Методи наукового дослідження

Емпіричне (те, що сприймається органами чуття) пізнання здійснюється в процесі досвіду, що розуміється в самому широкому сенсі, тобто як взаємодія суб’єкта з об’єктом, при якому суб’єкт не тільки пасивно відображає об’єкт, а й активно змінює, перетворює його.

Емпіричний метод полягає в послідовному здійсненні наступних п’яти операцій: спостереження, вимірювання, моделювання, прогнозування, перевірка прогнозу.

У науці основними формами емпіричного дослідження є спостереження і експеримент. Крім того, до них відносять також численні вимірювальні процедури, які хоча і ближче примикають до теорії, все ж здійснюються саме в рамках емпіричного пізнання і особливо експерименту.

Вихідної емпіричної процедурою служить спостереження, так як воно входить і в експеримент і в вимірювання, в той час як самі спостереження можуть проводитися поза експерименту і не припускати вимірювань.

1. Спостереження – цілеспрямоване вивчення предметів, що спирається в основному на дані органів почуттів (відчуття, сприйняття, уявлення). У ході спостереження отримуються знання не тільки про зовнішні сторони об’єкта пізнання, але – в якості кінцевої мети – про його істотні властивості і відносини.

Поняття методи і прийоми часто вживаються як синоніми, але нерідко і розрізняються, коли методами називають більш складні пізнавальні процедури, які включають в себе цілий набір різних прийомів дослідження.

Спостереження може бути безпосереднім і опосередкованим різними приладами і технічними пристроями (мікроскопом, телескопом, фото-і кінокамерою та ін.) З розвитком науки спостереження стає все більш складним і опосередкованим.

Основні вимоги до наукового спостереження: однозначність задуму; наявність системи методів і прийомів; об’єктивність, тобто можливість контролю шляхом або повторного спостереження, або за допомогою інших методів (наприклад, експерименту).

Зазвичай спостереження включається в якості складової частини в процедуру експерименту. Важливим моментом спостереження є інтерпретація його результатів – розшифровка показань приладів, кривої на осцилографі, на електрокардіограмі і т. д.

Пізнавальним підсумком спостереження є опис – фіксація засобами природної і штучної мови вихідних відомостей про досліджуваний об’єкт: схеми, графіки, діаграми, таблиці, малюнки і т. д. Спостереження тісно пов’язане з вимірюванням, яке є процес знаходження відношення даної величини до іншої однорідної величини, прийнятої за одиницю виміру. Результат вимірювання виражається числом.

Особливу трудність спостереження представляє в соціально-гуманітарних науках, де його результати в більшій мірі залежать від особистості спостерігача, його життєвих установок і принципів, його зацікавленого ставлення до досліджуваного предмета.

У ході спостереження дослідник завжди керується певною ідеєю, концепцією або гіпотезою. Він не просто реєструє будь-які факти, а свідомо відбирає ті з них, які або підтверджують, або спростовують його ідеї.

При цьому дуже важливо відібрати найбільш репрезентативну, тобто найбільш представницьку групу фактів у їх взаємозв’язку. Інтерпретація спостереження також завжди здійснюється за допомогою певних теоретичних положень.

2. Експеримент – активне і цілеспрямоване втручання у перебіг досліджуваного процесу, відповідну зміну об’єкта або його відтворення в спеціально створених і контрольованих умовах.

Таким чином, в експерименті об’єкт або відтворюється штучно, або ставиться в певним чином задані умови, що відповідають цілям дослідження. У ході експерименту досліджуваний об’єкт ізолюється від впливу побічних обставин, які затемнюють його сутність і представляється в чистому вигляді. При цьому конкретні умови експерименту не тільки задаються, але і контролюються, модернізуються, багаторазово відтворюються.

Кожен науковий експеримент завжди направляються будь-якою ідеєю, концепцією, гіпотезою. Дані експерименту завжди так чи інакше теоретично навантажені – від його постановки до інтерпретації його результатів.

Основні особливості експерименту:

• а) більш активне (ніж при спостереженні) ставлення до об’єкта, аж до його зміни і перетворення;
• б) багаторазова відтворюваність досліджуваного об’єкта за бажанням дослідника;
• в) можливість виявлення таких властивостей явищ, які не спостерігаються в природних умовах;
• г) можливість розгляду явища в чистому вигляді шляхом ізоляції його від ускладнюючих і маскуючих його хід обставин або шляхом зміни, варіювання умов експерименту;
• д) можливість контролю за поведінкою об’єкта дослідження і перевірки результатів.

Основні стадії здійснення експерименту: планування і побудова (його мета, тип, засоби, методи проведення); контроль; інтерпретація результатів.

Експеримент має дві взаємопов’язані функції: досвідчена перевірка гіпотез і теорій, а також формування нових наукових концепцій. Залежно від цих функцій виділяють експерименти: дослідницькі (пошукові), перевірочні (контрольні), які відтворюють, ізолюючі.

За характером об’єктів виділяють фізичні, хімічні, біологічні, соціальні експерименти. Важливе значення в сучасній науці має вирішальний експеримент, метою якого служить спростування однієї і підтвердження іншої з двох (або декількох) концепцій, що змагаються.

Це розходження відносне: експеримент, задуманий як підтверджуючий, може за результатами виявитися спростувальним і навпаки. Але в будь-якому випадку експеримент полягає в постановці конкретних питань природі, відповіді на які повинні дати інформацію про її закономірності.

Один з простих типів наукового експерименту – якісний експеримент, що має на меті встановити наявність або відсутність передбачуваного гіпотезою або теорією явища. Більш складний кількісний експеримент, що виявляє кількісну визначеність якої-небудь властивості досліджуваного явища.

Широке поширення в сучасній науці отримав уявний експеримент – система розумових процедур, що проводяться над ідеалізованими об’єктами. Уявний експеримент – це теоретична модель реальних експериментальних ситуацій. Тут учений оперує не реальними предметами і умовами їх існування, а їх концептуальними образами.

Все ширше розвиваються соціальні експерименти, які сприяють впровадженню в життя нових форм соціальної організації та оптимізації управління суспільством. Об’єкт соціального експерименту, в ролі якого виступає певна група людей, є одним з учасників експерименту, з інтересами якого доводиться рахуватися, а сам дослідник виявляється включеним в досліджувану їм ситуацію.

3. Порівняння – пізнавальна операція, що лежить в основі суджень про подібність або відмінність об’єктів. За допомогою порівняння виявляються якісні та кількісні характеристики предметів.

Порівняти – це зіставити одне з іншим з метою виявити їх співвідношення. Найпростіший і важливий тип відносин, що виявляються шляхом порівняння, – це відносини тотожності і відмінності.

Слід мати на увазі, що порівняння має сенс тільки в сукупності однорідних предметів, що утворюють клас. Порівняння предметів в класі здійснюється за ознаками, істотним для даного розгляду, при цьому предмети, порівнювані за однією ознакою, можуть бути непорівнянні по іншому.

Порівняння є основою такого логічного прийому, як аналогія, і служить вихідним пунктом порівняльно-історичного методу.

Це той метод, за допомогою якого шляхом порівняння виявляється загальне і особливе в історичних та інших явищах, досягається пізнання різних ступенів розвитку одного і того ж явища або різних співіснуючих явищ.

Цей метод дозволяє виявити і зіставити рівні у розвитку досліджуваного явища, що відбулися зміни, визначити тенденції розвитку. Наукові методи теоретичного дослідження

1. Формалізація – відображення змістовного знання в знаково-символічному вигляді. Формалізація базується на розрізненні природних і штучних мов. Вираз мислення в природній мові можна вважати першим кроком формалізації. Природні мови як засіб спілкування характеризуються багатозначністю, багатогранністю, гнучкістю, неточністю, образністю та ін Це відкрита, безперервно змінювана система, яка постійно набуває новий зміст і значення.

Подальше поглиблення формалізації пов’язане з побудовою штучних (формалізованих) мов, призначених для більш точного і суворого виразу знання, ніж природна мова, з метою виключити можливість неоднозначного розуміння – що характерно для природної мови (мова математики, логіки, хімії та ін.)

Символічні мови математики та інших точних наук переслідують не лише мету скорочення запису – це можна зробити за допомогою стенографії. Мова формул штучної мови стає інструментом пізнання. Він відіграє таку ж роль в теоретичному пізнанні, як мікроскоп і телескоп в емпіричному пізнанні.

Саме використання спеціальної символіки дозволяє усунути багатозначність слів звичайної мови. У формалізованих міркуваннях кожен символ суворо однозначний.

Як універсальний засіб для комунікації та обміну думками та інформацією мова виконує безліч функцій.

Важливе завдання логіки та методології – як можна точніше передати і перетворити існуючу інформацію і тим самим усунути деякі недоліки природної мови. Для цього і створюються штучні формалізовані мови. Такі мови використовуються насамперед у науковому пізнанні, а в останні роки вони знайшли поширення в програмуванні і алгоритмізації різних процесів за допомогою комп’ютерів.

Перевага штучних мов полягає насамперед у їх точності, однозначності, а найголовніше – в можливості представлення звичайного змістовного міркування за допомогою обчислення.

Значення формалізації в науковому пізнанні полягає в наступному.

• o Вона дає можливість аналізувати, уточнювати, визначати і роз’яснювати (експлікувати) поняття. Повсякденні уявлення (виражаються в розмовній мові), хоча і здаються більш ясними і очевидними з точки зору здорового глузду, виявляються невідповідними для наукового пізнання в силу їхньої невизначеності, неоднозначності і неточності.
• o Вона набуває особливу роль при аналізі доказів. Подання доказів у вигляді послідовності формул, одержуваних з вихідних за допомогою точно зазначених правил перетворення, надає їм необхідну суворість і точність.
• o Вона служить основою для процесів алгоритмізації і програмування обчислювальних пристроїв, а тим самим і комп’ютеризації не тільки науково-технічного, але й інших форм знання.

При формалізації міркування про об’єкти переносяться в площину оперування зі знаками (формулами). Відносини знаків замінюють собою висловлювання про властивості і відносинах предметів.

Таким шляхом створюється узагальнена знакова модель деякої предметної області, що дозволяє виявити структуру різних явищ і процесів при відволіканні від якісних, змістовних характеристик останніх.

Головне в процесі формалізації полягає в тому, що над формулами штучних мов можна робити операції, отримувати з них нові формули і співвідношення.

Тим самим операції з думками про предмети замінюються діями зі знаками і символами. Формалізація в цьому сенсі являє собою логічний метод уточнення змісту думки за допомогою уточнення її логічної форми. Але вона не має нічого спільного з абсолютизацією логічної форми по відношенню до змісту.

Формалізація, таким чином, є узагальнення форм різних за змістом процесів, абстрагування цих форм від їх змісту. Вона уточнює зміст шляхом виявлення його форми і може здійснюватися з різним ступенем повноти.

• 2. Аксіоматичний метод – один із способів дедуктивної побудови наукових теорій, при якому:
  • а) формулюється система основних термінів науки;
  • б) з цих термінів утвориться деяка безліч аксіом (постулатів) – положень, які не потребують доказів і є вихідними, з яких виводяться всі інші твердження цієї теорії за певними правилами;
  • в) формулюється система правил виводу, що дозволяє перетворювати вихідні положення і переходити від одних положень до інших, а також вводити нові терміни (поняття) в теорію;
  • г) здійснюється перетворення постулатів за правилами, що дає можливість з обмеженого числа аксіом отримувати безліч доказових положень – теорем.

  Таким чином, для виведення теорем з аксіом формулюються спеціальні правила виводу.

  Всі поняття теорії, крім первісних, вводяться за допомогою визначень, що виражають їх через раніше введені поняття.

  Отже, доказ в аксіоматичному методі – це деяка послідовність формул, кожна з яких або є аксіома, або виходить з попередніх формул по якомусь правилу виведення.

  Аксіоматичний метод – лише один з методів побудови наукового знання. Він має обмежене застосування, оскільки вимагає високого рівня розвитку аксіоматізіруємої змістовної теорії.

  3. Гіпотетико-дедуктивний метод. Його сутність полягає в створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких в кінцевому рахунку виводяться твердження про емпіричні факти.

  Цей метод тим самим заснований на виведенні (дедукції) висновків з гіпотез та інших посилок, справжнє значення яких невідомо. Тому висновки тут носять імовірнісний характер.

  Такий характер висновку пов’язаний ще й з тим, що у формуванні гіпотези бере участь і здогад, і інтуїція, і уява, і індуктивне узагальнення, не кажучи вже про досвід, кваліфікацію та талант вченого. А всі ці фактори майже не піддаються суворо логічному аналізу.

  Вихідні поняття: гіпотеза (припущення) – положення, висунуте на початку попереднього умовного пояснення деякого явища або групи явищ; припущення про існування певного явища. Істинність такого допущення невизначена, воно проблематичне.

  Дедукція (виведення): а) у самому загальному змісті – це перехід в процесі пізнання від загального до приватного (одиничного), виведення останнього з першого; б) в спеціальному сенсі – процес логічного висновку, тобто переходу за певними правилами логіки від деяких даних припущень (посилок) до їх наслідків (висновків).

  Загальна структура гіпотетико-дедуктивного методу (або методу гіпотез):

  • – Ознайомлення з фактичним матеріалом, що вимагає теоретичного пояснення, і спроба такого з допомогою вже існуючих теорій і законів. Якщо ні, то:
  • – Висування здогаду (припущення) про причини і закономірності даних явищ за допомогою багатьох логічних прийомів.
  • – Оцінка серйозності припущень і відбір з безлічі здогадок найбільш вірогідної.

  При цьому гіпотеза перевіряється на: а) логічну несуперечність; б) сумісність з фундаментальними теоретичними принципами даної науки (наприклад, з законом збереження і перетворення енергії).

  Однак слід мати на увазі, що в періоди наукових революцій руйнуються саме фундаментальні принципи і виникають божевільні ідеї, які не виведені з цих принципів.

  • o Виведення з гіпотези (зазвичай дедуктивним шляхом) наслідків з уточненням її змісту.
  • o Експериментальна перевірка виведених з гіпотези наслідків. Тут гіпотеза або отримує експериментальне підтвердження, або спростовується. Однак підтвердження не гарантує її істинності в цілому (або хибності).

  З логічної точки зору гіпотетико-дедуктивний метод являє собою ієрархію гіпотез, ступінь абстрактності й загальності яких зростає в міру віддалення від емпіричного базису.

  На самому верху розташовуються гіпотези, що мають найбільш загальний характер і тому володіють найбільшою логічною силою. З них як посилок виводяться гіпотези нижчого рівня. На самому нижчому рівні перебувають гіпотези, які можна зіставити з емпіричною дійсністю.

  Різновидом гіпотетико-дедуктивного методу можна вважати математичну гіпотезу, де в якості гіпотез виступають деякі рівняння, що представляють модифікацію раніше відомих і перевірених співвідношень. Змінюючи ці співвідношення, складають нове рівняння, що виражає гіпотезу, яка відноситься до недосліджених явищ.

  Гіпотетико-дедуктивний метод є не стільки методом відкриття, скільки способом побудови і обґрунтування наукового знання, оскільки він показує, яким саме шляхом можна прийти до нової гіпотези. Вже на ранніх етапах розвитку науки цей метод особливо широко використовувався Галілеєм і Ньютоном.

  Загальнологічні методи і прийоми пізнання

  1. Аналіз – поділ об’єкта на складові частини з метою їх самостійного вивчення. Застосовується як в реальній (практика), так і в розумовій діяльності.

  Види аналізу: механічне розчленовування; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення рівнів знання і його структури і т. п.

  Аналіз не повинен упускати якість предметів. У кожній галузі знання є як би своя межа членування об’єкта, за яким ми переходимо в інший світ властивостей і закономірностей (атом, молекула і т. п.). Різновидом аналізу є також поділ класів (множин) предметів на підкласи – класифікація та періодизація.

  2. Синтез – об’єднання – реальне або уявне – різних сторін, частин предмета в єдине ціле.

  Результатом синтезу є абсолютно нове утворення, властивості якого є не тільки зовнішнє з’єднання властивостей компонентів, але також і результат їх внутрішнього взаємозв’язку і взаємозалежності.

  Аналіз і синтез діалектично взаємопов’язані, але деякі види діяльності є переважно аналітичними (наприклад, аналітична хімія) або синтетичними (наприклад, синергетика).

  • 3. Абстрагування. Абстракція:
    • а) сторона, момент, частина цілого, фрагмент дійсності, щось нерозвинене, одностороннє, фрагментарне (абстрактне);
    • б) процес уявного відволікання від ряду властивостей і відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням цікавлять пізнає суб’єкта в даний момент властивостей (абстрагування);
    • в) результат, який абстрагує діяльність мислення (абстракція у вузькому сенсі).

    Це різного роду абстрактні предмети, якими є як окремо взяті поняття і категорії, так і їх системи (найбільш розвиненими з них є математика, логіка і філософія ).

    З’ясування того, які з розглянутих властивостей є суттєвими, а які другорядними, – головне питання абстрагування.

    Питання про те, що в об’єктивній дійсності виділяється абстрагуючою роботою мислення, а від чого мислення відволікається, в кожному конкретному випадку вирішується в залежності насамперед від природи досліджуваного предмета, а також від завдань пізнання.

    У ході свого історичного розвитку наука сходить від одного рівня абстрактності до іншого, більш високого.

    Існують різні види абстракцій:

    Абстракція ототожнення, в результаті якої виділяються загальні властивості і відносини досліджуваних предметів. Тут утворюються відповідні їм класи на основі встановлення рівності предметів в даних властивостях чи відносинах, здійснюється облік тотожного в предметах і відбувається абстрагування від всіх відмінностей між ними.

    Ізолююча абстракція – виділяються деякі властивості і відносини, які починають розглядатися як самостійні індивідуальні предмети.

    Абстракція актуальної нескінченності в математиці – коли нескінченні безлічі розглядаються як кінцеві. Тут дослідник відволікається від принципової неможливості зафіксувати і описати кожний елемент нескінченної множини, приймаючи таке завдання як вирішене.

    Абстракція потенційної здійсненності – заснована на тому, що може бути здійснено будь-яке, але кінцеве число операцій в процесі математичної діяльності.

    Абстракції розрізняються також по рівнях (порядкам). Абстракції від реальних предметів називаються абстракціями першого порядку. Абстракції від абстракцій першого рівня називаються абстракціями другого порядку і т. д. Найвищим рівнем абстракції характеризуються філософські категорії.

    4. Ідеалізація найчастіше розглядається як специфічний вид абстрагування. Ідеалізація – це уявне конструювання понять про об’єкти, що не існують і не здійсненних у дійсності, але таких, для яких є прообрази в реальному світі.

    У процесі ідеалізації відбувається граничне відвернення від усіх реальних властивостей предмета з одночасним введенням в зміст утворюваних понять ознак, не реалізованих в дійсності. В результаті утворюється так званий ідеалізований об’єкт, яким може оперувати теоретичне мислення при відображенні реальних об’єктів.

    В результаті ідеалізації утворюється така теоретична модель, в якій характеристики і сторони пізнаваного об’єкта не тільки відвернені від фактичного емпіричного матеріалу, але і шляхом уявного конструювання виступають в більш різко і повно вираженому вигляді, ніж в самій дійсності.

    Ідеалізований об’єкт у кінцевому рахунку виступає як відображення реальних предметів і процесів.

    Утворивши за допомогою ідеалізації такого роду об’єктів теоретичні конструкти, можна і надалі оперувати ними в міркуваннях як реально існуючою річчю і будувати абстрактні схеми реальних процесів, що служать для більш глибокого їх розуміння.

    Таким чином, ідеалізовані предмети не є чистими фікціями, що не мають відношення до реальної дійсності, а являють собою результат досить складного і опосередкованого її відображення.

    Ідеалізований об’єкт представляє в пізнанні реальні предмети, але не по всіх, а лише за деякими жорстко фіксованим ознаками. Він є спрощеним і схематизованим образом реального предмета.

    Теоретичні твердження, як правило, безпосередньо відносяться не до реальних об’єктів, а до ідеалізованим об’єктів, пізнавальна діяльність з якими дозволяє встановлювати істотні зв’язки і закономірності, недоступні при вивченні реальних об’єктів, взятих у всьому різноманітті їх емпіричних властивостей і відносин.

    Ідеалізовані об’єкти – результат різних розумових експериментів, які спрямовані на реалізацію деякого нереалізованого в дійсності випадку. У розвинених наукових теоріях зазвичай розглядаються не окремі ідеалізовані об’єкти і їх властивості, а цілісні системи ідеалізованих об’єктів і їх структури.

    5. Узагальнення – процес встановлення загальних властивостей і ознак предметів. Тісно пов’язане з абстрагуванням. Гносеологічною основою узагальнення є категорії загального і одиничного.

    Загальне – філософська категорія, що відображає подібні, повторювані риси і ознаки, які належать кільком одиничним явищам або всім предметам даного класу.

    Необхідно розрізняти два види загального:

    • а) абстрактно-загальне як проста однаковість, зовнішня схожість, поверхнева подібність ряду одиничних предметів (так звана абстрактно-загальна ознака). Даний вид загального, виділеного шляхом порівняння, грає в пізнанні важливу, але обмежену роль;
    • б) конкретно-загальне як закон існування і розвитку ряду одиничних явищ у їх взаємодії у складі цілого, як єдність в різноманітті. Даний вид загального виражає внутрішню, глибинну, повторювану у групи подібних явищ основу – сутність в її розвинутій формі, тобто закон.

    Загальне невідривно від одиничного (окремого) як своєї протилежності, а їх єдність – особливе. Одиничне (індивідуальне, окреме) – філософська категорія, що виражає специфіку, своєрідність саме даного явища (або групи явищ однієї і тієї ж якості), його відмінність від інших.

    У відповідності з двома видами загального розрізняють два види наукових узагальнень: виділення будь-яких ознак (абстрактно-загальне) або істотних (конкретно-загальне, закон).

    З іншої підстави можна виділити узагальнення:

    • а) від окремих фактів, подій до їх вираження у думках (індуктивне узагальнення);
    • б) від однієї думки до іншої, більш загальної думки (логічне узагальнення). Уявний перехід від більш загального до менш загального є процес обмеження.

    Узагальнення не може бути безмежним. Його межею є філософські категорії, які не мають родового поняття і тому узагальнити їх не можна.

    6. Індукція – логічний прийом дослідження, пов’язаний з узагальненням результатів спостережень і експериментів і рухом думки від одиничного до загального.

    В індукції дані досліду наводять на загальне, індукують його. Оскільки дослід завжди нескінченний і неповний, то індуктивні висновки завжди мають проблематичний характер. Індуктивні узагальнення зазвичай розглядають як досвідчені істини або емпіричні закони. Виділяють наступні види індуктивних узагальнень: А. Індукція популярна, коли регулярно повторювані властивості, що спостерігаються у деяких представників досліджуваної безлічі і фіксуються в посилках індуктивного умовиводу, переносяться на всіх представників досліджуваної безлічі – в тому числі і на недосліджені його частини.

    Б. Індукція неповна, де робиться висновок про те, що всім представникам досліджуваної безлічі належить певна властивість на тій підставі, що ця властивість належить деяким представникам цієї множини.

    В. Індукція повна, в якій робиться висновок про те, що всім представникам досліджуваної безлічі належить певна властивість на підставі отриманої при дослідженні інформації про те, що кожному представнику досліджуваного безлічі належить дана властивість.

    Розглядаючи повну індукцію, необхідно мати на увазі що:

    Г. Індукція наукова, в якій, крім формального обґрунтування отриманого індуктивним шляхом узагальнення, дається додаткове змістовне обґрунтування його істинності, – в тому числі за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає достовірний висновок завдяки тому, що тут акцент робиться на необхідні, закономірні і причинні зв’язки.

    Д. Індукція математична – використовується в якості специфічного математичного доказу, де органічно поєднуються індукція з дедукцією, припущення з доказом.

    Розглянуті методи встановлення причинних зв’язків найчастіше застосовуються не ізольовано, а у взаємозв’язку, доповнюючи один одного. При цьому не можна допускати помилку: “після цього, з причини цього”.

    • 7. Дедукція:
      • а) перехід у процесі пізнання від загального до одиничного (конкретного); виведення одиничного із загального;
      • б) процес логічного висновку, тобто переходу по тим чи іншим правилам логіки від деяких даних пропозицій – посилок до їх наслідків (висновків).

      Як один з прийомів наукового пізнання тісно пов’язаний з індукцією, це діалектично взаємопов’язані способи руху думки.

      Аналогія не дає достовірного знання: якщо посилки міркування за аналогією істинні, це ще не означає, що і його висновок буде істинним.

      Для підвищення ймовірності висновків за аналогією необхідно прагнути до того, щоб:

      • а) були схоплені внутрішні, а не зовнішні властивості об’єктів, що зіставляються;
      • б) ці об’єкти були подібні в найважливіших і істотних ознаках, а не у випадкових і другорядних;
      • в) коло співпадаючих ознак було якомога ширше;
      • г) враховувалася не тільки схожість, але і відмінності – щоб останні не перенести на інший об’єкт.
      • 8. Моделювання. Умовиводи за аналогією, що розуміються гранично широко, як перенесення інформації з одних об’єктів на інші, складають гносеологічну основу моделювання – методу дослідження об’єктів на їх моделях.

      Модель – аналог певного фрагмента реальності, породження людської культури, концептуально-теоретичних образів, тобто оригіналу моделі.

      Цей аналог – представник оригіналу в пізнанні і практиці. Він служить для зберігання і розширення знання (інформації) про оригінал, конструювання оригіналу, перетворення або управління ним.

      Між моделлю і оригіналом має існувати відома подібність (відношення подібності): фізичних характеристик, функцій; поведінки досліджуваного об’єкта і його математичного опису; структури та ін. Саме ця схожість і дозволяє переносити інформацію, отриману в результаті дослідження моделі, на оригінал.

      Форми моделювання різноманітні і залежать від моделей, що використовуваних і сфери застосування моделювання.

      За характером моделей виділяють матеріальне і ідеальне моделювання, виражене у відповідній знаковій формі.

      Матеріальні моделі є природними об’єктами, котрі підпорядковуються у своєму функціонуванні природним законам – фізиці, механіці. При фізичному (предметному) моделюванні конкретного об’єкта його вивчення замінюється дослідженням деякої моделі, що має ту ж фізичну природу, що і оригінал (моделі літаків, кораблів).

      При ідеальному (знаковому) моделюванні моделі виступають у вигляді схем, графіків, креслень, формул, системи рівнянь, пропозицій.

      9. Системний підхід – сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем.

      Система – загальнонаукове поняття, що виражає сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв’язках один з одним і з середовищем, утворюють певну цілісність, єдність.

      Типи систем дуже різноманітні: матеріальні і духовні, неорганічні і живі, механічні та органічні, біологічні та соціальні, статичні і динамічні, відкриті і замкнуті.

      Будь-яка система являє собою безліч різноманітних елементів, що володіють структурою і організацією.

      Структура: а) сукупність стійких зв’язків об’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі; б) відносно стійкий спосіб зв’язку елементів того чи іншого складного цілого.

      Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта і забезпечуючих її механізмів, на виявлення різноманітних типів зв’язків складного об’єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину.

      До числа основних вимог системного підходу відносяться наступні:

      • а) виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій в системі з урахуванням того, що властивості цілого незведені до суми властивостей його елементів;
      • б) аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;
      • в) дослідження механізму взаємозалежності, взаємодії системи і середовища;
      • г) вивчення характеру ієрархічності, яка властива даній системі;
      • д) забезпечення множинності описів з метою багатоаспектного охоплення системи;
      • е) розгляд динамізму системи, представлення її як цілісності, що розвивається.

      Важливим поняттям системного підходу є поняття самоорганізація. Дане поняття характеризує процес створення, відтворення або удосконалення організації складної, відкритої, динамічної, само розвиваючої системи, зв’язки між елементами якої мають не жорсткий, а імовірнісний характер.

      10. Імовірнісні (статистичні) методи – засновані на врахуванні дії безлічі випадкових факторів, які характеризуються стійкою частотою. Це і дозволяє розкрити необхідність, яка пробивається через сукупну дію безлічі випадковостей.

      Імовірнісні методи спираються на теорію ймовірностей, яку часто називають наукою про випадковість, а в уявленні багатьох вчених ймовірність і випадковість практично нерозривні.

      Є навіть твердження про те, що нині випадковість постає як самостійний початок світу, його будови і еволюції. Категорії необхідності та випадковості аж ніяк не застаріли, навпаки – їх роль в сучасній науці значно зросла.

      Для розуміння названих методів необхідно розглянути поняття динамічні закономірності, статистичні закономірності і вірогідність.

      У законах динамічного типу передбачення мають точно визначений однозначний характер. Динамічні закони характеризують поведінку відносно ізольованих об’єктів, що складаються з невеликого числа елементів, в яких можна абстрагуватися від цілого ряду випадкових факторів.

      У статистичних законах передбачення носять не достовірний, а лише імовірнісний характер. Подібний характер передбачень обумовлений дією безлічі випадкових факторів.

      Статистична закономірність виникає як результат взаємодії великого числа елементів, що складають колектив, і тому характеризує не стільки поведінку окремого елемента, скільки колективу в цілому.

      Необхідність, що виявляється в статистичних законах, виникає внаслідок взаємної компенсації і урівноваження безлічі випадкових факторів.

      Статистичні закони, хоча і не дають однозначних і достовірних передбачень, тим не менш є єдино можливими при дослідженні масових явищ випадкового характеру. За сукупною дією різних факторів випадкового характеру, які практично неможливо охопити, статистичні закони розкривають щось стійке, необхідне, повторюване.

      Вони служать підтвердженням діалектики перетворення випадкового в необхідне. Динамічні закони виявляються граничним випадком статистичних, коли ймовірність стає практично достовірністю.

      Імовірність – поняття, що характеризує кількісну міру можливості появи деякої випадкової події за певних умов, які можуть багаторазово повторюватися. Одна з основних задач теорії ймовірностей полягає у з’ясуванні закономірностей, що виникають при взаємодії великого числа випадкових чинників.

      Ймовірносно-статистичні методи широко застосовуються при вивченні масових явищ – особливо в таких наукових дисциплінах, як математична статистика, статистична фізика, квантова механіка, кібернетика, синергетика.

      Методи, методологія та логіка наукового пізнання

      Вищим рівнем пізнавальної діяльності людей є наукове пізнання, що становить складний суперечливий процес відтворення знань, цілісну систему понять, гіпотез, законів, теорій та інших ідеальних форм пізнання, закріплених у природних і штучних мовах (математичній символіці, хімічних формулах та ін.). Його основне завдання полягає у виявленні об’єктивних законів розвитку природи, суспільства, мислення, самого пізнання; мета і загальнолюдська цінність — у досягненні об’єктивної істини; життєвий сенс — у формулі: “Знати, щоб передбачати; передбачати, щоб практично діяти тепер і в майбутньому”. Наукове пізнання — невпинний процес постановки та вирішення все нових і нових проблем. Для його учасників характерні логіко — методологічна підготовка, філософська культура, здатність до постійного вдосконалення свого мислення, гносеологічних умінь і навичок.

      Наукове пізнання відрізняється від усіх інших видів пізнання використанням спеціально розроблених методів. Філософія визначає метод (грец. шлях дослідження) як спосіб побудови й обґрунтування систем філософського і наукового знання, сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного засвоєння дійсності. Широковідомими є, наприклад, методи описання, вимірювання, спостереження, моделювання, інтегрування, метод “мічених атомів” та багато інших. Жодна пізнавальна проблема в кожному з видів пізнання не вирішується без застосування одного або декількох методів. Більше того, результат пізнання цілком визначається методами, що використовувались у його процесі. Успіх, позитивний підсумок досягається за допомогою методів, адекватних об’єкту і предмету пізнання.

      Наукові методи завжди відповідають критеріям науковості. Серед них істотним, крім практики, є критерій обґрунтування. Обґрунтування методу включає встановлення його правомірного характеру, коректності, надійності, визначення меж застосування, оцінку достовірності та ефективності. Будь-який метод виявляється у діяльності суб’єкта, який реалізує процес пізнання об’єкта. Як вид діяльності він містить елементи: об’єкт, суб’єкт, мету, засоби, умови, результат пізнання. Варіації цих елементів спричиняють суттєві зміни у методах і результатах дослідження.

      У процесі пізнання під час наукових досліджень використовують, як правило, не один, а декілька методів. Для визначення порядку і послідовності їх застосування кожного разу розробляється спеціальна методика. Наприклад, методика підготовки студента до семінарського заняття з філософії передбачає вивчення плану заняття, конспекту лекцій викладача, літератури з конкретної теми; написання реферату; розроблення текстів або розгорнутих планів повідомлень і виступів під час дискусії з навчальних питань; роботу з категоріальним апаратом та ін.

      Методи наукового пізнання багатогранні і суттєво відрізняються один від одного. Досліджує їх загальну структуру і типологію, виявляє тенденції і напрями розвитку та взаємозв’язку методологія (грец. метод і слово, поняття, вчення) — інтегральне вчення про сутність методів та їх застосування у теоретичній і практичній діяльності суб’єктів науки.

      У науковому пізнанні методологія має три рівні: всезагальний, загально науковий і спеціальний. Провідним є всезагальний рівень. Методологічна функція його принципів, законів і категорій є вихідною для інших рівнів. Спеціалісти виокремлюють ще регіональний рівень методології, який застосовується кількома поодинокими науками. Відповідно до цих рівнів, усі методи класифікуються як всезагальні, загально-наукові та спеціальні, або методи конкретних наук.

      До всезагальних належать філософські методи: метафізика, еклектика, софістика, діалектика в її ідеалістичному та матеріалістичному різновидах. Усезагальним науковим методом, основою всієї системи методів пізнання є матеріалістична діалектика з її принципами, законами, категоріями та іншими елементами. Вона передбачає, по-перше, вивчення об’єкта у цілому і кожного з його компонентів об’єктивно, тобто такими, якими вони є насправді, незалежно від бажань, прагнень, позицій, поглядів суб’єктів пізнання. Діалектика попереджає про неприпустимість суб’єктивізму — антинаукової і шкідливої альтернативи об’єктивності пізнання та оцінки результатів діяльності.

      По-друге, діалектика вимагає підходити до вивчення об’єктів, предметів, явищ і процесів у зв’язку їх з усіма іншими об’єктами, предметами, явищами та процесами природи і суспільства. У світі все взаємопов’язано. Діалектика дає знання таких узсезагальних зв’язків, які є “сходинками” пізнання та його законами: одиничного, особливого і загального; причини і наслідку; необхідності і випадковості; змісту і форми; сутності і явища; дійсності і можливості; цілого і частини; системи й елемента тощо.

      По-третє, діалектика передбачає вивчення об’єкта у розвитку. Вона дає знання джерела розвитку, тобто діалектичних протилежностей і суперечностей; механізму розвитку тобто кількісних і якісних взаємодій; основних тенденцій розвитку через закон заперечення заперечення.

      По-четверте, діалектика вивчає об’єкт з урахуванням конкретності істини як синтезу багатьох його визначень і єдності різноманітного. У мисленні конкретне є результатом пізнання і водночас його початковим пунктом. Пізнання починається з конкретного, але знання про нього досягаються через пізнання абстракцій.

      По-п’яте, діалектика вивчає процес у єдності теорії та практики. Теорія узагальнює практику, показує нові об’єкти, явища і процеси, е основою наукового передбачення тенденцій їхнього розвитку. Завдання теорії виконуються тільки у зв’язку з практикою. Реалізація цього зв’язку неможлива без чіткої координації діяльності науковців, спеціальних наукових колективів і спеціалістів — практиків.

      По-шосте, діалектика передбачає творчі підходи до вивчення об’єкта. Творчість — це завжди творення нового, розв’язання навіть типових завдань нестандартними способами, організація управління виробничим процесом на наукових засадах.

      Отже, діалектика як філософський метод — це єдність онтологічного, гносеологічного, логічного і соціологічного компонентів пізнання та практичної дії, всезагальна методологія, логіка і теорія пізнання. На відміну від неї загальнонаукові методи можуть застосовуватися за дослідження тільки певних аспектів об’єктів, явищ і процесів. Наприклад, методи аналізу і синтезу використовуються у будь-якому науковому пізнанні, однак за їх допомогою можна вивчати лише окремі риси, властивості, ознаки складних об’єктів. Водночас деякі із загальнонаукових методів, наприклад системний підхід, наближаються за масштабами застосування до всезагального, діалектичного методу. Отже, поняття загальнонауковості неоднозначне.

      Усі загальнонаукові методи філософська методологія об’єднує в три великі групи. До першої належать методи, що застосовуються головним чином в емпіричному пізнанні: спостереження, порівняння, експеримент.

      Спостереження — це метод планомірного сприймання об’єктів пізнання з метою здобуття нового знання про них. Ефективність спостереження визначається майстерністю спостерігача та можливостями засобів і способів спостереження.

      Порівняння— це загальнонауковий метод пошуку подібності чи розбіжності об’єктів пізнання. Нові знання цим методом здобуваються шляхом порівняння загальних, особливих та одиничних властивостей і якостей об’єктів. Порівняння — не самоціль пізнання. За його результатами неминуче виникають питання про проблематичність нового знання, про обгрунтованість подібності об’єктів або відмінності між ними, про теоретичні та практичні можливості застосування набутого знання. Ефективність методу визначається правилами застосування: порівнювати тільки однорідні та взаємопов’язані об’єкти, не обмежуватися за порівняння встановленням лише подібності об’єктів, а обов’язково виявляти розбіжності між ними; порівнювати об’єкти за істотними ознаками.

      Ефективним в емпіричному пізнанні є експеримент — метод вивчення об’єкта за штучним аналогом або у спеціально створених з метою пізнання умовах. Наукова методологія розрізняє натурні, модельні, дослідницькі, демонстраційні (наприклад, на виставках медичної техніки), соціальні та інші експерименти. Вони падають можливість вивчати об’єкти у “чистому” вигляді так відкривати закони та закономірності їх розвитку; змінювати умови функціонування об’єкта і повторювати дії з ним у необхідній кількості; перевіряти істинність теоретичних обґрунтувань надійності експлуатації об’єкта у реальних часових параметрах.

      Друга група загальнонаукових методів застосовується головним чином у теоретичному пізнанні. До них належить насамперед ідеалізація — метод мисленнєвого конструювання понять про об’єкти, яких насправді немає і не буде, але прообрази їх існують. Ідеалізація означає абстрагування від властивостей і відношень предметів реальності та введення до змісту створюваних понять таких ознак, які у принципі не можуть належати до їх наявних прообразів, але дають змогу побудувати ідеалізовані моделі об’єктів. Прикладом такого об’єкта є всім відома “точка”: у реальному світі немає об’єкта, який не мав би вимірів, тобто “точки”. Поняття про ідеалізовані об’єкти у процесі дослідження екстраполюються на поняття про реальні об’єкти, що дає можливість створювати абстрактні схеми дійсних процесів їхнього розвитку для глибшого їх розуміння.

      Ідеалізація — ефективний метод наукового пізнання. Теоретичні твердження безпосередньо стосуються, як правило, не реальних об’єктів, а ідеалізованих, що падає змогу встановлювати суттєві зв’язки, закони і закономірності їх розвитку. Деякі проблеми у науці не можливо вирішити без використання методу ідеалізації, наприклад, “ідеальна сім’я”, “ідеальна держава”, всі об’єкти математики, “ідеальний газ”, “ідеальне для сівби зернових поле” і т. ін.

      Часто в науці у процесі пізнання ідеалізація застосовується разом з формалізацією— методом вивчення об’єктів шляхом вираження їх змісту і структури у знаковій формі за допомогою штучних мов і символів. Формалізація забезпечує однозначність, чіткість, лаконічність фіксації знань. Найширше цей метод використовується математикою, формальною логікою, логістикою. Його роль значно зростає у зв’язку з математизацією і комп’ютеризацією наукового знання. Разом з тим формалізація ефективна у зв’язку з іншими методами. Наприклад, побудова формалізованої мови неможлива без застосування аксіоматичного методу — методу побудови наукової теорії за певними логічними правилами на підставі тверджень без їх доведення. У математиці такі твердження називаються аксіомами, які є основою загальнонаукового аксіоматичного методу. Він не потребує підтвердження аксіом, а істинність теорії обґрунтовує дедуктивною технікою доказу. Метод широко використовується науками з фіксованими множинами стабільних понять і з наявністю формальних відносин між ними. Він дає можливість не тільки систематизувати, а й здобувати нове знання за рахунок розгортання процесу дедуктивного доведення і побудови різних інтерпретацій аксіоматичних теорій.

      Під час вивчення складних процесів і явищ використовується метод сходження від абстрактного до конкретного, який грунтується на розумінні конкретного як реального існування об’єктів у багатогранності їх властивостей, зв’язків, відносин та істинного знання про них, а абстрактного як мисленєвого абстрагування від несуттєвого з метою пізнання і виокремлення суттєвого в них. Конкретне і абстрактне — діалектичні протилежності. Наприклад, квантова і релятивістська механіки будуть конкретними відносно класичної механіки, але абстрактними відносно більш розвинутих фізичних теорій.

      Сходження від абстрактного до конкретного — загальнонауковий метод пізнання. Згідно з ним, процес наукового пізнання поділяється немовби на два відносно самостійних етапи. На першому етапі здійснюється перехід від конкретного до його абстрактних визначень, аж до найпростішої абстракції, за допомогою багатьох понять і суджень; на другому — перехід у пізнанні від простих абстракцій до найскладніших і до того ж конкретного. При цьому досягається істинне знання сутності, змісту, закономірностей розвитку конкретного. Наприклад, у ринковій економіці найпростішою абстракцією, “клітинкою”, першим “камінцем” її фундаменту є поняття товару. Як відомо, товаром називається річ, створена не для власного вжитку, а для продажу. За дослідження товару виявляються його основні властивості: споживна вартість і вартість. Це також абстракції, але більш складні, ніж абстракція “товар”. Від них дослідник переходить послідовно до ще складніших абстракцій: додаткова вартість, прибуток, економічні відносини розподілу й обміну, конкуренція, потреби, інтереси, світогляд, діяльність, способи і форми спілкування, ціннісні орієнтації особистості, становище і статус соціальних груп і верств населення, якість і сенс їх життя, управління рухом товарів і капіталів, обґрунтованість рішень органів влади і політики держави. Наприклад, дослідник вивчає конкретну економіку, якість життя і діяльності населення країни, починаючи з найпростішої абстракції економіки — товару. Для виокремлення цієї абстракції дослідник проходить шлях від конкретного як предмета вивчення до простіших абстракцій, і від них — до найпростішої. Отже, пізнання за цим методом включає сходження від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні та сходження від нього знову до конкретного, тобто від пізнання до знання і від неповного знання до більш повного.

      У теоретичному пізнанні широко застосовується загальнонауковий метод історичного і логічного, який виражає відношення між об’єктивною дійсністю, що історично розвивається, та її відображенням у теоретичному пізнанні. Будь-який об’єкт має історію виникнення, становлення, розвитку і відображення. Водночас він розвивається за певними законами і закономірностями, теоретичне відтворення яких є логічним. Передумова логічного — історичне: з чого починається історія об’єкта, з того починається і логічне його осмислення. Однак сама по собі часова послідовність в історії об’єкта не може бути орієнтиром для його теоретичного аналізу. Розбіжність історичного і логічного зумовлена тим, що далеко не всі компоненти системи об’єкта пізнання є необхідними умовами її відтворення і розвитку: багато з них усуваються під час історичного процесу. Знання сутності об’єкта, законів його розвитку і функціонування досягається тільки за допомогою логічної частини методу. Отже, логічне є способом відтворення історії об’єкта як підсумку, результату певного процесу, під час якого сформувалися необхідні умови його подальшого існування і розвитку як стійкого системного утворення. Водночас лише логічне дослідження об’єкта без вивчення його історії та історичних перспектив, без розгляду в єдності його сучасного, минулого і майбутнього станів буде однобічним, неповним, навіть помилковим: історичне і логічне в науковому пізнанні утворюють діалектичну єдність.

      До третьої групи другого рівня методології належать загальнонаукові методи, які застосовуються і в емпіричному, і в теоретичному пізнанні. У дослідженнях передусім використовуються такі з них.

      Аналіз і синтез — це комплексний метод дослідження, сукупність прийомів, операцій і дій з мисленевого роз’єднання об’єктів на складові, елементи, властивості (аналіз) і об’єднання їх у єдине ціле (синтез) під час вирішення пізнавального завдання. Аналіз і синтез — складова будь-якого наукового дослідження. Аналіз становить першу стадію, коли дослідник вивчає зміст, структуру, властивості, ознаки, внутрішні і зовнішні зв’язки об’єктів пізнання. Він передбачає не тільки фіксацію і вивчення частин цілого, а й встановлення відносин між ними. Аналіз має створити основу для синтезу, тобто доказовості, визначення, вирішення проблеми. Синтетичне знання у цілому є якісно новим порівняно з аналітичним; водночас синтетичне знання спирається на аналітичне знання про частини, а аналітичне об’єднується синтетичним уявленням про ціле.

      Аналіз і синтез можуть бути предметними, фізичними або мисленнєвими. Їх зміст і характер залежать від сутності об’єкта пізнання, його компонентів, структури і функцій у навколишній природній і соціальній сферах. Наприклад, підчас проектування технічних об’єктів метою аналізу є не створення нових об’єктів, а дослідження їх заданих параметрів, характеристик, а метою синтезу — проектування нових об’єктів з опорою на результати можливих варіантів поєднання їх складових. Аналіз і синтез у процесі проектування (і пізнання взагалі) постають у діалектичній єдності. Аналіз без синтезу і синтез без аналізу у пізнанні не застосовуються. Підсумком такого їх використання стали досягнення міждисциплінарних досліджень, інтеграція природознавства, суспільних і технічних наук, виникнення і розвиток інтегрованих наук: кібернетики, семіотики, теорії систем та ін.

      Індукція і дедукція — це комплексний метод наукового дослідження, що передбачає мислення від одиничного, окремого до загального і від загального до окремого, одиничного. Функція індукції у практиці паукового дослідження визначається пізнавальною необхідністю узагальнень із досвіду. Ще Арістотель стверджував, що наука виникає, коли у результаті аналізу досвіду встановлюється один загальний погляд щодо подібних предметів.

      Індукція є повною і неповною. Повною, або досконалою, вважається індукція, за якої загальний висновок випливає з вивчення всіх наукових фактів об’єкта або класу, кінцевої групи об’єктів; неповною, або науковою, — коли такий висновок випливає з вивчення деякої кількості таких фактів. Наприклад, для твердження про електропровідність металів за повною індукцією необхідно виявити і дослідити цю властивість у всіх металів; за неповною — у певної їх кількості. Очевидно, що висновок за неповною індукцією може бути тільки ймовірним. Значно вищий ступінь імовірності, але все-таки ймовірності, характерний для висновків і за повною індукцією, тому що невідомі можливі майбутні факти (наприклад, будуть відкриті наукою нові метали). З цієї причини в пауковому пізнанні індукція завжди застосовується разом з дедукцією, вони — діалектичні протилежності.

      Якщо розроблення індукції належить англійському філософу і досліднику природи Ф. Бекону, то дедукції — французькому раціоналісту Р. Декарту та німецьким філософам Г. Лейбніцу, І. Канту, Г. Гегелю. Вдосконалення методу індукції та дедукції було зумовлене формуванням і розвитком математичної логіки і математичних методів дослідження.

      Абстрагування — загальнонауковий метод уявного відволікання від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень об’єктів і одночасного виокремлення істотних з мстою пізнання одного чи декількох їх аспектів. Наукове абстрагування — завжди відволікання від конкретного, стороннього з мстою дослідження суттєвого, що спрощує завдання пізнавальної діяльності.

      Якщо абстракція починається з емпіричних даних, її називають абстракцією першого порядку. Абстракція від абстракції першого порядку дає абстракцію другого порядку і т. ін. Пізнавальне значення мають наукові абстракції будь-якого порядку, а практичне — головним чином ті, результати яких можна осмислити за допомогою матеріального моделювання. Для наукової методології важливе питання про зв’язок абстракцій різних порядків, приведення абстракцій високого порядку до абстракцій нижчого порядку, заміни ідеальних абстракцій па реальні.

      Будь-яке наукове поняття є абстракцією. Найбільшого рівня абстрагування досягає у категоріях філософії, оскільки філософія — теоретична і методологічна основа абстрактного мислення. Оволодіння її категоріями (матерія, свідомість, гносеологія, методологія, причина, необхідність, сутність, особистість, суспільство тощо) — критерій розвитку інтелекту. Людська свідомість розвивається від конкретного мислення до все більш розвинених абстракцій. Завдяки абстрактному мисленню стала можливою наука. Високорозвинену систему абстракцій мас математика, а всі інші науки запозичують її абстракції тією мірою, в якій використовують математичний апарат пізнання.

      Абстрагування — універсальний метод пізнання, логічна основа розуміння природи і суспільного життя як у суб’єктивному розумінні (через абстракції людина будь-яку річ перетворює на логічну категорію), так і в об’єктивному, тому що категорії мислення — цс відображення закономірностей розвитку і природи, і людини, і суспільства.

      Процес абстрагування проходить два ступені: підготовленим акту абстракції (відоокремлення істотного від неістотного, визначення найважливіших властивостей об’єкта) і здійснення акту абстракції (заміна досліджуваного об’єкта його моделлю, менш багатою властивостями). Таким чином, метод абстрагування нерозривно пов’язаний з методом моделювання.

      Моделювання — загальнонауковий метод дослідження об’єктів пізнання на їхніх моделях; побудова і вивчення моделей реальних предметів і явищ (органічних і неорганічних систем, інженерних споруд, різноманітних процесів— фізичних, хімічних, біологічних, соціальних), а також об’єктів, що конструюються, для визначення або поліпшення їх характеристик, раціоналізації способів їх створення і управління ними. Прикладами моделей є кібернетичні машини, що імітують властивості людського мозку; спеціальні установки, що відтворюють невагомість, стан підвищеної радіоактивності, надвисокий тиск; моделі моста, греблі, іригаційної споруди, електростанції, судна, літака. Вивчення сучасною наукою багатьох об’єктів без застосування методу моделювання неможливе принципово.

      Розрізняють моделювання предметне, аналогове, знакове, математичне, логіко — математичне, структурне тощо. Особливість цього методу полягає у подібності моделі до оригіналу у властивостях і зв’язках, які належить дослідити. Моделювання необхідне для поглиблення пізнання, його руху від бідних інформацією моделей до моделей, які повніше розкривають сутність досліджуваних об’єктів.

      Особливого значення моделювання набуло у зв’язку з розвитком інформатики, появою персональних комп’ютерів, створенням інформаційних мереж, баз даних та експертних систем. Усі ці засоби дають можливість застосовувати метод моделювання для вирішення складних наукових і практичних завдань.

      Моделювання невіддільне від аналогії (грец. пропорція, відповідність) — методу перенесення інформації, одержаної за дослідження одного предмета (моделі), на інший (оригінал). Перенесення здійснюється у формі висновку за аналогією (наприклад, ліки, перевірені па тваринах, рекомендуються потім хворим людям). Правомірність і тип висновку за аналогією залежать не тільки від співвідношення моделі та оригіналу, а й від логічної структури інформації, що переноситься. Для кожного типу висновку є власні умови правомірності, дотримання яких підвищує ступінь правдоподібності одержаного результату. Його достовірність можна забезпечити інтими методами, наприклад, описанням моделі і оригіналу диференційними рівняннями.

      Конкретно-науковий рівень методології об’єднує спеціальні методи наукового пізнання, до яких належать методи конкретних наук: метод мічених атомів у біології; методи додавання, віднімання, множення, ділення в математиці; методи зважування, вимірювання у фізиці; методи анкетування в соціології тощо. Вони вивчаються тими науками, в яких використовуються.

      У науковому пізнанні всі його методи застосовуються комплексно: аналіз і синтез — з індукцією і дедукцією, абстрагування — з моделюванням і аналогією, сходження від абстрактного до конкретного— з аналізом і синтезом, історичне і логічне — з індукцією і дедукцією; моделювання — зі спостереженням, експериментом і т. ін.

      Методи наукового пізнання розрізняються ще і функціонально. Одні з них свідчать про загальну орієнтацію дослідження, інші — про конкретні прийоми вивчення. З огляду на це виокремлюють методи — підходи і методи — прийоми, між якими немає чіткої межі. Методи — підходи під час дослідження можуть ставати методами — прийомами, і навпаки. Особливо актуальні системний, структурно-функціональний і натурний підходи.

      Системний підхід — це сукупність принципів і методів дослідження об’єкта як системи і як елемента системи вищого рівня. Вія сприяє адекватній постановці проблем у конкретних науках і формуванню ефективної стратегії їх вивчення шляхом дослідження та розкриття цілісності об’єкта, виявлення різноманітних типів його зв’язків і зведення їх у єдину теорію. У сучасному вигляді системний підхід включає аналіз і синтез, евристичні та логіко — математичні методи, формалізацію і моделювання на ЕОМ. Він є конкретизацією принципів діалектики до вивчення, проектування і конструювання об’єктів як систем.

      Структурно-функціональний підхід— це дослідження структури цілісного об’єкта, в якій кожний елемент має певне функціональне призначення. Такий підхід дає змогу вивчати різноманітність зв’язків компонентів цілого, виокремлювати серед них істотні і неістотні, необхідні і випадкові, оцінювати їх функції шляхом віднесення їх до основних, допоміжних і непотрібних.

      Натурний підхід полягає у безпосередньому дослідженні об’єкта без зміни його власної природи і, як правило, у природних умовах. За такого підходу вихідні дані про об’єкт отримують прямим шляхом, а результати дослідження зіставляють безпосередньо з об’єктом.

      Система методів наукового пізнання постійно вдосконалюється. її розвиток є інтегрованим і субординованим процесом. Усі методи своїми ознаками, прийомами, операціями взаємопов’язані. Методологічну базу формування, розвитку і застосування в дослідженнях загальнонаукових методів становлять всезагальні (філософські) методи, а спеціальних — загальнонаукові. Водночас базою для загальнонаукових методів в спеціальні, а для всезагальних — загальнонаукові методи. Всезагальною науковою методологією пізнання і дії е матеріалістична діалектика.

      Отже сучасний дослідник має величезний арсенал методологічних засобів, оволодіння яким — завдання кожного спеціаліста. Проте одного знання методів недостатньо для ефективного вирішення науково-дослідних завдань, потрібне вміння застосовувати методи в певній логічній послідовності. Наукове пізнання мас внутрішню логіку, яка включає накопичення і осмислення фактів, усвідомлення і формулювання проблеми, висунення робочих гіпотез або гіпотези її вирішення, підтвердження істинності гіпотез чи гіпотези, побудову концепції або теорії, визначення шляхів практичної реалізації теорії.

      Наукове пізнання розпочинається з виявлення наукових фактів. Факт— це об’єкт, подія, явище, які існують або відбулися насправді, підтверджені спостереженням та експериментом або зафіксовані в науці. Розрізняють факти дійсності і наукові факти (факти пізнання). Факти дійсності — це речі, властивості, відношення, події, які існують чи існували насправді, незалежно від їх усвідомлення людьми. Факти пізнання — це відображення фактів дійсності в емпіричних судженнях суб’єкта. Якщо їх вивчення має теоретичний і практичний інтерес, то вони стають фактами науки.

      Вивчення фактів відбувається шляхом постановки і вирішення проблем. Проблема (грец. перешкода, трудність) — це питання або комплекс питань, що об’єктивно виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких є життєвою необхідністю. Умовою постановки проблеми є проблемна ситуація — об’єктивна суперечність між метою пізнання і засобами її реалізації, між потребою в певних діях і незнанням способу цих дій, між традиційними способами дій та їх неефективністю в нових умовах. Проблема постає ланкою у зв’язку емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. З одного боку, проблема є наслідком емпіричного пізнання, а з іншого — спрямовує теоретичне пізнання не тільки на сучасне чи майбутнє, а й на минуле об’єкта. Проблема — це форма розвитку знання, переходу від попереднього знання до нового.

      Постановка проблеми є водночас початком її вирішення через гіпотези. Гіпотеза — це наукове припущення або здогад, істинне значення якого невизначено (наприклад, гіпотеза Д.І. Менделєєва про залежність хімічних властивостей елементів від їх атомної ваги).

      Наукові гіпотези завжди висувають для вирішення якоїсь конкретної проблеми з метою з’ясування нових експериментальних даних чи усунення суперечностей теорії з негативними результатами експериментів. У процесі дослідження гіпотези можуть змінюватися. Однак це не означає, що попередня гіпотеза була абсолютно марною або помилковою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки старої, навіть коли ці результати були негативними. У кінцевому підсумку висування гіпотез є необхідним історичним і логічним етапом становлення інших, нових гіпотез.

      Доказ істинності чи логічності гіпотез може бути прямим (шляхом одержання фактичних даних па основі безпосереднього вивчення об’єкта) і непрямим (коли гіпотези включаються в систему достовірного знання та розробляються моделюванням необхідних ситуацій і процесів на підставі цього знання). Доказ (підтвердження) гіпотези приводить до виникнення концепції, а в її розвинутій формі — теорії.

      Концепція (лат. розуміння, система) — це певний спосіб розуміння, трактування якого-небудь предмета, явища, процесу; основна думка про предмет чи явище; корінна ідея, провідний замисел, конструктивний принцип у науковій, художній, технічній, політичній та інших видах діяльності.

      Теорія (грец. розглядаю, досліджую)— це вища, найрозвинутіша форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та істотні зв’язки певної сфері дійсності — об’єкта конкретної науки. Такими є, наприклад, класична механіка І. Ньютона, теорія відображення і теорія пізнання у філософії і т. ін.

      Будь-яка теорія має задовольняти вимоги несуперечності, спростування і дослідної експериментальної перевірки. Ключовим елементом теорії є закон, тому її розглядають також як систему законів сутності об’єкта у його цілісності та конкретності.

      У сучасній методології науки виокремлюють такі компоненти теорії:

      • 1) вихідну емпіричну основу з багатьох фактів, зафіксованих у певній галузі знань, які отримані під час експериментів і потребують теоретичного обґрунтування;
      • 2) вихідну теоретичну основу — безліч первинних припущень, постулатів, аксіом, загальних законів;
      • 3) ідеалізований об’єкт — абстрактну модель істотних властивостей і зв’язків об’єкта, що вивчається;
      • 4) логіку теорії — безліч правил логічного висновку і доведення;
      • 5) сукупність тверджень, доводів, законів.

      За допомогою теорії людина здатна створювати те, чого немає у певній природній і спеціальній дійсності, але що може бути з позиції відкритих об’єктивних законів. Теорія, таким чином, виконує у пізнанні і практиці програмувальну функцію. Іншими функціями теорії є: синтетична — об’єднання окремих достовірних знань у єдину, цілісну систему; пояснювальна — вияв залежності, зв’язків певного об’єкта, істотних характеристик його походження і розвитку; методологічна — формування методів наукового пізнання; прогнозувальна — передбачення на науковій основі; практична — корекція процесу пізнання та практичних дій за умови зміни реальності.

      Практика на підставі теорії як програми, плану діяльності є упредметненням теоретичного знання. Воно не є процесом, під час якого замість вже реалізованих теоретичних положень з’являються нові, більш змістовні та розвинуті, які ставлять перед практикою складніші завдання, вимагають нових форм і умов свого упредметнення.

      Методологія наукового пізнання — конкретно-історичне явище. Сучасні дослідники виокремлюють у ній такі новації:

      • 1) зміну характеру об’єкта дослідження і посилення міждисциплінарних, комплексних програм у їх вивченні;
      • 2) зміцнення “парадигми цілісності”, тобто усвідомлення необхідності глобального погляду на світ, методологічний плюралізм;
      • 3) широке впровадження в науку ідей і методів синергетики,
      • 4) зростання статусу таких понять, як невизначеність, схоластичність, вірогідність, порядок і хаос, інформація та ін., як вираження характеристик нестабільного світу в цілому і кожної з його сфер;
      • 5) історизація і діалектизація науки;
      • 6) поєднання підходів до вивчення об’єктивного світу і світу людини, зближення природничих, технічних і суспільних наук за метою і методами;
      • 7) математизація наукових теорій, зростання ролі кількісних формально-абстрактних методів пізнання;
      • 8) широке впровадження у наукове пізнання “розуміючих методик” (апарата герменевтики), “особистісних методів” (наприклад, біографічного), ціннісного та інформаційного підходів, методу соціально-гуманітарних експертиз, статистично-ймовірних прийомів та ін.