порвав одинадцять чернеток. А лист таки був зовсім короткий.
Ось він, я переписав його для вас.
«Шановний директоре школи Граншан!
Я дуже хотів би вчитися у Вашій школі, але знаю, що це неможливо, тому що в мене дуже погана успішність.
Я бачив у рекламі Вашої школи, що у Вас є слюсарні і столярні майстерні, кабінет інформатики, теплиці і все таке.
Я думаю, що оцінки – не найважливіше в житті. По-моєму, має значення, чого ти в житті хочеш.
Мені хочеться вчитися у Вас, тому що в Граншані мені буде найкраще – так я думаю. Я не дуже гладкий, у мені 35 кіло надії.
Із найкращими побажаннями, Ґрегуар Дюбоск.
Р. S. 1 Я вперше в житті прошусь до школи, сам не розумію, що це зі мною, мабуть, захворів.
Р. S. Посилаю Вам креслення машинки для очищення бананів, яку я сам зробив, коли мені було сім років».
1 Р. S., постскриптум – приписка до закінченого і підписаного листа (від лат. post scriptum — «після написаного»).
Я перечитав листа, вийшло трохи дурнувато, але в мене не стало терпіння переписувати в тринадцятий раз.
Уявив, з яким обличчям директор буде цей лист читати. «Звідки тільки взявся цей дурник?» – мабуть, подумає він, зімне листок і викине його в сміттєвий кошик. Надсилати лист уже не дуже хотілося, але відступати було нікуди, я ж обіцяв дідусеві.
Повертаючись зі школи, я кинув лист у поштову скриньку, а потім, коли сів обідати, переглянув ще раз буклетик і помітив, що директор був насправді директоркою! От осел! Це я так подумав про себе, закусивши зсередини щоку. Осел, тупак, потрійний ідіот.
• Уважно прочитайте лист. Прокоментуйте, що в ньому було несподіваним, а що хлопець висловив невдало і непереконливо?
• Спробуйте переписати лист, щоб формулювання були чіткішими.
• Які сильні сторони цього листа? Що означає фраза «35 кіло надії»?
• Прокоментуйте постскриптум до листа. Чому Ґрегуар вважав це важливим?
На превеликий подив Ґрегуара, його запросили пройти вступне тестування. Він узяв із собою підручники, щоб у потязі щось повторити, але звістка, що дідусь важко захворів, не давала йому спокою. Всю дорогу хлопець подумки переконував діда Леона не помирати, бо він усім потрібен. Ґрегуар хотів, щоб дідусь побачив, яким він виросте, щоб допомагав так само і його майбутнім дітям, і щоб вони полюбили чудовий запах майстерні.
У Граншані йому сподобалось. Старожили прийняли його по-доброму і надавали багато цінних порад.
Мені подобались їхні руки, всі в саднах і подряпинах, із чорнотою під нігтями. Хтось мене спитав, чому я тут.
– А мене більше нікуди не приймають.
Їм стало смішно.
– Навіть у школу для дурних?
– Так, – відповів я, – у школі для придурків сказали, що я погано вплину на інших учнів.
Один хлопець поплескав мене по спині:
Іспит відбувся в маленькій класній кімнаті. Видали товстий зошит із завданнями. Ґрегуар не зрозумів жодного завдання і мало не заплакав, відчув себе справді нетямущим. Але стримався, став заспокоювати себе.
Я НЕ ХОТІВ, розумієте?
І все-таки величезна сльоза, я не встиг її утримати, капнула і розпливлася по сторінці зошита. Паскуда. Я з усіх сил зціпив зуби, але вже відчував, що не стримаюсь. Що греблю зараз прорве.
Надто довго я не дозволяв собі плакати і намагався просто не думати про дещо. але все одно колись прийде такий момент, коли все виплеснеться назовні, вся ця гидота, яку ви прагнете заховати в мізках чимдалі і найглибше.
І тут Ґрегуар почув голос діда. Дідусь підтримував його і навіть підказував, на що звернути увагу. Хлопець ніби спав наяву, але відчував себе зібраним і розкріпаченим одночасно. Рука писала ніби сама собою, а відповіді знаходились самі собою. Дуже дивне було відчуття – розмовляти зараз із дідом.
• Як ви думаєте, це справді був дідусь чи героєві відповіді підказав його внутрішній голос?
• Пригадайте міф про Геракла і прокоментуйте слово церберка.
• Поміркуйте: якщо Ґрегуар знає навіть міфи, можливо, він інший, ніж його усі сприймають?
– Не розмовляйте із собою, юначе! – піднялася церберка, яка спостерігала за мною. – Працюйте мовчки. Щоб я вас не чула.
Я все уважно перечитав. П’ятдесят сім разів, а може, і більше. Коли вийшов у коридор, я прошепотів:
– Дід Леон, ти ще тут?
Відповіді не було.
У потязі на зворотному шляху я спробував іще раз. Та знову – абонент поза зоною.
Я побачив батьків на пероні і з їхнього вигляду зрозумів: щось сталося.
– Він помер? – закричав я. – Він помер, так?
– Ні, – сказала мама. – Він у комі 1 .
Тато зморщив обличчя, а мама осіла і схопилася за мене, щоб не впасти.
1 Кома – (медичний термін) стан організму, повна втрата свідомості.
Я так і не навідав діда в лікарні. Його ніхто не навідував. До нього не пускали, тому що будь-який мікроб міг його вбити. Зате я провідав бабусю і був вражений, коли її побачив, такою вона була маленькою і беззахисною. Непомітна, як мишка, її й не видно було в широкому синьому халаті. Я стояв посеред кухні дурень дурнем, а вона раптом сказала:
– Іди попрацюй трохи, Ґрегуаре. Запусти верстати. Візьми в руки інструменти. Погладь дошки. Поговори з ними усіма, запевни їх, що він скоро вернеться.
Бабуся беззвучно плакала.
Ґрегуар пробув у майстерні години три і виплакав усі сльози, що збиралися роками. Стало легше, і тоді він побачив свій минулий напис. «ДОПОМОЖИ МЕНІ», – було надряпано на верстаку.
У Граншан мене взяли. Але це вже не тішило. Я й радий був би поїхати, «розвіятися», як казав раніше дід Леон. Я зібрав речі в наплічник і навіть не озирнувся, закриваючи за собою двері своєї кімнати. Перед від’їздом я віддав мамі гроші, зароблені в пана Мартіно, щоб поклала на ощадний рахунок. Мені більше не хотілося їх витрачати. Мені взагалі нічого не хотілось, крім неможливого. І я вже зрозумів, що не все в житті можна купити.
Хлопець не став першим учнем, швидше навпаки, але вчителі однаково його любили.
Гадаю, вся справа була в цьому, до мене добре ставилися через того мого листа. Всі знали, що я абсолютно нездарний, але наполегливий і старанний.
Зате з малювання і праці мені не було рівних. Особливо з праці. Я умів більше вчителя, чесне слово. Коли в когось на уроці щось не вдавалось, то одразу зверталися до мене. Спочатку пану Жугле це не сподобалось, а тепер він, як і його учні, постійно радиться зі мною. Прикольно.
Понад усе я ненавидів фізкультуру. У спорті я з дитячого садка нульовий, але тут це одразу впадало в око, тому що товариші підібралися міцні, спритні і любили цю справу. А в мене нічого не виходило: я ж не вмію ні бігати, ні стрибати, ні пірнати, ні ловити м’яч, а вже кидати його й поготів.
Ні – чо – го. Абсолютний нуль. Порожнє місце.
Товариші незлобливо піджартовували наді мною.
– Ей, Дюбоск, – питалися, – коли ти вигадаєш машинку для нарощування м’язів?
– Бережись! Стрибає Дюбоск, готуйте бинти!
Раз на тиждень телефонувала мама, цікавилась, як справи у школі. Але що було їй казати? Ґрегуара більше цікавив стан діда Леона, тривожило, що далі. Він би гори для діда звернув, та потрібно було тільки чекати.
Це було нестерпно. Він допоміг мені в найтяжчий момент, коли мені це вкрай було потрібно, а я що? Жодної з мене користі.
Так я вважав до того уроку фізкультури. Цього разу мене очікував канат із вузлами. Жах. Із шести років намагаюсь, але жодного разу мені не вдалося вилізти по ньому. Ніяк. Канат з вузлами – моя безкінечна ганьба.
Коли підійшла черга Ґрегуара, він вирішив, що здолає це заради свого Діда.
На третьому вузлі я зрозумів, що більше не можу, але тільки міцніше зціпив зуби і напружив свої дохлі руки, повні сиркової маси. Четвертий вузол. П’ятий. Усе, не втримаюсь. Мені це не під силу. Ні, не можна, я ж обіцяв! Я хекнув і сильніше уперся ногами. Ні, все, не можу. Руки вже розмикалися. І тут я побачив хлопців – увесь клас стояв навколо стовпа, далеко внизу. Хтось крикнув:
– Тримайся, Дюбоск! Давай!
Довелося іще піднапружитися. Піт щипав очі, руки пашіли.
– Дю-боск! Дю-боск! Дю-боск! – скандували хлопці, підтримуючи мене.
«Дідусю, ось він я, дивись! Я посилаю тобі мою силу. Я посилаю тобі мою волю. Візьми їх. Візьми! Вони тобі потрібні. Того разу ти допоміг мені своїм знанням, а я допоможу тобі тим, що в мене є: візьми мою молодість, моє завзяття, моє дихання, мою силу. Візьми їх, дідусю! Візьми все. Будь ласка!»
Хлопець обдер гомілки до крові, не відчував ані рук, ані ніг, але таки схопився за вершину стовпа. Потім зіслизнув униз, як мішок. Момо і Самюель стали його качати. Відтоді він став рішучим і цілеспрямованим. Вечорами замість того, щоб дивитися з усіма телевізор, Ґрегуар уявляв, як іде десь далеко, через поля, ліси, села. Дихає повільно і глибоко. І просить дідуся дихати цим чистим повітрям, смакувати запахами землі й туману. Хлопець набирався сили, він торкався кори дерев і гладив сусідських коней. Просив дідуся взяти все це собі.
А потім якось подзвонила мама і сказала, що новини кепські, лікарі вирішили припинити лікування, бо воно нічого не дає.
Після цього мені на все стало наплювати. Життя мені остогидло. Без дідуся воно не мало сенсу.
Увечері, коли Ґрегуар уже спав, його розбудив старший хлопець і сказав, що якийсь дід в інвалідній колясці негайно добивається зустрічі з Ґрегуаром. Дід Леон чекав біля дверей їдальні, а з ним був хлопчина в білому халаті, який слідкував за крапельницею.
Мій дід, Великий Леон, сидів і усміхався мені.
Я так плакав, що навіть відповісти усмішкою не міг.
– Застебни штани, друже, застудишся.
І тоді я всміхнувся.
Переклад з французької Ганни Вапнічної
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Що пам’ятав Ґрегуар про своє дитинство до школи? Чому він вважав, що був щасливий? Чому школа розчарувала його?
2. Коли і чому становище Ґрегуара в класі змінилось на краще? Поясніть, чому Ґрегуар вирішив обрати роль блазня у своєму класі.
3. Зіставте, як велося герою в попередніх школах і технічному ліцеї. Зробіть висновок: у чому чи в кому криється причина його нелюбові до школи?
4. Доберіть приклади (цитати), які підтверджують, що Ґрегуар – сильна особистість, яка уміє знаходити вихід із складних життєвих ситуацій. Доведіть, що він уміє аналізувати ситуацію, зроблені ним помилки, тобто розвивається.
5. Чим вабила хлопця дідова майстерня? Чому він називав її своєю печерою Алі-Баби? Чим було казкове це місце?
6. Поясніть реакцію Великого Леона на те, що онук став другорічником. Чому дідусь справді з розумінням поставився до першого випадку і набагато суворіше зреагував на другий?
7. Як герой сприйняв звістку про важкий стан Пеона? Як він намагався йому допомогти? Як ви вважаєте, це спрацювало?
8. Чому дідусь є таким важливим для Ґрегуара?
9. Чому авторка залишає фінал відкритим? Яким його бачите ви?
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
1. Ґрегуар дуже любив комікси. Намалюйте мінікомікс за ключовими епізодами його життя. Доберіть підписи з тексту повісті.
2. У парах інсценізуйте розмови діда з онуком.
3. Напишіть есе про роль родини у вашому житті.
Поради лікаря: «Не бігти, але і не лежати»
Після перенесеної коронавірусної інфекції хочеться скоріше знову відчути себе здоровим, повним сил. Втім, це як і після будь-якої іншої хвороби. Багато хто швидко повертається до звичного ритму життя, але є й ті, кому не так пощастило. У фейсбуці ще на початку епідемії утворилися кілька спеціальних груп, де люди, які довго не можуть позбутися негативних наслідків після COVID-19, обмінюються між собою досвідом. Бо дуже часто навіть близькі їх не розуміють: усі ж аналізи нібито у нормі, хвороба давно минула, а рідна людина якась квола та ще й постійно знервована. Лікарі зараз перевантажені – їм би вистачило часу хворим дати раду, не те, що розбиратися з поганим настроєм тих, хто вже одужав. Хоча дуже часто окрім затяжних депресій, які провокує коронавірус, «постковідники» скаржаться і на більш «об’єктивні» симптоми – труднощі з диханням, так, що важко навіть сходами піднятися на другий поверх; інші відчувають непереборну втому; у когось кілька місяців тримається температура; хтось «виявив» у себе навіть діабет. Буває, коли після перенесених фізичних страждань та страхів люди взагалі налаштовані, як перед «апокаліпсисом», і навіть температура 36,9 викликає у них напади тривоги. Нарешті, люди запитують, чи продовжувати прийом вітамінів, як повертатися до фізичних навантажень, чи робити за деякий час після хвороби якісь аналізи?
З цими запитаннями ми звернулися до фахівців – пульмонолога Центру легеневих захворювань Івано-Франківська, доцента кафедри фтизіатрії і пульмонології Івано-Франківського національного медичного університету Олександра Варунківа та заступника головного лікаря Васильківського центру первинної медико-санітарної допомоги Київської області Катерини Лисенко.
«Постковідні симптоми мають 40% усіх перехворілих»
Отже, перше: після хвороби дуже багато людей відчувають постійну втому. Причини? В інеті люди читають, що відбувається це через порушення циркуляції крові у капілярах і можливий тромбоз судин. Що робити? І коли бити на сполох?
– Близько 40% всіх перехворілих на коронавірусну інфекцію людей мають ті чи інші постковідні симптоми. І тривала втома – зустрічається найчастіше. Причини її виникнення достеменно невідомі. Такі симптоми можуть продовжуватися до трьох місяців і мають пройти. Проте варто звернути увагу на раптову появу різних нетипових симптомів: оніміння, різкого болю чи втрати чутливості кінцівок, пекучого або тиснучого болю за грудиною. Тоді треба терміново звертатися за допомогою лікарів, оскільки це може бути проявом інсульту чи інфаркту у постковідних хворих, – пояснює Олександр Варунків.
Частина пацієнтів має неврологічні розлади після перенесеного COVID-19
– Дійсно, при COVID-19 є ризик тромбоутворення, але це ж не означає, що воно має відбуватися у всіх, – продовжує Катерина Лисенко. – Причиною ж постійної слабкості – окрім того, що вона загалом характерна для цієї інфекції – ще може бути анемія. Потрібно перевірити рівень гемоглобіну та інші показники. Саме загальний аналіз крові взагалі радила б зробити десь через місяць після ковіду. Що стосується довготривалого відчуття слабкості, провокувати це може і психологічний стан, коли людині взагалі нічого не хочеться. Порадила б більше спілкуватися, гуляти, відволікатися від тривожних думок за допомогою якогось хобі. Є й спеціальні гімнастики для підняття настрою, в тому числі – дихальні.
– Справді, значна частина пацієнтів має неврологічні розлади після перенесеного COVID-19, – підтримує пан Олександр. – Якщо ситуація затягнулася і самому справитися з нею не вдається, раджу звернутись до профільного спеціаліста – невролога або психоневролога.
Що таке ковідна пневмонія?
Загалом, якщо будь-які симптоми тривають більше місяця, бажано вдатися до допомоги сімейного лікаря, щоб він скерував до вузького спеціаліста, продовжує лікар-пульмонолог:
– Коли у людини виражена задишка після пневмонії, особливо тяжкої, з падінням сатурації при фізичному навантаженні – це ні в якому разі не можна залишати без уваги, оскільки така задишка може бути проявом розвитку легеневого фіброзу.
– А чим взагалі відрізняється «звичайна» пневмонія від коронавірусної? У мене є знайома, яка перехворіла на двосторонню «ковідну» пневмонію, так лікар сказав їй, що повністю все минеться не раніше, ніж місяці за три.
– Насамперед, вони відрізняються збудником, – пояснює Олександр Варунків. – «Звичайну» пневмонію викликають бактерії, і вона, зазвичай, добре реагує на терапію антибіотиками, в той час «ковідна» – викликана вірусом. При ковідній, як і при інших вірусних пневмоніях, відбувається ураження інтрестицію (волокнистої сполучної тканини. – Авт.) легень, з надмірним накопиченням мокроти і слизу в альвеолах, при якому порушується постачання кисню, що і викликає задишку. Крім того, звичайна пневмонія у більшості випадків одностороння і локалізується в одній долі легень, натомість як ковідна вражає обидві легені й зосереджується у різних сегментах. Дійсно, одужання від ковідної пневмонії протікає значно довше, проте це не означає, що людина має поводитися весь час як хвора. Якщо немає задишки чи інших неприємних симптомів, то максимум через місяць можна повертатися до нормального способу життя.
Коли варто боятися температури
А чи треба нервувати з того, що довго тримається субфебрильна температура? На практиці у значної частини пацієнтів після перенесеного ковіду спостерігається температура 37,1- 37,3°С, відповіли Укрінформу лікарі. Причини такого явища до кінця не вивчені.
– Вони можуть бути пов’язані з імунною реакцією організму на коронавірус. Зазвичай, це проходить самостійно і не потребує якогось зовнішнього втручання. Не кажучи вже про те, що 36,8 – 36,9°С – це взагалі не є підвищена температура і хвилюватись з цього приводу, а надто після коронавірусу, зокрема, не варто, – підкреслює лікар-пульмонолог.
– 36,6°С – це «ідеальна» температура, а для когось норма – трохи вищі або нижчі показники. Коли з кожним днем сили потроху відновлюються, не стає гірше, треба просто заспокоїтися і чекати. А от якщо протягом кількох місяців температура час від часу раптом підвищується, скажімо, до 37, 5 -38°С, пришвидчується серцебиття або відбувається щось інше, чого не було раніше, – тоді треба звертатися до лікаря, – каже Катерина Лисенко.
– Стосовно діабету, – продовжує Олександр Варунків, – чи правильніше буде сказати, підвищеного рівня глюкози в крові. Справді, він часто виявляється під час або після ковіду, і на те є дві причини. Перша – це так звана гіподіагностика, тобто недостатній рівень об’єктивності діагностики. Багато пацієнтів просто не знають про наявність у них діабету, а коли потрапляють у стаціонар і здають аналізи, виявляється підвищений рівень глюкози. Друга причина – певні ліки (ті ж глюкокортикоїди), які широко застосовують при COVID-19, особливо в стаціонарі, можуть тимчасово підвищувати рівень глюкози. Щоб відрізнити тимчасове підвищення цукру в крові від діабету, є низка інших аналізів, про які детально розкаже ендокринолог.
Що треба знати про вітаміни і фізичні навантаження
Тепер – стосовно вітамінів-мікроелементів, що продовжити пити, що кинути? Адже підчас коронавірусу дехто вже звик ковтати вітаміни буквально жменями.
Вітаміни краще споживати в натуральному вигляді
Катерина Лисенко нагадує, що до протоколу лікування вітаміни не входять, бо вони не лікують. Водночас, скажімо, при дефіциті вітаміну D хвороба може протікати важче. А через те, що взимку у багатьох виникає дефіцит цього вітаміну, його можна пити весь сезон – але не більше однієї-двох тисяч одиниць на добу. А все інше, вважає лікар, краще споживати у натуральному вигляді – ми ж п’ємо якісь морси зі смородиною або чай з лимончиком, їмо квашену капусту, отже отримуємо вітамін С у достатній кількості.
– Вітамінотерапію треба призначати розумно, адже гіпервітаміноз нічим не кращий, ніж гіповітаміноз, – підсумовує Олександр Варунків. -Тому призначення мають робити спеціалісти. Якщо ж людина сама собі призначає таке лікування, то, принаймні, потрібно уважно прочитати інструкцію.
А як бути з фізичними навантаження після «корони»? Коли можна вертатися до спортзалів і ранкових пробіжок? А тим, кому 60+, 70+? Якщо літня людина раніше робила зарядку, багато ходила пішки?
– Особисто моя думка така: якщо людина перенесла ковідну пневмонію, потрібно принаймні місяць для відновлення перед тим, як повертатися до серйозних фізичних навантажень. А от легкі вправи, прогулянки навіть необхідні для швидшого одужання, – переконаний Олександр Варунків.
– І якщо літня людина робила зарядку, повертатися до навантажень потрібно потроху-потихеньку: скажімо, сьогодні одне присідання, завтра – теж одне, а післязавтра можна вже два або три. І спостерігати за собою – при якому фізичному навантаженні ви себе добре почуваєте, – пояснює пані Катерина. – Але якщо людина раніше багато не ходила пішки, то після хвороби десять тисяч кроків «витискати» не можна. А рухатися, звичайно, треба, щоб не спровокувати ті ж самі тромбози.
Отже, іншими словами – не бігати, але й лежати не можна. І поступово все прийде до норми, а сили повернуться. Інакше і бути не може!
Лариса Гаврилова, Київ