Хто такі туркмени? | Історичний документ

Туркмени гордий і, напевно, самий запальний народ серед усіх тюркських народів Центральної Азії. Така характеристика, звичайно, є дещо однобічною, але спосіб життя в суворих степових і напівпустельних районах, які часто були ареною кривавих зіткнень, виховав ці риси.

Туркмени проживають на території, як сучасного Туркменистану, так і в сусідніх Ірані, Афганістані, Узбекистані. Досить велика група (за деякими даними, півмільйона чоловік) проживає в Туреччині.

Історики радянського часу в основному відносили туркменів до традиційних кочовим народам, які з’явилися на території Середньої Азії в результаті міграції тюркських племен у середині I тис. н. е.

Сучасні туркменські дослідники вважають, що колишня історіографія надто зневажливо оцінювала туркменів як варварський кочовий народ, а між тим, спочатку вони представляли собою розвинену землеробську цивілізацію. Хто ж тут правий? Як це часто буває праві всі і ніхто окремо.

Дійсно генетичний аналіз туркменів показує, що порівняно з іншими тюркськими народами Середньої Азії вони в найменшій мірі тюрки. Причиною цього було те, що на території Туркменії до приходу тюрків проживали скіфо-сарматські племена, які були полукочевниками, а також землеробські групи іранського кореня.

Так що дійсно землеробські цивілізації лишили свій слід в туркменському народі. Але не можна також заперечувати, що прийшли сюди тюрки хоч в основному асимілювали давнє населення Туркменії і в мовному, і в культурному плані.

Хоча постійне сусідство з іранськими народами створило той змішаний антропологічний тип, який відрізняє туркменів від споріднених їм киргизів, казахів. У генетичному плані туркмени дуже близькі до інших тюркських народів, які перебували в тісному контакті з іранськими народами – узбеків, азербайджанців, туркам. В силу змішування туркменам властива менша монголоїдність, ніж казахів і киргизів.

Спір з приводу походження туркменів обертається, по суті, навколо того, які саме народи стали основою для них. Або іранські племена були в основі, а потім до них додалися тюрки. Це позиція панує серед туркменських вчених. Або тюркські племена були основою, яка асимілювала місцевих жителів іранського походження. Останній варіант виглядає краще, оскільки тюркських етнічних рис у туркменів набагато більше.

Треба сказати також, що деякі сучасні туркменські дослідники, слідуючи модним тенденціям, прагнуть підвищити значимість свого народу шляхом його удревнения або прив’язки до знаменитим народів давнини. Так, наприклад, властива туркменам значна европеоидность, пояснюється наслідком проходження тут армії Олександра Македонського або тим, що сюди переселялися полонені римські солдати часів римсько-парфянских воєн. Питання сей темний. Ясно тільки що власне туркмени з’явилися не так давно.

Сама назва туркменів з’являється у VIII столітті в арабських джерелах як узагальнююча назва для цілого ряду тюркських племен. Воно власне і означає «подібний тюрків». Таке позначення підкреслювало як схожість з іншими тюркськими народами, насамперед, по мові, так і відмінність – велика европеоидность. Але є й версія про те, що слово «туркмен» означає якраз «справжній тюрків».

Не можна сказати, що з моменту появи назви «туркмен» з’являється і оформилася туркменська народність. Це було збірна назва, застосовувалася до безлічі племен, які не мали єдиного етнічного самосвідомості. Дійсне складання туркменської народності завершується тільки до XVI століття.

За характером туркмени оцінюються вельми суперечливо. То їх називають войовничими і кровожерними, то характеризують як щирих, гостинних. Насправді і те, і інше правда. У бою, під час набігів туркмени яростны і жорстокі. Разом з тим для гостей діють степові закони гостинності. І навіть до ворогів, виявляє хоробрість, ставилися з повагою.

Войовничість туркменів проявилася в період приєднання до Російської імперії. Коли в 1879 році російські війська вступають на територію туркменських племен, які перебували формально під контролем Хівинського ханства і Бухарського емірату, вони зазнали на перших порах важке ураження. Тільки до 1884 році землі туркменів були включені до складу Росії як Закаспийская область.

Кочове скотарство з давнини стало основним заняттям туркменів, витіснивши старі землеробські культури. І тільки в більш пізній час – вже в XIX столітті став спостерігатися активний перехід туркменів до осідання. Відбулося поширення землеробства, насамперед, бавовництво. Але осідання звичайно не витіснило жодним чином скотарство, яке відіграє велику роль в життя туркменів.

Їх традиційний одяг, здебільшого з вовни, їжа, традиційне житло, властиві кочівникам, зберігалися тривалий час і після осідання. Разом з тим у зв’язку з активним розвитком землеробства з’являються особливості. Наприклад, в їжі все більше місце займають страви з рослинної продукції – коржі, рис, а ось традиційний для кочівників кумис, м’ясні продукти скорочують свою частку.

Тюркське населення на території Туркменії прийняв іслам в період арабських завоювань VII-VIII ст. Але туркмени, які дотримуються сунізму, на відміну від іранських сусідів, меншою мірою дотримувалися шаріатським вимогам і набагато частіше вдавалися до адату – звичаєвим правом.

Звичаєве право проявлялося і в практично безправне становище жінок, які могли бути, наприклад, вбиті на місці при підозрі у зраді, фактично продавалися за калим. З-за цього, до речі, багатоженство у туркменів, на відміну від інших мусульманських народів, було не надто поширене – занадто високий був калим. Тривалий час у туркменів зберігалося рабство.

Відсутність ісламського фанатизму пом’якшило антирелігійну політику в Туркменії в радянський період. Після здобуття незалежності туркменська влада зробили іслам частиною державної ідеології, але вже під новим соусом – вихвалянням під прикриттям ісламу свого національного вождя – Сапармурат туркменбаші Ніязова.

Його творіння «Рухнама» було поставлено в один ряд з Кораном, а в чомусь і вище. А сам він майже в один ряд з пророком. Так що дещо з традиційних елементів політичного життя туркменів, незважаючи на зміни сучасності, дбайливо зберігається й донині.

§ 2. Розселення слов’янських племен на території України у V—VII ст.

Від II—І тисячоліття до н. е. на теренах сучасної України в басейні річки Прип’ять, переважно на північному й центральному Правобережжі та частково Лівобережжі жили праслов’янські племена.

Слов’яни — найбільша за чисельністю група народів в Європі, близьких за мовою. Традиційно за місцем проживання слов’ян ділять на три гілки: східні слов’яни (на теренах сучасної України, Білорусі, Росії), західні та південні слов’яни.

За походженням слов’яни належать до автохтонних народів Східної і Центральної Європи. Прабатьківщина давніх слов’ян до сьогодні невідома археологам та історикам. Більшість з них вважає, що вона розташовувалась між річкою Одер у Польщі на північному заході, Карпатами на південному заході та середньою течією Дніпра на південному сході. Це території сучасної північно-західної України, південної Білорусі, центральної і східної Польщі.

Слов’яни під назвою венеди вперше згадуються у працях римських авторів — Плінія Старшого, Корнелія Тацита, Клавдія Птолемея. У візантійського історика готського походження Йордана у праці «Гетика» («Історія готів», VI ст.) з’являються щодо венедів назви склавини й анти.

Велике переселення народів IV—VII ст. спричинило й рух слов’янських племен. Водночас із Північної Європи (зі Скандинавії) на південь потягнулися племена землеробів — східних германців (остготи). Однією з причин руху остготів історики називають різке довготривале похолодання на узбережжі Балтійського моря. Розселення готів, слов’ян та інших народів на українських теренах у першій половині І тисячоліття н. е. та створені ними пам’ятки культури археологи назвали черняхівською культурою.

Велике розселення слов’ян у V-VII ст.

Простежте за картою і назвіть географічні напрямки розселення слов’ян — склавинів й антів.

У IV ст. до степів сучасної України вторглися гуни. Десь на східному березі річки Північний Донець відбулося кілька битв із готами. Готи зазнали поразки й переселилися в Іспанію і на південь Франції. Частина готів осіла в Криму. Гуни зруйнували античні міста-держави (поліси) в Північному Причорномор’ї, зокрема грецький Пантікапей на території сучасного м. Керчі в Криму.

Після вторгнення гунів і зникнення носіїв черняхівської культури для ранніх слов’ян відкрилися можливості заселити лісостеп. Слов’яни почали переселятися на найбагатші чорноземи Середньої Наддніпрянщини.

Анти заселили територію України від річки Прут на південному заході України до річки Оскіл на північному сході. Про них відомо переважно з візантійських джерел. Саме слово анти, ймовірно, іранського походження і позначало людей, що живуть на околиці, на окраїні.

На чолі антів стояв вождь, який вважався першим серед рівних. Вождем обирали людину, яка мала видатні військові здібності, щасливу вдачу і прихильність богів.

Анти, озброєні луками і стрілами, дротиками та кинджалами, вели війни із сусідніми племенами та народами: у V – на початку VI ст. ходили з походами проти Візантійської імперії; разом зі східними кочовиками гунами розгромили готів.

Пам’ятник антам (с. Синява Рокитнянського району на Київщині)

Однак вже в другій половині VI ст. анти потрапили під владу тюркомовних кочовиків зі Сходу — аварів, що з’явилися в Північному Причорномор’ї. Слов’яни називали їх обрами. Напавши на слов’ян, авари спустошили їхні землі. Союз антів припинив своє існування. Остання згадка про них — 602 р. Візантійські історики Феофілакт Сімокатта й Феофан Сповідник пишуть, що того року анти зазнали поразки від аварів.

Пішовши далі в Центральну Європу, авари утворили в середній течії Дунаю Аварський каганат. Однак у VIII—IX ст. їх повністю розгромили франки й угри. У слов’янських джерелах навіть з’явилося прислів’я «Згинули, як обри».

Саме антів вважав предками українського народу «батько української історії» — видатний історик кінця XIX — початку XX ст. Михайло Грушевський.

Кросворд «Велике розселення слов’ян»

https://cutt.ly/WtmUX0G

ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

На землях антів на місці сучасного Києва з V-VI ст. існували слов’янські поселення. За легендою, Київ заснували на високих кручах річки Дніпро князь Кий разом із братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю. Народна пам’ять зберегла легендарні імена засновників Києва в назвах київських пагорбів: Старокиївська гора, Щекавиця, Хоревиця. А ім’я Либіді залишилося в назві річки (нині в підземному колекторі). Місто віддавна має вигідне географічне положення, оскільки розташовується на сухопутному шляху з Азії до Європи.

Думки істориків

Хто такий був справжній Кий і чи взагалі він був? Суперечки серед істориків не вщухають досі.

Зокрема, український історик Михайло Брайчевський у другій половині XX ст. доводив, що Кий — це воєвода Куврат, який жив у 70-ті роки VI ст., за походженням білий хорват.

На території сучасного Києва люди жили з давнини. Постійні поселення існували в VI-IX ст. Тому точну дату заснування міста встановити неможливо. Перша підтверджена згадка Києва в руських джерелах — 862 р., у візантійських — близько 945 року.

ПЛЕМІННІ СОЮЗИ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Про історію східних слов’ян VII — початку XII ст. ми дізнаємося з давньоруського літопису «Повість минулих літ» (1113 р.). У ній автор перелічує східнослов’янські племена, що заселяли територію Східної Європи в VII-IX ст.

У «Повісті минулих літ» ідеться, що на території сучасної України жили такі східнослов’янські племінні союзи:

• у середній течії Дніпра навколо Києва — поляни;
• на території Східної Волині та Поліссі — деревляни;
• у басейні Західного Бугу — дуліби (волиняни, бужани);
• у передгір’ях Карпат — білі хорвати;
• у басейні Південного Бугу — уличі;
• по Дністру — тиверці;
• на Лівобережжі (басейни річок Десна, Сейм, Сула, Ворскла) — сіверяни.

Вправа «Слов’янські племінні союзи»

https://cutt.ly/9tmUCgF

Східні слов’яни і їхні сусіди в IX ст.

Варто запам’ятати!

Племінний союз — об’єднання кількох племен.

Діємо: практичні завдання

Простежте за картою на с. 13 розселення східнослов’янських племінних союзів на території України. Співвіднесіть території розселення слов’янських племен і сучасні області України.

2. ГОСПОДАРСТВО ТА ЗАНЯТТЯ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Основу господарства слов’ян становило землеробство.

На північному Правобережжі в лісистій зоні наші пращури займалися підсічно-вогневим і перелоговим землеробством.

Земля у слов’ян належала всій громаді, проте поступово від громади вона переходила в індивідуальну власність окремих сімей. Поля, ліси і луки залишалися власністю всієї громади.

Розвивалося домашнє (присадибне) скотарство — розводили коней, биків, свиней, дрібну рогату худобу (вівці, кози), птицю. Наші предки були вправними рибалками та мисливцями — полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя, бобра, куницю, сайгака, диких коней.

Високого розвитку набули ремесла — обробка заліза, гончарство, ткацтво. Слов’яни були вправними ювелірами, будівельниками, бондарями (ті, хто виробляє бочки та діжки). Вони вміли обробляти деревину, камінь, скло.

3. СУСПІЛЬСТВО СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Основою східнослов’янських племінних союзів була громада, яка складалася з кількох селищ (гнізд).

Начолі племінних союзів стояли вожді — князі, які мали свої військові загони — дружини. Князь і дружинники жили у градах — укріплених племінних центрах слов’ян, поселеннях, оточених дерев’яним частоколом. Поступово гради перетворювалися в міста — центри перебування представників влади, ремесла та торгівлі. З ранньої весни до пізньої осені князі з дружиною ходили в походи, нападали на далеких і близьких сусідів і грабували їх. Більшість награбованого належала князю, а дружинники за вірну службу отримували свою частку від того.

Важливі питання життя племінного союзу вирішувалися на раді старійшин.

Довідка «Системи землеробства на Русі»

https://cutt.ly/VyXSiy0

Варто запам’ятати!

Князь — воєначальник роду чи племені (племінного союзу), який стояв на чолі військової дружини; згодом — правитель держави (князівства).

Дружина — професійне військо у слов’ян, що складалося з найближчого оточення князя.

4. ВІРУВАННЯ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Предки українців були язичниками (інша назва — погани), поклонялися силам природи, багатьом богам.

Варто запам’ятати!

Язичництво (поганство) — обожнювання сил природи, віра в багатьох богів і богинь, у магію.

Ми небагато знаємо про давньослов’янських богів. У джерелах є такі імена: Дажбог, Перун, Сварог, Велес, Мокош, Симаргл. На думку деяких істориків, Дажбог вважався головним богом, він втілював Сонце. Бог грому та блискавки звався Перун, бог вогню — Сварог. Покровителем скотарства був Велес.

Збруцький ідол (дохристиянська язичницька/поганська пам’ятка, IX ст.)

Предки українців обожнювали річки, озера, ліси, а також птахів, звірів. Вірили вони і в потойбічне життя. Богам приносили жертви у спеціальних місцях — капищах, де стояли дерев’яні та кам’яні людиноподібні ідоли.

5. СУСІДИ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Русь розвивалася на пограниччі впливу західної (християнської) і східної (кочової) цивілізацій. Одним із центрів західної християнської цивілізації була в ті часи імперія Ромеїв (Візантійська імперія). Кочовий Великий Степ — це величезні степові простори Азії та півдня Європи.

Обидві цивілізації мали схожі риси: фактично неподільна державна і релігійна влада, одноосібне правління державою та економікою.

https://cutt.ly/syXSeHh

ЗНАЮ МИНУЛЕ • ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ • ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що називають Великим розселенням слов’ян?

2. Поясніть значення слів хмаринки. Об’єднайте слова за логічними зв’язками. Дайте назви утвореним групам слів.

3. Назвіть головне писемне джерело з історії східних слов’ян. У якому столітті автор завершив свою працю?

4. Дайте визначення понять: «племінний союз», «князь», «дружина», «язичництво».

5. Виконайте тренувальні онлайн-вправи:

«Передумови утворення східнослов’янської держави»

https://cutt.ly/utmUCIK

«Східні слов’яни у V — першій половині IX ст.»

https://cutt.ly/AtmUC3B

Досліджую і аналізую

• 1. Які наслідки для слов’ян мало Велике переселення народів?
• 2. Уявіть, що ви працюєте в музеї. Проведіть екскурсію «Збруцький ідол» для однокласників/однокласниць (скористайтесь довідкою «Як дослідити історичну пам’ятку», вміщеною на інтернет-ресурсі до підручника).

Ці дати допоможуть вам зрозуміти історію. Запам’ятайте їх:

V-VII ст. Велике розселення слов’ян