Е. Сетон-Томпсон. «Лобо». Звички і закони вовчої зграї
Природа і людина
I семестр

Мета: виразно читати та емоційно сприймати оповідання «Лобо» (друга частина); знаходити у творі описи тварин, розкривати роль авторських спостережень у відтворенні світу природи, їхнє емоційне забарвлення, роль у тексті; визначати ставлення автора до тваринного світу, коментувати відповідні цитати;

розвивати творчу уяву, навички зв’язного мовлення, спілкування, аналізу і систематизації навчального матеріалу, уміння висловлювати свою думку та обґрунтовувати її; формувати полікультурну компетенцію;

виховувати повагу до літературної творчості; формувати всебічно розвинену особистість, прищеплювати інтерес до духовних надбань людства.

Обладнання: підручники, портрет Е. Сетон-Томпсона, дидактичний матеріал.

Тип уроку: комбінований урок.

У вовків немає правил поведінки. Вони їм не потрібні. Вовкам, щоб бути вовками, не потрібні ніякі правила.

II. Оголошення теми, мети, епіграфа уроку.

III. Актуалізація опорних знань.

1. Де відбуваються події оповідання? (Курумпо)

2. Як називали мексиканці старого Лобо? (Володар Лобо)

3. Скільки вовків було в зграї Лобо? (П’ять)

4. Як звали подругу Лобо? (Бланка)

5. Що було особливістю рудого вовка, помічника Лобо? (Нечувана спритність)

6. Яку данину збирала вовча зграя зі скотарів? (Одна корова щодня)

7. До якої тварини ніколи не торкалася ватага Лобо? (До падалі)

8. Як розважалися вовки? (Різали овець)

9.Чого боявся Лобо? (Вогнепальної зброї)

10. На кого вовки ніколи не нападали? (На людину)

11. Яка звичка вовків допомагала уникнути небезпеки? (Їсти тільки впольовану дичину)

12. Яку винагороду призначили за голову ватажка зграї? (Тисяча доларів)

ІV. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу.

1. Евристична бесіда «Зграя Лобо та її закони».

1. Чому Лобо був ватажком зграї?

2. У чому причини нечисленності зграї Лобо?

3. Які індивідуальні риси мали вовки в зграї Лобо?

4. Як життя вовків перепліталося з життям скотарів?

5. Чому скотарі лютували і боялися Лобо?

6. Що було непорушним законом для вовків зграї?

2. Складання опорної схеми.

3. Коментоване читання другої частини оповідання «Лобо».

4. Евристична бесіда за змістом другої частини оповідання.

1. З яких міркувань оповідач пристав на пропозицію покласти край нападам вовків?

2. Який висновок про можливість вполювати вовка робить оповідач після вивчення місцевості?

3. Які отруйні приманки були заготовані для Лобо? Чому це не дало результату?

4. Які головоломки довелося розв’язати Лобо, щоб вижити?

5. Що розповіли сліди біля капканів про нічні походеньки Лобо?

6. Чому оповідач порівнює Лобо з перевертнем?

7. Якими людськими рисами наділяє автор Лобо у протистоянні з оповідачем?

8. Як оповідач ставиться до Лобо? Чим захоплюється у поведінці вовка?

9. Чи був оповідач гідним суперником Лобо? Як Лобо виявив свою зневагу до мисливця?

5. Хвилина творчого перевтілення «Йдемо вовчим слідом»:

переказати епізод «Лобо та капкани» від імені вожака зграї; від імені Бланки; від імені скотарів, які дізналися про випадок від мисливця (за вибором).

Творча робота «Бути вовком»: закінчити речення, скориставшись читацьким досвідом оповідання «Лобо».

Вовче право – . (вічно бути першим); вовча доля – . (вічно битися); вовча сила – . (сталеві нерви); вовча гордість – . (нікого не боятися); вовчі закони – . (зграя єдина); вовча доблесть – . (битися до останнього); вовча зграя – . (непереможна); якщо ти вовк – . (ніколи не здавайся).

1. Скласти план другої частини оповідання «Лобо».

2. Прочитати третю частину оповідання.

Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Оповідання Ернеста Сетона-Томпсона «Лобо — володар Курумпо»

• Чи любите ви тварин? Чи маете домашнього улюбленця? Розкажіть про них однокласникам/однокласницям.

• Які твори про тварин ви читали на уроках української та зарубіжної літератур? Пригадайте авторів цих творів.

Ернест Сетон-Томпсон

Після історії з Лобо я щиро хочу переконати людей, що кожна з диких істот є нам рідною, – це цінний спадок, який ми не маємо права знищити та позбавити його наших дітей.

Е. Сетон-Томпсон

Ернест Сетон-Томпсон (1860-1946) народився в старовинній англійській родині. Шестирічним він із родиною переїхав до Канади. Поруч із батьківським будинком ріс великий ліс, де хлопчик залюбки проводив свій час. Спостерігаючи за природою, він відчував себе безмежно щасливим. Доля щедро обдарувала Сетона-Томпсона: він мав хист і художника, і письменника. За картину «Вовк спить» він отримав премію в Парижі. А в книгах розповідав про загадковий світ дикої природи. Та ще й власноруч ілюстрував свої твори. Його малюнки не лише передають зовнішній вигляд звірів чи птахів, а й показують їхній характер. Про світ природи Сетон-Томпсон розповів по-новому, зобразивши його таким, яким він є насправді, і часом дуже жорстоким. Саме тому герої його творів часто гинуть, як це буває в реальному світі. Але в кожному оповіданні письменника звучить повага до природи, заклик до її збереження.

Життя дикої природи Сетон-Томпсон знав добре, адже подовгу жив у лісах і преріях. Улюбленими тваринами письменника були вовки, а його самого друзі-індіанці називали Чорним Вовком. Спостереження Сетона-Томпсона за природою зацікавили і науковців. Уряд Канади призначив письменника на посаду державного натураліста, який мав вивчити флору і фауну Канади. За свої наукові праці Сетон-Томпсон отримав найвищу в Сполучених Штатах нагороду – золоту медаль «Еліот».

Він створив у Канаді «Лігу лісознавства», яка мала захищати природу від свавілля людини. Письменник піклувався про створення національних парків. Він переконував людей, що світ дикої природи необхідно захищати, обмежуючи полювання на тварин тощо. Тож без перебільшення можна сказати, що Е. Сетон-Томпсон був біля витоків сучасного руху захисту довкілля, який називається екологічним.

У книгах Сетона-Томпсона наукова точність поєднана з цікавістю викладу. Він першим у світі написав оповідання, головними героями яких були справжні, а не вигадані (казкові) звірі й птахи.

Сетон-Томпсон хотів навчити людей жити в гармонії з природою і вважав, що в цьому йому мають допомогти діти. На початку 20 століття в Європі виник дитячий рух бойскаутів, хлопчиків-розвідників. І саме Сетон-Томпсон доклав багато зусиль, щоб діти-скаути вчилися виживати в умовах дикої природи, поважати і берегти її.

У 1902 році письменник започаткував навчально-виховну програму «Життя в природі по-індіанськи», до участі в якій запросив місцевих підлітків. Заняття проходили у формі гри: хлопці формували плем’я, подібне до індіанського, самостійно обирали «вождя», його заступника тощо й навчалися жити, як індіанці.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

• 1. Як дитячі захоплення Сетона-Томпсона вплинули на вибір його життєвого шляху?
• 2. Як письменник ставиться до світу дикої природи? Яким намагався його показати? Що він поєднав у своїх оповіданнях про природу?
• 3. Мистецька палітра. Розгляньте картину Сетона-Томпсона «Вовк спить». Розкажіть про емоції, які у вас викликала ця картина. Як ви думаєте, яку ідею заклав художник у свій твір? Чи досяг митець своєї мети?

Е. Сетон-Томпсон. Вовк спить. 1891

Оповідання – невеликий прозовий твір, у якому зображено одну чи кілька подій із життя персонажа. Має невелику кількість основних дійових осіб. Твір Е. Сетона-Томпсона «Лобо» — оповідання, бо він прозовий, невеликий за обсягом і розповідає про одну подію в житті оповідача – полювання на Лобо.

ЛОБО — ВОЛОДАР КУРУМПО

Курумпо – велика скотарська округа на півночі Нью-Мексико. Це край соковитих пасовищ, де вигулюють незліченні стада, край високих гір, грімкотливих потоків, що впадають у річку Курумпо, від якої і походить назва місцевості. Могутнім володарем, чия свавільна влада простяглася на весь край, був тут старий сірий вовк.

Старий Лобо 1 , або володар Лобо, як його називали мексиканці, був ватажком зграї сірих вовків, що спустошували долину Курумпо впродовж багатьох років. Усі місцеві скотарі та пастухи добре знали цього хижака. Кожні відвідини Лобо і його вірної зграї наганяли смертельний жах на тварин і викликали напад безсилої люті в їхніх господарів. Старий Лобо – справжній велетень – був надзвичайно дужим і хитрим звіром. Його нічне виття враз розпізнавали усі тутешні люди. Звичайний вовк годинами вив обіч пастушого табору, і ніхто на те не зважав, а коли луна доносила з ущелини могутнє виття старого ватажка, пастухів огортав неспокій: вони готувалися дізнатися вранці про нові безчинства сірої ватаги.

1 Лобо – іспанською мовою «вовк».

Зграя Лобо була невеликою. Звичаєм навколо такого виняткового в усьому звіра завжди збирається чималий гурт. Може, він сам не хотів збільшувати ватаги, а може, всіх відлякувала його аж надто лиха вдача. Без сумніву одне: протягом останніх років його панування у нього було лише п’ятеро підлеглих, кожен із яких зажив слави своїми величезними розмірами.

Е. Сетон-Томпсон. Лобо і Бланка

Серед ватаги був красивий білий вовк, якого мексиканці прозвали Бланкою, білою. Мисливці вважали, що Бланка – самиця, подруга Лобо. Сіроманці наче глузували з людей, обходячи їхні отруєні приманки та забиваючи по корові щодня. Ці свавільники були дорідні, вгодовані й вередливі до харчу. Якось Бланка і рудий вовк вигубили двісті пятдесят овець, навіть не скуштувавши їхнього м’яса. За голову Добо було призначено велику нагороду. Він боявся лише вогнепальної зброї і всіляко уникав зустрічі з людиною. Страх перед ватагою Лобо дедалі зростав. Жодному мисливцеві не вдалося знищити знаменитого вовка. Лобо й далі деспотично панував у краї.

• Чи можна говорити про схожість почуттів у тварин і в людей? Чому автори використовують такий прийом?

Мій давній друг – фермер із Курумпо – запросив приїхати до нього і спробувати покласти край розбійницьким нападам сірої зграї, я погодився без вагань, радіючи можливості познайомитися з її ватажком.

Оповідач ретельно вивчив місцевість. Він випробував безліч способів, щоб обманути «вовка-перевертня», але всі зусилля йшли нанівець. Якось оповідач з усіма пересторогами, щоб Лобо не відчув людського запаху, розкидав шматки отруєного м’яса там, де з’являвся вовк. На світанку оповідач поїхав дізнатися, чи потрапив хижак до пастки. Шматків отруєного м’яса на місці не було. Сподіваючись побачити труп Лобо, оповідач радів. Але широкий слід вовчих лап не зникав і привів оповідача до місця, куди Лобо переніс у пащі приманку, не проковтнувши жодного шматка. Вовк склав м’ясо в купу і обгидив, висловивши таким чином своє зухвале презирство до людських хитрощів. Зграя Лобо продовжувала нищити отари овець.

Нарешті прибули довгождані капкани. Я та ще двоє мисливців тиждень, не шкодуючи сил, поралися з ними, аби їх поставити. Наступного дня, коли я поїхав оглянути капкани, тут-таки натрапив на сліди Лобо, що в’юнилися від одного пристрою до іншого. Сліди розповіли історію його нічних походеньок. Він шастав у темряві і, хоч капкани були ретельно замасковані, відразу викрив перший з них. Лобо наказав зграї зупинитися, а сам заходився розгрібати землю навколо, доки розкопав і капкан, і ланцюг, і колоду. Лобо перебігав від капкана до капкана і з кожним проробляв те саме. Невдовзі я помітив: старий проноза спинявся і збочував щоразу, помічаючи на дорозі якийсь підозрілий предмет.

Тоді у мене визрів новий план. Я розташував капкани у формі літери «Н». Замаскував їх уздовж обох боків стежки, а один поставив, мов поперечку для літери, посередині. Опливали дні. Я визнав, що вкотре мене спіткала невдача.

Лобо вільно біг стежкою і вже був між двома паралельними рядами капканів, як завважив «поперечку». Старий пройда зупинився саме вчасно.

Як він здогадався – не знаю. Певно, якийсь добрий звіриний янгол літав на дюйм над ним і охороняв від небезпеки, що чигала на нього. Лобо не збочив ні на дюйм 1 уліво чи вправо, обережно, повільно позадкував, ставлячи кожну лапу в свій попередній слід, доки опинився в безпечному місці. Перегодом обійшов капкани з іншого боку і задніми ногами заходився загрібати землю, так що каміняччя і грудки летіли навкруг, аж поки механічні пружини спрацювали й заклацнулися.

1 Дюйм – міра довжини, що дорівнює 2,54 см.

Точнісінько так само він робив і в інших випадках. Попри всі мої хитромудрі виверти, Лобо ні разу не схибив, неухильно обминав небезпеку, розв’язуючи всі мої головоломки, й досі чинив би він свої спустошливі набіги, якби глибока прихильність до подруги не занапастила його, поповнивши іменем сіроманця довгий список героїв, що були нездоланні наодинці й загинули через необережність друга, якому сліпо довіряли.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

• 1. Де відбувається дія оповідання про Лобо? Як змальовує місце дії письменник? Чи можемо ми точно уявити собі природу цієї частини світу?
• 2. Чи мали люди причини бажати смерті Лобо та іншим вовкам? Чи можна їх зрозуміти? Виправдати? Поясніть свою точку зору.
• 3. Чому відвідини Лобо і його вірної зграї наганяли смертельний жах на тварин?
• 4. Доведіть, що Лобо був розумним, сміливим і навіть зухвалим. Як ви ставитеся до такої поведінки? Поясніть свою думку.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

• 1. Випишіть із тексту твору словосполучення, якими називають Лобо. Як характризує Лобо його портрет?

Я не раз помічав, що у зграї Лобо не все гаразд. Скажімо, чому попереду слідів ватажка видно відбитки меншого вовка? Я не міг збагнути причини, та ось один ковбой мені сказав:

– Бачив їх сьогодні. Стрій порушує і відривається від зграї Бланка.

Отже, Бланка – справді самиця. Жоден вовк-самець не дозволить собі йти попереду ватажка, інакше накладе життям.

Це наштовхнуло мене на новий план.

Вовки мали за звичку підходити до кожної туші, що траплялася їм на шляху, навіть не маючи наміру їсти. Я сподівався, що ця їхня звичка стане мені в пригоді, хоча здогадувався, що Лобо розкусить мою хитрість з м’ясом і заборонить зграї наблизитися до нього, але я покладав великі надії на голову, яка мала цілком безневинний вигляд.

Наступного ранку я вирушив обстежити капкани. Яка радість! Земля навколо них була густо поцяткована свіжими вовчими слідами, а місце, де лежала голова з капканом, було порожнє. Побіжний огляд слідів переконав, що Лобо справді не дозволив зграї наблизитися до м’яса, але один, менший вовк, легковажно підійшов понюхати голову, що лежала осторонь, і потрапив у сталеві лабети.

Ми подалися слідами і за милю 1 побачили цього горопашного вовка – Бланку. Завваживши людей, вовчиця наддала бігу, але голова телиці, що важила понад п’ятдесят фунтів 2 , добряче їй заважала.

1 Миля – міра довжини, що дорівнює приблизно 1609 м

2 Фунт – міра ваги, що дорівнює 450 г.

Однак Бланка сильно випередила мого помічника, який ішов пішки. Ми перехопили її поблизу скелястого узгір’я: голова телиці міцно застрягла рогами між камінням. Ніколи раніше не доводилося мені бачити такої красивої вовчиці. М’яка густа шерсть Бланки була срібно-сірого відтінку.

• Скільки приблизно кілограмів м’яса несла Бланка? Це багато? Як ви дізналися?

Вона обернулася, готуючись стати до бою, і завила. Її голос був сповнений розпачу. Луна відкотила його далеко в гори. Неподалік з ущелини басовитим виттям озвався вірний Лобо. То був останній поклик Бланки: ми підступали ближче, біла вовчиця мала берегти сили, щоб боронитися. Невдовзі сталася неминуча трагедія, від згадки про яку мені стає моторошно. Кожен із нас накинув на шию приреченій тварині ласо і погнав коня в протилежний бік. Мотузки зашморгнулися, кров хлюпнула з горла Бланки, очі оскляніли, кінцівки витягнулися і знерухоміли. Ми поскакали додому, волочачи мертву вовчицю, і раділи, що завдали зграї Лобо першого смертельного удару.

Дорогою ми чули тужливе завивання. Старий ватажок блукав мов неприкаяний, сподіваючись знайти Бланку. Він-бо не хотів її кидати, але нічим не міг зарадити біді, порятувати; страх перед вогнепальною зброєю глибоко сидів у ньому.

Цілий день ми чули виття: у безнадійних пошуках вовчиці минав час. Я сказав одному з ковбоїв:

– Тепер я певен, що Бланка була його подругою.

Надвечір Лобо став ніби наближатися до нашої ущелини: його виття чимраз ближчало. Як разюче воно змінилося. Войовничий клич воїна-звитяжця, хижу лють і нескореність заступили відчай, горе і глибокий сум.

Лише проти ночі він, певно, знайшов місце, де сконала Бланка: протяжливий стогін вихопився з грудей Лобо. Від його скорботи хололо в серці. Я ніколи б не повірив, що відчуватиму таке гостре почуття жалю до нього. Суворі, стримані ковбої не уявляли, щоб вовк так гірко побивався. Лобо зрозумів, що сталося: земля на тому місці була скривавлена.

Він побіг слідами наших коней аж до ранчо 3 мого друга. Що гнало його – жадоба помсти чи сподівання знайти там Бланку – не знаю. Принаймні частково відплатити за кривду йому вдалося. За п’ятдесят ярдів 4 від воріт ранчо він напав на нашого сторожового собаку й роздер сердегу на шматки. Очевидно, Лобо приходив сам, на ранок я не помітив більше нічиїх слідів. Він знавісніло гасав навколо ранчо, втративши страх. Я чекав на це і понаставляв по всьому пасовиську багато нових капканів. Перегодом переконався, що він таки попався в один, але завдяки своїй могутній силі вирвався зі сталевих лещат.

3 Ранчо – скотарська ферма.

4 Ярд – міра довжини, що дорівнює 0,9 м.

Я був переконаний, що Лобо ганятиме довкіл, доки відшукає труп Бланки, тож усі зусилля спрямував на те, щоб покінчити з ним, перш ніж він угамується і назавжди покине місце. Я зрозумів, що припустився великої помилки, коли вбив білу вовчицю і не скористався нею як живою приманкою, тоді б мені вдалося заскочити Лобо тієї-таки ночі.

Я зібрав усі капкани – сто тридцять міцних сталевих вовчих пасток – і поставив їх по чотири вздовж усіх стежок, які вели в ущелину. Кожен капкан окремо кріпився до колоди, а кожна колода, в свою чергу, окремо прикидалася землею. Маскуючи їх, я ретельно знімав дерен, клав його на полотно, щоб по закінченні роботи знову покласти на місце, аби старий вовк не помітив бодай найменшого сліду людини.

Коли капкани були надійно сховані, я протяг між ними труп бідолашної Бланки. Потім відтяв вовчиці одну лапу і наслідив нею над кожним капканом. Я вдавався до всіляких хитрощів і вживав усіх пересторог, аби забезпечити успіх.

Пізно ввечері я повернувся додому. Вночі мені чувся голос Лобо, але я не був того певен. Назавтра згуслі вечірні сутінки не дали мені об’їхати всієї північної частини ущелини і довідатися щось про старого ватажка. За вечерею один із ковбоїв сказав:

– Уранці худоба в Північній ущелині чогось страшенно ревла. Може, в капкан упіймалася якась звірина?

Лише пополудні наступного дня мені пощастило дістатися до вказаного місця, іще здалеку я побачив велику сіру тінь, що при моїй появі підвелася з землі, марно намагаючись метнутися кудись убік. Переді мною виріс сам Лобо, могутній володар Курумпо, міцно стиснутий сталевими лещатами.

Безталанний герой! Він ні на мить не припиняв пошуків своєї подруги, натрапив на її слід, сліпо, не роздумуючи, кинувся вперед і потрапив у пастку.

Чотири капкани намертво стиснули в своїх сталевих обіймах чотири лапи звіра, а густа мережа слідів на землі свідчила про те, що худоба збиралася навколо переможеного кривдника, щоб поглузувати з нього, але близько підійти не наважувалася.

Два дні й дві ночі пролежав він прикутий і геть знесилився. Та коли я підійшов до нього майже впритул, звір підвівся, шерсть на ньому наїжилася. Востаннє я почув його могутній, оглушливий голос. Він завив, скликаючи своїх підданців. Але ніхто не озвався, не прибіг на поміч. І тоді він зібрав останні сили й кинувся на мене. Марно. Кожен капкан важив щонайменше триста фунтів. Лобо був безсилий проти них.

Він скреготав могутніми іклами, кусаючи ненависні ланцюги, а коли я спробував торкнутися до нього рушницею, схопив її зубами і залишив на ній глибокі прим’ятини. Очі звіра потемніли від люті й ненависті, щелепи грізно клацали, але мене й коня, що тремтів від страху, годі було дістати. Лобо сильно виснажився від голоду й втрати крові і невдовзі знесилено впав на землю. Щось схоже на жалість ворухнулося у мене в грудях, коли я збирався вчинити з ним те, що він звично робив зі своїми жертвами.

– Старий невгамовний свавільнику! Герою незліченних спустошливих набігів! – сказав я, звертаючись до нього. – За хвилину ти станеш купою мертвечини. Так буде справедливо! Ласо майнуло в нього над головою.

Але ватажка не так легко було обдурити. Перш ніж петля зашморгнулася в нього на шиї, він на льоту схопив її зубами, легко перекусив і кинув під себе.

Звісно, я мав напохваті рушницю, але мені шкода було псувати його чудову шкуру. Тож я погнав коня до табору й повернувся з ковбоєм і новим ласо. Ми кинули вовку цурпалок, який він міцно схопив зубами, і перш ніж Лобо встиг випустити його, наші ласо просвистіли в повітрі і упали йому на шию. Промінь життя поволі згасав в очах могутнього володаря Курумпо.

Я гукнув до свого помічника:

– Стривай! Захопимо його живцем і відвеземо до табору.

Лобо так знемігся, що ми легко просунули йому в пащу товсту палицю, пообсновували щелепи міцним мотузяччям і прив’язали до палиці. Палиця тримала мотузку, мотузка – палицю. Таким чином ми убезпечили себе від грізного звіра. Лобо вгамувався і байдуже позирав на нас, наче хотів сказати: «Ваше зверху. Ви здолали мене. Тож робіть зі мною, що хочете. » Відтоді він перестав нас помічати.

Ми надійно зв’язали йому ноги. Лобо не загарчав, не завив, навіть не підвів голови. Хекаючи, ми ледве завдали вовка коневі на спину. Лобо дихав рівно й спокійно, мов уві сні. Очі знову стали ясними й чистими. Але на нас вони не дивились. Погляд його линув у далечінь, обіймав колишні володіння, де щасливилося йому та його грізній зграї.

Ми їхали поволі і незабаром дісталися до ранчо. Накинули на Лобо ошийник, сталевими ланцюгами прип’яли його до стовпа на пасовиську й розв’язали йому ноги. Тут я вперше ретельно оглянув вовка і переконався, що не можна сліпо вірити народним переказам про живих героїв. На шиї в Лобо не було золотого ошийника, а на плечах – перевернутого хреста, який би свідчив про таємну спілку з дияволом. Зате на боці в нього я помітив широкий рубець – слід від ікла Джуни – ватажка зграї вовкодавів Теннерея, який вона залишила, перш ніж Лобо загриз її.

Я поставив перед ним воду і м’ясо, але він навіть не повернув голови. Лежав нерухомо, жовтаві очі пильно дивилися на вхід в ущелину, в прерії, широкі й безкраї. Він не здригнувся й тоді, коли я доторкнувся до нього. Сонце сідало за обрій, а Лобо невідривно дивився в далину. Я сподівався, що вночі старий ватажок скликатиме свою зграю, навіть приготувався до цього. Але він уже кликав її в скрутну мить, і ніхто не прибіг на допомогу. Більше він кликати не схотів. Кажуть, лев, який позбувся сили, орел, що втратив волю, і голуб, котрого розлучили з подругою, гинуть від розбитого серця. Тож чи можна було сподіватися, що серце цього нескореного свавільця стерпить потрійний удар? Він втратив і силу, і волю, і подругу.

Коли зарожевів світанок, Лобо лежав так само спокійно, немовби спочивав. Але старий ватаг уже був мертвий.

Я зняв ланцюг з його могутньої шиї. Один з ковбоїв допоміг мені відтягти труп у повітку, де лежала й Бланка. Ми поклали Лобо поруч із нею, і ковбой сказав:

– Нарешті ти знайшов її. Тепер ви знову разом.

Переклад з англійської Лариси Боженко

Оповідання «Лобо – володар Курумпо» входить до збірки Е. Сетона-Томпсона «Дикі тварини, яких я знав». Хоча дія твору відбувається у вигаданій місцевості Курумпо, в основу оповідання покладена реальна історія, яка трапилася з письменником у Сполучених Штатах Америки на кордоні з Мексикою. Описані події відбулися в січні 1894 року. Мисливця Сетона-Томпсона запросили для того, щоб відстріляти диких вовків, які спустошували навколишні селища. Так почалася дуель Сетона-Томпсона і вовка Лобо, що завершилася перемою людини. Але постать дужої тварини, яка з достоїнством прийняла свій програш, настільки вразила письменника, що після цього випадку він жодного разу не вистрелив у вовка. Саме про такі драматичні події і розповідав у своїх книжках письменник. Ці історії допомогли змінити ставлення Америки та й усього світу до дикої природи.

У своїх оповіданнях Сетон-Томпсон робить своїх героїв-звірів особинами зі складною психологією, які мають і неабиякий розум, і сильні почуття. Вони бояться невідомого і незрозумілого, думають, приймають рішення, помиляються, люблять і страждають, як і люди. Але водночас вони залишаються і поводяться як тварини, а не як люди у звіриній подобі, що трапляється в казках про тварин.

Е. Сетон-Томпсон став одним із зачинателів літератури, яка розповідала про світ тварин. Таких письменників називають анімалістами. Серед відомих письменників-анімалістів – Р. Кіплінґ з його відомою «Книгою джунглів».

• Як ви вважаєте, чи належить оповідання «Лобо – володар Курумпо» до анімалістичної літератури?

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Визначте тему і основну думку оповідання.

2. Винагороду за Лобо збільшили в десять разів. Чому його так важко було упіймати?

3. Як змінюється ставлення людей до Лобо? Чому? Чому люди поклали тіло Лобо поруч із Бланкою? Як цей вчинок їх характеризує?

4. Знайдіть епізоди, у яких найповніше розкривається характер Лобо. Спробуйте визначити риси характеру Лобо, його сильні та слабкі сторони.

5. Якими були стосунки Бланки і Лобо? Чи винна вовчиця в смерті вовка? Поясніть свою точку зору.

6. Чому оповідач, перш ніж полонити Лобо, звернувся до нього? Які почуття виникли в його душі, коли він побачив, що Лобо потрапив у капкан?

7. Від чого помер Лобо? Які риси характеру проявилися в останні години його життя?

8. Займіть позицію. «Закони Джунглів» забороняли полювати на людину та вбивати більше тварин, ніж необхідно для харчування. Чи можна стверджувати, що зграя Лобо живе за «Законами Джунглів»? Які закони вони порушують? Чому?

9. Чим відрізняються тварини – герої Сетона-Томпсона від тварин – героїв народних казок, оповідок про Мауглі?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Порівняйте життя Вовчої Зграї (Р. Кіплінґ) та зграї Лобо. Спробуйте свої спостереження оформити в таблиці.

2. Виконайте письмово завдання (на вибір).

• А. Чи можна стверджувати, що оповідання Сетона-Томпсона допомагають краще зрозуміти світ природи та стосунки людини з нею? Поясніть свою точку зору.
• Б. Які почуття виникли у вас, коли ви прочитали історію Лобо?

Ернест Сетон-Томпсон — Лобо – володар Курумпо (стислий переказ)

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Курумпо − велика скотарська округа на півночі Нью-Мексико. Назва місцевості походила від однойменної річки.

Старий Лобо, або володар Лобо був ватажком зграї сірих вовків, що спустошували долину Курумпо впродовж багатьох років. Лобо був велетенським, дужим і хитрим звіром. У зграї було 5 підлеглих вовків. Одного красивого білого вовка мексиканці звали Бланкою. То була самиця і подруга Лобо.

Щодня вовки з’їдали одну корову, і скотарі прагнули якнайшвидше спекатися зграї. Вовки були перебірливі у харчах, не любили баранини, однак часто, розважаючись, загризали овець. Якось уночі 1893 року Бланка і рудий вовк вигубили 250 овець.

За голову Лобо було призначено нагороду в 1000 доларів. Якось один ковбой став свідком, коли Лобо зі зграєю вбили телицю. Ковбой з голосним гиканням помчав на вовків, і ті кинулися навтьоки. Він посипав зарізану тушу стрихніном у трьох місцях і подався геть, упевнений, що зграя повернеться за здобиччю. Наступного ранку ковбой виявив, що вовки і справді ласували телицею, але перед тим старанно відокремили й викинули геть усі отруєні частини.

Якось в ущелині Курумпо, приваблений обіцяною винагородою, з’явився техаський мисливець на ім’я Теннерей. Літньої пори, вдосвіта, він з собаками натрапив на слід. Почалися запеклі і тривалі гони. Та Лобо зі своєю зграєю загриз майже усіх собак, вціліло тільки 6, з яких 2 були жорстоко скалічені. Мисливець зробив іще 2 спроби заволодіти скальпом Лобо, та жодна не увінчалась успіхом.

Наступного року з’явилося ще два мисливці. Один сподівався вбити Лобо за допомогою особливої отрути, розкладаючи принаду новим способом, другий теж мав намір ужити отруту, присмачивши її всілякими замовляннями. Але все це не дало результату.

Мені випала нагода зустрітися з Лобо восени 1893 року. За кілька років до цих подій я частенько полював на вовків. Відтоді змінив заняття на інше, що прикувало мене до письмового столу і стільця, але мені доконче потрібен був рухливий спосіб життя, і от випала нагода.

Прибувши в Курумпо, я зрозумів: шкода й думки вполювати Лобо в горах верхи на коні. Лишалося єдине − капкани й отрута. Спершу я вдався до отрути, бо не мав достатньо капканів. Годі було знайти таку суміш стрихніну, миш’яку, синильної кислоти, якої б я не випробував як отруту для Лобо. Годі було знайти такий сорт м’яса, якого б не підкинув цьому лиходію для приманки.

Ось один приклад, що свідчить про надзвичайну кмітливість Лобо. Я розтопив трохи сиру з жиром свіжозарізаної молодої телиці. Вариво навмисно готував у порцеляновій посудині, м’ясо різав кістяним ножем, щоб не відгонило металом. Коли суміш захолола, я розрізав її на дрібні шматочки, поробив у кожному дірки, куди позасовував велику дозу стрихніну й ціаністого калію в капсулах, з яких не проникав запах, і позатикав отвори сиром. Я працював у рукавичках, змочених у теплій крові телиці, уникаючи й дихати на принаду. Шматки отруєного м’яса я розкинув щочверть милі, уникаючи торкатися до них руками.

Через кілька днів я виявив, що Лобо зібрав усі шматки отруєного м’яса, склав на купу і обгидив, висловивши таким чином своє зухвале презирство до моїх хитрощів. Тоді я дізнався ще, що відбиток лап старого ватажка сягав 5,5 дюймів, а важив він (це я дізнався пізніше) 150 фунтів.

А якось сіра зграя напала вночі на отару овець. Лобо проскочив по спинах овець до цапів, які виконували роль поводарів і ватажків, і миттю загриз їх. Перелякані на смерть вівці кинулися врозтіч. Тижнями по тому мені зустрічалися трупи овець, яких нищила зграя.

Коли прибули довгождані капкани, я їх розставив, та через деякий час побачив, що Лобо розгрібав навколо них землю. Тоді у мене визрів новий план. Я розташував капкани у формі літери “Н”. Дійшовши до поперечки, Лобо зупинився, а потім позадкував і врятувався. Перегодом обійшов капкани і став ногами загрібати на них каміння і грудки, аж поки механічні пружини спрацювали й заклацнулися.

Та я помітив, що у зграї була вовчиця Бланка, якій дозволялося навіть йти попереду ватажка. Це наштовхнуло мене на новий план. Якось Бланка попалася у капкан і тікала, тягнучи його за собою, але приманка, голова телиці, міцно застрягла рогами між камінням. Коли Бланка зрозуміла, що їй кінець, вона завила. До неї обізвався з ущелини Лобо. Вбивши Бланку, я радів, що завдав зграї Лобо першого смертельного удару. Цілий день Лобо вив.

Надвечір Лобо став ніби наближатися до нашої ущелини. Войовничий клич воїна-звитяжця, хижу лють і нескореність заступили відчай, горе і глибокий сум. Вночі він напав біля ранчо на нашого сторожового собаку й роздер сердегу на шматки.

Я зібрав усі капкани − 130 міцних сталевих вовчих пасток — і поставив їх по 4 вздовж усіх стежок, які вели в ущелину. Протягнувши між ними труп бідолашної Бланки, я відтяв вовчиці одну лапу і наслідив нею над кожним капканом.

Назавтра згуслі вечірні сутінки не дали мені об’їхати всієї північної частини ущелини і довідатися щось про старого ватажка. Лише пополудні наступного дня мені пощастило дістатися до вказаного місця. Лобо був міцно стиснутий сталевими лещатами чотирьох капканів. Два дні й дві ночі пролежав він прикутий і геть знесилився. Востаннє я почув його могутній, оглушливий голос. Він завив, скликаючи своїх підданців. Але ніхто не озвався, не прибіг на поміч. І тоді він зібрав останні сили й кинувся на мене, та марно. Коли я спробував торкнутися до нього рушницею, він схопив її зубами і залишив на ній глибокі прим’ятини.

Лобо сильно виснажився від голоду й втрати крові і невдовзі знесилено впав на землю. Я кинув ласо, але він на льоту схопив петлю зубами, легко перекусив і кинув під себе. Я мав рушницю, але не хотів псувати його чудову шкуру. Тож я погнав коня до табору й повернувся з ковбоєм і новим ласо. Зв’язавши вовка, ми поклали його коневі на спину.

Ми їхали поволі і незабаром дісталися до ранчо. Накинули на Лобо ошийник, сталевими ланцюгами прип’яли його до стовпа на пасовиську й розв’язали йому ноги. Я поставив перед ним воду і м’ясо, але він навіть не повернув голови. Його жовтаві очі пильно дивилися на вхід в ущелину, в прерії, широкі й безкраї. Він не здригнувся й тоді, коли я доторкнувся до нього. Сонце сідало за обрій, а Лобо невідривно дивився в далину.

Коли зарожевів світанок, Лобо лежав так само спокійно, немовби спочивав. Але старий ватаг уже був мертвий. Ми з одним з ковбоїв поклали його у повітці поруч з Бланкою. Ковбой сказав: “Нарешті ти знайшов її. Тепер ви знову разом”.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу