Період

Період (від грец. periodos – коло, переносно — заокруглена мова) – це складне речення ускладненої будови: перша частина являє собою кілька однотипних (однорідних) за функцією речень (члени періоду), друга – заключна, що є простим чи складним реченням, головним щодо першої ускладненої частини. Наприклад: / там, де на всьому лежить печать мовчання, де стримані і скарги, і пісні, де здавлені прокльони і ридання, — вість людям подають кайдани голосні (Леся Українка). Період характеризується вичерпною повнотою змісту і гармонійністю синтаксичної структури.

Період—це не окремий структурний тип, а лише різновид наявних у мові типів речень, який відзначається специфічними ознаками своєї будови й особливою інтонацією.

Періодові властивий постійний порядок розміщення його частин: спочатку перша . частина, а потім друга. Перша частина містить ряд звичайно однорідних елементів, які і за своїм змістом, і граматично залежать від другої частини, причому перша частина періоду замикається другою логічно, граматично й інтонаційно, що створює завершеність, властиву цій синтаксичній структурі.

Період має інтонацію, властиву лише йому. Перша частина періоду характеризується висхідною інтонацією: при збереженні загальної перелічувальної інтонації . кожен із наступних однорідних елементів вимовляється вищим тоном, ніж попередній; кульмінація тону припадає на останній компонент і завершується тривалою паузою. Друга ж частина починається значно нижчим тоном і вимовляється з завершальною інтонацією.

У великих за обсягом періодах підвищення і зниження інтонації за допомогою невеликих пауз розпадаються на дрібні частини – члени періоду. За змістом період являє собою закінчене структурне ціле.

За будовою період – це найчастіше багатокомпонентне складнопідрядне речення, . що складається з головної і кількох однорідних підрядних частин, які звичайно міс-” тяться у першій частині періоду. Періодом може бути і багатокомпонентне складносурядне речення, і просте, ускладнене однорідними членами. Періоди то являє собою просте ускладнене речення з однорідними членами у другій частині, містить узагальнювальне слово, перед яким ставиться тире: Ні насторожений шуліка, що годинами кружляє високо в небі; ні невідомий вершник, що вряди-годи беззвучно проскоче до обрію; ні чабан, що маячить на далеких толоках по плечі в текучому мареві, – ніщо не розвіє, ніщо не порушить степового величного спокою (О. Гончар).

Частини періоду за структурою складнопідрядного речення об’єднуються відповідно до типу їх підрядності – місця, часу, причини, мети, умови, допустовосгі, порівняння та ін. Наприклад: / там, де на всьому лежить печать мовчання, де стримані і скарги, і пісні, де здавлені прокльони і ридання, – вість людям подають кайдани голосні (Леся Українка).

Чітке розмежування першої й заключної частини періоду на письмі позначається за допомогою розділових знаків: між першою і другою частинами періоду ставиться кома і тире, наприклад: В серпневі дні, коли обжинки світлі справляє сита медвяна земля, і кулики дзвенять на узбережжях, мережкою гартуючи пісок, а ластівки малечу научають повітря сизе різати грудьми, – в серпневі дні розширюється обрій, і розгортає крила далечінь (М. Рильський).

Період найчастіше виступає стилістичним засобом у художньому та публіцистичному стилях мовлення.

Пряма й непряма мова

Під час спілкування часто виникає необхідність передати чиєсь мовлення. Іноді важливо передати не лише зміст, а й саму форму та інтонацію* Існує дві форми передавання чужого мовлення: пряма і непряма мова.

Прямою мовою називається чуже мовлення, передане дослівно, з повним збереженням змісту, форми та інтонації. Наприклад: “Здоров, Еоле, пане-свату! Ой, як ся маєш, як живеш? – Сказала, як ввійшла у хату, Юнона: — Чи гостей не ждеш?” (І. Котляревський).

Пряма мова звичайно супроводжується словами автора, які вказують, кому вона належить. Наприклад: А тільки, було, зачує дзвін, то вже ні заграється, ні засидиться дома і каже: “Мамо! піду до церкви, бач, дзвонять; грішно не йти; тату, дай шажок на свічечку, а другий старцю Божому подати” (Г. Квітка-Основ’яненко); “А я знаю, як тебе звати”, — довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко (М. Стельмах).

Чуже мовлення, передане не дослівно, без збереження форми та інтонації, а тільки із збереженням змісту, називається непрямою мовою. Наприклад, у реченні чужі слова передано прямою мовою: Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) -панночка біжить до старої: “Бабуню, мене не шанують!” (Марко Вовчок). Перебудуємо речення: Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) – панночка біжить до старої і тут же скаржиться, що її не шанують. Це приклад непрямої мовИ.

У непрямій мові змінюють особу займенників, і дієслів відповідно до особи, від імені якої передається чужа мова.

Вигуки, повторення, іноді – вставні слова й частки – опускаються.

Слова автора при прямій мові є синтаксичним центром, що організовує конструкцію з чужим мовленням. Вони є засобом уведення в розповідь чужого мовлення.

Пряма мова разом із словами автора – особливий тип синтаксичної будови, близький до складного безсполучникового речення з різнотипними частинами, але пряма мова і слова автора разом не становлять одного речення. Вони завжди виступають як окремі речення. Зв’язки ж прямої мови зі словами автора на письмі регламентуються спеціальними пунктуаційними правилами, а в усному мовленні – інтонацією.

Досить часто у художній літературі письменники використовують невласне пряму мову як особливий стилістичний прийом, за допомогою якого розкриваються внутрішні почуття героїв, їхні думки, переживання тощо. Це так звана внутрішня мова, яку передає автор твору, ніби перевтілюючись у самого персонажа.

З граматичного боку для невласної прямої мови властива заміна особових форм дієслів першої особи, властивих непрямій мові, формами третьої особи. Наприклад: Данько прискорив ходу якраз на стільки, щоб іти шість кілометрів на годину. Він ітиме до ночі, але не дасть себе наздогнати. Він глянув на сонце: йому лишилося йти ще п ‘ять годин. Тридцять кілометрів (М. Йогансен).

Як називається друга частина чудового століття

Лекція № 16. Наступ російського царизму на автономію України у першій чверті XVIII ст.

Частина друга

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Полтавська битва. Ліквідація Запорозької Січі.

2. Український уряд в екзилі. Конституція П.Орлика.

3. Обмеження прав України. Перша ліквідація гетьманства. Павло Полуботок.

І. Полтавська битва. Ліквідація Запорозької Січі

Напередодні Полтавської битви (1709) становище в Україні було невизначене. За висловом Н.Полонської-Василенко, після закликів І.Мазепи “боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги, а як визволителі”. Інформацію про перехід Мазепи у стан Карла ХІІ Петро І сприйняв дещо в розгубленому стані, оскільки саме в цей час (жовтень 1708 р.) у нього було власне критичне становище.

Щоб не втратити ініціативи, цар вирішив діяти:

по-перше, за порадою О.Меншикова Петро І звернувся до українського народу й змалював Мазепу як зрадника; у зв’язку з цим дав команду негайно в Україні переобрати гетьмана. Уявлялося, що владу в Україні варто передати недругу Мазепи Д.Апостолу, потім дійшли висновку проголосити гетьманом стародубського полковника І. Скоропадського (6 листопада 1708 р.);

по-друге, І.Мазепу звинувачують у конфесійному відступництві, записують його у табір католиків та уніатів, зрадників православ’я;

по-третє, Росія оголошує себе захисником України, охоронцем її державних та релігійних традицій, старшинських пільг та козацьких вольностей. Заграючи з селянством, скасовує з українсько-

го народу визначені Мазепою податки. Терміново в Україну були введені російські війська, розгромлені переправи через Десну, спалені прифронтові села;

по-четверте, фельдмаршалу Меншикову дано наказ спалити столицю Мазепи Батурін. Спалення столиці та обстріл її жителів повинно було стати уроком для інших українських міст. Костомаров М.І., підкреслював, що розправа з батуринцями “викликала страшенний переполох в малоросійському краї. Жителі навколишніх містечок і сіл кидали свої домівки, втікали самі не знаючи куди”. Очевидці згадували, що “Москва лютувала, увесь Батурін розорила, всіх тамтешніх людей перебила (близько 4000 осіб – П.Г.) і малих діток не пожаліла». Мазепу проголосили боговідступником, зачитували йому церковне прокляття – анафему, повісили на шибениці його зображення;

по-п’яте, російський воєвода Д.Голіцин вжив заходів, щоб не відбулися з’єднання з Мазепою правобережних військ. Зусиллями Петра І та Карла ХІІ в Україні була розпалена, по суті, громадянська війна., розгорнута боротьба маніфестів та взаємних звинувачень, залякувань та залицянь, фальшивих листів та інформації. В них йшла мова навіть про ніби організацію Мазепою замаху на Карла ХІІ, взяття короля в полон та видачу російському цареві тощо.

Оточенню Мазепи було дано місяць для переходу до російського війська. В листах-попередженнях говорилося, якщо цього не відбудеться, старшинські родини підлягатимуть арешту, розгрому та пограбуванню. Почалася небачена роздача української землі. Долгорукову, Головкіну, Шафірову, Шереметєву, Меншикову, вірнопідданій українській старшині І.Скоропадському, П.Полуботку, І. Носу та ін.

Д. Дорошенко зазначав, що напередодні полтавської битви “нагороджувалися такі, хто зробив донос на когось. Це довело до справжньої оргії доносів. Серед українського громадянства були посіяні зерна страшної деморалізації, яка довгі десятки років потім давала себе відчути”.

За царськими маніфестами, кожний, хто вступав у будь-які стосунки зі шведами, хто ставився до них прихильно або лише нейтрально, хто вступав з ними у бодай найменші торговельні стосунки, заносився у списки царських ворогів, мазепинців. Слідчі матеріали розповідають, що таких людей, як правило, карали на смерть.

М.С.Грушевський, досліджуючи цей період, писав, що улюбленим ремеслом О.Меншикова були екзекуції. За його розпорядженням українських старшин “колесували, четвертували і на палі вбивали, а вже що найлегше, за іграшку уважали – це вішання та відрубання голови”.

Чому ж широкі народні маси у час вибору присягнули царю, а не Мазепі? М.Костомаров схильний пояснити це православною суттю першої і пропольською орієнтацією Мазепи. Народ “вважав його ляхом, готовим зрадити цареві з тим, щоб віддати Україну в рабство Польщі. Ніякі запевнення зрадника, ніякі брехливі звинувачення, які він розсилав на московські власті, не змінили до нього народної антипатії. Народ залишився вірним цареві навіть не через якусь прихильність, чи якесь побожне почуття до монарха, а просто від того, що із двох зол слід було вибирати менше. Під московською владою, зрештою, залишалося для нього завжди духовне задоволення.

М.С.Грушевський, на нашу думку, був ближче до істини. Відповідаючи на це питання, М.Грушевський підкреслював, що у той грізний час Петру І і його можновладцям вдалося засобами терору, обману і демагогії, використанням церкви, деморалізацією української суспільності, розколом народу, ізолювання від нього гетьмана та його старшини. “Кривавий нестримний терор, – писав він, – зробив своє».

Напередодні Полтавської битви І.Мазепу та Карла ХІІ підтримало 8-тисячне запорозьке військо. У березні 1709 р. під Кобеляками та іншими містами запорожці розгромили ряд російських полків. У зв’язку з цим воєвода Шереметєв дає наказ полковнику Яковлєву влаштувати Запорожжю “другий Батурін”. Спочатку штурмом були взяті підступи до Запорозьких фортець – Келеберду та Переволочну.

Потім (у травні 1709 р.) приступили до ліквідації Січових укріплень. Полковнику Яковлєву допоміг український полковник Гнат Галаган. Проникнувши обманом у розташування запорожців, російські війська жорстоко розправилися з ними. У доповідній І. Скоропадському писалося: На Запорожжі “голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті завдано”.

Дослідники повідомляють, що після розправи над запорожцями січові фортеці було зруйновано, курені й військові будівлі спалені, гармати, скарб і прапори вивезено. О.Меншиков писав Петру І, що він“знатнейших воров” наказав схопити, багатьох із них стратити, саме ж “изменническое гнездо разорить и искоренить”. За що цар оголосив йому подяку, оскільки з розоренням Запорожжя був вирваний, за висловом Петра І, “последний корень Мазепин”.

Тим часом назрівала остаточна зустріч між арміями Карла ХІІ та Петра І. Ця битва намітилася в районі Полтави. У розпорядженні Петра І було 42,5 тис. вояків та 72 гармати. Карл ХІІ мав 25-тисячну армію і лише 4 гармати. 27 червня 1709 р. Карл почав наступ першим і зазнав цілковитого розгрому. Близько 10 000 солдат було вбито, 3 000 – потрапило у полон. Прихильників Мазепи у полон не брали: їх розстрілювали на місці.

М.С.Грушевський, оцінюючи Полтавську битву, зауважив, що “полтавська побіда закопала Мазепу і мазепинців з їх планами, підірвала глибоко й автономістичні змагання українські взагалі. Перемога під Полтавою дала царству Російському не тільки рішучу перевагу у Східній Європі, але й пхнула його на стежку імперіалізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і прилучень на цілі два століття”.

Відірвавшись від переслідування російської армії у районі Запорозької Січі, 3-тисячний загін шведів і козаків рушив до Туреччини. З гетьманом Мазепою відступили за кордон генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ломиковський, племінник гетьмана А.Войнаровський, генеральний бунчужний Ф.Мирович, генеральний осавул Г.Герцик., отаман Коша Запорозького К.Гордієнко та ін.

16-тисячна армія шведів на переправі Дніпра росіянами була взята в полон. Козаків заковували в кайдани, відправляли в Сибір або карали смертю. Карл ХІІ та Мазепа 1 серпня 1709 р. прибули доБендер, де були інтерновані Туреччиною.

Надломлений духовно, тяжко хворий гетьман І.Мазепа 22 серпня помер у віці 70 років. Похоронено покійного у церкві Святоюрського монастиря під Галацом.

Отже, гетьман І.Мазепа ввійшов в історію України як послідовний державотворець, кінцеві помисли якого сягали її соборності, національної свободи, високого культурного злету свого народу. Прагнучи до цих ідеалів, у практичній діяльності І.Мазепа допустив ряд стратегічних та тактичних помилок. На жаль, від них не застережений жоден навіть найвизначніший політичний діяч світу. Проте це не зменшує їх заслуг перед своїми народами.

ІІ. Український уряд в екзилі. Конституція П. Орлика

Цей розділ лекції присвячений українському гетьману в екзилі – Пилипу Орлику, якому судилося стати одним із найактивніших творців першої української конституції, віддати все своє життя за соборну і незалежну Україну, провести гігантську дипломатичну роботу по згуртуванню міжнародних зусиль на визволення з-під російського гніту українського народу.

Поділяючи думку відомого вітчизняного історика Б.Крупницького, зауважимо, що енергійна діяльність П. Орлика, його “вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв’язки з Європою. Ці традиції, хоч і припали порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматись над долею своєї батьківщини”.

Походив П. Орлик з поважного роду, який сягав давньої баронської родини Орликів у Чеському Королівстві. Після гуситської революції одного із представників цього роду доля закинула у Віленщину (Литву), де в с. Косуті Ошмянського повіту 11 жовтня 1672р. народився майбутній український гетьман.

Після закінчення Києво-Могилянської колегії (1694) П. Орлик у 1698-1700 роках працював писарем у канцелярії Київського митрополита, 1700—1706рр. — старшим військовим канцеляристом, а з 1706 року — генеральним писарем Генеральної Київської Канцелярії і найближчим радником І. Мазепи. Після поразки під Полтавою (1709р) П. Орлик разом з І.Мазепою та їх союзником королем Карлом XII відійшов на турецьку територію, поселившись у Бендерах.

Автор розвідки про П.Орлика В.Замлинський стверджує, що підтримка І.Мазепи з боку П.Орлика у ті важкі дні поразки і краху була не просто відданість і вдячність своєму добродієві, це булацілковита віра в його справу. Безперечно, це допомогло самому Орлику полюбити Україну як найріднішу землю, задля якої він не шкодував самого життя. То ж зрозуміло, з яким болем він сприйняв 2 жовтня 1709 р. смерть гетьмана.

5 квітня 1710 р. – Козацька рада в Бендерах обрала Орлика гетьманом 14. А 10 травня шведський король Карл XII визнав це обрання спеціальним дипломом, підтримавши козацького обранця на початку його діяльності. У перші дні свого правління П.Орлик склав договір між гетьманом та Військом Запорозьким (народом України), який став, по суті, першою європейською конституцією в сучасному її розумінні.

Серед найвизначніших праць про П.Орлика у новітні часи варто було б відзначити дослідження М.Василенка, І.Борщака, О.Кресіна, Б.Крупницького, Л.Мельника, О.Оглобліна, О.Пріцака, О.Путро, В.Резніченка, О.Субтельного, В.Ульяновського, ВШевчука та інші. Отже, історіографія новітнього часу ввела в науковий обіг достатньо матеріалів для дослідження життя та діяльності П.Орлика, а також його конституційного документа. Проте правова, політична та історична науки ще й досі не створили цілісної роботи з цієї проблеми.

Чимало досліджень з цієї теми застарілі або відзначаються упередженістю. Особливо хибують у цьому напрямі праці багатьох радянських істориків. Зокрема, майже всі шкільні та вузівські підручники. створені за роки Радянської влади, трактують П.Орлика як зрадника російського та українського народу, як гетьмана, за яким не пішли народні маси.

У зв’язку з цим в лекції нами буде зроблена спроба зібрати в один вузол історичні відомості про діяльність П.Орлика як гетьмана України в екзилі, створену ним конституцію та його дипломатичну діяльність по створенню антиросійського блоку.

Вище було сказано, що П. Орлик, як виходець із заможної родини, зміг одержати престижну на той час освіту. Навчання в єзуїтський колегії у м. Вільнюсі П. Орлик прод овжив у Києво-Могилянській. Професором красномовства й філософії був тоді Стефан Яворський, якого в 1700р. висвятили на митрополита Рязанського і Муромського, а через два роки його призначено екзархом і охоронцем всеросійського престолу, президентом Словяно-греко-латинської Академії у Москві. За часів викладання в Києво-Могилянській колегії Яворський зарекомендував себе надзвичайною знаючою і відданою своїй справі людиною. Це й сприяло тому, що П.Орлик, як молодий студент, прикипів до нього всією душею і потім все життя ставився до свого вчителя з великою повагою.

Свідченням цього може бути лист П.Орлика до С.Яворського 12 червня 1721 р., в якому він, “нижайший слуга”, звертається до свого вчителя як до “вищої святості”. Мені уявляється, що лист до свого вчителя є своєрідною сповіддю П.Орлика і теоретичним осмисленням своїх вчинків і політики в реаліях першої четверті XVIII ст. Завдяки протекції С.Яворського Пилип Орлик, як один із найздібніших випускників колегії, попадає те тільки на службу у Канцелярію Київської Митрополії, а й у Генеральну військову канцелярію та на посаду Генерального писаря Гетьманщини.

Мазепа, як гетьман, довіряв Пилипу Орлику державні таємниці, своє ставлення до тих чи інших внутрішніх чи зовнішніх подій, процесів і явищ. Це не могло не вплинути на формування його службової порядності, відданості своєму політичному наставнику. Саме порядність Пилипа Орлика визначила те, що він був разом з Мазепою і тоді, коли у сумнозвісному жовтні 1708 р. шведський король Карл XII, воюючи проти Петра I, прибув з військом на Лівобережну Україну, і Мазепа перейшов на його бік; і тоді, коли після Полтавської битви шведська армія зазнала поразки і Мазепа разом з Карлом XII відійшов на Турецьку територію, до міста Бендер. Але, крім відданості своєму гетьману, були й інші, більш глибокі причини, які обумовили подальші політичні кроки П.Орлика.

Демократичні традиції воєнно-козацької системи, які сповідали І.Мазепа та П.Орлик, були, як висловився професор Шевчук В.П., “кісткою в горлі російського самодержавства. Було очевидно, що рано чи пізно її суспільно-політичні інституції мають поступитися загальноімперським нормам і порядкам».

П.Орлик не міг не помітити, що царизм веде послідовний наступ на права української гетьманщини. Зокрема, кидалося у вічі, що царизм болісно реагував на всілякі відхилення під час виборів українських гетьманів, особливо на ігнорування згоди на їх проведення. З часом цю процедуру царі звели у ранг формальності. Російські самодержавці суттєво обмежували повноваження наступників Хмельницького, зменшили права України, її самостійність.

Починаючи з 1669 р., російський уряд заборонив українським гетьманам зноситися з іноземними державами, “а угоди, статті, універсали, які видавав гетьман, набували значення офіційних документів лише після того, як їх затвердив цар чи інші вищі органи влади Росії”. Глибоко обурювала І.Мазепу та П.Орлика практика заборони самостійно призначати гетьманщиною полковників та генеральних старшин, підпорядковувати собі полкові уряди Слобідської України тощо.

На формування П. Орлика як державного діяча, на становлення його політичних уподобань впливала важка українська дійсність після “Вічного миру” (1686), укладеного між Росією та Польщею. Без згоди української влади та народу його землі були брутально розчленовані на шматки. Посуті, була похоронена на невизначені часи ідея соборності Української держави, природне прагнення українців жити єдиною родиною.

З приходом І.Мазепи до влади (1687) нав’язані гетьманщині Коломацькі статті застерігали його не допустити їх порушення, створили атмосферу ліквідації законів української державності, асиміляції українців з росіянами.

Працюючи генеральним писарем, П. Орлик разом з гетьманом, який мав природній розум, освіту, талант політика, дипломата, робив усе можливе, щоб зміцнити авторитет гетьманської влади.

Політика І.Мазепи як українського державотворця за 22 роки гетьманування не могла не прорости позитивними зрушеннями і викликати вдячність у співвітчизників-патріотів. Зокрема, П.Орлику, як людині високоосвіченій, не могла не імпонувати діяльність гетьмана у розвитку освіти, науки і культури. Своєю діяльністю П.Орлик сприяв гетьману активно будувати школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем була Києво-Могилянська академія, яка завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р.

Не міг не помітити П.Орлик й те, що у керівництві державою І. Мазепа допускав промахи, сумнівні методи керівництва, які зрештою заважали йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спрямовані на відродження суверенної Української державності. Зокрема, І.Мазепі український народ не міг вибачити того, що він ніколи не співчував заколотникам . За його наказом наймані ним полки жорстоко розправлялись з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи і повстання.

Ось чому, на думку В. Антоновича, український народ протягом двадцяти років не жалував свого гетьмана, який тримався при владі лише завдяки найманим полкам і московським стрільцям. За словами М.С.Грушевського, в народних масах Мазепа ніколи не був популярним. його вважали в Україні гетьманом панським, старшинським вірним прислужником московського уряду.

Думаю, що у відомого українського історика М.Брайчевського були всі підстави твердити, що І. Мазепа був переконаним репрезентантом феодальних тенденцій і, як ніхто інший, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків в українськім краї. На думку Брайчевського, саме це, а не так звана “зрада” – союз з шведським королем Карлом XII проти Петра I – послужило причиною непопулярності гетьмана в широких масах народу.

Очевидно, що дослідники історії української державності В.П.Шевчук та М.Г.Тараненко мають всі підстави, коли заявляють, що “не сприяв народним симпатіям до І. Мазепи і тривалий конфлікт із Семеном Палієм – одним із організаторів визвольного руху на Правобережній Україні , якого з подачі гетьмана Петром I було заслано до Сибіру.

Отже, як видно, заходи гетьмана Мазепи не знайшли свого авторитету серед селян і простих козаків, оскільки саме за його підтримки українська старшина піддавала їх експлуатації, ущемлювала їх політичні права. Дослідники вважають, що стримано ставилися до Мазепи міщани, не завжди вважали його ревним православним українські віруючі.

Саме цих народних антипатій хотів позбутися пізніше П. Орлик, осмислюючи сказане вище у змісті Конституції. У цьому документі йому щиро хотілося зменшити відстань між гетьманом і народом, пом’якшити напруження взаємовідносин між ними, вчинити те, чого не зміг зробити його попередник.

На світогляд П. Орлика не могла не вплинути відсутність симпатій Петра I до України, його очевидна русифікаторська політика, реформація традиційних для Гетьманщини збройних сил, проведення відвертої політики їх знищення, ущемлення їх прав, примусу працювати на канальних і будівельних роботах тощо.

Петро I підірвав економіку України, практично скасувавши тут вільну торгівлю. Зокрема, указами царського уряду заборонялося вивозити з України будь-куди, крім Росії, селітру, донецьке вугілля. В інтересах російських купців і заводчиків заборонялося ввозити в Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Широко відоме “вікно в Європу” Петра I обернулося для України бідою. Вони позбавлялисяправа користуватися давніми, традиційними для себе торговими шляхами, мусила везти свої товари через усю країну, в Архангельськ.

Петро I проводив неприховану послідовну політику і щодо культури України. Він заборонив українську мову, українське друкування. В організаціях та установах російська мова почала витісняти українську. Навіть “Святе письмо” в Україні мусили перекладати не із старих українських книжок, а з російських. Особливо активний натиск на українську державність Петро I розпочав після невдалої спроби гетьмана I.Мазепи встановити союз із Швецією і на цьому шляхові здобути незалежність.

Петро I усіма засобами намагався знищити будь-які, навіть незначні атрибути української державності, жорстоко розправляючись зі своїми опонентами. Фактично єдиним відомим українським діячем, послідовним поборником ідеї відновлення української державності, до кого не дістали руки кривавого російського тирана, був Пилип Орлик, обраний після смерті I.Мазепи гетьманом України.

Зрозуміло, що Петро I хотів розправитися з цим колишнім соратником і найбільш довіреною особою I.Мазепи. Як відомо, російський цар навіть пообіцяв за голову П.Орлика як винагороду стільки золота, скільки вона важить. Але царська розвідка так і не змогла вислідити і заманити новообраного гетьмана, змушеного постійно перебувати за кордоном . Очевидно, тут знадобилася П.Орлику конспіративна школа свого патрона, який знав, що з викриттям змови він втратить царську прихильність, кар’єру, а може й життя.

П. Орлик займає особливе місце серед борців за українську державу ще й тому, що він був творцем однієї з перших у Європі державна конституції, яка відома в історії під назвою “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Як зазначає професор В.П.Шевчук, “вона стала своєрідним документом державної волі українського народу перед усім цивілізованим світом».

Цей документ має форму договору між гетьманом П. Орликом та Військом Запорозьким від 5 квітня 1710 р. З часу його опублікування понад 150 років тому він став предметом пильної уваги вчених, а у останні 10 років – жвавих дискусій та популяризації. Незважаючи на це, рівень дослідження “Пактів. ” (для зручності будемо називати цей документ так) залишається ще недостатнім. Особливо у великому боргу перед Конституцією юридична наука. Наш аналіз дозволяє зробити такі висновки:

1. Конституція складається з преамбули, 16 статей, післямови та присяги Пилипа Орлика. Єдиний комплекс з “Пактами. ” складає привілей Карла XII, що її затверджує.

Авторство у документі не визначене. Пізніше П.Орлик твердив, що він сам склав більшу частину документа та здійснив його остаточну редакцію. Дослідниками встановлено, що у вироблені окремих положень “Пактів. ” також брали участь Андрій Войнаровський (племінник І.Мазепи), Кость Гордієнко (отаман Коша Запорізького), провідні старшини Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Федір Мирович, Іван Максимович та інші. Нам уявляється, що помилку роблять ті автори, які твердять, що “Пакти. ” 1710 р. були лише конституційною пам’яткою і не мали реального застосування.

2. Аналіз наукової літератури дає підстави дійти висновку, що у вчених щодо згаданого документа немає чітко усталених поглядів. Проте переважна більшість дослідників вважають, що “Пакти” розроблялися їх авторами як документ, що має регулювати конституційні питання у Війську Запорозькому після його виходу із складу Російської держави. Оскільки “Пакти” не посилаються на джерела, крім згадки про Зборівський (1649) та Переяславський (1654) договори, наукова література вважає, що в основі цього документа є подібність договорів між Військом Запорозьким та Російським царизмом (М.І.Костомаров), правова думка України XVII – початку XVIII ст. (О.Оглоблін, М.Василенко), правові основи Західної Європи (О.Пріцак), конституційні акти Речі Посполитої (О. Субтельний).

3. Аналіз “Пактів” свідчить, що Конституція чітко визначала основні принципи побудови Української держави: національний суверенітет, демократичні права людей, непорушність трьох чинників правового суспільства – законодавчого, виконавчого, судового. Та найголовніша турбота документа – відокремлення України від Росії.

4. Враховуючи українську ментальність, ”Пакти. ” засвідчують, що вони захищають православну віру. У першому розділі документа зазначено, що саме її захист був в основі війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. Борючись за свободу, сказано у документі, українці “захищали православну віру, яку всіляко принижувала польська влада”. У Конституції записано, що гетьманський уряд повинен і надалі дбати про те, щоб у Києві була відновлена митрополія, яка була б підпорядкована не російському, а константинопольському екзарху.

5. Конституція П.Орлика визначила принципи утворення державних кордонів України.

У документі межі окреслюються державними кордонами часів Б.Хмельницького. Вказано також, що майбутнє державне життя українського народу повинно бути під протекторатом Швеції. Зазначається також, що Росія повинна відшкодувати Україні заподіяні під час Полтавської битви збитки, повернути полонених і ніколи більше не втручатися в українські державні справи.

6. Документ визначає основи зовнішньої політики українського гетьманату. Пріоритетом у цій справі є специфічні взаємовідносини з Швецією як протектором, а також дружні, союзницькі стосунки з Кримським ханством. Конституція передбачає укладення “стійкого братського союзу з Кримським ханством” як основи зміцнення могутності та мирного співіснування двох сусідніх країн.

7. Конституція передбачає здійснення заходів по відтворенню величі і могутності Запорозького Козацтва як серцевини українського суспільства. Пріоритетом у цій справі повинна була стати відновлена Запорозька Січ, низове козацтво та його Військо Запорозьке. Документ повинен був захистити власність козацтва, забезпечити повернення Запорозькій Січі її земель та їх юридичну охорону.

8. “Пакти. ” передбачали організацію гетьманською владою охорони здоров’я людей, особливо козацького воїнства. У документі зазначалося, що держава повинна безплатно лікувати престарілих ветеранів, які “пригнічені крайньою бідністю, а також виснажені панами”. Ці положення Конституції просякнуті демократизмом, гуманізмом, турботою про простих людей. Саме цей п’ятий розділ свідчив про прагнення автора документа завоювати повагу до себе з боку простих людей, знівелювати ту прірву, яка виникла між гетьманом та біднотою у попередні часи.

9. Конституція гарантувала забезпечення демократизму в державному управлінні. Зокрема, в документі пріоритет у вирішені важливих питань суспільства надавався Генеральній Раді, яка тричі на рік (на Різдво, Великдень та Покрову) повинна обговорювати їх. Документ передбачає забезпечення також широкого представництва у діяльності Ради та сумління у роботі її депутатів. Вважалося, що основою політичної системи будуть різні представницькі органи, в яких головну роль відіграватиме старшина, права і обов’язки якої оберігатимуться “Пактами. .

10. “Пакти. ” пропонували створення системи збереження старшинських прав та впливу української еліти на політику гетьмана та забезпечення контролю за його діяльністю. Конституція повинна була зміцнити становище української старшини, захистити її інтереси передбаченим нею судочинством.

У документі вважалося за доцільне відокремлення казни від статків гетьмана. Генеральний підскарбій за Конституцією був не підвладний гетьману. Його діяльність для народних мас повинна була бути прозорою і підконтрольною Генеральній Раді.

Отже, “Пакти. ” є однією з найцікавіших пам’яток української політичної та правової думки XVIII ст. Незважаючи на те, що пам’ятка не містить послідовного викладу конституційної системи Війська Запорозького, вона при реальних обставинах могла б бути Конституцією парламентсько-президентської республіки . Вперше в українській історії було створено правові основи представницького правління та парламентаризму. Конституція П.Орлика не була реалізована через внутрішню непідготовленість українського суспільства та низку зовнішньополітичних чинників, але становить значний інтерес для історії держави та права України як найкраще досягнення української політичної та правової думки XVII-XVIII ст.

Правда, ряд авторів схильні вважати, що Конституція П.Орлика до 1714 р. була діючим нормативним документом. Так, дослідник В. Замлинський пише, що “Пакти.” діяли на Правобережній Україні і як нормативний документ “були розіслані для курівництва у полкові та курінні Канцелярії”, але як на місцях рахувалися з цим документом, залишається поза увагою науковців.

Конституція як документ, в якому поряд з іншими положеннями проголошувалися принципи і основи зовнішньої політики України, допомогла П. Орлику укласти договори зі Швецією, Оттоманською Портою, Кримом, Польщею, Францією та іншими країнами Західної Європи, одержати моральну підтримку з їх боку у боротьбі гетьмана в екзилі з Росією.

Після поразки під Полтавою (1709) Карл XII та І.Мазепа відступили до провінційного міста на Дністрі турецького підпорядкування – Бендер. Тут, тікаючи від російської армії, зібралося 500 шведів, понад 2 тисячі поляків і близько 4-5 тисяч українських козаків.

Українські емігранти поділялися на кілька груп: 45 старшин із сім’ями (племінник І.Мазепи Андрій Войнаровський, генеральний писар Пилип Орлик, прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний бунчужний Клим Довгополий, діти значних старшин Іван Максимович, Ілля Ломиновський, Федір Мирович та ін.); прості козаки – службовці різних канцелярій; запорожці, які врятувалися від розгрому росіянами січових фортець.

Дослідники встановили, що матеріальний стан емігрантів був жалюгідний. Майже всі вояки прибули до Бендер, маючи той одяг, що на собі, та особисту зброю. На фоні цієї бідності виділялися мішки з золотом та коштовностями І.Мазепи, які внесли в середовище емігрантів чвари, сварку та ворожнечу і на які претендував племінник гетьмана Войнаровський.

П.Орлик, як найрозумніша і найдосвідченіша людина серед емігрантів, без ентузіазму сприйняв пропозицію обратися гетьманом. Він розумів, що гетьманство вимагатиме коштів, а їх у нього не було. Оскільки в його персоні був зацікавлений Карл XII, П. Орлик заручився його обіцянкою, що король і надалі буде союзником України у боротьбі проти Росії, доки “московське ярмо не буде знято з України й країна не повернеться до своїх давніх вольностей». Прихильність оточення П.Орлик здобув завдяки своєму розумові, ерудиції та приємним манерам. Справді, у свідоцтві про його обрання на гетьмана говориться, що він “заслужив цю високу честь. великою мудрістю та знаннями”.

Новий гетьман був не тільки розумною та досвідченою, а й принциповою та рішучою людиною і, мабуть, найпереконливіше це доводить той факт, що, переклавши на свої плечі тягар “визволення України від жахливого московського ярма”, він нестиме цей тягар (навіть після того, як “справжні сини” України залишили його) впродовж тридцяти двох років, аж до 1742 р., до самої смерті.

Перебуваючи в Бендерах, ПОрлик вирішив скористатися анти-російськими настроями кримського хана Девлет-Гірея. Він розумів, що Україна була сильною тоді, коли, поборовши протимусульманські упередження, козаки співпрацювали з татарами та турками. У зв’язку з цим у жовтні 1710 р. П.Орлик зустрівся з Девлет-Гіреєм, а в 1711 р. уклав з ним договір, за яким повинен відбутися обопільний похід проти Росії. На жаль, на Лівобережжі Орди Девлет-Гірея з перших днів вдалися до пограбування краю, особливо на Полтавщині.

Одночасно на Правобережній Україні разом з Буджацькою ордою виступив П.Орлик. Поява екзильного гетьмана в Україні була схвально зустрінута значною частиною населення. Як писав очевидець, ” все Правобережжя йде за Орликом та його союзниками”. Як писали дослідники, це була “найвища точка його кар’єри гетьмана в екзилі”.

На жаль, союзники П. Орлика на цілі війни дивилися з точки зору власного збагачення. Татари, ігноруючи свої обіцянки та умови договору, вдалися до масових грабунків та взяття ясиру. У листі до Карла XII він писав, що “татари спустошують церкви, перетворюючи деякі з них на стайні, ґвалтують молодих дівчат, вбивають та грабують їх батьків. Від Дністра до Росі вони беруть у полон священиків, козаків, жінок і дітей, виводячи їх у буджацькі, білгородські та ногайські степи.”. В результаті основна частина Орликового війська розбіглася по домівках. Він знову залишився зі своїми 4 тисячами козаків, з важкою сердечною думкою та падінням власного авторитету.

Подібна ситуація влаштовувала Петра I. Цар вимагав від турецького султана видання Карла XII та П. Орлика, але той Петру відмовив. Тоді Петро I вирішив повернути до Росії своїх опонентів силою, оголосивши Туреччині війну. Але фортуна зрадила полтавському переможцю. 9 липня 1711 р. його армія була оточена військами великого візира Балтаджі. Петро I послав до турецького головнокомандуючого дипломата Шафірова і той домовився за хабара випустити московського царя з мишоловки.

Царю довелося віддати турецькому візиру військову касу та коштовності всіх придворних дам, починаючи з фаворитки Петра Катерини – майбутньої імператриці. Внаслідок цього невдалого для Петра I походу був укладений Прутський мир, за яким Карл XII та гетьман Пилип Орлик повинні були покинути територію Молдови. Їм надавалася “вільна дорога” через всю Європу до Швеції.

Під час арешту П.Орлика хотів захистити 11-річний син Григорій, який під час конфлікту тільки дивом був врятований від смерті. На цьому завершилось його дитинство і розпочався важкий шлях боротьби за суверенну Україну, який завершився 14 листопада 1759 р. У Франції Орликів пам’ятають до сьогоднішнього дня, але це окрема тема й вона чекає свого дослідника.

Після невдалої спроби при допомозі татар установити в Україні свою владу, П. Орлик плекав надію досягти цієї мети за допомогою більш широкого кола союзників.

Виряджаючи до Порти українську делегацію у складі К. Довгополого, Д.Горленка, ГМаксимовича та інших, П.Орлик просив, щоб дипломати вимагали від Порти визнання за гетьманом найвищої влади по всій Україні, свободи для козаків та всього українського населення. Натомість Україна гарантує визнання протекторату султана і розраховує на спільну боротьбу з Росією за звільнення її від царського гніту.

Одначе переговори з Портою заходили в тупик. Турки погодилися на створення під керівництвом П.Орлика лише буферної зони на Правобережній Україні вздовж Чорного моря. Ця куца, обмежена політика Туреччини не влаштовувала гетьмана. Він вимушений був шукати інших союзників, не зупиняючись навіть перед відновленням стосунків з Польщею, створенням зовнішньополітичних комбінацій з країнами Західної Європи та іншими дипломатичними акціями. Так, наприклад, у 1715-1720 рр. П.Орлик робив спробу використати для звільнення України все ту ж Швецію, у Відні пов’язати в одному союзі Ганноверського Курфюрста Георга I, австрійського імператора Карла VI, правителя Саксонії Августа II. Проте в Європі для реалізації задумів П.Орлика був не кращий час.

Царські агенти повели відчайдушні полювання на мазепинців. Вони заманили у пастку Войнаровського і засудили на довічне заслання до Якутська. У 1720 р. за кордоном були арештовані Герцик-молодший, Нахимовський та Мирич. Та найбільш завзято царські сатрапи полювали на Орлика. Спеціальний посланець до Європи Д.Ягужинський у 1721 р. зробив спробу навіть викрасти його з Габсбурзького двору. Від трагічної долі Орлика врятувала лише випадковість.

У такій ситуації П.Орлик вирішив до України більше не повертатися. Тим більше, що цар після своєї невдачі в Молдавії лютував, знищуючи все і всіх, хто хоч якимсь чином був пов’язаний з Орликом, чи виявляв якесь незадоволення. Плач і стогін розлягався по Україні ще страшніше, ніж після татарської навали. І зарадити цьому горю було нікому.

Тим часом активізували антиукраїнську політику уряди Англії, Голландії та інших країн, особливо у зв’язку з перебуванням козацьких військ у межах Туреччини. Щоб ознайомити держави Європи зі своєю позицією щодо цього, Орлик складає “Маніфест до європейських королів”.

“Вважали ми потрібним проінформувати королів, – зазначається у цьому документі, – князів, республіки та інші християнські держави про мотиви, котрі схилили мене прийти в турецьку державу і змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя». У “Маніфесті” викладається історія українсько-російських взаємин з часів Б.Хмельницького і аж до умови з Карлом XII.

Що ж до стосунків з Туреччиною, то говориться так: “Його величність (султан) запевнив нас, що не має бажання завоювати й приєднати до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старій її конституції, щоб покласти бар’єр між Отаманською державою і володіннями московського царя, сусідство з якими є приводом для великих і кривавих війн між Туреччиною і Московщиною”.

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у боротьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших країн. Він пише у “Маніфесті” знамениті слова, які і сьогодні вражають проникливістю і болем за український народ, за його історичну долю: “Ми не можемо дивитися холоднокровно на нещастя, яким піддана наша нація на порушення її прав у багатьох випадках; ми, одначе, не керуватимемося почуттям помсти, але виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету. Ми заявляємо, що не винні в людській крові, яка може пролитися, і щоби вказати, що ми не проти посередництва християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем ми говоримо, що коли допомогою Господа Бога козацька нація буде обновлена у своїх правах, ми не відмовимося від посередництва безсторонніх держав для урегулювання кордонів й інших труднощів, які можуть трапитися.”

Розіславши “Маніфест”, Орлик знову посилає делегацію до Туреччини з проханням захистити Україну. Прибувши до Константинополя, делегація знову звертається по допомогу до французького посла. У своєму донесені у Париж посол повідомляв, що козаки були надзвичайно витриманими, але не одною мірою не хотіли відступати від інструкції Орлика “наполягати, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій за Україну”.

Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького дипломата принесли успіх. Султан дає грамоту Орлику, у якій визнає його гетьманом українців, що “живуть на обох берегах Дніпра, також і запорозьких козаків.” Це була велика дипломатична перемога.

Але Росія не дрімала. Її дипломатія домоглася підписання 16 червня 1712 р. договору Порти з Москвою, за яким Росія отримала у своє розпорядження Лівобережну Україну, а Туреччина – Правобережну. Це був новий важкий удар для Орлика і його соратників.

Одначе він і після цього не опускає руки, прагне засвідчити права України на волю і незалежність перед усім світом, показати значення її для Європи. З цієї метою складає новий і важливий історичний документ-політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейськими урядами – “Вивід прав України”. Уявляється, що цей документ ще й досі належним чином не опрацьований історичною наукою як такий, що не зіпсований концепцією “єдиної і неділимої Росії”.

Близько 30 років прожив Орлик за кордоном. І де б він не бувчи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, — жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм старшим сином Григорієм Орлик налагоджував зв’язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнув домогтися їхньої допомоги у боротьбі козацтва за визволення українського народу. Як зазначив відомий історик Д.Дорошенко, “він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на Сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого Українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі”. Одночасно П. Орлик не поривав зв’язків і з Україною, особливо з Січчю, що тоді була на татарській території, в Олешках.

Помер він 24 травня 1742 р. самотнім, ізольованим від сім’ї та рідної Вітчизни, але залишив по собі пам’ять невтомного борця за її долю. Сьогодні мрія П.Орлика, нарешті, знайшла втілення. Українська незалежна держава стала реальністю.

Шляхами свого батька пішов його старший син – Григорій, для якого Франція стала другою батьківщиною і за інтереси якої він загинув 1759 р. у званні генерал-лейтенанта при графськім титулі. Король Франції Людовик XV з приводу його смерті писав, що “він втратив найгіднішого дворянина, сміливого і видатного генерала. Граф Орлик помер так, як варто помирати людині його походження, і гідності”.

ІІІ. Обмеження прав України. Перша ліквідація гетьманства. Павло Полуботок

Вище було сказано, що після одержання інформації про переговори Мазепи зі С. Ліщинським та Карлом ХІІ російський уряд розпочав дискредитацію українського гетьмана та приборкання його оточення.

Практика показує, що Петро І наступ на права України чинив протягом всієї Північної війни і особливо в останні роки свого правління. Так, наприклад, на початку ХVІІІ ст. в Україні почав запроваджуватися губернський адміністративний устрій. На чолі губерній цар призначав російських чиновників.

У 1709 р., з метою обмеження влади гетьмана, цар доручає резиденту Ізмайлову контролювати діяльність новопризначеного гетьмана Скоропадського, чинити суд над мазепинцями, контролювати фінанси, вивчати настрої людей і спрямовувати їх до згуртування з російською адміністрацією. Ізмайлов повинен був постійно напучувати суспільство, що в Україні всі негаразди йдуть від козацької старшини, а цар є його захисником і стабілізатором.

Свіжоспечений український гетьман, Іван Скоропадський, по-суті, був позбавлений влади. В народі говорили, що його дружина Настя носить булаву (тобто, від неї більше користі, ніж від гетьмана), а Іван – плахту. Професор В.Й.Борисенко зауважує, що в цей час державний організм роз їдали корупція й зловживання .

Справжнім лихом для України стала практика призначення на полковницькі уряди російських офіцерів, роздача землі російським вельможам, перенесення в Гетьманщину російських соціально-політичних відносин.

Великого горя для козацтва завдавав обов’язок брати участь у виконанні тяжких робіт далеко за межами України. У 1716р. 10000 козаків копали канал між Доном і Волгою; у 1718 р. Близько 9000 укріплювали береги Тереку; У 1721 р. — 12 тисяч українців рили Ладозький канал, 10000 козаків було відправлено під Дербент, через рік туди послали ще стільки ж.

У 1722р. таке ж військо направлене у Сулак Подібні висилки не припинялися і в наступні роки. Вони були справжньою трагедією для українського народу й свідчили про дальшу втрату Україною автономних прав.

Після перемоги Росії у Північній війні та підписання Ніштадського миру (1721) Росія все більше стала схилятися до думки про ліквідацію гетьманської адміністрації. Це прискорило смерть І.Скоропадського. Козацька старшина, випереджаючи кроки російського царя, обрала наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722-1724).

Павло Полуботок, чернігівський полковник, рішучий оборонець автономних прав Гетьманщини. Користувався великим авторитетом серед українських старшин. Жорстокий до рядового козацтва. Володів колосальними багатствами. Його смілива боротьба за українську автономію зробила його улюбленим героєм української історіографії. Цар не любив Полуботка й не довіряв йому. В кінці 1723 р. він був заарештований і закатований.

Одночасно, зі свого боку, цар дав санкцію на створення в Україні Малоросійської колегії на чолі з президентом Степаном Вельяміновим, яка повинна була паралізувати діяльність гетьманського уряду. Малоросійська колегія складалася із 6 росіян та 6 представників від України. Але вирішальне слово залишалося за президентом.

Між П.Полуботком та С.Вельяміновим відбулося рішуче протистояння. П.Полуботок забороняв Вельямінову втручатися у діяльність гетьманської канцелярії, українського війська, фінансових органів. Нагадував царю, що пора дозволити Україні обрати повноцінного гетьмана, на що той відповів, що всі гетьмани зрадники.

Тим часом П.Полуботок вирішив здійснити в Україні ряд реформ й дещо ізолювати діяльність Малоросійської колегії.

По-перше. Полуботок вирішив провести реформу українського суду. Суд зробив колегіальним органом, сурово присікши здирство й хабарництво та зволікання з розглядом справ. Розробив систему апеляцій та підпорядкування судів гетьманському впливові.

Цар влітку 1723 р. запросив його до себе для пояснення своєї поведінки.

По-друге. Перебуваючи на допиті у Петербурзі, звернувся до царя з петицією про повернення Гетьманщині та судам старих прав, ліквідацію колегії тощо. Цар вирішив зібрати компромат на Полуботка й розправитися із ним. У свою чергу, П.Полуботок організував листи з України на свій захист.

Уперта поведінка Полуботка роздратувала царя. Петро I дав наказ арештувати його, а також генерального писаря С.Савича та генерального суддю ГЧарниша, доставити до Петербурга полковника Д. Апостола. генерального бунчужного Лизогуба, генерального осавула Жураковського та ін. Воєводі Голіцину було дано наказ на всякий випадок розпорошити українські війська по всій Гетьманщині. Щоб бува не повстали.

Історики гадають, що крім петиції, яку вручив Петру І Полуботок, наказний гетьман перед ним виголосив ще й промову. 20 грудня 1724 р. П.Полуботок був закатований.

Це був черговий погром української старшини з її автономістичними тенденціями. Д. Дорошенко зауважує, що зі смертю Полуботка “усе замовкло й принишкло. На вищі становища генеральної старшини й полковників попризначувано людей смирних, слухняних, далеких від яких-небудь політичних аспірацій. Всі зайнялися тепер своїми приватними справами й дбали тільки про збереження свого матеріального добробуту. Краєм правила Малоросійська Колегія разом із слухняними старшинами .

Одночасно, виконуючи розпорядження Петра, Вільямінов прибрав до рук українські фінанси. Почалася безсоромна викачка податків та присилання коштів до Петербургу. Так, у 1722 р. в Україні було зібрано й передано в казну 45527 крб.; у 1723 р. – 85854 крб.; у 1724 р. – 141342 крб.; 1725 – 244255 крб.72 Поряд з цим вивозилося зерно та інші продукти харчування. Суворий режим підірвав економіку України, завів її у стадію економічної катастрофи, людського розпачу та втрати національних сил.

І хоч екзильний гетьман П.Орлик робив все, щоб організувати колективний похід проти Росії і визволити з-під її ярма свій народ, але після полтавської битви заради України жодна із європейських держав не бажала з Росією мірятися силами.

IV. Запитання та завдання

1. Чому І. Мазепа та Карл ХІІ під Полтавою потерпіли поразку?

2. Які основні положення Конституції П.Орлика? Сформулюйте їх письмово.

3. Хто такий П.Полуботок? Що ви знаєте про обставини його загибелі?

4. Для чого була утворена Перша малоросійська колегія?

1. Прийменник як службова частина мови

Прийменник — службова незмінна частина мови, що виражає відношення між предметами, відношення дії та ознаки до предмета, залежність іменника, числівника, займенника від інших слів у реченні і разом з ними вказує на об’єкт дії, напрям, місце, час, причину, мету.

Ще в дитинстві я ходив у трави, в гомінливі трепетні ліси…(В. Симоненко).

Щоб запам’ятати, що таке прийменники (адже їх часто плутають із прикметниками, прислівниками за співзвучністю назви), варто розкласти слово: прийменник, тобто «при іменних» частинах мови.
Разом з відмінковими формами іменників, числівників, займенників прийменники можуть виражати:

• час (п’ять хвилин до, о десятій годині);
• простір (злетіти у небо, доїхати до міста);
• причину (запізнився через транспорт);
• мету (прийшов на урок, зустрівся з однокласниками);
• спосіб дії (сказати по правді, робити з задоволенням);
• порівняння (більший за інших, найменший у класі);
• відношення до матеріалу (штани з вельвету, зошит з паперу);
• предмет, на який спрямована дія (розповідати про навчання, привітати зі святом).

Прийменники виражають смислові відношення не самостійно, а в поєднанні з відмінковими закінченнями іменників, займенників або числівників; без цих слів прийменник не передає ніякого значення.

• з Р.в . уживається понад 150 прийменників (біля, у , в, для, проти, серед тощо);
• із Д.в . поєднуються похідні прийменники (завдяки, наперекір, назустріч, навперейми, услід тощо);
• М.в . без прийменників взагалі не вживається.

Прийменник може вживатися з формою одного, двох і навіть трьох відмінків.
Без прийменників вживається лише називний відмінок, місцевий відмінок завжди вживається з прийменниками; всі інші можуть бути як з прийменниками, так і без них.

Потрібно розрізняти похідні прийменники та форми повнозначних слів (з прийменниками та без), від яких вони походять. Орієнтуватися потрібно на значення:
• Україна – чудовий край (іменник) – Край (прийменник) села вилася річечка.
• Навколо (прислівник) стояла тиша – Діти гралися навколо (прийменник) галявини.