Як називалася Україна у 19 столітті

Розділ VIII

УКРАЇНА В XIX СТОЛІТТІ

Україна на рубежі століть. Наставало нове століття — XIX. На Заході бурхливий розвиток отримала промислова революція, йшов швидкий процес демократичних перетворень, формувався новий, буржуазний устрій життя. Величезна Російська імперія та Україна, більша частина якої входила до її складу, також переживали складні процеси формування індустріального суспільства. До середини XIX ст. Росія помітно поступалася провідним державам Європи й Америки не лише в соціальному, але й у техніко-економічному відношенні. Тільки 10 % російського населення проживали в містах, а 90 % жителів імперії було безпосередньо пов’язані з сільським господарством, заснованим на позаекономічному примусі.

Лише наприкінці 30-х pp. XIX ст. у Росії почали з’являтися перші машини і парові двигуни. Створювалися перші невеликі фабрики, для розвитку яких постійно не вистачало робочих рук, оскільки селянство, як і раніше, було кріпосним. Не дивлячись на багаті запаси сировини і ресурсів, російська промисловість у цей час розвивалася вкрай повільно і малоефективно. Якщо у XVIII ст. Росія займала 1-е місце в світі по виплавці чавуну, то до 1800 р. Англія порівнялася з нею, а до середини XIX століття перевершувала вже в 12 разів. Росія відкотилася на 8-е місце в світі за цим економічним показником. Особливо наочно загальне відставання Росії виявлялося в розвитку транспорту. Перша залізниця з’явилася тут тільки у 1851 р. Через 10 років величезна імперія мала 1,5 тис. кілометрів залізниць, тоді як в Англії їх було 15 тис. кілометрів, а в Німеччині 10 тис. Не краще йшла справа і в пароплавстві, а що стосується російських шосейних доріг, то і сьогоднішній стан багатьох із них може цілком дати уявлення про дороги Росії XIX століття. Отже, Російська імперія, а разом із нею і Україна, вступили в XIX ст. зовсім не в числі передових країн світу. Імперія гостро потребувала прогресивних і демократичних перетворень.

Царювання імператора Павла І (1796 — 1801 pp.) ознаменувалося для України лише тим, що в ці роки було введено кріпацтво у ряді її південних районів. Олександр І, що вступив на престол пізніше, зробив боязку спробу поліпшити положення селянства. У 1803 р. ним був підписаний указ «Про вільних хліборобів», який дозволяв поміщикам відпускати на волю кріпосних селян з наділом землі, але за викуп, що вноситься селянами. Оскільки поміщики не поспішали розлучатися з селянами, а селяни, як правило, не мали грошей на свій викуп, то скористатися таким указом царя могло лише дуже небагато.

Росія, що завжди з ворожістю ставилася до французьких революційних ідей і перетворень, у 1805 — 1807 pp. вела коаліційні війни з Францією Наполеона І. Правда, вони закінчилися для Росії невдало. Влітку 1807 р. Олександр І був вимушений підписати Тільзітський мир із французьким імператором, за плечима якого вже була скорена ним Європа. Умови миру були вкрай невигідними для Росії, оскільки вона повинна була прилучитися до континентальної блокади свого головного торгівельного партнера — Англії. Це завдавало величезного збитку, російській економіці та торгівлі. Правила континентальної блокади дотримувалися Росією вельми не точно, що і послужило приводом для оголошення їй війни з боку Наполеона І.

У ніч на 12 червня 1812 р. французькі війська в союзі з багатьма європейськими державами перейшли через прикордонну річку Німан і вдерлися до Росії. Так почалася Вітчизняна війна російських народів проти європейських завойовників. Безпосередньо території України ця війна практично не торкнулася, хоча посилені рекрутські набори і відірвали від мирної праці багато тисяч українських селян. Прикриваючи напрям на Київ, в західних районах України базувалася 3-а російська армія під командуванням генерала Тормасова, але активної участі у війні вона так і не взяла.

Росіяни відступили до Москви, де провели знамениту битву з французам під Бородіно. Під час Бородінської битви обидві сторони зазнали величезних втрат. Маючи на меті збереження російської армії, командуючий М. І. Кутузов вирішив віддати ворогові свою колишню столицю. Потім, не допустивши прориву французьких військ до України (битва під Малоярославцем), російські армії погнали французів назад із Росії старою Смоленською дорогою. У грудні 1812 р. Наполеон І, покинувши залишки своєї «Великої армії», терміново повернувся до Франції формувати нові корпуси й армії. 1 січня 1813 р. гармати Петропавловської фортеці в столиці дали салют на честь повного звільнення території імперії від чужоземних солдатів. Розгром наполеонівської армії в Росії і закордонний похід російських військ, який завершився в Парижі, мали величезне значення не лише для долі Європи, але і для самої Російської імперії.

Російські війська прибули з Європи не лише з численними військовими трофеями, але і принесли з собою нові демократичні та революційні ідеї. Частина російського офіцерства повернулася із закордонного походу з антикріпосницькими й антимонархічними поглядами. Це знайшло свій прояв в організації на території Росії та України перших революційних таємних громад.

Україна та декабристи. Частина офіцерів царської армії, повернувшись із закордонного походу після розгрому Наполеона І, сподівалася на прогресивні зміни в Російській імперії. Коли ж з’ясувалося, що ці надії марні, найбільш активні з них почали організовувати таємні революційні товариства. Перше подібне товариство під назвою «Союз порятунку», було створене у Петербурзі в 1816 р. Незабаром ця організація розпалася на дві частини — Північне товариство в Петербурзі та Південне товариство в Україні.

Центром Південного товариства стало місто Тульчин, а його керівником — полковник П. Пестель. У 1823 р. до Південного товариства прилучилася й таємна організація «Товариство об’єднаних слов’ян», якими керували молодші офіцери брати Борисови. Відділення Південного товариства знаходилися також у Кам’янці, Василькові та Новоград-Волинському. Програма Південного товариства, розроблена П. Пестелем, називалася «Руська правда» і передбачала встановлення республіканського устрою, ліквідацію кріпацтва та серйозні демократичні перетворення. Разом із тим, революціоне-ризмовники не виявляли ніякої цікавості до політичного майбутнього України, вважаючи український народ невід’ємною частиною російського народу і не визнаючи права українців на національне самовизначення. Більше того, П. Пестель вважав, що всі слов’янські народи імперії мають бути русифіковані (виключення робилося тільки для поляків).

Несподівана смерть Олександра І в Таганрозі та деяке замішання з проголошенням нового імператора змусили змовників до негайних дій. 14 грудня 1825 р. стався виступ у Петербурзі, на Сенатській площі, який був легко придушений урядовими військами. Саме ця подія дала привід згодом назвати революціонерів-змовників «декабристами».

В Україні виступ декабристів почався за два тижні після подій у Петербурзі. Брати Муравйови-Апостоли і Бестужев-Рюмін організували повстання Васильківського піхотного полку. Керівник Південного товариства полковник П. Пестель був заарештований ще раніше. Повсталий полк, не знайшовши підтримки у місцевого населення, був розгромлений урядовими військами. Таким чином, перший революційний антимонархічний виступ зазнав повного провалу.

Польське повстання 1830 р. У листопаді 1830 р. спалахнуло антиімперське повстання у Варшаві, підготовлене групою молодих польських офіцерів. На початку 1831 р. загони повстанців вступили на Волинь, висунувши гасло, звернене до українського населення: «За нашу і вашу свободу!». Проте основна маса українців не підтримала цього виступу, оскільки бачила у поляках своїх відвічних ворогів та гнобителів. Більше того, в ході придушення повстання царськими військами, деякі українські селяни активно розоряли польські маєтки в Правобережній Україні. До літа 1831 р. польське повстання було розгромлене. Проте царський уряд зробив із цих подій необхідні для себе висновки. Для центральної влади стала очевидною необхідність рішуче покінчити із польським впливом у Правобережній Україні.

Початок русифікації України. Вже у 1831 р. було прийняте рішення про об’єднання західноукраїнських, білоруських і литовських губерній з метою їх перетворення на «істинно російську землю». У Києві указом царя була створена спеціальна комісія у справах західних губерній. Незабаром на Правобережжі були закриті всі польські школи, а також відомий Кременецький ліцей. У 1834 р. в Києві відкрився університет Св. Володимира, покликаний стати оплотом розповсюдження в Україні російської мови і культури. У 1837 р. губернатором Київської, Подільської та Волинської губерній був призначений генерал Д. Бібіков (обіймав цю посаду до 1852 p.), який жорсткими методами проводив політику русифікації України. Основний удар був направлений на зменшення польського впливу в Правобережній Україні. Більше 60 тис. шляхтичів було позбавлено дворянської гідності, багато хто з них висилався до внутрішніх районів Росії та до Сибіру. Близько 3 тис. маєтків, конфіскованих у польських поміщиків, перетворювалися на військові поселення. На всіх адміністративних посадах поляків замінили російські чиновники. У 1839 р. був завданий удар і по греко-католицькій церкві, всіх її прихильників насильно переводили у православ’я. Ослаблення польського впливу сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу, свідоцтвом чого стала діяльність деяких представників український інтелігенції. Центральною фігурою в цьому процесі, безумовно, був Т. Г. Шевченко (1814 — 1861).

Т. Г. Шевченко. У 1840 р. вийшла в світ знаменита поетична збірка Т.Г. Шевченка «Кобзар», що фактично заклала основи сучасної української мови і літератури. У 1843 — 1845 pp. Шевченко написав ряд революційних поем («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Заповіт»), в яких розвивалося відчуття української національної самосвідомості та висувалася ідея утворення самостійної української держави. У 1846 р. Шевченко увійшов до складу таємної української організації, яка називала себе «Кирило-Мефодієвським товариством» і діяла в рамках Київського університету. Всього членами організації було 11 чоловік, ще близько 100 чоловік підтримували з нею активні зв’язки. Керівником організації вважають М. Костомарова, університетського викладача історії. Соціальна програма товариства передбачала ліквідацію кріпацтва і розвиток народної освіти. Проте ніяких конкретних планів здійснення цієї програми не існувало. Навесні 1847 р. студент А. Петров видав товариство поліції, і воно було розгромлене. М. Костомаров та інші члени товариства були покарані короткочасними засланнями, а Т. Г. Шевченка віддали у солдати, де він провів більше 10 років без права писати і малювати.

Українці під владою Австрійської імперії. Після трьох поділів Польщі частина західноукраїнських земель опинилася у складі імперії австрійських Габсбургів. В адміністративному відношенні вони належали до різних частин імперії. Переважна більшість західних українців жили в Галичині, об’єднаній з польськими територіями, Закарпаття належало Угорському королівству, а Північна Буковина виділялася в окрему адміністративну одиницю.

У Галичині українці та поляки складали приблизно по 40 % населення, причому українці населяли переважно Східну Галичину, а поляки — Західну. Ще 10 % населення Галичини було єврейським. Панівним класом тут були представники польської шляхти. У Буковині провідні позиції займали румунські бояри, а в Закарпатті — угорські поміщики. Переважна більшість українців у всіх трьох областях, підконтрольних Австрії, була сільським населенням.

Селяни в Західній Україні завжди жили досить бідно, і це положення не змінилося після входження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Відсутність розвиненої інфраструктури, примітивна ручна праця, низька агротехнічна культура негативно позначалися на врожайності, яка тут була у декілька разів нижча, ніж в Австрії та Чехії. Нерідко траплялися голодні роки, коли населення частково вимирало. Австрійська влада розглядала Західну Україну як віддалену провінцію, що поставляла деякі види сировини і служила ринком збуту товарів із центральних областей. Проте реформи, проведені австрійським імператором Йосипом II, торкнулися і західно-українських земель.

У 1781 — 1782 pp. австрійське законодавство оголосило селян особисто вільними, обмежило розмір панщини до 30 днів на рік, забороняло збільшення поміщицьких земель за рахунок «прирізання» селянських наділів, встановлювало певні юридичні права для селян. Крім того, влада намагалася підняти рівень аграрної культури на цих територіях, підтримувала розвиток ремесла і торгівлі, ввела нову систему управління містами. Зміни торкнулися й українського греко-католицького духовенства, яке зрівнювалося у правах із католиками. Церква була підпорядкована державі, а священники прирівнювалися до державних службовців.

Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західноукраїнських землях. У квітні 1848 р. поляки у Львові створили свій політичний орган — Центральну раду народову і почали формувати загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові була створена і перша українська політична організація — Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на польську і українську частини з окремими адміністраціями. Гмблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу.

Віденська адміністрація не підтримала вимог західних українців, обмеживши їх діяльність сферою культури. У листопаді 1848 р. у Львові почалися озброєні зіткнення між австрійськими військами і польськими загонами Національної гвардії. Австрійці, розгромивши польський рух, перестали підтримувати й українські організації, які незабаром припинили своє існування.

Реформи у російській імперії. У середині XIX століття справжнім випробуванням для царизму стала Кримська війна 1853 — 1856 pp. Цілями Росії в цій війні були: розповсюдження свого впливу на Балканах, захоплення проток Босфору і Дарданел і вільний вихід у Середземне море російських військового і торгівельного флотів. Цим планам прагнула перешкодити коаліція держав у складі Англії, Франції, Туреччини і Сардінського королівства. Не втручаючись безпосередньо у військові дії, коаліцію активно підтримували Австрія і Прусія. Основні події війни відбувалися на території Криму, що дозволило назвати її «Кримською». Головним стратегічним пунктом у Криму було місто-фортеця Севастополь — основна база російського чорноморського флоту. У вересні 1855 р. поблизу Євпаторії, на західному узбережжі Криму, були висаджені англійські, французькі та турецькі війська. Спроба союзників оволодіти Севастополем виявилася невдалою. Розпочалася героїчна оборона міста. Не дивлячись на героїзм солдатів, матросів і офіцерів, що обороняли місто, Севастополь, врешті-решт, був взятий союзними військами, що і визначило загальну поразку Росії в цій війні. Війна з досконалою очевидністю виявила глибоку кризу політико-економічної системи у Російській імперії.

Події Кримської війни відбилися і на положенні в Україні, яка стала головним джерелом постачання для російської армії в Криму. У 1855 р. уряд Російської імперії оголосив про формування добровольчого ополчення в Україні. Українське селянство сприйняло це як прямий дозвіл переходу з кріпосного стану у «вільне козацтво», що абсолютно не входило в плани імперських властей. Проте тільки у Київській губернії близько 200 тисяч селян відмовилися працювати на поміщиків та оголосили себе «козаками». У губернії виникли серйозні заворушення, для ліквідації яких уряду довелося застосувати війська. У результаті ці події тільки послабили боєздатність армії, що діяла, і ще раз яскраво продемонстрували прагнення селян до особистої свободи.

Наприкінці 1855 р. на престол вступив Олександр П, який відразу ж оголосив про назрілу необхідність серйозних реформ у Російській імперії. Головним питанням, що вимагало негайного рішення, було селянське, тобто питання про скасування кріпацтва. Кріпосна праця в імперії вже давно не виправдовувала себе економічно, крім того, для подальшого розвитку економіки країни була потрібна величезна кількість вільних робочих рук. Прикладом для Росії служила й уся Європа, де кріпацтво було вже давно скасоване й успішно розвивалися нові, капіталістичні відносини, що різко прискорили економічний і соціальний прогрес у цих країнах.

Після того, як Олександру II вдалося подолати шалений опір впливових та численних прибічників кріпацтва, 19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва у Російській імперії. Селяни отримували особисту свободу, але землю були зобов’язані викупити у своїх колишніх поміщиків. Зрозуміло, більшість селян не мали достатніх засобів для придбання земельних наділів. Щоб вирішити цю проблему, уряд виплачував дворянам 80 % необхідних платежів, а селяни повинні були розрахуватися з державою протягом 49 років. У результаті реформа виявилася неповною, оскільки більшість колишніх кріпосних селян потрапляли в боргову кабалу і позбавлялися значної частини оброблюваних ними раніше земель. Але, не дивлячись на цю обставину, в цілому реформа мала безумовно прогресивний характер і сприяла розвитку капіталістичних відносин у Російській імперії.

У 1864 р. були проведені земська, судова й освітня реформи. По всій імперії встановлювалося місцеве управління — земства, у веденні яких знаходилася освіта, охорона здоров’я, пошта, шляхи сполучення, контроль над запасами продовольства. Ці органи влади носили виборний характер, але складалися в основному з представників дворянства, кількість селянських депутатів у земствах не перевищувала в середньому 10 % їх складу. В Україні земства були створені тільки на Лівобережжі й у південних областях країни. На Правобережжі в ці роки спалахнуло велике антиімперське польське повстання, і земства тут з’явилися лише в 1911 р. У цілому, утворення нових місцевих органів влади було прогресивним явищем і сприяло прискоренню соціально-економічного розвитку країни.

Судова реформа запровадила відкритість суду і змагальність у ході судового розгляду. У країні вперше з’явилися адвокати, які були покликані захищати інтереси людей перед лицем суду і влади.

Освітня реформа давала можливість здобуття освіти, включаючи вищу, для всіх верств населення імперії. Університетам надавалася широка автономія, що дозволяло їм значно поліпшити програми та якість навчання, наближаючи їх до європейських стандартів. Проте для більшості представників нижчих верств населення вища освіта залишалася нездійсненною мрією, оскільки вимагала певних коштів і вільного часу.

У 1874 р. у Російській імперії була проведена військова реформа. В Україні вводився загальний військовий обов’язок. Термін служби в армії скорочувався з 25 років до 6, але більшість чоловічого населення імперії отримували необхідну військову підготовку, що позитивно позначалося на підвищенні боєздатності російської армії.

У цілому, для України реформи мали величезне прогресивне значення, сприяли її економічному і соціальному розвитку, покращували можливості для подальшого зміцнення національної самосвідомості українського народу.

Соціально-економічні зміни в Україні у другій половині XIX століття. Реформи, проведені в імперії Олександром П, торкнулися всіх верств населення України і позитивно позначилися на розвитку її економіки.

Насамперед Україна пережила демографічний вибух, пов’язаний з тим, що значно покращало медичне обслуговування населення, і внаслідок цього різко скоротилася дитяча смертність. Чисельність населення в Україні менш ніж за 40 років зросла на 72 %. Проте, одним з негативних наслідків цього явища стало масове безробіття, коли надлишок робочої сили доходив часом до 70 % від загальної кількості працездатного населення. Одним із способів вирішення цієї проблеми була значна еміграція українців до Сибіру і на Далекий Схід, де були величезні неосвоєні простори землі. Тільки за останніх 10 років XIX століття з України виїхало близько 1,5 мли чоловік.

Великі зміни відбувалися і в українському селі. Селянське населення країни поступово розділилося на три соціальні групи. До першої з них входили багаті, заможні селяни, яких часто називали «куркулями». Це були ініціативні та працелюбні господарі, що нерідко використовували найману працю. Як правило, вони мали по декілька голів коней і худоби, а також застосовували в своєму господарстві ряд нових сільськогосподарських знарядь праці. Частина «куркулів» серед українських селян дорівнювала приблизно 20 %.

До другої групи селян відносилися «середняки», які вели самостійне господарство та не використовували найману працю батраків. Зазвичай вони мали по декілька голів коней і великої рогатої худоби, але не могли дозволити собі придбання дорогого сільськогосподарського інвентаря. Особливо багато «середняків» проживало на Лівобережній Україні, а в загальній кількості селян їх частина складала близько 30 %.

Найбільш чисельну селянську групу представляли бідняки, що були малоземельними або взагалі не мали свого наділу. Бідняків налічувалося до 50 % серед всіх українських селян. Саме ці люди насамперед поповнювали ряди емігрантів, найманих батраків і робітників.

Реформи також вплинули і на соціально-економічне положення російського дворянства. У нових умовах багато поміщиків не змогли організувати на своїх землях сучасні капіталістичні господарства. У результаті близько 75 % дворянських сімей практично було розорено, маючи величезні борги у різних банках. У другій половині XIX століття земельні володіння дворян тільки в Україні скоротилися більш ніж на 50 %. Лише на Правобережжі, як і раніше, існували величезні латифундії небагатьох польських магнатів. Дворяни, що розорилися, вимушені були перебиратися в міста, де вони ставали чиновниками, офіцерами, представниками інтелігенції.

В останній чверті XIX століття Україну охопив небачений раніше господарський бум, пов’язаний з індустріалізацією країни і будівництвом залізниць. Перша залізниця в Україні була пущена в експлуатацію в 1871 p., вона зв’язала прямим сполученням Одесу (найбільший торгівельний порт на Чорному морі) і Балту (центр великого сільськогосподарського регіону). Протягом подальшого десятиліття всі великі міста України вже були зв’язані між собою і з центральними районами Росії залізничним сполученням.

Індустріалізація в Україні насамперед торкнулася видобувної та металургійної галузей промисловості. Наявність у Донбасі величезних запасів високоякісного вугілля забезпечила тут небувалий економічний підйом. За останніх 30 років XIX століття видобуток вугілля в Донбасі збільшився у 100 разів. Наприкінці XIX століття цей український регіон давав до 70 % всього вугілля, що видобувалося в Російській імперії. Ця галузь привабила значні іноземні капітали, було створено близько двох десятків крупних спільних акціонерних товариств. Велика частина цих капіталовкладень належала французьким та бельгійським інвесторам.

Не менш ефективно йшов видобуток залізняку в Криворізькому басейні. А коли в 1885 р. була побудована залізниця, що з’єднала донецьке вугілля з криворізькою рудою, на південному сході України стали бурхливо розвиватися металургійна і машинобудівна галузі промисловості. Ще в 1872 р. англійський підприємець Джон Юз заснував у Донбасі місто, що стало одним з центрів гірничобувної та металургійної промисловості України (сучасний Донецьк). Незабаром металургійні та машинобудівні підприємства виникли у Катеринославі, Кривому Розі, Макіївці, Маріуполі, Краматорську та інших містах. У Луганську був споруджений крупний паровозобудівний завод, а Миколаїв перетворився на центр українського кораблебудування. У розвиток промисловості вкладалися іноземні капітали, насамперед французькі та англійські.

Розвиток промисловості сприяв прискоренню процесу урбанізації в Україні. На початку XX століття з 10 найбільших міст Російської імперії 4 знаходилися на території України: Одеса, Київ, Харків та Єкатеринослав.

Український національний руху другій половині XIX — початку XX століть. У 1861 р. в Києві з представників студентів університету та місцевої інтелігенції організувалася «Громада», основним напрямом діяльності якої було створення недільних шкіл для дорослого населення. Члени «Громади» пропагували українську мову, традиції та культуру. Негайно послідувала реакція властей. У 1863 р. указ міністра внутрішніх справ Валуєва проголосив, що «окремої малоруської мови не було, немає і бути не може», указ забороняв видання українською мовою шкільних підручників і релігійної літератури.

У 1870-х роках імперією прокотилася хвиля народницького «ходіння в народ» — спроба підняти селян на революційні виступи проти царизму. В Україні найбільшим успіхом народників стали події в Чигиринськом районі, де в заворушеннях проти поміщиків узяло участь більше 1 тис. селян. Проте в цілому рух народників як в Росії, так і в Україні не мав серйозних наслідків. Селяни не розуміли народників-різночинців, які намагалися проводити серед них антиурядову пропаганду, і нерідко самі видавали їх поліції.

18 травня 1876 р. імператор Олександр П, перебуваючи на відпочинку в невеликому німецькому містечку Емсі, видав указ щодо України. Емський указ строго забороняв друкування будь-якої літератури українською мовою, а також ввезення такої літератури з-за кордону. Крім того, заборонялося використання української мови в театральних постановках. Вся система освіти в Україні перекладалася виключно на російську мову. Після цього більшість членів «Громади» обмежили свою діяльність науково-культурною роботою.

У другій половині XIX століття пожвавився український національний рух на території Галичини. У 1866 р. Австрія програла війну Прусії, що значно послабило імперію Габсбургів. У 1867 р. була створена дуалістична Австро-Угорська монархія. Галичина та Буковина увійшли до складу австрійської частини імперії, а Закарпаття — угорської. Незабаром послідував і австро-польский компроміс, який розширив політичні права поляків у Західній Україні. Віднині намісником Галичини міг бути тільки представник польської аристократії, а українці в місцевому сеймі отримували лише 15 % депутатських крісел. У 1873 р. галицький сейм прийняв ряд рішень щодо культури, освіти і соціальної опіки, які остаточно закріплювали монополію поляків на політичну владу в Галичині.

Відстоюючи інтереси українського населення Галичини, представники місцевої української інтелігенції приступили до створення власних політичних партій. У жовтні 1890 р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП), програма якої намагалася поєднати теоретичні постулати марксизму з національними інтересами українців. Партія висунула й аргументувала вимогу політичної самостійності України.

У 1894 р. з Києва до Львова переїхав молодий історик М. Грушевський. Він отримав кафедру історії в місцевому університеті. Незабаром разом з І. Франком М. Грушевський став ідейним лідером українського національного руху. У 1899 р. у Львові була створена Українська національно-демократична партія (УНДП), що стала найбільш масовою політичною організацією в Україні. У Галичині виникають також перші українські військово-спортивні товариства — «Сокіл» (1898 р.) і «Січі» (1900 p.), що стали зародком майбутнього національного війська.

У цей час до України починають проникати і марксистські ідеї. Першим українським марксистом вважається Зібер, який вже у 1871 р. познайомив своїх студентів з основами теорії Маркса. У 1875 р. Е. Заславський організував в Одесі «Південноросійський союз робітників» — одну з перших марксистських організацій в імперії. У 1893 р. в Києві з’явилася перша марксистська група — «Російська група соціал-демократів». Але в цілому марксизм не знаходив широкого розуміння і розповсюдження серед українського населення, хоча в індустріальних центрах він перетворився на досить впливову ідейну течію, з якої виріс соціал-демократичний рух.

У Лівобережній частині України першою національною політичною організацією стало «Братство тарасівців», засноване в 1891 р. групою студентів. Були встановлені зв’язки із студентськими групами у Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові. Головною метою братерства було визнання політичної автономії України у складі Російської федерації, але, не добившись реальних успіхів, ця організація незабаром розпалася.

Таким чином, на межі XIX — XX ст. значна частина українських земель у складі Російської імперії перетворилась у важливі індустріальні регіони. Бурхливий розвиток промисловості призвів до значних змін у структурі суспільства. Різко зросла питома вага найманих робітників, та інших верств населення. Іноді ці верстви населення мали різнонаправлені інтереси. Почали виникати політичні партії, які виражали інтереси тієї або іншої частини суспільства. Все це призвело до різкого загострення внутрішньополітичної боротьби на початку наступного XX ст.

Контрольні питання і завдання

1. Проаналізуйте міжнародні відносини на початку XIX ст..

2. Охарактеризуйте рух декабристів в Україні.

3. Яким було ставлення українців до польського повстання 1830 року?

4. У чому полягав процес русифікації України?

5. Чому Т. Г. Шевченко став символом української духовності?

6. Яким було положення українців в Австрійській імперії?

7. Дайте характеристику головним реформам у Російській імперії у другій половині XIX століття.

8. Як вплинули російські реформи на Україну?

9. Назвіть головні соціально-економічні зміни в Україні в другій половині XIX століття.

10. Що Ви знаєте про діяльність М. Драгоманова?

11. Охарактеризуйте основні напрями в українському національному русі другої половини XIX століття.

12. Якими були в Україні перспективи розповсюдження марксизму?

Історія України: Новий час. 19 ст.

Загальною тенденцією тривалого періоду було нищення царським режимом будь-яких проявів української окремішності, національної самобутності тощо. За царювання Олександра І (1801–1825) російську присутність в Україні забезпечували військо та адміністрація. 1830-х, за Миколи І (1825–1855), російська централізована адміністративна система охопила всю Україну. Скасування Магдебурзького права (1831 р.) та Литовського статуту (червень, 1840) поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Навіть назву «Україна» практично перестали використовувати: Лівобережну Україну називали Малоросією, Правобережну — Південно-Західним Краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, щобільше поширювалася «малоросійська ментальність»: Україна вважалася дещо відмінною, але органічною частиною імперії.

Хоча відлуння французької революції та вторгнення Наполеона І 1812 у Росію на українських землях було слабким, спостерігається вплив західних інтелектуальних і політичних течій. У першій половині 19 ст. відбулася активізація культурного життя, а також політичної думки українських інтелектуалів і російських діячів, які працювали на території України. Під впливом ідеології Просвітництва й поширення європейського стилю життя в Російській імперії з’явилося чимало масонських лож і таємних товариств. У 1818 такі організації виникли в містах Києві (масонська ложа «З’єднаних слов’ян» — діяльність спрямовувала на розвиток слов’яно-федералістських ідей в Україні), Полтаві («Любов до істини»). Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Українські дворяни здебільшого не формували специфічно національних вимог.

Серед членів товариств і декабристських організацій були відомі діячі й нащадки козацької старшини: І. Котляревський, В. Капніст, Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли (з роду гетьмана Д. Апостола), Андрій і Петро Борисови та інші. Серед українських декабристів патріотизм і національні почуття проявилися в панславістській ідеології (згодом панславістські ідеї простежуються також у ключових документах Кирило-Мефодіївського братства). Зокрема, у програмних документах «Товариства об’єднаних слов’ян» (виникло на початку 1823 у м. Новограді-Волинському) серед завдань — знищення самодержавства й кріпосництва, встановлення республіканського ладу в слов’янських країнах, їхнє об’єднання в федеративний союз. Восени 1825 товариство ввійшло до Тульчинської управи «Південного товариства».

«Південне товариство» (1821–1825) виникло на базі Тульчинської управи «Союзу благоденства»; очільник — полковник Павло Пестель. Складалося з 3-х управ — Тульчинської, Васильківської, Кам’янської. Мало вплив на значну частину військ, розташованих в Україні; підтримувало тісні контакти з «Північним товариством». Цілі товариства викладено в «Руській правді» П. Пестеля.

Згадується й «Малоросійське таємне товариство», засноване полтавським поміщиком Василем Лукашевичем, метою якого було встановлення незалежності України. Серед членів товариства — О. Величко, П. Капніст, І. Котляревський, С. Кочубей, В. Тарновський та інші. Однак створення і діяльність товариства не підтверджується джерелами.

У м. Санкт-Петербурзі діяло «Північне товариство» (1821–1825), організоване Микитою Муравйовим, Михайлом Луніним, Євгеном Оболенським, Сергієм Трубецьким, Миколою Тургенєвим. Основний програмний документ, розроблений Микитою Муравйовим, — Конституція. Йшлося про створення федеративної республіки (яка мала складатись з окремих «держав»), рівність усіх перед законом, скасування станів та привілеїв, проголошення громадянських свобод тощо. Виконавча влада належала імператору, але в обмеженій формі. На території України планувалося створення двох держав: Української (столиця — м. Харків) і Чорноморської — зі столицею в м. Києві (за іншим варіантом — у м. Одесі).

Попри поразку виступу декабристів 14.12.1825 у м. Санкт-Петербурзі й арешт Пестеля (13 грудня), в Україні 29.12.1825 – 03.01.1826 спалахнуло повстання Чернігівського полку на Київщині (район міст Васильків, Фастів, Біла Церква). Очолив повстання С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін.

У листопаді 1830 у м. Варшаві вибухнуло повстання проти Російської імперії. Охопило Королівство Польське і поширилось на Правобережну Україну та Білорусь. За пропозицією члена уряду, голови «Патріотичного товариства» Йоахима Лелевеля сейм звернувся до населення Правобережжя зі закликом взяти участь у повстанні. На Правобережжя було послано кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверніцького. Тим часом на Київщині в лютому 1831 відбулася нарада польських поміщиків та шляхти, яка теж прийняла ухвалу про підготовку до збройного повстання. Попри політичні невдачі й поразку, повстання 1830–1831 сприяло подальшому розвитку суспільно-політичного руху в Польщі, Україні, Білорусі та Литві, виникненню нових таємних товариств і зростанню національного самовизначення.

Після придушення повстання у 1831 царизм посилив русифікацію Правобережжя. З метою ліквідації провідного осередку польської ідентичності в Правобережній Україні було закрито Кременецький ліцей (діяв у м. Кременці 1805–1833): у грудні 1832 його перепідпорядкували Київському учбовому округові, а у квітні 1833 вирішили перевести в м. Київ. Улітку 1833 план з переведення ліцею почав реалізовуватися, а в листопаді цього ж року імператор Микола І видав указ про створення на базі ліцею Університету св. Володимира (відкрито 1834), одним із завдань якого мала стати русифікація краю.

Ініціатором адміністративно-політичних і соціально-економічних заходів щодо інтеграції Правобережної України у складі Російської імперії був Д. Бібіков (1837–1852) — київський військовий, подільський і волинський генерал-губернатор. Він здійснював русифікацію полонізованої Правобережної України (зокрема, скасував чинність Литовського статуту й перевів судочинство краю на засади Зводу законів Російської Імперії, замінював місцевих чиновників державних установ на російських, влаштував перевірку шляхетських прав на дворянство (внаслідок чого значна частина шляхти була переведена до податного стану); проводив секуляризацію земельних володінь католицького духовенства. Запровадив Інвентарні правила (1847–1848), які регулювали відносини селян і поміщиків. Вжив низку заходів для поширення російської освіти й культури та репресивного контролю за польською культурною традицією.

Синтезована ідея українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського рухів в Україні втілилась у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія) — таємної організації, що виникла в м. Києві наприкінці 1845. Фундаторами були професор історії Київського університету М. Костомаров (1817–1885), службовець канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернаторства М. Гулак (1817–1899), учитель Полтавського кадетського корпусу В. Білозерський (1825–1899). До товариства долучились письменник, учений і педагог П. Куліш (1819–1897), полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич (1808–1892), історик і педагог О. Тулуб (1824–1872), педагог Д. Пильчиков (1821–1893), студенти Київського університету — етнограф-фольклорист П. Маркович (1822–1867), поет-перекладач О. Навроцький (1823–1892), громадсько-культурний діяч, педагог І. Посяда (1823–1894), поет і публіцист, учений Г. Андрузький (1827 — невідомо). Тісний зв’язок з товариством підтримував поет Т. Шевченко (1814–1861). Кирило-мефодіївці розробили теоретичні документи українського національного руху, викладені в низці документів програмного характеру: «Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія», відозви «Брати українці» та «Братья великороссияне и поляки». Найдокладніше програму товариства репрезентовано в історико-публіцистичному творі «Книги буття українського народу» («Закон Божий»). Його автором вважається М. Костомаров. Серед завдань, сформульованих у програмних документах: знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціальної нерівності, запровадження загальної освіти, пропагування ідеї об’єднання всіх сло в’янських народів у федеративній республіці на засадах суверенності, ідеї месіанізму (особлива роль у майбутньому союзі слов’янських народів відводилась Україні і м. Києву), утворення спільного вищого законодавчого органу влади — загальнослов’янського собору з представників всіх народів тощо.

Кирило-Мефодіївське товариство

У березні 1847 товариство було викрите внаслідок доносу студента Київського університету О. Петрова. Його учасники були заарештовані і після слідства, що велося в містах Києві та Санкт-Петербурзі, засуджені на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Російської імперії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була виразом прагненнь передової частини національної еліти осмислити і визначити місце і роль українського народу в тогочасному світовому історичному контексті; першою спробою перейти від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України.

Українські землі Російської імперії у другій половині 19 ст.

На середину століття Російська імперія перебувала у складній ситуації, яку загострила поразка у Кримській війні (1853–1856) — війна Росії з Османською імперією. Причиною конфлікту було прагнення російського царату посилити вплив на Балканах, захопити протоки Босфор і Дарданелли та перетворити Чорне море на закритий, цілком контрольований внутрішній басейн Російської імперії. У Кримській війні проти Росії виступили союзники Туреччини Англія, Франція і Сардинське королівство. Хоча воєнні дії велися на Балтійському та Білому морях, у Тихому океані, на Кавказі, однак основним театром війни став Кримський півострів.

Українські землі на початку 19 ст.

Таблиця. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у 19 – поч. 20 ст.

Українські губернії Російської імперії
Волинська губернія	Переважна частина сучасних Волинської й Рівненської обл., частина Житомирської обл., північ сучасних Тернопільської і Хмельницької обл
Катеринославська губернія	Більшість території сучасної Дніпропетровської обл., частина сучасної Запорізької, Донецької й Луганської обл.
Київська губернія	Правобережна частина сучасної Київської й Черкаської обл., східні райони сучасних Вінницької й Житомирської обл.
Подільська губернія	Переважна частина сучасної Вінницької обл., південна й центральна частини сучасної Хмельницької обл., окремі районии сучасних Одеської, Миколаївської й Кіровоградскої обл.
Полтавська губернія	Південь лівобережної частини сучасної Київської обл., південь сучасних Чернігівської й Сумської обл., лівобережна частина сучасної Черкаської обл, південно-східна частина сучасної Харківської обл.
Таврійська губернія	Територія сучасної АР Крим, лівобережна частина Херськонської обл., більшість території Запорізької обл.
Харківська губернія	Більшість території сучасної Харківської обл., південний схід Сумської, північні райони Донецької й Луганської обл.
Херсонська губернія	Основна частина сучасних Одеської (крім Буджаку та північних районів), Миколаївської й Кіровоградської обл., південно-західні райони Дніпропетровської обл. і правобережна частина Херсонської обл.
Чернігівська губернія	Північ лівобережної частини Київської обл., основна частина території Чернігівської обл., північ Сумської обл.
Українські землі в інших губерніях і областях Російської імперії
Бессарабська губернія	Буджак (південно-західна частина Одеської обл. від р. Дністра до р. Дунаю) і східна частина сучасної Чернівецької обл.
Область Війська Донського	Східні прикордонні райони Донецької й Луганської обл.
Курська губернія	Територія колишнього Путивльського району Сумської обл.
Воронезька губернія	Територія колишнього Троїцького району Луганської обл.
Австрійська / Австро-Угорська імперія
Королівство Галичини та Володимирії (східна частина)	Львівська й Івано-Франківська обл., Південна й центральна частина сучасної

Кримська війна вкрай негативно позначилася на становищі України. Саме на українців ліг основний тягар воєнних дій: Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії, на селян ліг увесь тягар військових перевезень з центральних районів країни до Криму. Усе це спровокувало наприкінці війни масовий антикріпосницький рух («Київська козаччина», «Похід у Таврію по волю»).

Російській імперії довелося підписати Паризький мирний договір 1856, згідно з яким Росії заборонялося тримати на Чорному морі військовий флот, вона втрачала, зокрема, острови в дельті р. Дунаю та частину Південної Бессарабії (передані Молдавському князівству, а воно, своєю чергою, передавалось під протекторат Туреччини).

Поразка в Кримській війні спричинила зростання невдоволення діями уряду: основну причину невдач вбачали у військово-технічній і соціально-економічній відсталості Російської імперії, тож з усією очевидністю постало питання внутрішніх змін.

Початок реформам поклав маніфест царя Олександра ІІ від 19.02.1861 про скасування кріпосного права та «Положення про селян, які виходили із кріпосної залежності», що складалося із 17 законодавчих актів. Реформа передбачала скасування особистої залежності селян від поміщиків та надання їм громадянських прав і свобод; наділення селян землею.

Система урядових заходів, спрямована на поступову ліквідацію кріпацтва, створила передумови для розвитку товарно-грошових відносин в усіх галузях суспільно-економічного життя Російській імперії.

Упродовж 1860–1870 впроваджено ще низку реформ: 1864 розпочато створення системи земського самоврядування; здійснено реформу судової системи (1864; зокрема запроваджено позастановий суд, з’явилися суд присяжних і незалежна адвокатура); ініційовано військову реформу (1862–1874); лібералізацію освітньої системи; фінансова реформа (1860–1864); послаблення цензурного тиску на пресу і книговидавничу справу (1865); реформа міського самоврядування (1870). Реформи були непослідовними, обмеженими, зберігали недоторканою поміщицьку власність на землю та самодержавну владу, однак активізували економічний і політичний розвиток держави, спричинили будівництво залізниць, зростання ролі порту м. Одеси, заклали підґрунтя для переходу від феодально-станового устрою до буржуазно-представницького тощо.

Реформи в Росії відрізнялися від реформ в Австрії. По-перше, їх здійснювали пізніше. Подруге, їх могутнім каталізатором став міжнародний чинник — участь і поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 — Австро-Угорській) буржуазні реформи діяли вже 1848 (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через сукупність причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їх непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

• Скасування кріпацтва;
• створення системи селянського самоуправління;
• селянські громади отримували в користування (за відбування робіт чи виплату оброку) наділ від поміщика за викуп чи (зменшений наділ) без викупу

• Затвердження нового Університетського статуту, який розширив автономію університетів (1863 р.);
• зміна навчальних планів класичних гімназій (покращення рівня викладання математики і класичних мов, 1871 р.);
• реорганізація реальних гімназій у реальні училища з поглибленим вивченням природничих дисциплін, з дозволом випускникам реальних училищ вступати до технічних, промислових і торговельних закладів вищої освіти і забороною вступати до університетів

• Створення системи виборного земського самоуправління на рівні губерній і повітів

• Запровадження принципів змагальності, усності і гласності в судочинстві, створення адвокатури;
• гарантія незалежності судів від адміністративної влади;
• гарантія права сторін на захист;
• створення системи прокурорського нагляду;
• запровадження суду присяжних;
• створення двох типів судів (мирових і загальної юрисдикції) з можливістю оскаржувати рішення в наступній інстанції в апеляційному та касаційному порядках

• Поділ цензури на попередню й карну;
• поділ цензури на загальну (звичайну, театральну і для іноземних книг) та духовну (для книг релігійного змісту);
• можливість оскаржувати рішення цензурних комітетів;
• обмеження терміну розгляду книг цензурою (3 дні, пізніше — 7 днів);
• обмеження терміну розгляду періодичних видань цензурою (2 дні, пізніше — до 4 днів);
• звільнення від попередньої цензури книг обсягом понад 10 друкованих аркушів (у містах Москві й Санкт-Петербурзі), періодичних видань, які отримали окремий дозвіл виходити без попередньої цензури, а також видань університетів і академій

• Створення всестанових органів міського самоврядування;
• чіткий поділ повноважень між міськими думами й міськими управами;
• зменшення структури наповнення міського бюджету за рахунок місцевих податків і зборів та розширення можливостей використання зібраних коштів

• Скорочення особового складу армії;
• створення мережі позастанових військових навчальних закладів;
• створення Головного штабу й поділ імперії на військові округи;
• запровадження загального військового обов’язку замість набору рекрутів за жеребкуванням;
• скорочення терміну військової служби (від 6 років до півроку залежно від рівня освіти);
• скасування тілесних покарань;
• взяття на озброєння нових видів зброї

Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 1880–1890-ті, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр ІІІ намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, яке формувалося. Суть контрреформ — широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя (зросла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції селянської общини; почалося обмеження гласності, посилення цензури тощо). 1884 запроваджено новий університетський статут, який ліквідував автономію університетів. 1887 вийшов циркуляр про «кухарчиних дітей» (забороняв приймати до гімназій дітей — вихідців із нижчих верств населення). 1889 видано «Положення про земських начальників» (наділяло земських начальників широкими повноваженнями на місцях). 1890 опубліковано «Положення про губернські та повітові земські установи» (обмежувало фінансування земств, посилювало контроль держави за ними, скорочувало представництво в цих установах селян).

Контрреформи не змінили напряму еволюції до буржуазного суспільства, але суттєво уповільнили прогресивні суспільні зрушення, розбалансували та деформували політичні, економічні, соціальні та міжетнічні відносини.

На цей час припадає, з одного боку, посилення репресій проти українського культурного руху (закриття недільних шкіл у 1862; Валуєвський циркуляр 1863; Емський указ 1876), а з іншого — розгортання культурної, наукової діяльності українських діячів, початок громадівського руху (Петербурзька громада; Стара громада в м. Києві та інші), поява української преси (1860, журнал «Основа»), розгортання роботи Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства тощо.

Тадей Рильський (ліворуч) з сином Максимом та Володимиром Антоновичем у с. Романівка, кінець 1890–х рр.

З полонізованої шляхти Правобережної України виділялася група молодих студентів, які вбачали потребу в проведенні змін. Від сучасників вони отримали назву хлопомани за позірне дотримання народних звичаїв, українську мову спілкування, народне вбрання тощо. Діяльність хлопоманів: збирання українського фольклору; просвітницька робота в селі з метою піднесення національної самосвідомості селян. Вони спростовували твердження, що Правобережна Україна є частиною Польщі, а українська мова — діалект польської. Лідером цього угрупування був В. Антонович, у майбутньому професор Київського університету. Членами групи були Т. Рильський (батько поета М. Рильського), П. Житецький, Б. Познанський, К. Михальчук. Припинили ходіння по селах унаслідок поліцейського тиску в 1861; приєднались до українських груп, що діяли в містах.

Наприкінці 1850-х виникають громади — напівлегальні непартійні об’єднання української інтелігенції, які основну мету вбачали в культурно-просвітницькій діяльності. Перша громада створена 1859 в м. Петербурзі колишніми кирило-мефодіївцями (В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко). У м. Петербурзі громадівці видавався літературно-науковий щомісячний журнал «Основа» (1861–1862), який виходив українською та частково російською мовами. Тут друкувалися художні твори та праці істориків (Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова, М. Максимовича, М. Костомарова та інших).

Згодом громадівський рух набув поширення в містах Києві, Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові. Найвпливовішою була Київська громада (утворено на основі колишнього гуртка хлопоманів). Очолив її колишній хлопоман В. Антонович.

Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор М. Лисенко, письменники М. Старицький, О. Кониський, В. Самійленко, Панас Мирний, історик М. Драгоманов, соціолог С. Подолинський, етнограф П. Чубинський, статистик О. Русов.

Громадівський рух оприсутнювався здебільшого в культурно-просвітницькій діяльності [відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої та наукової літератури, підготовка українських підручників (Т. Шевченко, П. Куліш), вивчення української мови, історії, етнографії організація публічних лекцій і бібліотек тощо]. Чернігівська громада видавала «Чернігівський листок» — щотижневу газету за редакцією Л. Глібова.

1863 р. громади були розгромлені: закриті недільні школи, заарештовані активні учасники громадівського руху, припинено видання громадівської преси. Валуєвський циркуляр 1863 довершив тиск і спричинив перерву в розвитку українського національного руху на десять років.

• Видання журналу «Основа»;
• діяльність Друкарні П. Куліша (1857–1863 рр., видано бл. 40 книг і брошур, альманах «Хата» та журнал «Основа»)

• створення гуртків за принципом Київської громади в інших містах (Полтава, Чернігів, Миргород, Єлисаветград та ін.);
• організаційна робота, пов’язана зі створенням і діяльністю Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства (1873–1876 рр.);
• наукова діяльність (частково пов’язана з Південно-Західним відділом Імператорського Російського географічного товариства), публікація етнографічних, статистичних і фольклористичних досліджень;
• розгортання видання популярних брошур для селян (історичного, природничого,господарського змісту та художніх);
• налагодження зв’язків із народовцями в Галичині, фінансування видання в Галичині творів наддніпрянських авторів, створення у м. Львові 1873 р. Товариства ім. Т. Шевченка (пізніше реорганізованого в Наукове товариство ім. Т. Шевченка).
• Діяльність згорнуто після підписання Олександром ІІ Емського указу (1876 р.)

З послабленням на початку 1870-х цензури, громади поступово активізували діяльність, утворивши таємну організацію «Стара громада» в м. Києві. 1873 громадівці сформували програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання Україні широкої автономії. Головну увагу фокусували на науково-дослідницькій діяльності, скориставшись при цьому відкриттям у м. Києві Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства (діяло 1873–1876; кількість членів на березень 1876 становила 190 осіб). Силами громадівців В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Русова, М. Зібера, С. Подолинського, П. Чубинського та інших велися етнографічні, історичні та статистичні дослідження. 02.03.1874 було проведено одноденний перепис населення м. Києва з фіксацією розмовної мови.

У 1873 р. засновано Історичне товариство Нестора літописця. Видавали російськомовну газету «Киевский Телеграф» (1873–1875 рр.) для пропаганди українського руху. Щоб обійти обмеження на друкування української літератури, було встановлено контакти з галицькими українцями. З друкарні товариства вийшло багато десятків творів різних жанрів (наукових, художніх, педагогічних) українською мовою.

Видання Емського указу 1876 р. вплинуло на подальшу долю громадівців. Так, М. Драгоманов змушений був виїхати за кордон, де розвинув активну діяльність (зокрема, почав видавати часопис «Громада», в якому виклав свою програму українського руху: демократизм, федералізм, європеїзм, культурництво, еволюційність).

Серед впливових політичних течій другої половини 19 ст. в Україні були представлені загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів. Народництво, народницький рух як ідеологія і громадсько-політичний рух стали реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та поширення західних буржуазних ідей, звичаїв та порядків. В російському народницькому русі другої половини ХІХ ст. існувало кілька напрямів: пропагандистський (П. Лавров); бунтарський (М. Бакунін); змовницький (П. Ткачов). Серед народницьких організацій в Україні діяли: в Києві — гурток «чайковців» (1872–1874 рр.); «Київська комуна» (1873–1874 рр.), активними учасниками якої були В. Дебогорій-Мокрієвич та Я. Стефанович. Існували також народницькі гуртки в містах Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві. Наприкінці 1870-х років народницький рух розколовся на дві течії: помірковану, яку представляла організація «Чорний переділ» та радикальну — «Народна воля». В Україні діяли обидві організації, до складу яких входило чимало українців (Д. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Перовська та інші).

Розчарування частини народників у революційному потенціалі селянства («Ходіння в народ» 1874 р.; «Чигиринська змова» 1877 р.) спричинило поширення марксистських соціалістичних ідей в Україні, на основі яких сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху.

1897 у містах Києві і Катеринославі марксисти організували «Союзи боротьби за визволення робітничого класу». На з’їзді 1898 р. у м. Мінську, який проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) чотири з дев’яти делегатів прибули з України.

Водночас свідченням зростання самосвідомості українства стала діяльність 1892–1893 таємної студентської організації «Братство тарасівців», створеної І. Липою, В. Шеметом, М. Міхновським. Учасниками братства стали письменники Б. Грінченко, М. Коцюбинський, М. Вороний, Є. Тимченко та інші. В програмі Братства містилися вимоги політичної автономії України, захисту культурних і соціальних прав українського народу.

Таблиця. Мовний склад українських губерній (за переписом 1897 р.)
*включно з Кримським півостровом, відносну більшість населення окремих повітів якого складали кримські татари

Губернія	Українська мова	Російська (великоруська) мова	Інші мови
Волинська	70,1 %	3,5 %	26,4 %
Катеринославська	68,9 %	17,3 %	13,8 %
Київська	79,2 %	5,9 %	14,9 %
Подільська	80,9 %	3,3 %	15,8 %
Полтавська	93 %	2,6 %	4,4 %
Таврійська	42,2 %*	27,9 %	29,9 %
Харківська	80,6 %	17,7 %	1,7 %
Херсонська	53,5 %	21 %	25,5 %
Чернігівська	66,4 %	21,6 %	12 %
Бессарабська (повіти, територія яких тепер входить до складу України):
Аккерманський повіт	26,7 %	9,6 %	63,7 %
Ізмаїльський повіт	19,6 %	12,4 %	68 %
Хотинський повіт	53,2 %	5,8 %	41 %

У вересні 1897 на з’їзді громад у м. Києві з метою згуртування українських діячів в одному об’єднанні створено українське громадсько-політичне об’єднання — Загальна українська безпартійна демократична організація (ЗУБДО; інша назва — Загальна українська організація). Серед членів: В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, Є. Чикаленко та інші Окремої програми об’єднання не мало. Основні зусилля організація спрямовувала на пропаганду (головно серед інтелігенції) ідей українського національно-культурного відродження, видання й розповсюдження українського друкованого слова; агітацію за запровадження українських шкіл, організацію відзначення річниць діячів української культури, мистецькі ювілеї тощо. На основі цієї організації згодом утворились Українська демократична партія і Українська радикальна партія, які потім об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію.

Таблиця. Політичні партії підросійської України на початку 20 ст.

Партія	Рік заснування	Діячі	Позиції
Українські політичні партії
Революційна українська партія(РУП)	1900	Д. Антонович, С. Русов, Л. Мацієвич	Соціалізм, українське самостійництво. Згодом — соціалізм (марксистський різновид) і самостійництво
Українська народна партія (УНП)	1902	М. Міхновський, М. Шемет, С. Шемет, О. Степаненко та ін.	Українське самостійництво
Українська соціал-демократична спілка (Спілка)	1904, утворена внаслідок розколу в РУП як українська франкція у складі РСДРП	М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, В. Мазуренко, Ю. Ларін (Лур’є) та ін.	Соціалізм (марксистський різновид), український автономізм
Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)	1905, утворена внаслідок розколу в РУП і реорганізації тієї частини партії, що не увійшла до Спілки	В. Винниченко, С. Петлюра, В. Дорошенко, Л. Юркевич, М. Порш та ін.	Соціалізм (марксистський різновид), самостійництво
Єврейські партії
Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії, Бунд	1897 (як об’єднання єврейських профспілок), 1898 (як автономна частина РСДРП)	М. Равич-Черкаський, М. Рафес	Соціалізм (марксистський різновид), єврейський екстериторіальний автономізм
Єврейська соціал-демократична робітнича партія (Поалей-Ціон)	1900–1901 (перші осередки), 1905–1907 (остаточне оформлення як окремої партії)	Б. Борохов, І. Бен-Цві та ін	Соціалізм (марксистський різновид), сіонізм як мета-максимум, єврейський екстериторіальний автономізм як мета-мінімум
Соціалістична єврейська робітнича партія (СЄРП)	1905–1906	Х. Житловський	Соціалізм (народницький різновид), єврейський екстериторіальний автономізм
Загальноросійські політичні партії, що діяли в Україні
Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, есери)	1902	Соціалізм (народницький різновид)
Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків) (РСДРП (м))	1898, остаточно внаслідок розколу з більшовиками 1903 як фракція, згодом — як окрема партія	Соціалізм (марксистський різновид)
Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) (РСДРП (б))	1898, остаточно внаслідок розколу з меншовиками 1903 як фракція, згодом — як окрема партія	Соціалізм (марксистський різновид), згодом — комунізм
Конституційно-демократична партія / Партія народної свободи	1905–1906	Лібералізм
Трудова народно-соціалістична партія	1905–1906	Неонародництво, російський націоналізм
Союз російського народу	1905	Монархізм, консерватизм, антисемітизм, боротьба проти національних рухів (зокрема українського)

З цього часу почалося формування українських політичних партій, яке відбувалося паралельно на українських землях у складі Російської й Австро-Угорської імперій.

Література

1. Бовуа Д. Трикутник Правобережжя. Царат, шляхта і народ. 1793–1914 рр. / Пер. з фр. З. Борисюк. Київ : Кліо, 2020. 872 с.
2. Гирич І. Український Київ кінця XІX — початку XX століття. 2-ге вид., випр. і допов. Київ : Пенмен, 2017. 780 с.
3. Донік О. Україна. У переддень та в добу ліберальних реформ 1860–1870-х років. Київ : КРІОН, 2012. 240 с.
4. Донік О. Україна. У складі двох імперій (остання чверть XVІІІ — перша половина ХІХ ст.). Київ : КРІОН, 2011. 248 с.
5. Єкельчик C. Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття. Київ : К.І.С., 2010. 272 с.
6. Капеллер А. Росія як поліетнічна імперія: виникнення, історія. розпад / Пер. з нім. Х. Назаркевич. Львів : Український католицький Університет, 2005. 360 с.
7. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XІX–XX століть: соціально-політичний портрет. Київ : Либідь, 1993. 176 с.
8. Когут З. Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760–1830. Київ : Основи, 1996. 307 с.
9. Малик Я. Й., Вол Б. Д., Гелей С. Д. та ін. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні ХІХ–ХХ ст. / За заг. ред. Я. Малика. Львів : Світ, 2001. 294 с.
10. Реєнт О. П. Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861–1914 рр.). Київ : Інститут історії України НАН України, 2011. 365 с.
11. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (XIX — початок XX століття) / Гол. ред. Р. Стасюк. Київ : «Арій», 2016. 320 с.
12. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
13. Ясь О. В. Багатоликий Микола Костомаров: До 200-річчя від дня народження Миколи Костомарова. Київ : Либідь, 2018. 304 с.

Галичина й Буковина під владою Австрійської / Австро-Угорської імперії

На території приєднаної в 1772 до Австрії (з 1867 — Австро-Угорщини) Галичини утворено Королівство Галичини й Володимирії (Королівство Ґаліції та Лодомерії), яке в 1849 одержало права окремого коронного краю. До його складу входила як Східна Галичина з переважно українським населенням, так і польська Західна Галичина. Приєднана до Австрії в 1775 Буковина спершу була частиною Королівства Галичини й Володимирії. У 1849 сформовано окремий коронний край — Герцогство Буковина.

Унаслідок першого (1772) і третього (1795) поділів Речі Посполитої та згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775) до Австрійської імперії ввійшла вся територія Руського воєводства (без Холмщини) і Буковина (без Хотинської землі). До Угорського королівства ще від 17 ст. входило Закарпаття. Таким чином, українські землі входили до різних адміністративно-територіальних одиниць. Під владою Австрії проживало понад 2,5 млн українців.

Соціальна структура українського населення: 95 % його становили незаможні селяни. Налічувалося близько 2000 родин священиків. Вищі верстви становили переважно поляки або полонізовані українці. Абсолютною більшістю нечисленного міського населення були євреї. Західна Україна, порівняно зі Східною, що входила до Російської імперії, відставала у соціальноекономічному розвитку. Це був один із найбідніших регіонів Європи.

На Галичину (після 1772) і Північну Буковину (1774) поширювались просвітницькі реформи Марії Терезії та Йосифа ІІ.

Реформи Марії Терезії та Йосифа II в Австрійській імперії, дія яких поширювалася на Галичину й Буковину

У 1830–1840-х прокотилась хвиля селянських повстань (найбільше повстання — на Буковині під проводом Лук’яна Кобилиці (1843–1844 рр.); «холерні бунти» (1831 р.) в Закарпатті; рух опришків тощо).

На Західній Україні, що перебувала під австрійським пануванням, національну інтелігенцію репрезентувало переважно греко-католицьке духовенство — єдина соціальна група, що мала право на вищу освіту. З 43 українських книжок, виданих між 1837 та 1850, 40 — написали священики.

Одним із активних діячів того часу був єпископ Української греко-католицької церкви (а з березня 1816 — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський) Михайло Левицький. На посаді перемишльського єпископа від 1813 та в перших роках перебування в сані митрополита, заснував близько 400 народних (парафіяльних) шкіл в Перемисько-Самбірській єпархії; піклувався про видання для них підручників; підтримав створення Перемиського культурно-освітнього товариства греко-католицьких священиків (1816) і дяко-вчительського інституту (1817). Спільно з Іваном Могильницьким домагався запровадження викладання українською мовою у школах Східної Галичини. 1815 (за іншими даними — 1816) Михайло Левицький видав «Катехізис», у 1816 — «Буквар славенського язика». Обидві книги видрукувано зрозумілою для простого народу українською мовою в м. Будапешті.

1816 у м. Перемишлі отець Іван Могильницький за підтримки перемишльського єпископа Михайла Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі освіти й релігійних текстів українською мовою. Написав першу в Галичині «Граматику» української мови й працю «Відомості про російську мову». Він доводив помилковість поширених тверджень про українську мову як діалект російської або польської мов, підкреслював, що українська є рівноправною східнослов’янською мовою.

На початку 1830-х центром національного життя та національного руху в Галичині стало м. Львів. Саме тут виникає напівлегальне громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця» (1833–1837 рр.). Засновниками його були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич — студенти Львівського університету й одночасно вихованці і греко-католицької духовної семінарії. Своєю метою вони ставили боротьбу проти соціального, політичного та духовного гноблення української землі, піднесення української самосвідомості через поступове перетворення побутової української мови на літературну, знайомство з історією та традиціями українського народу. Підготували альманах «Зоря», перший випуск якого планувався на 1834, але через цензуру не вийшов у світ. У 1837 видрукували написаний в дусі романтизму альманах «Русалка Дністрова» (австрійський уряд конфіскував увесь тираж, крім одного примірника, переданого до бібліотеки Львівського університету). Після цього члени «Руської трійці» опублікували кілька статей за кордоном (м. Лейпциг). Діяльність організації сприяла зростанню української культури й самосвідомості населення західно-українських земель.

Близькі до Руської трійці діячі:

• Г. Ількевич (1803–1841) та ін

• Альманах «Син Русі» (бл. 1833, залишився в рукописі), що складався з 14 оригінальних поезій членів Руської трійці та близьких до них поетів;
• Альманах «Русалка дністровая» (1837), що складався з низки фольклорних записів, оригінальних романтичних поезій членів Руської трійці, перекладів М. Шашкевича (з сербського фольклору) та Я. Головацького (з чеської романтичної поезії) та «історичного» розділу з публікацією фольклорних текстів, історичного документу (грамоти 15 ст.), однієї бібліографічної довідки й однієї рецензії.

Події революції 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях

У березні 1848 спалахнула буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії (відбулося народне повстання в містах Відні й Будапешті, скинуто уряд К. фон Меттерніха, імператор Фердинанд І пообіцяв запровадити конституцію та демократичні свободи), що стала поштовхом для національно-визвольного руху в західноукраїнських землях.

Цього ж місяця відбулася демонстрація у м. Львові. Складено петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію. Під натиском демонстрантів були звільнені всі політичні арештанти, почалося формування національної гвардії. Петиція стала програмою нової польської шляхетсько-буржуазної організації — «Центральної ради інародової».

У квітні 1848 почалися заворушення селян. З метою запобігання поширенню руху Австрійська влада скасувала 17.04.1848 у Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів (на 5 місяців раніше, ніж в інших провінціях).

У травні 1848 українська ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у м. Львові першу українську політичну організацію — «Головну руську раду» на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем (згодом — М. Куземським). Організація мала 50 рад на місцях, видавала газету «Зоря галицька», запропонувала герб: золотий лев на блакитному тлі та жовто-блакитний прапор тощо. Рада домагалася встановлення власної української автономії Галичини, формування загонів національної української гвардії й запровадження в навчальних закладах навчання українською мовою. Уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях українською мовою.

У червні 1848 на Слов’янському конгресі в м. Празі між «Головною руською радою» і «Центральною радою народовою» виникла запекла дискусія: українці вимагали поділу Галичини на Західну (Польську) і Східну (Українську). Це викликало протидію поляків. Зрештою було досягнуто компромісу: Галичина залишається єдиною, а в ній дотримується рівність поляків і українців займати адміністративні посади. Через обстріл м. Праги австрійськими військами конгрес перервав свою роботу, делегати роз’їхались, а протиріччя між польською й українською Радами залишились.

У листопаді 1848 у м. Львові відбулося збройне повстання з вимогою запровадження української автономії у Східній Галичині та проти спроб Австрії роззброїти загони української національної гвардії. У повстанні взяли участь широкі народні маси. Вулиці були перегороджені барикадами, на одній із них уперше був піднятий червоний прапор. Повстання було жорстоко придушене каральними військами після артилерійського обстрілу міста.

У Північній Буковині протягом 1848 селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища й ліси, створювали збройні загони. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання (спочатку в гірських районах, а потім і в долинах), придушене карателями лише через півтора роки — у квітні 1850 р.

У липні 1848 почалися засідання рейхстагу в м. Відні, до якого за червневих двоступеневих виборів було обрано 25 українців (селяни, священники, представники міської інтелігенції) і 75 поляків на 100 місць, наданих Галичині. Українці в парламенті відстоювали поділ Галичини на Західну (із центром у м. Кракові) і Східну (із центром у м. Львові); антифеодальні вимоги: ліквідація кріпосного права (не лише в Галичині, а й на решті території), скасування викупних платежів феодалам за землю, ліквідацію монополії феодалів на володіння млинами, зниження державних податків, дозвіл селянам вільно користуватися соляними покладами тощо. На підтримку цих вимог депутати-українці зібрали 200 тис. підписів, але рейхстаг лише частково їх прийняв (скасування кріпосного права, зниження на 1/3 викупних платежів, які компенсувалися феодалам державою).

У грудні 1848 новий 18-річний імператор Франц Йосиф, зібравши контрреволюційні сили, розпустив парламент. Так, революція, що почалася «знизу», завершилася реформами «зверху», які мали половинчастий характер. Одним із найважливіших рішень парламенту, затверджених імператором 07.09.1848, став закон, який надав селянам право власності на землю й громадянські права (обирати та бути обраним, самостійно вибирати місце проживання тощо), скасував панщину, але встановив значний викуп за землю, через що у феодалів залишилася більша частина землі, лісу та пасовищ, за користування якими селяни змушені були відпрацьовувати (як на панщині) або вносити велику плату; сам же викуп продовжувався до початку 20 ст.

Серед прогресивних підсумків революції — скасування кріпосного права; запровадження конституційного правління; уперше українці західних територій самовиразились як нація зі своїми інтересами й були представлені в парламенті; покладено початок політичній боротьбі населення цих земель за своє національне й соціальне звільнення.

Водночас до негативних наслідків відносять розпуск парламенту; криваве придушення повстань; значні викупні платежі й панування (як і раніше) феодального землеволодіння; розчленовування західноукраїнських земель за новою австрійською конституцією: Західна та Східна Галичина так і залишились об’єднаними, панівну роль як у західній частині краю з переважно польським населенням, так і у східній частині Галичини, відігравала польська верхівка.

Упродовж другої половини 19 ст. відбувалося українського національного руху на західноукраїнських землях. Провідну роль поступово почав відігравати народовський рух.

Інфографіка: Наслідки революції 1848 р. в Австрійській імперії для Галичини

Консолідація українства Буковини й Закарпаття

Улітку 1848 регіоном потужного селянського руху стала Буковина, внаслідок чого і тут австрійський уряд змушений був проголосити скасування панщини. До австрійського рейхстагу була подана петиція, з вимогою не тільки адміністративно-державного поділу Галичини на українську та польську частини, але й запровадження української мови в школах. З ініціативи Лук’яна Кобилиці та інших селянських депутатів рейхстагу 01.11.1848 у м. Чернівцях відбувся з’їзд представників сільських громад усієї Буковини. Учасники з’їзду виступили проти намірів австрійського уряду адміністративно відокремити Буковину від Галичини. 16.11.1848 у містечку Вижниця Л. Кобилиця скликав багатотисячні збори, закликав до виступу. Почалося повстання під проводом Л. Кобилиці.

Звістка про селянський рух у Галичині та Буковині дійшла й до Закарпаття. Селяни відмовлялися виконувати панщину й натуральні повинності, під керівництвом Й. Кокоша та І. Паляничі нападали на поміщицькі садиби, знищували документи про кріпосну залежність. У березні 1853 австрійський імператор змушений був проголосити скасування панщини на Закарпатті, але зобов’язав селян виплатити викуп поміщикам.

Після революції 1848–1849 в Австрії з’явилися умови для поступової децентралізації влади. У 1861 утворено Галицький сейм із законодавчими повноваженнями, що означало фактичне надання обмеженої автономії коронному краю. За перетворення Австрії на двоєдину державу Австро-Угорщини виникли умови для поступової федералізації австрійської частини.

Західноукраїнські землі у другій половині 19 ст.

1867 внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську імперію; суттєво змінився базовий державотворчий принцип — централізм поступився місцем федералізму. Галичина й Буковина ввійшли до австрійської частини імперії, а Закарпаття — до складу її угорської частини. Окрім того, передбачалося розширення політичних прав поляків у Галичині (вся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів).

На розвиток західноукраїнських земель впливала й економічна ситуація в другій половині 19 ст. Хоча аграрна реформа 1848 відкрила перспективи переходу сільського господарства до капіталізму, його розвиток в аграрному секторі західноукраїнських земель відбувався прусським шляхом (шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм). Гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях, а відтак — масова еміграція з цього регіону (до Канади, США, Аргентини, Бразилії, Австралії, а також сезонна — до Німеччини, Росії та інших європейських країн).

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що оприсутнилося в гальмуванні промислового розвитку західноукраїнських земель; кустарно-ремісничому характері промисловості; орієнтації фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформованій структурі промислового потенціалу; залежності промислового розвитку від іноземного капіталу; низькій енергоозброєності західноукраїнської промисловості; перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту товарів, вироблених розвинутішими сусідніми австрійськими регіонами.

У суспільно-політичній сфері посилення польських позицій в Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі й зародженням у суспільно-політичному русі західноукраїнських земель москвофільської течії. Москвофільство (русофільство) — мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у середині 19 ст. — 1930-х. Обстоювала національно-культурну, а пізніше державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Основною передумовою виникнення москвофільства була втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень свідомості мас. Перші прояви москвофільства відомі в Закарпатті ще наприкінці 18 ст. (І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій та інші). Першим пропагандистом «общерусских» ідей у Галичині був ідеолог панславізму М. Погодін (відвідував м. Львів 1835, 1839–1840 побував у Львові). Мав уплив на історика Д. Зубрицького, навколо якого почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності «Галицької Русі з Великоросією». Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 в Австрійській імперії.

Московська орієнтація стала панівною в політичному й громадському житті галицьких українців 1860-х — 1880-х. Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до «единого великорусского народа». Користувалися щедрою фінансово-організаційною підтримкою російського режиму, який використовував їх як протидію українському рухові. В 1850-х — 1880-х на москвофільських позиціях стояли Д. Зубрицький, Я. Головацький. Б. Дідицький, І. Наумович, М. Малиновський, В. Дудикевич, Д. Марков та інші. Під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи (Ставропігійський інститут, Народний дім, Галицько-руська матиця тощо). У самій течії русофільства дослідники увиразнили кілька напрямів: старорусини, русофіли, москвофіли.

Періодичними виданнями москвофілів були: «Слово» (1861–1887), «Страхопуд» (1863–1865), «Боян» (1867), «Славянская заря» (1868), «Пролом», «Русская Рада» (1871–1912), «Галичанин» (1883–1913), «Русское слово» (1890–1914), «Прикарпатская Русь» (1909–1915).

У 1870 москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію для продовження традицій Головної Руської Ради. На противагу народовській «Просвіті» було засновано «Общество им. Качковского».

На початку 1860-х виник народовський рух у Галичині, який сформувався на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською трійцею» та Кирило-Мефодіївським товариством, під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших. Серед лідерів руху — В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. Заревич, Є. Згарський, Д. Танячкевич та інші.

Народовці постулювали, що українці — окрема нація, яка проживає на території від Карпат до Кавказу; виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів: «Вечорниці» (1862–1863), «Мета» (1863–1864), «Нива» (1865), «Русалка» (1866).

Народовці мали на меті перетворити Галичину на центр загальноукраїнської діяльності. 1873 за ініціативою наддніпрянців (О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова) на кошти полтавської поміщиці Єлизавети Милорадович та В. Симиренка, за активної участі галицьких народовців, у м. Львові було створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка (трансформоване 1892 в Наукове товариство ім. Т. Шевченка — неофіційну українську академію наук).

Ранній період
(1860-ті рр.):

Другий період
(1870-ті–1880-ті рр.):

Третій період
(1890-ті рр.):

• О. Кониський
• О. Барвінський
• М. Грушевський та ін.

• Декларування єдності українців (русинів) Галичини та українців Наддніпрянщини;
• розвиток нової літературної мови на основі розмовної народної мови, пізніше — популяризація фонетичного правопису;
• співпраця з культурними і громадськими діячами з Наддніпрянщини

• Д. Зубрицький
• Я. Головацький
  (з 1860-х рр.)
• А. Петрушевич та ін.

• Декларування культурної єдності з Російською імперією;
• використання «язичія» (з більшою або меншою часткою російських елементів) і тенденцією до використання російської літературної мови;
• пропагування православ’я, перехід на православ’я частини учасників руху з числа грекокатолицьких священиків

• І. Франко
• М. Павлик
• Ю. Бачинський та ін.

• Відхід від «народовства» як руху, який не висуває соціальних гасел і провадить «м’яку» політику;
• популяризація соціалізму (громадівського соціалізму під впливом М. Драгоманова, згодом — марксизму);
• офіційне декларування автономії чи державної незалежності України як мети-максимуму;
• ідея політичного об’єднання України в майбутньому;
• створення політичних партій європейського типу, участь у виборах тощо

За зразком київської громади, народовці створювали студентські та учнівські громади в навчальних закладах Галичини для вивчення української літератури, історії; відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави, щорічні Шевченківські вечори-концерти, збирали етнографічні та фольклорні матеріали, влаштовували літературні вечори. Заснували ряд культурно-освітніх товариств: «Руська бесіда» (1861) і театр «Руська бесіда» (1864), «Просвіта» (1868). У 1870-х розпочали видання політичних часописів: «Батьківщина» (1879), «Діло» (1880). Серед керівництва цих видань були ідеологи народовського руху: Володимир та Олександр Барвінські, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин.

1885 у м. Львові народовці створили Народну Раду на чолі з Ю. Романчуком, в якій більшість складали світські особи (адвокати, вчителі, лікарі та інші). Це було політичне товариство, головною метою якого була боротьба за розвиток українського народу та захист його суспільно-політичних, економічних та культурних інтересів. Вони проголосили природне право народу на самостійний розвиток. Особливе зацікавлення мали до козацької доби в історії України. Народну мову народовці вважали найвищою цінністю. Новостворена організація стояла на позиціях єдності наддністрянських та наддніпрянських українців та окремішності українського народу від поляків та росіян. Друкованими органами Народної Ради були газети «Батьківщина» та «Діло».

У 1890 лідери народовців Ю. Романчук, О. Барвінський, митрополит Сильвестр за посередництва В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити українські гімназії, утворити кафедри української історії і української літератури у Львівському університеті. За ці поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави. Він та частина інших народовців, передовсім О. Барвінський, прагнули перетворити український рух у політичний чинник державної ваги. Греко-католицька церква (митрополит Сильвестр), яку обтяжувала русофільська ідеологія, теж підтримувала «Нову еру». В ній була зацікавлена група діячів київської «Старої громади» (В. Антонович, О. Кониський), котрі мали на меті перетворити Галичину в осередок загальноукраїнського національного руху.

З польського боку головним ідеологом угодовського процесу був Адам Сапєга. В умовах загострення австро-російських відносин не був зацікавлений в посиленні міжнаціональної напруги в Галичині й австрійський уряд.

Хоча угода не виправдала всіх сподівань українського суспільства, найважливішими здобутками, які українці отримали від угоди, були: запровадження у галицьких та буковинських освітніх установах українського фонетичного правопису (1892); відкриття у Львівському університеті кафедри історії України на чолі з М. Грушевським (1894); перетворення Літературного товариства ім. Т. Шевченка на НТШ (1892) та розширення завдяки державним субсидіям його діяльності; відкриття української гімназії в м. Коломиї (1892); поширення принципу двомовності на низку учительських семінарій; створення страхового товариства «Дністер» (1891); поява низки урядових розпоряджень про підтвердження прав або розширення вжитку української мови в державних установах; повернення у Східну Галичину службовців-українців, відправлених раніше на польські етнічні терени; відкриття для українців ширшого доступу до державних посад тощо.

У середині 1870-х у Галичині оприсутнилась ще одна — радикальна. Її репрезентувала молода інтелігенція, яка прагнула надати українському рухові модерного європейського характеру. Під впливом М. Драгоманова українські діячі (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші) навертаються до соціалізму. Українські радикали видавали часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот» (1878), «Світ» (1881–1882), вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників». Саме радикали утворили в жовтні 1890 першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП).

Бурхливий політичний і соціально-економічний розвиток Австро-Угорщини, перетворення її на дуалістичну монархію, прийняття конституції не просто перетворили її на правову монархію, а й сприяли активізації національного руху на західноукраїнських землях.

Джерела

• Москвофільство: документи і матеріали / За заг. ред. С. А. Макарчука ; вступ. ст., комент. та добірка док. О. М. Сухого. Львів : Видавничий центр Львівського національного університету ім. Івана Франка, 2001. 235 с.

Література

1. Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: ґенеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. 1999. Вип. 34. С. 231–268.
2. Будитель Галицької України-Руси (до 200-ліття від дня народження Маркіяна Шашкевича): Статті і матеріали / Ред. кол.: Я. Дашкевич (голова) та ін. Львів : Вид-во Львівського музею історії релігії «Логос», 2011. 112 с.
3. Горинь В. І., Купчинський О. А., Стеблій Ф. І. «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху й культури України. Київ : Наукова думка, 1987. 340 с.
4. Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів ХІХ — першої половини ХХ століття. Львів : Ін-т українознавства ім. І Крип’якевича НАН України, 2006. 448 с.
5. Гудь Б. З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ — першій половині ХХ ст. / Авторизований пер. з пол. А. Павлишина. Харків : Акта, 2018. 482 с.
6. Донік О. Україна. У переддень та в добу ліберальних реформ 1860–1870-х років. Київ : КРІОН, 2012. 240 с.
7. Донік О. Україна. У складі двох імперій (остання чверть XVІІІ — перша половина ХІХ ст.). Київ : КРІОН, 2011. 248 с.
8. Єкельчик C. Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття. Київ : К.І.С., 2010. 272 с.
9. Заярнюк А. Ідіоми емансипації. «Визвольні» проєкти і галицьке село в середині ХІХ століття / [ред. Софія Саваневська]. Київ : Критика, 2007. 336 с.
10. Кугутяк М. В. Галичина: сторінки історії : нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р.). Івано-Франківськ : [б. в.], 1993. 200 c.
11. Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. —1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. 1997. Вип. 32. С. 82-89.
12. Малик Я. Й., Вол Б. Д., Гелей С. Д. та ін. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні ХІХ–ХХ ст. / За заг. ред. Я. Малика. Львів : Світ, 2001. 294 с.
13. Райківський І. Я. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини ХІХ століття. Івано-Франківськ : Видавництво Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2012. 932 с.
14. Сухий О. М. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті). Львів : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2003. 498 с.
15. Турій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (до питання про так зване «старорусинство») // Третій Міжнародний конгрес україністів. Історія. Харків, 1996. Ч. 1. С. 106-112.
16. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
17. Янишин Б. Галицькі народовці 70-80-х років XIX ст.: соціальна характеристика // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2003. 8. C. 468-485.
18. Янишин Б. І. Народовці на рубежі 70–80-х рр. ХІХ ст.: творення нової моделі політичної культури // Український історичний журнал. 2001. № 6. С. 86–101.
19. Magocsі P. R. The Roots of Ukraіnіan Natіonalіsm: Galіcіa as Ukraіne’s Pіedmont. London; Buffalo; Toronto : Unіversіty of Toronto Press, 2002. 214 р.

Виникнення перших українських політичних партій

На помежів’ї 19–20 ст. український національний рух вступив у нову фазу розвитку, характерною рисою якої було зародження і виникнення перших українських політичних партій, формування ідейних засад їхньої діяльності.

Перші українські політичні структури виникли на західноукраїнських землях. Першою українською політичною партією стала створена в жовтні 1890 р. у м. Львові Русько-українська радикальна партія (згодом— Українська радикальна партія), яка домагалася національного самовизначення українського народу, відстоювала необхідність всеукраїнської національної єдності, проголошувала новаторські соціально-економічні ідеї. Її лідерами були: І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. На IV з’їзді партії було прийнято важливе доповнення до Програми, в якому підкреслювалась необхідність повної самостійності українського народу.

Ще однією політичною структурою стала Українська національно-демократична партія (УНДП). Установчий з’їзд партії відбувся в грудні 1899 р. у м. Львові. Партія утворилася внаслідок злиття двох політичних течій — національно-радикального крила РУРП та членів Народної Ради. Серед провідних діячів партії — Ю. Романчук, К. Левицький, О. Борковський, І. Белей, М. Грушевський, І. Франко. Друкованим органом УНДП був тижневик «Свобода». Кінцевою метою партія ставила здобуття культурної економічної та політичної самостійності українського народу та його об’єднання.

На західноукраїнських землях діяла також створена 1899 р. Українська соціал-демократична партія (М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський), а також «Русько-український християнський союз», що трансформувався 1911 в Християнсько-суспільну партію.

Політизація національного руху на східноукраїнських землях відбувалася в умовах імперського тиску, розпорошеності й різних ідеологічних симпатій його учасників. Важливими віхами на цьому шляху стало створення та діяльність таких політичних українських структур, як Загальна українська безпартійна демократична організація та Братство тарасівців.

Перша на східноукраїнських землях українська партія була створена 1899 (1900) під назвою Революційна українська партія (РУП). До неї увійшли: Д. Антонович, Л. Мацієвич, М. Русов. Програмними документами РУП стала праця Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Головною ідеєю стало створення незалежної Української держави: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

1902 р. внаслідок розколу РУП утворено Українську народну партію (УНП). Невдовзі стався новий розкол (1904): від РУП відмежувалася група на чолі з М. Меленевським та О. Скоропис-Йолтуховським. Вони створили Український соціал-демократичний союз («Спілку»). що став автономною частиною РСДРП(м).

В часи революції 1905–1907 шляхом перейменування РУП виникла Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), що стояла на позиціях найширшої автономії України у складі демократичної Російської держави. Її лідерами були: В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

1904 на базі ЗУБДО була створена Українська демократична партія (УДП). Серед засновників: Б. Грінченко, І. Стешенко, С. Єфремов. УДП наголошувала на потребі утворення демократичної республіки з широкою національною місцевою автономією, заведення парламентського ладу тощо.

Восени 1904 групою членів, які вийшли з УДП, була створена Українська радикальна партія (УРП). Серед членів: Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Л. Юркевич. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної Російської держави.

Уже наприкінці 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Оновлена держава розглядалася нею, як «федерація рівноправних автономно-територіальних одиниць». Автономна Україна повинна була управлятись виборною Українською народною радою (сеймом), що виробила б конституцію, в якій були б закріплені права кожної нації на культурне й політичне самовизначення. До керівного органу партії входили: Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Левицький, Є. Чикаленко.

В умовах поразки революції 1905–1907 й посилення антиукраїнської політики царизму в 1908 було засновано Товариство українських поступовців (ТУП) — міжпартійну громадсько-політичну організацію. Політична програма організації базувалась на вимогах: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. Друкованими органами товариства були газета «Рада» та щомісячник «Украинская жизнь».

Отже, наприкінці 19 ст. — на початку 20 ст. в Україні відбулася політизація національного руху, виникла система багатопартійності (на початку 20 ст. на території України діяло понад 20 політичних партій і товариств). Але, різний рівень розвитку національного руху в т. з. «російській» та «австрійській» Україні привели до різних підходів у розробці програми боротьби за незалежність та національну свободу. Ситуація в обох частинах України ускладнювалася антиукраїнською політикою імперських центрів, несформованістю повної соціальної структури української нації, різним (здебільшого недостатнім) рівнем національної самосвідомості, а також розпорошеністю ідеологічних уподобань української еліти.

Джерела

• Міхновський М. Самостійна Україна. Справа української інтелігенції. Київ : МАУП, 2007. 352 с.
• Тисяча років української суспільно-політичної думки [Текст] : у 9 т. / Голова ред. кол., наук. ред. Т. Гунчак. Київ : Дніпро, 2001. Т. 6 : 90-ті роки XIX — 20-ті роки XX ст. / Упоряд. і прим. Т. Гунчак, Р. Сольчаник ; ред. В. Полковенко. [Б. м.] : [б. в.], 2001. 520 с.
• Українська суспільно-політична думка в 20 столітті : Документи і матеріали / Упоряд.: Т. Гунчак, Р. Сольчаник. [Б.м.] : Сучасність, 1983. Т. 1. 510 c.

Література

1. Вєтров Р. І, Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті XX століття (1900–1925 рр.). Дніпропетровськ; Дніпродзержинськ : Поліграфіст, 2001. 245 с.
2. Гошуляк І. Зародження й розвиток ідеї соборності в українській суспільно-політичній думці дореволюційного періоду // Історичний журнал. 2004. № 6–7. С. 71–89.
3. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ ст.: соціально-політичний портрет. Київ : Либідь, 1993. 176 с.
4. Кугутяк М. В. Галичина: сторінки історії : нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р.). Івано-Франківськ: [б. в.], 1993. 200 c.
5. Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. — 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. 1997. Вип. 32. С. 82-89.
6. Малик Я. Й., Вол Б. Д., Гелей С. Д. та ін. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні ХІХ–ХХ ст. / За заг. ред. Я. Малика. Львів : Світ, 2001. 294 с.
7. Павко А. І. Політичні партії, організації в Україні: наприкінці XIX – на початку XX століття : зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Київ: [Вид-во «Іван Федоров»], 1999. 248 с.
8. Реєнт О. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). Київ : Арій, 2016. 320 с.
9. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.

Див. також

Автори ВУЕ

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: Новий час. 19 ст. // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Історія України: Новий час. 19 ст. (дата звернення: 25.02.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.04.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів