Велика Ведмедиця – назви і опис зірок сузір’я

Ursa Major (Велика Ведмедиця) – сузір’я північної півкулі, що знаходиться на 3 місці за величиною. Поширена назва небесного об’єкта – великий ківш, оскільки з семи головних зірок утворюється фігура, схожа на кухлик з довгою ручкою.

На території Східної Європи і всієї України об’єкт спостерігається протягом усього року (виняток – осінь в південних регіонах Росії, коли сузір’я знаходиться занадто низько над горизонтом). Найкраща видимість – на початку весни.

Велика Ведмедиця відома людству з найдавніших часів, значима в багатьох культурах. Сузір’я згадується в Біблії і оповіданні Гомера “Одіссея”, його опис є в працях Птолемея.

Стародавні народи асоціювали зоряну фігуру з верблюдом, плугом, човном, серпом, кошиком. У Німеччині сузір’я зветься великим кошиком, в Китаї – імператорська колісниця, в Нідерландах – каструля, в арабських країнах – Могила скорботних.

Скільки зірок у сузір’ї Великої Ведмедиці? Всього їх сім, і всі вони в різних країнах мають цікаві назви. Жителі Монголії величають їх Сім’ю богами, індуси – Сім’ю мудрецями.

У поданні американських індіанців три зірки, що утворюють “ручку ковша”, є трьома мисливцями, які переслідують ведмедя. Альфу і бету сузір’я ще називають «покажчиками», адже за допомогою цих зірок нескладно відшукати Полярну зірку.

Ківш Великої Ведмедиці восени, взимку, навесні, влітку
У різні пори року положення «Ведмедиці» неоднакове щодо горизонту. Для кращої орієнтації варто скористатися компасом.

Ясної весняної ночі скупчення зірок знаходиться прямо над спостерігачем. З середини квітня “ківш” починає рух на захід. Протягом літа сузір’я поступово йде на північний захід, опускається. В останні серпневі дні зірки можна бачити на півночі, максимально низько над горизонтом.

На осінньому небі помітно, як сузір’я повільно піднімається, за зимові місяці воно, як можна бачити на наведеній нижче схемі, рухаючись на північний схід, знову сходить до весни максимально високо над горизонтом.

Для швидкого знаходження сузір’я слід запам’ятати, що влітку воно знаходиться на північному заході, восени – на півночі, взимку – на північному сході, навесні – прямо над спостерігачем.

Залежно від часу доби змінюється положення зоряної фігури щодо не тільки небесного склепіння, а й власної осі. Наведене нижче зображення показує, що ввечері в січні-лютому “ківш «знаходиться на північному сході (на зображенні праворуч), а його» ручка” спрямована вниз.

За ніч сузір’я проходить півколо, до ранку досягає північного заходу (на зображенні зліва), а «ручка» спрямовується вгору.

У липні-серпні добові зміни протилежні. Така ж протилежність відзначається в весняні та осінні місяці.

Для Положення сузір’я на небі характерно добове зміна, конкретне для кожного сезону року.

Зірки Великої Ведмедиці

Відповідаючи на питання, скільки зірок у Великій Ведмедиці, вказують 7 найбільш помітних точок. Ця сімка утворює той самий “ківш”, добре помітний на нічному небі.

Але в дійсності сузір’я ширше, складається з більшого числа точок. Зірки меншої яскравості утворюють лапи і морду «Ведмедиці».

У сімку головних зірок, що входять в сузір’я, включені:

1. Дубхе (“ведмідь”) – альфа сузір’я, друга за інтенсивністю світіння. Одна з двох покажчиків на Північний полюс. Червоний гігант, віддалений від Землі на 125 світлових років.
2. Мерак (перекладається як «поперек») – бета-зірка, другий покажчик на Північний полюс. Об’єкт дистанційований від Землі приблизно на 80 світлових років, за величиною трохи крупніше Сонця, випускає потужний потік інфрачервоного випромінювання.
3. Фекда (“стегно”) – гамма, зірка-карлик, що знаходиться на відстані трохи менше 85 світлових років від нашої планети.
4. Мегрец (з арабської «основа») – дельта, Блакитний карлик, віддалений більш ніж на 80 світлових років від Землі. Об’єкт так назвали, тому що він є основою довгого хвоста «небесного звіра».
5. АЛІОТ (“хвіст”) – епсилон, найяскравіша точка сузір’я, знаходиться на 31 місці по світності видимих на небосхилі об’єктів (зоряна величина 1,8). Біла зірка, світність в 108 разів вище, ніж у Сонця. Один з 57 використовуваних в навігації небесних об’єктів.
6. Міцар (з арабської «пояс») – дзета-зірка, четверта за яскравістю в «ковші». Зірка подвійна, є менш яскравий супутник – Алькор.
7. Алькаїд (“лідер”) або Бенетнаш (“плаче”) – ця зірка, третя за світністю, кінець»ведмежого хвоста”. Блакитний карлик, дистанція – 100 світлових років від нашої планети.

Загальна кількість об’єктів в сузір’ї – близько 125.

З них слід зазначити три розташовані на одній лінії пари зірок, що знаходяться на короткій дистанції один від одного:

• Алула Бореаліс (ню сузір’я) і Алула Аустраліс (ксі);
• Танія Бореаліс (лямбда) і Танія Аустраліс (мю);
• Таліта Бореаліс (йота) і Таліта Аустраліс (каппа).

Ці три пари ще називають трьома стрибками Газелі, на нижченаведеній карті вони знаходяться в нижній частині зоряного скупчення.

На малюнку показано розташування головної сімки зірок і об’єктів груп Таліта, Танія і Алула.

Легенда про Велику Ведмедицю

Існує давньогрецький міф, за яким можна зрозуміти, чому сузір’я Великої Ведмедиці так називається.

Каллісто, спадкоємиця короля Лікаона, була однією з найкрасивіших німф, яка служила Артеміді. На Красуню звернув погляд Зевс. Він прийняв вигляд Артеміди і спокусив дівчину. Богиня розлютилася, помітивши в купальні, що її улюблена німфа вагітна, прогнала її. Нещасна Каллісто вирушила в гори, де народила сина Аркаса.

Але пригоди німфи на цьому не припинилися. Гера, дружина бога-спокусника, дізналася про Аркаса – позашлюбного сина Зевса, в помсту перетворила суперницю в ведмедицю. Ставши дорослим, Аркас зайнявся полюванням. Одного разу в горах він зіткнувся з ведмедицею, але навіть подумати не міг, що перед ним рідна мати. Юнак хотів пустити в звіра стрілу, але його зупинив Зевс.

Головний бог не допустив, щоб син зробив страшний вчинок, але не зміг розірвати дане Герою прокляття. Пошкодувавши нещасну Каллісто, Зевс перетворив її і сина в зірки і відправив їх на небо. Так на небосхилі з’явилася Велика Ведмедиця, а поруч син – Мала Ведмедиця.

Як знайти Велику Ведмедицю на небі

У помірному поясі “Ведмедиця” відноситься до незахідних сузір’їв, оскільки розташована поблизу Північного полюса. Знайти “ківш” на небі у вечірній і нічний час нескладно. Досить один раз побачити зоряне скупчення, щоб запам’ятати, як воно виглядає.

Нижче на фото можна подивитися, як може виглядати «ківш» в нічному небі.

Живуть на широті Києва спостерігати зоряне скупчення найкраще квітневої ночі. У проміжок часу між 23 і 24 годинами «ківш» буде перебувати в зеніті. Спостерігачеві залишиться тільки вибудувати фігуру по точках.

Якщо за вікном не квітень, то шукати “ведмедицю” слід в інших зонах небосхилу:

• січень-лютий – північний схід, кут над горизонтом 30-70°, фігура розташована вертикально;
• Березень – Схід, кут 50-80°, фігура майже вертикальна;
• Травень – захід, 60-90°,”ківш” нахилений вниз на 60-80°;
• червень – липень – північний захід, піднесення над горизонтом 40-70°, нахил фігури вниз 20-60°;
• серпень-вересень – північний захід (ближче до півночі), 20 – 50°, фігура паралельна горизонту;
• жовтень – північ, кут 20 – 30°, “ківш” нахилений вгору на 10-30°;
• листопад-грудень – північний схід (ближче до півночі), 20 – 40°, фігура нахилена вгору на 30 – 80°.

Після знайомства з Великою Ведмедицею значно розширюються можливості дослідження зоряного неба. Полярна зірка-перше, що можна знайти, знаючи розташування великого «ковша». А Полярна (альфа-зірка Малої Ведмедиці) – головний Небесний орієнтир по сторонах світу.

Священні тварини і тотеми слов’ян

Це найшанованіше створіння в слов’янській міфології. Наші предки бачили в цих тваринах відображення самих себе. Ведмеді дійсно дуже схожі з нами. Вони відрізняються від нас лише густим вовняним покривом. Їхні очі, ступні та пальці віддалено нагадують людські. Та й своїми звичками ведмеді певною мірою схожі з людьми. Свідченням цьому слугує звичка цих тварин випрямлятися, стаючи на задні лапи, а також їхня всеїдність, небайдужість до солодкого й алкоголю.

Ведмедів також поважали за їхню неймовірну фізичну міць, яку співвідносили з богатирською силою і здоров’ям. При цьому в народних переказах ведмідь часто поставав як добродушний увалень, дурнуватий силач. Однак хоч цей звір не надто розумний, його відрізняють проста життєва мудрість і проникливість.

Ведмідь був одним із найважливіших звірів у лісі. Лісовики, духи – господарі лісу, часто поставали в образі ведмедів. Ці тварини уявлялися як сувора, але справедлива природна сила, яка керує всім навколо. Вважалося, що ведмідь може захистити людину, яка забрела до лісу, а може й покарати її за виявлене зло.

Цікаво, що ведмедя так шанували і боялися, що навіть імені його ніколи не вимовляли вголос. Слово “ведмідь” – не первісне позначення цього звіра у слов’ян. Це лише його прізвисько, що виникло через любов до солодкого, зокрема до меду. Воно буквально означає “той, хто відає медом”, тобто знає, де шукати смачнючу страву.

Справжня слов’янська назва ведмедя нам невідома. Вона була настільки священною, що з часом забулася. Пізніше і слово “ведмідь” стали вимовляти рідше (особливо мисливці) і, щоб не згадувати священну тварину всує, називали його Топтигіним, Ведмедиком, Косолапим тощо.

Ведмежі талісмани й обереги

Свого часу наші пращури дуже трепетно ставилися до “ведмежих” талісманів та оберегів, зокрема до іклів і кігтів. Популярними були також зображення ведмежої лапи – “печатка Велеса”. Наші пращури вірили, що одне з найвеличніших божеств, “скотій бог” Велес, вміє перетворюватися на ведмедя.

Такі амулети найчастіше носили чоловіки, адже, за уявленнями наших пращурів, ведмідь уособлював усі ті якості, якими повинен володіти кожен представник сильної статі. Вважалося, що вони надають здоров’я, силу, рішучість і сміливість, охороняють від невдач і небезпек. “Ведмежі” амулети носили при собі або зберігали вдома, нерідко їх клали в дитячі ліжечка.

Вовк – символ безмежної сили та розуму

Слов’яни в далекі століття ставилися до цього звіра двояко. Вони відносили його до найлютіших і нещадних хижаків і, водночас, приписували йому безмежну силу, розум і справедливість.

Людей лякала активність вовків у нічний час доби, а також їхня звичка протяжно і тужливо вити “на місяць” (насправді до супутника нашої планети вовки байдужі – за допомогою виття вони просто спілкуються між собою). Нічне вовче завивання, що захоплює за душу, вважалося поганим знаком – обіцяє холоди, війни і голод. Через це сірих мешканців лісу тією чи іншою мірою пов’язували з потойбічними силами. У народних переказах вони часто виступають як провідники між світом живих і світом мертвих.

Ім’я вовка намагалися не згадувати зайвий раз, називаючи звіра алегорично. Наприклад, Сірий або Лютий (цікаво, що деякі слов’янські племена називали себе “лютичі”, оскільки їхньою тотемною твариною був вовк).

Вовки вважалися дуже небезпечними звірами. Вірили, що чаклуни можуть наслати на людину прокляття, яке змусить її в повний місяць набувати вигляду вовка, а також що вони самі можуть обертатися вовками. Це так звані перевертні.

З іншого боку, вовків вважали сильними і сміливими звірами, які вкрай рідко нападають на людину і без потреби не вбивають. Цих тварин поважали за відданість зграї та одне одному (відомо, що вовки обирають собі пару раз і на все життя). Їх вважали неймовірно розумними і мудрими істотами, які знають набагато більше, ніж доступно простим смертним.

У народних переказах вовки часто виступали як помічники і захисники – проводили героїв через непрохідні ліси і болота, допомагали їм відірватися від погоні, навіть рятували від вірної загибелі. Утім, усе це вовки робили не безкорисливо. За свої послуги вони зазвичай брали плату – коня чи худобу. У цьому елементі класичного сюжету відбився базовий принцип “ти – мені, я – тобі”.

Вовчі амулети й талісмани

У слов’ян були популярні амулети з іклів і пазурів вовка, а також зображення з цим звіром. Як і ведмідь, вовк вважався однією з тварин, якими опікувався бог Велес і в яких він вміє обертатися. Амулет “печать Велеса” міг бути зображенням як лапи ведмедя, так і лапи вовка.

“Вовчі” амулети вважалися переважно чоловічими, особливо їх любили носити воїни. Вважалося, що такий оберіг надає силу і спритність, сміливість і рішучість. Він захищає від небезпек, відганяє злих духів, нейтралізує чаклунські чари, відбиває пристріт і псування.

Такий амулет також привертає удачу, дає змогу досягати успіхів у будь-якій справі.

Руна вовка

Рунічний символ вовка у слов’ян нагадує ромб. Якщо розглядати знак знизу, то помітно, що нижня частина трохи виходить за межі основної фігури й немов обламується, утворюючи прямий кут.

У стародавні часи вважалося, що рунічний оберіг вовка – це важливий атрибут знахарів. Він збільшував у кілька разів силу і здібності.

Олень (лось) – священна тварина слов’ян

Священними тваринами для слов’ян були й олені (лосі, що належать до тієї ж родини). Цих мешканців лісів вважали магічними звірами. Існувала думка, що вони вміють творити чудеса і навіть говорити людською мовою. Особливо трепетного ставлення удостоювалися роги оленя. Слов’яни вважали, що вони є уособленням небесного світила.

Олені (лосі), на думку давніх слов’ян, – це втілення верховних слов’янських божеств – Рожаниць (зазвичай їх уявляли як трьох жінок) і Рода, які визначали долі людей і були тісно пов’язані з культом предків. Цих божеств часто зображували на вишивках у вигляді оленів та оленят (лосів та лосей).

Свято Рода та Рожаниць відзначали 8 вересня. До цього часу наші пращури вже завершували збирання врожаю, закінчували всі важкі й важливі сільськогосподарські роботи та готувалися до перших холодів. Щоб усю осінь і зиму не знати біди, цього дня в жертву Роду і Рожаницям приносили оленів.

З приходом на Русь християнства 8 вересня стали відзначати день народження Богородиці (нині випадає на 21 вересня). Це не випадково: язичницькі вірування вплелися в канву християнства, і Рожаниць стали співвідносити з Богородицею і двома “сестрами” – св. Параскевою П’ятницею і св. Неділею.

Вважалося, що благородна тварина – це захисник сімейного вогнища і покровитель шлюбу. За багатьма народними переказами, золоторогий олень, що з’явився на весільній церемонії, обіцяє парі велику удачу і є гарантом довгого і щасливого спільного життя.

Шляхетна хода і розкішні роги робили оленів (лосів) в очах наших предків величними, царственими істотами. Вважалося, що вони правлять іншими рогатими тваринами.

Як і вовк, олень (лось) вважався провідником в інші світи. Оскільки ці тварини дуже стрімкі й наздогнати їх буває дуже складно, то вважалося, що гонитва за ними може привести людину як у вищі сфери, так і в підземне царство.

На ритуальних рушниках (особливо весільних), а також на предметах побуту часто вишивали візерунки, що нагадують оленя та його роги. Цих тварин зображували з коротким загнутим догори хвостом; голову їхню увінчувало коло, а тулуб був вкритий орнаментами, що символізують сонце. Вважалося, що таке зображення дарує удачу, приносить мир і спокій у дім, відповідає за поповнення сім’ї та зв’язок із предками, оберігає від зла.

Заєць – символ молодості та затятої сили

Цього мешканця лісів у минулі часи називали ушканом, косим, капловухим, біляком тощо. Деякі старослов’янські прізвиська зайця актуальні й сьогодні. Примітно те, що у зайця були “сезонні” назви. На початку зими звірка звали наставником, в осінню пору – листопадом, а в літню пору – травником або літником. Степовий заєць – це русак. Прізвисько такої тварини пояснюється тим, що колір його волосяного покриву залишається незмінним (сірим) протягом усього року. Русак – це мешканець степів. Біляком називають лісового жителя, який стає білим до зими. Така пристосувальна реакція дає змогу тварині ховатися на тлі снігового покриву.
Для наших далеких предків заєць слугував символом молодої, затятої сили. Його зіставляли з життям, що народжується. Це результат боягузтва, спритності, спритності та надзвичайної плодючості.

Зайця пов’язували з весняним богом сонця. Вважали, що він символізує продовження роду. Заєць через свою хитрість і спритність здатен протистояти грізній, але дещо нерозумній хижій живності.

Вухатого співвідносили з весняним божевіллям, яким насичений березень. Перед продовженням роду завжди обережне звірятко стає непильним і тому опиняється в лапах хижих мешканців лісу. Водночас боягузлива тотемна тварина слов’ян завжди відбивається від ворогів, використовуючи свої потужні задні лапи.

Швидкого і легкого на підйом звіра слов’яни ототожнювали з променем світла, який здатний ковзати по водній гладі озер і річок. Індійці відносили розглянуту тварину до Місяця, що пояснювалося кольором його “одежинки” – біла. Коли до нас прийшло християнство, тотемну тварину почали називати нечистою. З цієї причини в той далекий час зародилася прикмета, згідно з якою, косий, що перебіг дорогу, є провісником біди.

Нерідко швидку тварину порівнювали з блискавкою, яку на землю посилає Перун.

Зайці разом із білками вважалися причиною бур і ураганів. Тому люди, перебуваючи в морі, на річці чи озері, ніколи не згадували таку живність, бо це викликає гнів у водяного.

Корова і бик – священні домашні тварини слов’ян

Серед домашніх тварин найбільш значущими були корова і бик, тільки ось шанувалися вони по-різному. Корова, що дає багато молока, з якого роблять смачні та поживні продукти, була справжнісінькою годувальницею для наших предків. Тому в давнину корів дуже цінували, їх дуже рідко забивали на м’ясо (тільки тих, які не дають молока).

Корова була символом фертильної і плідної жінки, турботливої матері. Недарма на Русі був популярний жіночий головний убір, званий “кичка рогата”, який уподібнював свою господиню корові. Такий головний убір носили, як правило, молоді заміжні жінки, а в старості вони змінювали кичку на безрогу. Це означає, що коров’ячі роги були символом жіночої продуктивної сили.

З коровами також асоціювали наречених, у деяких російських діалектах слово “корова” має також значення “наречена”. Звідси, ймовірно, виник обряд розплітання навпіл коси нареченої й укладання волосся в зачіску, що нагадує роги корови.

Звідси також один з основних весільних ритуалів: обдаровування молодих короваєм – невеликим хлібом у вигляді калача з рогами. Цей хліб був символом достатку і плодючості, якою володіють корови. Недарма саме слово “коровай” походить від слова “корова”.

Корова також символізувала місяць і небо – через схожість її рогів із півмісяцем. Коров’яче молоко при цьому асоціювалося з Чумацьким шляхом – частиною нашої галактики, яку видно із Землі як блискучу білясту смугу, що розсікає небо.

Через це в міфології багатьох народів світу, зокрема і слов’ян, корова виступала як творець світу, прародителька всього живого, яка своїм молоком напуває землю. Молоком такої корови часто виступав благодатний дощ, який своєю цілющою вологою зрошує поля, луки і ліси. Часто хмари також асоціювалися з небесними коровами.

Якщо корова була символом жіночого начала, то бик відповідно уособлював собою чоловіче начало.

На відміну від корів, які були дійними тваринами, бики, як правило, орали землю. З цієї причини вони символізували грубу силу, впертість. Їх відносили до найвитриваліших створінь. Існувала думка, що спочатку бики – це небесні робочі тварини, якими з людьми поділилися небожителі.

Бик також був символом сміливості, рішучості, люті. Не дарма ж у “Слові о полку Ігоревім” князь Всеволод Святославич, хоробрий і доблесний воїн, величається епітетом “буй-тур” (“буй” давньоруською мовою означає “сильний, відважний”, а тур – це первісний бик, який був поширений у лісостепах і степах Східної півкулі, нині вимерлий).

На Русі бик шанувався також як символ родючості та продуктивних сил. Він був однією з іпостасей бога сонця і весняної родючості, близькоспорідненого богу родючості Ярилі (можливо, потім його функції були покладені на Перуна). Деякі слов’янські народи навіть відзначали свято, що збігається із зимовим сонцестоянням і поступовим переходом до весни.

Талісмани із зображенням бика

Будучи символом родючості, бик (тур) вважався уособленням достатку і багатства. З цієї причини він був також традиційною жертовною твариною: його часто приносили в дар богам.

У слов’ян були популярні талісмани із зображенням голови бика – вважалося, що вони надають своїм володарям силу, витривалість і напористість, приносять удачу, забезпечують багатство.

Кінь – символ сонячної енергії

Поряд із коровами та биками незамінними в кожному господарстві були, звісно ж, коні. Ці сильні, витривалі й невибагливі тварини виконували безліч найважливіших функцій: вони були і годувальниками, які допомагали селянам обробляти землю, і засобом пересування, і перевізниками вантажів. Брали вони участь і у військових походах і битвах.

Не дивно, що здавна коні були дуже шанованими тваринами. Білого коня вважали символом самого сонця, що запліднює землю своїм цілющим теплом. Давньоруський бог сонця Хорс уявлявся слов’янам білим конем, що здійснює свій біг зі сходу на захід. Хорс вважався молодшим уособленням Сонця, Сонцем-немовлям, недарма свято на його честь справлялося в період між зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням.

Завдяки своїй швидкості, жвавим і високим стрибкам у язичницьких віруваннях давніх слов’ян кінь часто виступав як чарівна тварина, що тягне по небу колісницю богів. Коней вважали сполучними ланками між небом і землею, світом богів і світом людей.

Їхня природна міць, жвавість і нестримність робили їх уособленням неприборканих сил природи. Усі значні природні явища – вітри, хмари і хмари, громи і блискавки – уявлялися у вигляді коней. Приборкання дикого коня символізувало підкорення самої природи, недарма в багатьох народів, зокрема й у слов’ян, подібне випробування входило в обряд ініціації, який мав пройти кожен чоловік.

І недарма коні були обов’язковими учасниками різних обрядових гулянь (наприклад, на Святки або Масляну) – вважалося, що таким чином можна заручитися підтримкою вищих природних сил.

Коней наділяли надприродними силами. У російських народних казках часто фігурують чарівні коні, які вирізняються незвичайною міццю, мудрістю і магічними здібностями. Вони в усьому допомагають своєму господареві, нерідко рятують його від неминучої загибелі, розправляються з усяким злом і нежиттю.

Обереги й талісмани із зображенням коня

Не дивно, що настільки позитивний символ, як кінь, ототожнювався з усім хорошим – щастям, удачею, багатством. Ця тварина вважалася найкращим обережним символом. Амулети із зображенням кінської голови були дуже популярними і зустрічалися буквально всюди.

Взяти хоча б коник – традиційний елемент зовнішнього оздоблення російської хати. Він являв собою зображення однієї або двох кінських голів на верхньому горизонтальному ребрі даху. Такий архітектурний елемент виконував не тільки декоративні функції, а й магічні – вважалося, що коник оберігає житло від злих сил.

Зображення коня часто прикрашало селянські хати як зовні, так і всередині. У кожній хаті можна було побачити зображення коней, а також атрибути кінської упряжі (наприклад, підкови, дзвіночки).

Цікаво, що череп коня часто закладали у фундамент споруджуваної хати – це була свого роду “будівельна жертва” і водночас оберіг. Голова і череп вважалися вмістилищем душі тварини, тому їх активно використовували в різних обрядах. Так, кінські черепи встановлювали і в язичницьких святилищах як обереги, їх насаджували на парканах довкола стаєнь і хлівів, щоб вони охороняли стада від хвороб і нещасть.

Птахи – посланці та вісники Богів

В уявленнях наших далеких предків птахи самі по собі були священними істотами – вже тому тільки, що вони вміють літати. Птахів, що перебувають у небесних височинах, вважали посланцями і вісниками богів. Люди вірили, що птахи вміють передбачати події, мають магічні здібності, можуть відганяти злих духів.

При цьому вважалося, що птахи тісно пов’язані з потойбічним світом, у них бачили втілення душ померлих людей. Недарма в деяких регіонах слов’янського світу була традиція годувати пернатих на 40-й день після смерті родича: вірили, що душа покійного обов’язково відвідає близьких в образі птаха.

Однією з найбільш шанованих птахів вважався півень. Півень був символом сонця, що сходить, життя, родючості та природи, що відроджується; його часто використовували в різних обрядах, покликаних забезпечити достаток і достаток. Так, наприклад, ці птахи неодмінно “брали участь” у весільній церемонії (щоправда, найчастіше як жертва).

Особливою магічною силою наділяли досвітній півнячий крик: вважалося, що разом із ним відступає не тільки ніч, а й усе погане, що вона символізує. Тому крик півня в різних народних переказах часто виступав як засіб, здатний прогнати нежить і злих духів.

Курка і качка, своєю чергою, були прообразами турботливої матері. Куряче або качине яйце – це символ космосу і світу в цілому. У зародку яйця укладено все, що колись буде створено. У цьому сенсі яйце є символом відродження, вічного життя і знаменує собою перемогу весни над зимою, дня над ніччю.

Особливою магічною роллю давні слов’яни наділяли качок. Адже недарма в казках про Кощія Безсмертного вказується, що смерть його міститься в голці, що міститься в яйці, а воно, своєю чергою, міститься в качці.

Священними птахами слов’яни вважали і лебедів. Неймовірна краса цих дивовижних створінь здавалася нашим предкам неземною. Звідси і віра в те, що лебеді тісно пов’язані з потойбічним світом і наділені надприродними здібностями.

У російських народних казках лебеді часто виступають як переносники і провідники в інші світи, як володарі живої води і чарівних молодильних яблук.

Настільки ж великою пошаною на Русі користувалися соколи. Завдяки видатним мисливським здібностям цього птаха вважали символом шляхетності, доблесті, сили духу та військової удачі. У казках соколи часто виступають як помічники й захисники, а іноді й самі є головними героями (як, наприклад, Фініст-Ясний сокіл – прекрасний юнак, здатний перетворюватися на птаха, пір’я якого має магічні властивості).

Наші предки дуже шанували лелек і журавлів. Ці пернаті символізують відродження, пробудження природи. Вони прилітають навесні, приносячи із собою весну і радість. Лелекам приписували людські якості, зокрема вірність, доброту і чуйність.

Слов’яни завжди зустрічали лелек і журавлів. Рідко хто залишався в будинку, адже вони несли родині щастя, якщо попросити їх про це. Лелеки, що звили гніздо на будинку, – це сприятливий знак, що гарантує домочадцям достаток і удачу у всіх починаннях.

✅Характеристика головних героїв твору «Мауглі»

Характеристика головних героїв «Мауглі» допомагає зрозуміти фігуру центрального персонажа, атмосферу, в якій він ріс. Адже саме оточення і формує особистість, і людське дитинча не виняток. У творі показано, як він вчиться жити, беручи приклад зі своїх старших друзів.

Основні персонажі твору

Перший у списку власне сам Мауглі як головний герой. Потім слідують:

• Вовки, що стали батьками маленькому хлопчикові, вовчицю звали Ракша, і її діти;
• Багіра – пантера, друг дитинства, проявляла турботу про малюка;
• Балу – ще один друг, також опікувався хлопчика з моменту його появи в зграї;
• Акела – глава зграї вовків, члени якої прихистили дитину;
• Каа – величезний сильний Пітон, що прив’язався до людського дитинчати;
• Чіль – шуліка або ж орел, що допомагає Мауглі у важкий час;
• Хатхій – мудрий слон, друг головного героя.

Список ворогів коротше, але яку величезну роль вони зіграли. Найголовніший з них – знаменитий тигр з мультфільму про Мауглі, його звали Шерхан, за ним слідують:

Мауглі – центральний персонаж

Спочатку він ріс в сім’ї людей. З вини Шерхана опинився в джунглях на самоті і вже майже загинув. Тигр хотів убити малюка, але Вовки та інші звірі заступилися за нього.

Його прийомними батьками стали Ракша і батько-вовк. Інші персонажі – Багіра, Балу – зіграли не меншу роль в його долі і вихованні. Мауглі ріс тямущим дитиною, в міру живим, шанують своїх дорослих друзів. Легко заводив друзів.

Попри життя серед тварин, він усвідомлює своє становище людини і пов’язані з цим переваги. Це не заважає йому сприймати тварин на рівних і ставитися до них з повагою. Так, він допомагає членам вовчої зграї, в якій виріс, в полюванні і іншим тваринам, що потрапили в біду. Захищає старого ватажка, коли з ним трапилася біда.

Мауглі готовий ризикувати своїм життям заради друзів, але не проливає чужу кров без серйозної на те причини. При поверненні в середу людей не забуває тих, з ким провів дитинство. Балу, старий учитель, вважає хлопчика одним зі своїх кращих учнів.

Сім’я вовків

В оригінальному тексті книги глава сімейства, в якому ріс Мауглі, звався батько-вовк. Цікаво звали вовчицю, прийомну матір Мауглі. Її прізвисько Ракша перекладається як “демон”. Мабуть, так Кіплінг хотів дати вичерпну характеристику прийомної матері, яка не забарилася захистити дитину від домагань тигра.

Виділялася рішучістю серед вовків, і члени зграї не сміли ігнорувати її думку. Вовченят в книзі називають брат-вовк. З ними маленька людина грав, вчився полювати і брав участь в проказах.

Чорна пантера, постійний вихователь і друг Мауглі. Згідно з оригіналом книги, персонаж чоловічого роду. Втім, Багірі цей факт не заважає проявляти турботу щодо хлопчика.

Завдяки його наполегливості і хитрості, частина зграї, яка не бажала спочатку прихистити малюка, погодилася на це (в якості викупу їм був запропонований убитий буйвол).

Багіра, попри ніжне ставлення до людського дитинчати, вважає своїм обов’язком виховувати його, проявляючи при необхідності строгість. У бою рішучий і нещадний. Відрізняється відданістю і готовністю негайно кинутися на захист друзів.

Ненавидить підлість і боягузтво. Відкрито висловлює думку з того чи іншого питання, характеризується благородством, відверто зневажає Шерхана. Народився і провів частину життя в Королівському зоопарку, вважається знавцем людей. Відноситься до людського роду з побоюванням і намагається уникати конфліктів з його представниками. Багіра завжди асоціюється з витонченістю, почуттям внутрішньої гідності і мудрістю. Користується повагою серед мешканців джунглів.

Балу – головний вихователь

Старий, досвідчений і мудрий ведмідь. Єдиний представник іншого виду, офіційно входить у вовчу зграю. У зграї вовків на ньому лежить обов’язок виховати молодь. У порівнянні з іншими звірами повільний, але сильний і страшний для ворогів.

Старанно намагається прищепити науку виживання в джунглях своїм підопічним. Виховуючи молодше покоління, проявляє про нього щире занепокоєння, особливо про Мауглі. Балу властива буркотливість. Може переживати через надмірне застосування виховних заходів до Мауглі.

Ватажок зграї вовків, які прихистили Мауглі. Доклав зусиль, щоб хлопчик залишився жити з ними. Мудрий, неквапливий і справедливий у прийнятті рішень. Служив прикладом для людини.

Через підступи Шерхана на недовгий час втратив місце вождя і ледь не загинув. Мауглі втрутився в ситуацію і не дав убити Акеллу, чого вимагали звичаї зграї, а також повернув старому Вовку його положення в зграї.

Старий відлюдник Каа

Удав, який прожив на світі багато років. Віддає перевагу самотності. Сильний. Серед мешканців джунглів прославився своєю мудрістю і холоднокровністю. І Балу, і Багіра виявляють неприховане побоювання знайомством з Каа і відверто його побоюються.

У пітона дивовижна здатність гіпнотизувати оточуючих і підпорядковувати їх своїй волі. Єдиний, на кого гіпноз не впливає – Мауглі. Попри своє холоднокровність і відчуженість, полюбив хлопчика і протегував йому, за що придбав відповідну прихильність.

Чиль і Хатхі

Шуліка або орел (в залежності від перекладу і екранізації), що допомагає людині, коли тому потрібна допомога. Охоче виконує прохання Мауглі. Попри те що харчується падаллю, користується повагою серед друзів хлопчика, шанує закони джунглів.

Хатхі – старший серед слонів. З’являється нечасто. До його порад прислухаються інші мешканці джунглів. Під час посухи запропонував оголосити перемир’я, щоб не загинути всім через лихо.

Шерхан і Табакі

Тигр, основний противник Мауглі. З дитинства відрізняється кульгавістю і нездатний повноцінно полювати як інші представники його роду. Єдине джерело їжі для нього – домашня худоба. Нападаючи на нього, викликає гнів людей. І вони починають мстити всім іншим мешканцям джунглів.

Шерхану властиві хитрість, тяга до влади, маніпулювання іншими. Так він намагався з’їсти людське дитинча, пред’явивши на нього свої права, перекручено тлумачачи закони мешканців джунглів. Через його дії Мауглі ледь не втратив одного зі своїх друзів — Акеллу.

Попри грізну манеру поведінки, боягузливий і не може дати відсіч гідному противнику. Зрештою, бажаючи вбити Мауглі, сам гине, потрапивши в пастку, розставлену за допомогою вовків. І в результаті його шкура стає здобиччю того, за ким він полював багато років.

Табакі, шакал або гієна, відноситься до явних недоброзичливців Мауглі. Весь час супроводжує тигра і піддакує йому. Мета – поласувати залишками з хазяйського столу. Відрізняється боягузтвом, хитрістю і слабкістю.

Його ніхто не любить, і всі намагаються триматися від нього осторонь через те, що він вважається потенційним переносником сказу. Мауглі ж іноді його б’є, виявляючи своє презирство.

Руді собаки і бандерлоги

Учасники одного з навал на джунглі. Грізні і страшні противники. Тільки спільними зусиллями вдалося відбитися від їх нападу. Собака перестає бути грізною, втрачаючи підтримку родичів. Здобувши перемогу над ватажком, Мауглі зупинив вторгнення.

Бандерлоги – постійні мешканці джунглів. Мауглі познайомився з ними ще дитиною. Мавпи порахували, що можуть забрати його до себе і отримати вигоду від цього. Сильні окремо, ще важче з ними впоратися, коли діють разом. Нахабні, галасливі, схильні знущатися над оточуючими.

Єдиний, кого мавпи побоюються по-справжньому, – це Каа. Легко піддаються гіпнозу з його боку. Бажали зробити людину членом своєї зграї, щоб користуватися його перевагами.

Відмінності в екранізаціях

З часу написання книги пройшло чимало часу, більше століття. За цей період випущено чимало екранізацій: і фільми, і мультики. Взята загальна канва, основні персонажі “Мауглі”. При цьому вони відрізняються тональністю.

Західні екранізації, особливо Мультфільми, відрізняються легкою атмосферою. Радянській картині більшою мірою властива похмурість. У ній Багіру зробили представником жіночого роду. І при цьому не можна сказати, щось чи інший твір гірше інших. Оцінка і перевага визначається смаками конкретного глядача.