§ 16. СРСР: від доби Брежнєва до перебудови

Після усунення Хрущова Першим секретарем ЦК КПРС обрали Леоніда Брежнєва. Пізніше головою Ради Міністрів СРСР затвердили Олексія Косигіна.

Особа в історії

Леонід Брежнєв (1906-1982 рр.) — державний і партійний лідер СРСР у 1964-1982 рр. Народився у родині робітника-металурга в українському м. Кам’янському. Працював інженером на заводі. З 1937 р. — на керівній радянській і партійній роботі. З 1939 р. — секретар Дніпропетровського обкому КП(б) України. У роки війни Л. Брежнєв був у діючій армії. Із 1946 р. — перший секретар Запорізького обкому партії, з 1947 р. — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, з 1950 р. — перший секретар ЦК Компартії Молдавії. У 1950-ті рр. очолював компартію Казахстану, керував освоєнням цілинних земель. У 1964 р. був одним із організаторів усунення М. Хрущова від влади. Пристрасний мисливець, любитель нагород.

1.1. Зміни в країні

З приходом до влади Л. Брежнєва нечувано збільшився бюрократичний апарат, який до 1980-х років зріс до 18 млн осіб і став одним із найбільших у світі. Була повернена «дохрущовська» структура керівних партійних і державних органів, замість раднаргоспів утворювали держкомітети, відновлювали галузеві міністерства.

У 1977 р. утверджено нову Конституцію СРСР, яка проголосила побудову в країні так званого розвиненого соціалізму.

1.2. «Косигінська» реформа 1965 р.

Реформа у господарстві повинна була сприяти економічному піднесенню завдяки розширенню самостійності підприємств, підвищенню матеріальної зацікавленості працівників. Було впроваджено госпрозрахунок, частина прибутку залишалася підприємствам. Виконання державного плану тепер виражалось не у валових показниках, а в обсязі продукції, що реалізовувалась.

У 1979 р. колгоспи та радгоспи кооперували в агропромоб’єднання та намагалися інтегрувати їх з промисловістю. Більше ресурсів виділяли на сільське господарство, легку та харчову промисловість, що підвищило обсяги виробництва продовольства й товарів народного вжитку. Значно підвищився рівень добробуту населення.

У 1965—1982 рр. майже втричі зріс обсяг промислового виробництва, сільськогосподарського — у 1,5 раза.

1.3. Зовнішня політика СРСР у 1960—1970-ті роки

1972 рік став поворотним у радянсько-американських відносинах. Цього року під час візиту президента США Р. Ніксона до Москви підписано угоду про скорочення стратегічних озброєнь (ОСВ-1), що встановлювала обмеження на створення систем протиракетної оборони і міжконтинентальних ракет.

Проте після введення радянських військ в Афганістан у 1979 р. НАТО прийняло рішення про розміщення в Західній Європі ракет середньої дальності, націлених на СРСР.

У відносинах із соціалістичними країнами Кремль прагнув контролювати «межі свободи» прорадянських режимів. Після спроб лібералізації соціалізму в Чехословаччині СРСР спільно з Польщею, НДР, Угорщиною і Болгарією ввів 21 серпня 1968 р. збройні сили в м. Прагу для «захисту завоювань соціалізму».

На початку 1960-х років різко загострилися відносини СРСР із КНР. Справа дійшла до збройних конфліктів у районі острова Даманський (Далекий Схід) і Семипалатинська (Центральна Азія). У 1970-ті роки Китай розглядали як потенційного супротивника СРСР.

Москва підтримувала арабські країни в їхній боротьбі з Ізраїлем, заохочувала кубинську інтервенцію в Анголі, була на боці «промарксистських сил» у Мозамбіку, Ефіопії, Ємені. СРСР втрутився в конфлікт між Сомалі й Ефіопією в районі Африканського Рогу, санкціонуваввторгнення в’єтнамських військ у Кампучію, підтримував ліві сили в Чилі, інших країнах Латинської Америки.

Проте остаточно підірвало політику розрядки радянське вторгнення в Афганістан 27 грудня 1979 р. Однак спроба нав’язати Афганістану соціалістичну модель розвитку зазнала краху.

2. БРЕЖНЄВСЬКА «ДОБА ЗАСТОЮ»: НАРОСТАННЯ КРИЗИ

У період 1964—1985 рр. будували нові міста й заводи, палаци культури і стадіони; створювали виші, відкривали нові школи і лікарні. СРСР вийшов на передові позиції у світі в освоєнні космосу, розвитку авіації, атомної енергетики, фундаментальних і прикладних наук. Певні досягнення спостерігалися в освіті, медицині, системі соціального забезпечення.

Однак з початку 1970-х років у країні стрімкими темпами наростала криза в соціально-економічній і суспільно-політичній сферах.

Сповільнилися темпи економічного зростання; розвиток економіки здійснювався екстенсивним шляхом. У СРСР реалізовувались 15 найбільших загальнодержавних програм: створення ЗахідноСибірського ТПК, побудова Байкало-Амурської магістралі та ін. Проте кошти розпорошувалися і не давали віддачі.

Не дала очікуваних результатів хімізація та меліорація сільського господарства. Прийнята в травні 1982 р. Продовольча програма стала фарсом.

Закупівлі сільськогосподарської продукції за кордоном зросли більш як у 10 разів, виник дефіцит продуктів у торгівлі.

Катастрофічно позначилась на економіці участь СРСР у гонці озброєнь. Водночас в умовах тодішньої світової економічної кон’юнктури СРСР одержував величезні прибутки від експорту нафти. Приплив «нафтодоларів» давав змогу відтягнути вияв негативних явищ в економіці.

Сам Л. Брежнєв після тяжкої хвороби (1974 р.) утрачав важелі управління країною, а його негативні особисті якості виявлялися сильніше. Нестримною була пристрасть до нагород. Падінню його авторитету сприяла і трилогія мемуарів («Мала земля», «Відродження», «Цілина»), написана іншими авторами від імені генсека. Члени родини Брежнєва загрузли в кримінальних справах.

Черга в продуктовому магазині в СРСР

Запитайте своїх рідних про значення висловів «дістати дефіцит», «авоська».

Причини краху реформ були пов’язані з самою природою соціалістичного господарства. Перетворення здійснювали в рамках командно-адміністративної системи, вони не були доповнені реформами політичної системи. Їх проводив партійно-господарський апарат, сформований ще в сталінську епоху.

Терміни і поняття

«Застій» (термін вперше вжив М. Горбачов) — період історії СРСР (1965-1984 рр.), коли КПРС та радянську державу очолював Л. Брежнєв. Період характеризувався сповільненням темпів соціально-економічного розвитку, нагромадженням кризових явищ у політичній та соціальній сфері й консервацією економічної та соціальної системи у рамках державного соціалізму, що виключало можливість її реформування.

Основні передумови системної кризи радянського суспільства

• Монопольна влада КПРС у радянській політичній системі.
• Величезні ресурси відволікалися на надання допомоги прорадянським режимам у країнах Східної Європи, Азії й Африки.
• Перевага надавалася екстенсивним методам ведення господарства.
• Регламентація економіки відповідно до народногосподарських планів призводила до дефіциту матеріальних і фінансових ресурсів, «авралів» у роботі підприємств, низької якості їхньої продукції.
• Зрівнялівка на виробництві ліквідувала стимули підвищення кваліфікації та продуктивності праці.
• Загострення екологічних проблем.
• Збільшення грошових доходів населення відставало від виробництва товарів широкого вжитку. Зростання дефіциту товарів і продовольства впливало на масову свідомість. Поширювалися алкоголізм і наркоманія.
• Відхід від лібералізації, фактична реабілітація сталінізму.

Історичний анекдот

За часів Сталіна було як в автобусі: один веде, половина сидить, інші трясуться.

За Хрущова — як у цирку: один говорить, всі сміються.

За Брежнєва — як у кіно: всі чекають кінця сеансу.

До прилавка м’ясного відділу магазину підходить покупець.

— У вас риби немає?

— Громадянине, у нас м’яса немає! А риби немає в іншому відділі, в рибному!

3. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ

У середовищі наукової і творчої інтелігенції, вірян почали виникати цілі групи людей, що були не згодні з режимом та відкрито виступали проти зневажання громадянських свобод. Цей неформальний громадський рух дістав назву дисидентство.

Терміни і поняття

Дисидент (від лат. dissidens — незгодний) — інакодумець, людина, яка не згодна з панівною ідеологією та владою. Дисидентство відстоює права громадян та інші демократичні принципи.

Основні учасники і напрями дисидентського руху

• Прихильники «справжнього марксизму-ленінізму» вважали, що радянський режим зіпсував це вчення, і необхідно повернутися до справжніх цінностей марксизму-ленінізму.
• Прихильники християнської ідеології говорили про необхідність дотримування християнських моральних принципів.
• Захисники національно-культурних прав націй, що представляли національні республіки, виступали проти політики русифікації, за надання національно-культурної автономії.
• Ідеологи ліберального напряму відстоювали ідею переходу до демократичного суспільства західного типу, виступали за лібералізацію соціально-економічних і суспільно-політичних відносин.

Датою народження дисидентського руху можна вважати 5 грудня 1965 р. (день прийняття «сталінської конституції» 1936 р.), коли на Пушкінській площі в Москві відбулася перша демонстрація під правозахисними гаслами.

Андрій Сахаров, академік, фізик, співтворець водневої бомби; політичний діяч і правозахисник, лауреат Нобелівської премії миру (1975 р.)

Паралельно виникла безцензурна література і преса («самвидав»). Відтоді поширювали машинописні тексти відомих дисидентів і правозахисників. Серед дисидентів визначилися свої лідери — А. Сахаров, В. Буковський, А. Марченко, З. Гамсахурдіа, П. Григоренко та ін.

25 серпня 1968 р. на Червоній площі в Москві відбулася єдина відкрита в СРСР акція протесту проти радянської інтервенції в Чехословаччині. У ній взяли участь лише вісім осіб.

Своєрідним маніфестом дисидентського руху стала робота академіка Андрія Сахарова «Роздуми про прогрес, мирне існування й інтелектуальну свободу» (червень 1968 р.). А. Сахаров стояв на позиціях, близьких до західного лібералізму.

Християнсько-демократичні цінності відстоював письменник О. Солженіцин, автор романів «У колі першому», «Архіпелаг ГУЛАГ», лауреат Нобелівської премії.

Стимулом для розвитку дисидентського руху стали підсумки Загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.). У країні створювалися групи сприяння виконанню рішень цього форуму, які відстоювали права людини.

Подробиці

Українська Гельсінська група (УГГ) створена 9 листопада 1976 р., а 7 липня 1988 р. на 50-тисячному мітингу у м. Львові на її основі проголосили створення Української Гельсінської спілки (УГС). Засновниками УГГ були Олесь Бердник, Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Ніна Строката, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Микола Руденко (керівник Групи), Мирослав Маринович, Микола Матусевич.

Влада сприймала дисидентство як «шкідливу течію, що ганьбить радянський державний лад». У 1970-ті роки вислані з країни чи змушені були виїхати за кордон письменники О. Солженіцин, В. Некрасов, В. Максимов, музикант М. Ростропович, співачка Г. Вишневська, поет Й. Бродський, кінорежисер А. Тарковський, театральний режисер Ю. Любимов та ін. Під репресії КДБ підпали громадяни, наприклад, за збереження книжок М. Булгакова чи А. Платонова. Активісти правозахисного руху пройшли через в’язниці, табори; їх примусово розміщали в психіатричні лікарні.

4. ПРИХІД ДО ВЛАДИ М. ГОРБАЧОВА

Після смерті Брежнєва (10 листопада 1982 р.), під час короткого перебування при владі Юрія Андропова (листопад 1982 р. — лютий 1984 р.), керівництво КПРС і країни спробувало реанімувати систему силовими методами.

Особа в історії

Михайло Горбачов (народився у 1931 р.) — останній лідер КПРС і СРСР у 1985-1991 рр., перший і останній президент СРСР (1990-1991 рр.). Народився в селянській родині. З 13 років періодично працював у колгоспі. Закінчив юридичний факультет МГУ і економічний факультет Ставропольського сільськогосподарського інституту. У 1966 р. обраний першим секретарем Ставропольського міськкому партії. З 1968 р. працював другим, з 1970 р. — першим секретарем Ставропольського обкому КПРС. З 1980 р. — член політбюро ЦК КПРС. У 1985 р. обраний генеральним секретарем ЦК КПРС. З 1989 р. — голова Президії Верховної Ради СРСР. З 1992 р. — на пенсії. Лауреат Нобелівської премії миру (1990 р.).

Михайло Горбачов.

24 канал, 01.03.2014 р.

Потім на вищі партійні і державні посади висунули важкохворого Костянтина Черненка (1984—1985 рр.), що перетворилося на фарс. У березні 1985 р., після смерті К. Черненка, лідером партії обрали 54-річного члена політбюро і секретаря ЦК КПРС М. Горбачова.

З приходом до влади М. Горбачова відбулися кардинальні зміни в керівництві партії та країни.

5. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ

Перебудова. З березня 1985 р. в історії СРСР розпочався період, що прийнято називати «перебудовою». Мова не йшла про зміну політичного ладу. Необхідно було, як вважали реформатори, «оновити соціалізм», додати імпульсу прискореного розвитку.

Курс на «прискорення». Перший етап реформ (1985-1986 рр.). У квітні 1985 р. проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР.

Після липня 1985 р. ухвалене нове законодавство, що дозволяло створювати малі та спільні підприємства, акціонерні товариства, комерційні банки. Їх очолювали, як правило, колишні керівники підприємств і установ. «Погріли руки» на перехідному етапі і кримінальні структури.

Головним змістом другого етапу реформ (1987-1989 рр.) була орієнтація на перехід від адміністративних методів до економічних за збереження централізованого управління. Реформа передбачала надання підприємствам самостійності, переведення їх на самофінансування. Однак реформу здійснювали в умовах монополії державної власності в економіці. Кооперативи обкладали непомірним податком (понад 40 %).

Спроби перетворень не були підкріплені кредитною, фінансовою політикою, що призвело до сплеску інфляції в країні в 1988 р. З магазинів зникали товари першої необхідності, вводилася вже забута карткова система. Відбулося обвальне зниження рівня життя населення. У 1989 р. розпочалися масові страйки шахтарів.

Третій етап реформ (1989-1990 рр.). Непослідовність і зволікання реформами призвели до поглиблення економічної і суспільно-політичної кризи вже в 1990 р.

6. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО І ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. ГЛАСНІСТЬ

У вищих ешелонах влади відбулися кадрові зміни. На передові позиції висунулися нові політики: О. Яковлєв, Е. Шеварнадзе, Б. Єльцин. Ослабла цензура, із в’язниць і заслань поверталися дисиденти. Повернувся із заслання і А. Сахаров. У січні 1987 р. М. Горбачов вперше висунув ініціативу щодо здійснення політики «гласності» і демократизації суспільства.

Курс на «гласність» означав пом’якшення цензури засобів масової інформації, публікацію раніше заборонених книжок. У країні з’явились сотні незалежних газет і журналів, вільнішими ставали радіо, кіно і телебачення. Уперше в СРСР вийшли друком романи «Доктор Живаго» Б. Пастернака і «Життя і доля» В. Гроссмана. У журналах друкували твори О. Солженіцина. Гострі матеріали принесли популярність журналу «Огонёк» (його редактором був український журналіст

В. Коротич). Суспільне визнання здобули роман А. Рибакова «Діти Арбата», фільм Т. Абуладзе «Покаяння», перейняті осудом злочинів сталінізму. Люди почали більше думати, відкрито висловлювати свої думки.

Вибори депутатів уперше відбулися на альтернативній основі. Однак виборна система дала змогу частині партійно-бюрократичної номенклатури потрапити до складу депутатського корпусу.

I з’їзд народних депутатів відкрився в травні 1989 р. Сформована на з’їзді парламентська опозиція вимагала скасувати 6-ту статтю Конституції СРСР, що закріплювала за КПРС керівну роль у політичній системі держави.

7. АКТИВІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ РУХІВ У КРАЇНІ

У роки «перебудови» національні проблеми різко загострилися. У грудні 1986 р. молодь Алма-Ати виступила проти призначення першим секретарем ЦК КП Казахстану Г. Колбіна. Криваві конфлікти на ґрунті міжнаціональних відносин мали місце в Придністров’ї, Фергані, Андижані, Душанбе, Нагорному Карабаху, Баку, Сумгаїті, в інших місцях. Вони супроводжувалися людськими жертвами, вигнанням представників національних меншин.

На тлі поглиблення економічної та політичної кризи наприкінці 1980-х років активізувалися національні рухи в СРСР, метою яких було здобуття незалежності. Серед новостворених масових національно-патріотичних організацій — «Народний рух України за перебудову», Народний фронт Естонії, литовський «Саюдіс» («Єдність») та ін.

Ще в листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний суверенітет Естонії. Ця подія фактично стала початком розпаду СРСР. Протягом 1990 р. Литва, Латвія, РРФСР, Україна, Білорусь та деякі інші радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет.

Боротьба за демократію та незалежність республік розвивалася драматично. У Тбілісі в квітні 1989 р. під час розгону мітингу військами загинули 16 осіб. У Баку на початку 1990 р. за бездіяльності влади відбувалися погроми вірменів. Партійне керівництво дедалі більше дискредитувало себе. Повсюдно проводилися мітинги з вимогою скасувати 6-ту статтю Конституції СРСР, що було зроблено на III з’їзді народних депутатів (березень 1990 р.). Цією постановою закінчилася епоха безроздільного панування РКП(б)—ВКП(б)—КПРС у країні. На з’їзді був упроваджений інститут президентства в країні. Першим (і останнім) Президентом СРСР обрали М. Горбачова.

На І з’їзді народних депутатів РРФСР головою Верховної Ради РРФСР обрали Бориса Єльцина. Посилювалося протистояння Єльцина і Горбачова.

У всіх союзних республіках почала формуватися система багатопартійності. Після XXVIII з’їзду партії (1990 р.) розпочався масовий вихід комуністів з партії.

8. АНТИДЕРЖАВНИЙ ПУТЧ 1991 р.

Процес розпаду СРСР розпочався з виходу компартій союзних республік зі складу КПРС. Керівництво республік взяло курс на вихід із СРСР. Утім навесні 1991 р. розпочалися переговори керівників дев’яти республік (Росії, України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Киргизії, Таджикистану, Азербайджану) із Президентом СРСР та підготовка до підписання нового Союзного договору, 20 серпня 1991 р.

Проте 19 серпня 1991 р. розпочався путч. На всю країну пролунало повідомлення про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, російською мовою — ГКЧП). У цей час М. Горбачов перебував на відпочинку в Криму. Було оголошено надзвичайний стан в окремих регіонах країни. Розформовувалися структури влади, припинялася діяльність опозиційних партій і рухів, заборонялися мітинги і демонстрації. У Москву стягували війська. У постанові № 1 ДКНС було обіцяно підвищити заробітну плату, дати всім трудящим по 15 соток землі, забезпечити всіх житлом.

Проти путчистів виступили керівники РРФСР Б. Єльцин, І. Сілаєв, Р. Хасбулатов. Вони закликали росіян до загального страйку. Єльцин вимагав зв’язку з Горбачовим, звернувся до військовослужбовців із закликом не виконувати накази ДКНС. Надвечір 19 серпня біля «Білого дому» Росії зібралися тисячі людей, серед яких переважала молодь. 20 серпня в багатьох містах відбулися мітинги і демонстрації протесту. Згодом змовників заарештували. Спроба державного перевороту була відвернена.

Після краху перевороту була припинена діяльність КПРС, оголошено про початок реформи в системі КДБ, прийнято рішення про проведення радикальної військової реформи.

У країні утверджувалися демократичні принципи.

9. РОЗПАД СРСР

Спробу підписати новий Союзний договір було зірвано. З 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизія.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, у ході якого громадяни майже одностайно висловилися за незалежність республіки. Обраний Президентом України Леонід Кравчук сприйняв результати опитування населення як мандат на неприєднання України до нового Союзного договору. А без України Союз був неможливий.

Л. Кравчук, С. Шушкевич, Б. Єльцин після підписання Біловезьких угод

8 грудня 1991 р. у білоруській урядовій резиденції в Біловезькій Пущі (біля Бреста) зібралися керівники Білорусі, Росії й України — С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Узгоджений варіант Союзного договору Єльцин запропонував першим підписати українському президенту. За власним зізнанням Кравчука, «доля договору повністю залежала від України». І він висловив категоричне «ні» Союзному договору. Натомість керівники Росії, України і Білорусі заявили про те, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Як розвалився СРСР: ретроспектива подій.

ICTV. Ранок, 08.12.2017 р.

На цій самій зустрічі народилася «Угода про створення Співдружності Незалежних Держав» (СНД), підписана керівниками Росії, України і Білорусії. 13 грудня в Ашгабаті глави держав Центральної Азії в основному схвалили ініціативу створення СНД. 21 грудня в Алма-Аті відбулося підписання Декларації 11 держав на підтримку Біловезької угоди. Виняток становили республіки Прибалтики і Грузія. Остання приєдналася до СНД через два роки.

Після підписання Алма-Атинської декларації М. Горбачов

25 грудня 1991 р. виступив по телебаченню із заявою про припинення своєї діяльності на посаді Президента СРСР. У той самий вечір над Кремлем спустили червоний прапор з Державним гербом СРСР, а на його місці здійнявся російський триколірний прапор. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

I. Систематизуємо нову інформацію

• 1. Назвіть вияви соціально-економічної кризи в СРСР у 1970-ті роки.
• 2. Які були передумови виникнення дисидентського руху? Схарактеризуйте його основні напрями.
• 3. У чому виявлялося загострення політичної боротьби в середині 1980-х років?
• 4. Які економічні реформи здійснювали у СРСР після 1985 р.?
• 5. Визначте причини посилення національних рухів у СРСР у середині 1980-х років.
• 6. Чим було викликане прийняття нового політичного курсу в 1985 р.?
• 7. Визначте етапи і сутність реформ у СРСР часів «перебудови».
• 8. Поясніть терміни і поняття: застій, дисидент, перебудова, гласність.
• 9. Покажіть на карті кордони республік СРСР станом на 1991 р.
• 10. Покажіть на карті райони міжнаціональних конфліктів у СРСР у період «перебудови».

II. Обговорюємо в групі

• 1. У чому виявлялася непослідовність політики та реформ М. Горбачова?
• 2. Яку небезпеку становив для країни та її громадян серпневий путч 1991 р.?
• 3. Як Ви вважаєте, чому без України існування нового Союзу було неможливим?

III. Мислимо творчо й самостійно

• Які основні причини розпаду СРСР? Як Ви думаєте, чи можна було цьому запобігти?

ВАЖЛИВІ ДАТИ

27 грудня 1979 р. — введення радянських військ в Афганістан

березень 1985 р. — обрання М. Горбачова генеральним секретарем ЦК КПРС

грудень 1991 р. — припинення існування СРСР

✅Правління Брежнєва – основні події коротко

Роки правління Леоніда Ілліча Брежнєва іноді називають епохою застою, оскільки в цей час стало помітно старіння керівництва СРСР, стабільність кадрів і зниження темпів зростання радянської економіки.

Правління Брежнєва тривало 18 років, з 14 жовтня 1964 року до 10 листопада 1982 року. Спочатку обіймав посаду першого секретаря ЦК КПРС, а з 1966 року-генерального. З червня 1977 року і до смерті Брежнєв поєднував партійний пост з державним — Головою Президії Верховної Ради СРСР.

Внутрішня політика

Леонід Брежнєв опинився на чолі СРСР після зміщення Микити Хрущова на Пленумі в жовтні 1964 року.

Одним з його перших кроків стала ліквідація ряду хрущовських нововведень, які призвели до погіршення ситуацію в економіці СРСР:

1. Ліквідація 47 раднаргоспів і повернення галузевих міністерств. Відмова від управління народним господарством за територіальним принципом.
2. Скасуванням поділу обкомів на промислові та сільськогосподарські.

У 1965 році почалося проведення економічної реформи, що отримала назву «косигінської”. Вона була суперечливою. З одного боку, в 1970-ті залишилося безліч проблем в сільському господарстві, як в Нечорнозем’ї, так і на цілині. Попри підвищення закупівельних цін для колгоспів і радгоспів, їх рентабельність залишалося низькою.

У промисловості був узятий курс на передачу частини прибутку підприємствам, яким також надали право коригувати планові показники. В СРСР при Брежнєві було побудовано майже 2000 великих промислових підприємств.

До 1982 року майже завершилося будівництво БАМу (Байкало-Амурської магістралі). Бурхливо розвивалися паливо-енергетичний комплекс за рахунок освоєння нафтогазових родовищ Сибіру, космічна галузь і атомна енергетика.

Нафтова криза 1973 року дала Радянському Союзу вигоду у вигляді зростання цін на енергоносії. Через це розвиток економіки став йти екстенсивними методами. Темпи зростання стали знижуватися.

Важким ударом по економіці СРСР і країн соціалістичного блоку стало падіння цін на нафту на початку 1980-х.

В ідеології за Брежнєва новим явищем стала доктрина “розвиненого соціалізму”. Влада відмовилася від хрущовської антирелігійної кампанії та ідеї побудови соціалізму до 1980 року. Особливостями брежнєвського періоду стало зростання пияцтва в СРСР і зниження рівня народжуваності.

Ключовими фігурами в управлінні СРСР при Брежнєві були: Міністр закордонних справ Андрій Громико, Голова Ради Міністрів Олексій Косигін, ідеолог партії Михайло Суслов і керівник КДБ Юрій Андропов.

Міністром фінансів весь період перебування Брежнєва при владі був Василь Гарбузов. У 1977 році була прийнята нова Конституція.

Зовнішня політика

По ряду напрямків зовнішня політика при Брежнєві була невдалою. Відносини з Китаєм в середині 1960-х зіпсувалися остаточно. У 1969 році дійшло до збройних зіткнень на острові Даманський на Далекому Сході. Брежнєву не вдалося відновити дипломатичні відносини з Албанією.

Зате блок соціалістичних держав поповнився наступними державами: Нікарагуа, Гренада, Лаос, об’єднаний В’єтнам, Кампучія, Лівія, всі колишні португальські колонії в Африці (найбільші — Мозамбік і Ангола), Південний Ємен, Ірак і Ефіопія. У 1970 — ті погіршилися відносини з двома країнами соціалістичної орієнтації – Єгиптом і Сомалі.

У 1968 році війська СРСР і країн ОВС (крім Румунії) були введені в Чехословаччину для ліквідації «Празької весни».

У 1974 році Брежнєв зустрівся з президентом США Ніксоном, і ця подія прийнято вважати початком короткої за часом розрядки, тобто примирення держав з різним суспільним ладом.

Вона тривала недовго і завершилася обранням на пост президента США Рейгана в кінці 1980 року. У 1975 році в Гельсінкі Брежнєв підписав угоду про непорушність кордонів в Європі.

Основні події правління Л. І. Брежнєва можна представити в таблиці:

Скасування раднаргоспів, відновлення міністерств, початок економічної реформи Косигіна

Введення військ до Чехословаччини

Конфлікт на острові Даманському

Зустріч Брежнєва з Ніксоном, розрядка міжнародної напруженості

Прийняття нової Конституції

Введення військ в Афганістан

До кінця правління Леоніда Брежнєва відноситься початок Афганської війни – в грудні 1979 року. Вона тривала 10 років, в ній загинуло близько 15 тис.радянських солдатів.

Зовнішньополітичних успіхів вона не принесла, оскільки прорадянське керівництва Афганістану протрималося при владі недовго після виведення військ в 1989 році.

Що ми дізналися?

Коротко кажучи про правління Леоніда Брежнєва в СРСР, попри зовнішній спокій і стабільність в країні, в 1970-і в економіці СРСР отримали розвиток ряд негативних явищ.

Важливими пунктами в правлінні Брежнєва були косигінська реформа, введення військ в Чехословаччину і Афганістан, розрядка міжнародної напруженості між США і СРСР.

✅Брежнєв: внутрішня політика і «застій»

Брежнєв, Леонід Ілліч, чотириразовий Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, Генеральний секретар ЦК КПРС, володар 117 нагород СРСР та інших країн, народився 19 грудня (за новим стилем) 1906 року в селі Кам’янське Катеринославської губернії (нині – Кам’янське (раніше Дніпродзержинськ) Дніпропетровської області).

В молодості Леонід Ілліч вважався дуже гарним хлопцем (це відзначив навіть Сталін) і користувався великим успіхом у слабкої статі. Будучи з простої сім’ї і не отримавши нормальної освіти, Брежнєв компенсував брак ерудиції природною кмітливістю і винахідливістю.

Він завжди вмів заводити корисні знайомства і легко зав’язував дружбу з людьми, які пізніше могли йому знадобитися, причому це проявлялося як з тими, хто був вище його за службовою драбиною, так і з підлеглими, які ніколи на нього не скаржилися (одним з таких вигідних знайомих став Микита Хрущов).

Леонід Брежнєв мав м’який і добродушний характер.

Під час колективізації і розкуркулення селян він намагався піклуватися про самих незаможних (хоча і не завжди успішно).

Під час Великої вітчизняної війни Леонід Брежнєв непогано проявив себе, беручи участь у визволенні від гітлерівців Новоросійська, а також у ризикованих висадках на Малій Землі і багатьох інших битвах, де знадобилася його кмітливість і винахідливість.

У 1964 році Леонід Брежнєв став одним з ініціаторів зміщення Микити Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС. Багато бюрократів того часу вважали його занадто м’яким і доброзичливим (таким чином майбутнє зміщення Брежнєва не повинно скласти труднощів) і підтримали його кандидатуру на пост першого секретаря ЦК.

Однак вони не врахували безліч корисних знайомих Леоніда Ілліча і в МВС, і в армії, і в КДБ. В результаті Брежнєв, обраний першим секретарем (те ж, що і генеральним секретарем, генсеком) ЦК КПРС 14 жовтня 1964 року, залишився ним до самої смерті в 1982 році.

Внутрішня політика Брежнєва

У 1965 році почалася економічна реформа під керівництвом Олексія Косигіна (Косигінська реформа). Вона передбачала інтенсивний розвиток промисловості та сільського господарства в умовах часткової децентралізації влади і управління народним господарством безпосередньо місцевими органами влади.

Реформа непогано показала себе в перші роки нових перетворень, але вже в 1970 році була згорнута, оскільки центральні керівники партії відчули загрозу своїй владі. Саме тут позначився брак освіти і напористості Леоніда Ілліча, який в реформуванні практично не брав участі, і все переклав на плечі своїх підлеглих.

У середині 60-х в Радянському Союзі активізувалася опозиція, яка скористалася досить демократичним і ліберальним режимом Брежнєва. Рух дисидентів здебільшого, як це не парадоксально звучить, складався з прозахідних лібералів (а також з різних націоналістів і «справжніх» комуністів, які вважають, що і Сталін, і Брежнєв, і Хрущов зрадили споконвічні ідеї комунізму Карла Маркса і Володимира Леніна).

Найбільш відомими дисидентами стали Олександр Солженіцин та Сергій Довлатов, а також безліч маргінальних карикатурних персонажів, як наприклад, Валерія Новодворська. Поступово всі дисиденти СРСР були переловлені і посаджені (або вислані). Розстріли не залучали Брежнєва, про м’який характер якого було вже сказано.

Чого тільки вартий випадок із замахом на Леоніда Ілліча, коли юний маргінал Ільїн, після сварки зі своєю пасією, випустив 11 куль в автомобіль, в якому їхали радянські космонавти, в тому числі Терешкова і Леонов.

Вбивця вважав, що в цій машині їде Брежнєв, але помилився.

Шофер загинув, космонавти встигли пригнутися. Що стосується Леоніда Ілліча, то він відправив Ільїна на лікування в психіатричну лікарню (замість розстрілу або хоча б табору).

У 1973 році в ході арабсько-ізраїльської кризи, коли більшість західних країн підтримали політику Єрусалиму, більшість арабських держав – членів ОПЕК, а також Єгипет і Сирія, ввели ембарго на постачання нафти в Західну Європу і США. Радянський Союз почав постачання нафти (а заодно і газу з деревиною) в Європу. Трохи пізніше Брежнєв ініціював будівництво нафтопроводу Уренгой-Помари-Ужгород.

СРСР отримав значний приріст капіталу в державну казну. Експорт почав складати левову частку ВВП країни. На жаль, в цих умовах внутрішній економічний розвиток країни був пущений на самоплив.

Треба віддати належне Леоніду Іллічу: ці гроші всі пішли в народ, а не на спонсорування футбольних клубів англійської прем’єр-ліги, – громадяни СРСР непогано заробляли, при цьому продукція промисловості та сільського господарства коштувала копійки, путівки на курорти і нову житлоплощу роздавали безкоштовно. Однак зростання внутрішнього виробництва знизилось до критичного рівня.

Всіх все влаштовувало, особливо вищі керівні чини. Прості люди, втративши мотивацію, працювали за принципом «солдат спить – служба йде». Таким чином, в економіці Радянського Союзу склалася ситуація, яка отримала назву «застій». Люди жили сьогоднішнім днем, не думаючи про завтрашній.

Недоліки такої політики громадяни Російської Федерації відчувають до цього часу, коли курс національної валюти залежить від коливання цін на нафту.

Принаймні, так вважають деякі економісти та історики. Основною причиною такого розвитку подій стало самоусунення Брежнєва від внутрішнього керівництва країною і потурання його наближених, які були всім задоволені.

Своєю чергою, причин самоусунення генсека було дві:

Леонід Ілліч страждав неврологічним розладом – астенією. У 1969-1971 роках його стан погіршився. На початку 70-х років він пережив як мінімум два інсульти, а в 1976 – клінічну смерть. Після цього він постійно знаходився під впливом препаратів, а також підсів на снодійні ліки. Працювати він міг не більше двох годин на день.

Стан здоров’я позначився на його поведінці й мові. У народі щосили стали ходити жарти і анекдоти про Брежнєва, викликані його поведінкою і забавними мовними зворотами («сиськи-мацицьки», тобто «систематично», і «сиськи-срани» – «соціалістичні країни»). При цьому генсек користувався заслуженою народною любов’ю (анекдоти, насправді, – це якраз прояв цієї любові), чого не можна було сказати про Сталіна чи Хрущова. При всіх своїх помилках і недоліках, Брежнєв завжди в першу чергу, думав про простих людей.

Останнім серйозним досягненням Леоніда Ілліча стала Конституція СРСР 1977 року, яка ще більше наблизила Радянський Союз до правової держави.

По суті, це була вдосконалена Конституція Сталіна 1936 року.

Згідно з новою Конституцією радянські громадяни:

• отримали право на охорону здоров’я;
• право на житло;
• право на культурні досягнення;
• отримали гарантії захисту авторського права;

При цьому громадяни були зобов’язані:

• піклуватися про виховання дітей;
• берегти природу та її багатства;
• охороняти історичні пам’ятки та культурні цінності;
• сприяти дружбі народів і не допускати міжнаціональної ворожнечі;
• піклуватися про батьків.

Крім цього Конституція Брежнєва гарантувала безкоштовну освіту всіх видів і можливість навчатися рідною мовою.

Що ми дізналися?

1. Концепція “Застою”:
   • Термін “застій” використовується для опису періоду в історії СРСР під керівництвом Леоніда Брежнєва (1964-1982 рр.), який характеризувався економічним занепадом, політичною стагнацією та соціальною апатією.
2. Економічна Політика:
   • Внутрішня економічна політика Брежнєва зосереджувалася на розвитку важкої промисловості, оборонних витратах і колективного сільського господарства, що призвело до відставання в сфері споживчих товарів та технологій.
3. Політична Система:
   • Політика Брежнєва підкреслювала стабільність керівництва і збереження статус-кво, що проявлялося в утриманні та зміцненні централізованої влади Комуністичної партії та придушенні політичного дисидентства.
4. Соціальна Політика:
   • Брежнєв намагався забезпечити соціальні гарантії для населення, такі як безплатна освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення, але це часто супроводжувалося неефективністю та корупцією.
5. Зовнішня Політика:
   • Хоча зовнішня політика Брежнєва була спрямована на розширення впливу СРСР на міжнародній арені, внутрішньополітичний “застій” суттєво обмежував здатність країни до інновацій та адаптації до глобальних змін.
6. Культурне Життя:
   • Період застою також характеризувався обмеженням свободи вираження в культурі та мистецтві, з посиленням цензури та контролем над розповсюдженням інформації.
7. Наслідки для СРСР:
   • Довготривалі наслідки “застою” включали зростаючу економічну відсталість від Заходу, збільшення соціального невдоволення та підрив основ авторитету Комуністичної партії, що в кінцевому підсумку сприяло розпаду СРСР.