Велосипед
Нестайко Всеволод Зіновійович (30.01.1930-16.08.2014)

Я застудився і дуже захворів. Три дні була висока температура, Навіть марив. Прийшов до тями лише на четвертий день.

Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці моя сестричка Яришка і читає журнал «Барвінок».

У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував десяту, і я зрозумів, що то ранок.

Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця:

– О! ..Любий бгатику! Загаз будеш снідати.

Вона в нас не вимовляє літеру «р».

За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом.

Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене.

– Будь ласка, любий бгатику, їж! – сказала вона солодким голосом. Я насторожився. А коли вона втретє сказала «любий братику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсім збентежило.

«Любий бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду. » І раптом – «любий бгатику!».

Кепські, виходить, мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід. І весь час заспокоюють – видужаєш, мовляв. А я.

Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сил, енергії для життя. Отак засну і не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде Обертом голова, аж нудить.

Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: «їжа – джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п’ється. Добре кушай і будеш, як бугай».

– Яришко, дай іще шмат хліба з маслом, – сказав я-тихим глухим голосом.

– Жалко? —з гірким докором глянув я на неї. -Може, я. Може.

– Та що ти, що ти! Будь ласка! – вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала в палець масла і поклала на стілець. Пирснула і побігла за піч сміятися.

Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я. як мене вже не буде.

Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко. А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і партика хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Півтарілки я ще так-сяк виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру і хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл.

Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно – не ковталося.

«Ну, все! – з жахом подумав я. —Уже й їсти не можу. Не приймає організм їжі. Все! Капець мені! Кришка!»

Я безсило відкинувся на подушку.

Лежав і прислухався, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючого організму.

О! Кольнуло у боці. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить. І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько. Видно, серце вже відмовляється працювати.

О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці; на руках уже посиніли, здається, одмирають. Ех, жаль – нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть.

З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурюююсь.

Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини. Я не міг помирати під її хихикання.

– Яришко, – ледь чутно промовив я. – Іди сюди. Вона вийшла з-за печі.

– Яришко,- зітхнув я і замовк.

Вона підійшла ближче. Личко її стало серйознішим.

– Яришко, – вдруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тільки перед смертю.

– Яришко, – сказав я нарешті тихо й врочисто. – Візьмеш собі мій велосипед. Я дарую тобі його.

– Ой! -верескнула вона радісно. – Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.

І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.

Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році. До педалей ще навіть не діставала. Але однак примудрялася їздити – просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв’яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.

І взагалі, кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед – це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш.

І зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведені.

Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, вже витягла велосипед із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє, тужливо ірже вірний кінь, навіки прощаючись з козаком.

Я витягся, як мрець, склав на животі руки і приречено втупився у стелю. Я ждав приходу смерті.

Годинник на стіні невмолимо одцокував хвилини.

Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна. Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату і швидким кроком наблизилася до мого ліжка. Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс. І все це, не кажучи ні слова, зосереджено, строго.

Я завмер в безнадійному чеканні.

Скінчивши слухати пульс, вона підняла мені сорочку, схилилася і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислуховувала хворих просто так, вухом, без всякого лікарського причандалля.

І, тільки вислухавши мене, вона сказала весело:

– Молодець! Все гаразд! Скоро будеш здоровий. І ляснула мене долонею по пузі.

– Еге! Гаразд! -буркнув я. – Оно вже й їсти не можу. Організм не приймає. І голова крутиться, підвестися несила.

– Що? – вона здивовано глянула на тарілки, що стояли на стільці. – А це хто снідав?

– Ну! Бачу! І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру півтарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато Зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А голова крутиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобі сьогодні встати хвилин на десять-п’ятнадцять і походити по кімнаті. Тільки не більше. «Організм не приймає!» – вона усміхнулась. – Ех, ти! Герой!

Я насупив брови і одвернувся.

Я недуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота. їй за це платять.

І все-таки після того, як вона пішла, я відчув, що мечі полегшало – перестало колоти в боці, і нога одійшла, і руки одпустило. І серце забилося бадьоріше.

Смерть поки що відступила.

Мені навіть здалося, що я почув, як вона, загримівши кістками побігла- покотилася кудись геть по дорозі. Чи, може, то загримів, упавши разом з Яришкою, мій велосипед у дворі.

Мій? Велосипед? Який же він мій? Нема в мене вже велосипеда! Нема! Подарував.

Та я ж. я ж. я ж думав, що вмираю.

«Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш і не будеш дурнем», – шепнув мені глумливо внутрішній голос.

«Тьху на тебе! – лайнув я той голос. – Краще бути живим дурнем, ніж. »

Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рідній сестричці подарував. Хай катається на здоров’я, дорога се.

У дворі знову щось гупнуло й задеренчало.

Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всі спиці повибивати можна.

Ну і хай вибиває. її велосипед – може зовсім його розбити.

Чого тобі тепер хвилюватися? Не треба тобі хвилюватися.

Спи спокійно, дорогий товаришу!

Павлуша, значить, буде на велосипеді, Вася Деркач на велосипеді, Коля Кагарлицький на велосипеді, Стьопа Карафолька, гад, на велосипеді, – коротше, всі, всі геть-чисто на велосипедах, а я – пішки. На своїх двох.

Тоді вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедія. Сміх.

А який же був велосипед! «Україна»! З багажником, з фарою, з ручним гальмом. А швидкість яка! Вітер, а не велосипед. Був.

У дворі знову задеренчало.

Серце моє розчахнулося від болю.

«Дозволяю тобі сьогодні встати на десять-п’ятнадцять хвилин».

Я підвівся і сів на ліжку.

Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, вмру.

Я встав і, хитаючись, пошкандибав до вікна.

Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла по подвір’ю. На лобі в неї полум’яніла здоровенницька гуля, на щоці подряпина, коліно розбите. Але очі сяяли щастям. І, видно, те щастя засліпило її, і вона нічого не бачила. У всякому разі дубовий ковбок, на якому ми рубали дрова, вона точно не помічала, бо перла прямо на нього, Я не встиг навіть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок і.

Отут уже я роззявив рота. Я не міг його не роззявити. Душа моя, котра ще трималася в тілі, не витримала.

Велосипед став дибки і з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всіма своїми деталями.

– Ех ти. Щоб тобі. Що ж ти робиш?! – одчайдушно закричав я.

Хай я умру, але навіть перед смертю я не можу спокійно дивитися, як гине велосипед!

Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім враз насупила брови і мовчки почала вибиратися з-під велосипеда. Встала, підняла велосипед і зміряла мене презирливим поглядом:

– Думаєш. думаєш. я тобі повігила, що ти подарував? Я знала, що ти жартуєш. загаза чортова.

І, шморгнувши носом, одвернулася.

Я роззявив рота і. усміхнувся.

Сонце засяяло з неба, заспівали пташки, і зацвіли-запахли під вікном троянди.

Життя повернулося до мене.

Сумнів не було – я видужував.

Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед – коли тільки захочеш! Чесне слово!

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Спи спокійно

Ішов п’яний через цвинтар
Та згадував маму,
І ляпнувся, зазівавшись,
У свіженьку яму.
Повернувся вправо, вліво,
Мацонув руками.
— Гвалт! Рятуйте! — розкричався.
Витягайте з ями.
Мимо тупав по стежині
Хтось іще п’яніший.
— Держи, — кричить, — хвіст трубою
І носа не вішай!
З ями голос умоляє:
— Я ж тебе благаю.
Кинь мотузку! Тут же сиро!
Я ж тут замерзаю.
Верхній в яму заглядає:
— Що ти розходився?
Врізав дуба — спи спокійно!
Чого ж ти розрився?

Інші твори цього автора:

Дивіться також:

УкрЛіб — скорочення від Ukrainian Library (українська бібліотека). Метою створення цього сайту було зробити українську літературу доступною для всіх, хто бажає її читати.

УкрЛіб © 2000 — 2024, Євген Васильєв
При використанні матеріалів сайту, посилання на УкрЛіб обов’язкове.