§ 8. ТИПІЗАЦІЯ КРАЇН СВІТУ ЗА РІВНЕМ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Пригадайте! 1. За якими показниками визначають рівень економічного розвитку країни? 2. Що таке індекс людського розвитку (ІЛР) та які його показники? 3. Які ознаки аграрного, індустріального та постіндустріального суспільства?

Що таке типізація країн? Кожна країна є своєрідною та неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об’єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, кількістю населення, особливостями географічного положення, державним устроєм. Але найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається перш за все за показником валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, а також індексом людського розвитку (ІЛР).

Соціально-економічна типізація – це поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці.

При цьому також враховується роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті. За класифікацією ООН, країни поділяють на чотири типи: високорозвинуті країни (31), країни, що розвиваються (понад 130), країни з перехідною економікою (28) та країни з плановою економікою (4) (мал. 22).

Мал. 22. Соціально-економічні типи країн світу

Економічна система має кілька основних ознак. По-перше й найголовніше, це переважаюча форма власності на засоби виробництва: державна, приватна чи суспільна. По-друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна конкуренція між виробниками. По-третє, методи ціноутворення на товари.

Високорозвинуті країни. На високорозвинуті країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає тільки понад 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3 /₄ валового світового продукту. Країни є членами міжнародних економічних організацій, 28 країн входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військово-політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їх господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери. За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виокремлюють кілька підтипів високорозвинутих країн: країни «Великої сімки», малі високорозвинуті країни Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.

Країни «Великої сімки» (головні країни, або G-7) включають США, Японію, Німеччину, Францію, Велику Британію, Італію та Канаду. Для них властиві показники ВВП на душу населення 36000-55000 доларів США на рік та дуже високий (понад 0,9) та високий (0,8-0,9) рівні ІЛР. Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль виконує сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), в якій працює понад 70% населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «Великої сімки» мають вирішальний вплив на світову політику. Всі вони (крім Японії) є членами НАТО. Осередком цієї організації є США. Велика Британія, США та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.

Малі високорозвинуті країни Європи – це 15 різних за площею держав. До цієї групи належать Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). Їх показники ВВП на душу населення зазвичай перевищують показники країни «Великої сімки»: 40000-98000 доларів США на рік на людину. Ці країни очолюють перелік країн світу за рівнем ІЛР. Провідне місце в економіці посідають галузі високого технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значний дефіцит сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезну роль. Наприклад, Швейцарія експортує понад 90% вироблених годинників. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави мають незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші – нейтральні країни.

Особливий підтип становлять переселенські країни. Нині це розвинуті країни, а в минулому – колонії Великої Британії. Це Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка та Ізраїль. Вони мають подвійний характер економіки. З одного боку, як високорозвинуті країни вони вирізняються високим показником ВВП на душу населення (у середньому 35000 доларів США) та високим рівнем індустріалізації. Австралія та Нова Зеландія мають дуже високий рівень ІЛР, Ізраїль та Швденна Африка – високий. З іншого боку, вони мають аграрно-сировинну спеціалізацію, як і країни, що розвиваються. Проте ці країни мають високу продуктивність праці та позитивний торговельний баланс.

Знайдіть на політичній карті світу країни «Великої сімки» та малі високорозвинуті країни Європи. Назвіть їх столиці.

Відшукайте на політичній карті світу країни середнього рівня розвитку та назвіть їх столиці. Знаючи історичне минуле цих держав, спробуйте пояснити, чому їм вдалося досягти лише середнього рівня економічного розвитку. Чим відрізняється шлях економічного розвитку Іспанії, Португалії та Греції від історичного минулого Ірландії та Мальти?

До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту. Показник ВВП на душу населення в них становить у середньому 35000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8-0,9). Ці країни є індустріально-аграрними. Мають високий рівень індустріалізації та розвинуту сферу послуг. Важливу роль в їх господарстві відіграє міжнародний туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш високорозвинутих держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення. Іспанія, Португалія та Греція є членами НАТО.

Країни, що розвиваються. Найчисленнішою групою країн сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає 1/2 площі всіх країн та проживає понад 1/2 населення Землі, проте вони дають тільки 1/5 ВВП світу. Ці країни дуже різняться за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВВП і місцем у світовому господарстві. Проте всі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного положення у світовому господарстві.

Країни, що розвиваються, як правило, мають низькі стандарти демократичних урядів, вільної ринкової економіки, соціальних програм та гарантій прав людини.

Більшість країн, що розвиваються, мають низький рівень індустріалізації, тобто є аграрними суспільствами. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультурним (від грец. monos – один), тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть одній галузі, продукція якої має експортне значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія – алмазів та уранових руд, Ефіопія – кави, країни Гвінейської затоки Африки – какао-бобів, країни «американського перешийку» – тропічних фруктів і т. д. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.

У країнах, що розвиваються, активно йде індустріалізація. У повоєнні роки це поширилося на виробництво промислових товарів для власного споживання, що скоротило їх експорт. Тепер до країн, що розвиваються, переносяться експортоорієнтовані працемісткі та технологічно нескладні (автоскладання, легка промисловість) або ж екологічно брудні (чорна та кольорова металургія) галузі. В окремих країнах розвиваються наукоємні галузі (зокрема, точне машинобудування). Водночас зростає залежність більшості країн, що розвиваються, від іноземного капіталу та збільшується їх зовнішня заборгованість.

Мал. 23. Сінгапур

Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та показників ВВП на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими доходами, дрібні острови з високими доходами, країни середніх можливостей та найменш розвинуті країни.

Групою країн, що найбільш динамічно розвиваються, є нові індустріальні країни (НІК). Нині до них належить ряд країн Азії та Америки. Про них почали говорити в середині 70-х рр. XX ст. Тоді до них відносили так званих «далекосхідних тигрів»: Республіку Корею, Сінгапур (мал. 23), Тайвань, Гонконг. У 80-х рр. XX ст. до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. З 90-х рр. XX ст. новими індустріальними країнами вважають Малайзію, Таїланд, Індонезію, а на початку XXI ст. – Туреччину, Філіппіни.

Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським зразком. У 60-х рр. XX ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні кошти, розвивали промислові галузі, що наситили внутрішній ринок. Але згодом вони пристосувалися до потреб світового ринку, наповнивши його за рахунок дешевої робочої сили недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу НІК використовували обладнання та технології розвинутих країн. Нині ж ними створюється власний науково-технологічний потенціал, підвищується кваліфікація працюючих за рахунок реформи системи освіти. У країнах виникають науково-промислові парки, де розробляються нові технології у мікроелектроніці, інформатиці, біотехнології, та агротехнічні парки, у яких займаються розробками сучасних технологій сільськогосподарського виробництва. Тепер деякі НІК вкладають свій капітал в економіку інших країн.

Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання НІК були найвищими в світі – 7-12% на рік. Говорили про «економічне диво» цих держав. В останній час темпи уповільнилися і становлять 4-7% на рік, але й це дуже високі показники (для порівняння: високорозвинуті країни Європи мають показники 2,5% на рік). Показники ВВП на душу населення НІК становлять в середньому 15000-25000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8-0,9) та середній (0,5-0,8). Водночас в окремих НІК цей показник значно більший: Сінгапур – понад 85000 доларів США, Тайвань — майже 47000 доларів США, Республіка Корея – понад 36500 доларів США. Тому, за типізацією Міжнародного валютного фонду (МВФ), ці країни відносять до високорозвинутих країн.

Галузями міжнародної спеціалізації НІК є виробництво товарів народного вжитку: побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати, радіоприймачі, електронні іграшки, комплектуючі для комп’ютерів тощо), тканини, одяг, взуття. Вони також відомі авто- і судноскладанням, металургією.

Знайдіть на політичній карті світу нові індустріальні країни. Назвіть їх столиці. На вашу думку, що привабило іноземний капітал саме у ці країни?

Мал. 24. Нафтовий промисел в Саудівській Аравії

Існує дві основні моделі розвитку економік НІК: азійська та латиноамериканська. Азійська модель характеризується незначною часткою державної власності в економіці, однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси, безумовним пріоритетом національних інтересів над міжнародними, національна економіка розвивається з орієнтацією в основному на зовнішній ринок. Латиноамериканська модель передбачає розвиток національної економіки з орієнтацією на імпортозаміщення. Найближчим часом перелік НІК може розширитися за рахунок деяких нових країн Азії та навіть Африки.

Другим підтипом країн, що розвиваються, є нафтодобувні країни з високими доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія (мал. 24), Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати – ОАЕ, Ірак), а також Бруней, Лівія, Габон та інші. Їх показники ВВП на душу населення суттєво коливаються від 15000 доларів США у великих країнах з високою кількістю населення до 50000 – 132000 доларів США на рік на людину. ІЛР переважно середній. Всі ці країни мають вузьку спеціалізацію та одноманітну структуру експорту, тому є дуже залежними від світового ринку. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти. їх добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. В останній час нафтодобувні країни розвивають й нові види господарської діяльності: зокрема нафтопереробну промисловість і туризм.

До країн з високими доходами відносять країни-«дрібні острови» у Карибському морі (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та інші), Сейшельські Острови, Бахрейн та ряд інших. Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний бізнес та банківська справа. За рахунок цього вони мають показники ВВП на душу населення від 15 000 до 25 000 доларів США на рік на людину. Найбільшими новими фінансовими центрами вважають у Центральній Америці Багамські Острови та Барбадос, на Близькому Сході – Бахрейн.

Найчисленнішим підтипом країн, що розвиваються, є країни середніх можливостей. Ця група об’єднує близько 50 держав Азії, Латинської Америки та Океанії. їх показники ВВП на душу населення коливаються від 2000 до 4000 доларів США на рік на душу населення. ІЛР середній та низький. Це переважно аграрні країни, деякі монокультурні. У більшості з них промисловість представлена гірничодобувною, харчовою та легкою. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві – переважно на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні іноземні кредити призводять до зростання їх зовнішньої заборгованості.

Найбідніші держави об’єднують у групу найменш розвинутих країн. Вони займають майже Уз площі, де проживає 1/8 населення країн, що розвиваються (табл. 6). За статистикою ООН, до цієї групи відносять країни, в яких на одного жителя припадає менш ніж 500 доларів США на рік, питома вага обробної промисловості становить менш ніж 10%, частка письменного дорослого населення – менша за 20%. ІЛР низький (мал. 25). Економіка дуже слабка, люди та ресурси зазнають впливу природних стихій. Групу найменш розвинутих країн було виділено у 1971 р. Тоді до неї було включено 25 країн. В останні роки цей список збільшився до 48. Тенденція до зростання кількості найменш розвинутих країн непокоїть світову громадськість. Найбідніші держави світу зосереджені переважно в Африці – 34 країни, в Азії – 9 найменш розвинутих країн, в Океанії – 4, в Латинській Америці – 1.

Найменш розвинуті країни, за переліком ООН, 2015 р.

✅Список нових індустріальних країн (НІК)

В останні десятиліття 20-го століття ряд держав, що розвиваються, зробили високий стрибок в соціально-економічних показниках, наблизившись в цьому значенні до високорозвинених держав. За короткий період цілий список новоіндустріальних країн перейшли на іншу модель розвитку в економічній системі за рахунок правильного запозичення досвіду західних держав і впровадження його в національну систему управління.

Нові індустріальні країни

Новоіндустріальний розвиток почався в 50-х роках 20 століття з Азії, надалі число країн збільшувалося. Досягти помітних результатів держави змогли за 20-30 років, статус НІК більшість отримала в період з 70-х по 90-і роки.

• НІК першого покоління: Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Республіка Корея. Ця група країн отримала назву “4 азіатських тигра” або «4 азіатських дракона».
• Другого покоління: Бразилія, Мексика, Аргентина, Чилі, Уругвай.
• Третього: Індонезія, Туреччина, Малайзія, Туніс, Кіпр, Індія.
• Четвертого: Іран, Філіппіни, Китай.

Виділяють дві континентальні зони – азіатську і латиноамериканську, всередині яких країни НІК природним чином впливають на сусідні по карті держави.

Існує безліч пов’язаних факторів, що впливають на розвиток країни по одному зі шляхів індустріалізації. Зовнішньополітичні та внутрішньополітичні причини можна звести до 3 основних:

• Вирішення політичних завдань. Наприклад, Тайвань і Південна Корея опинилися в зоні стратегічної зовнішньої політики США По боротьбі з комуністичною течією в азіатських державах. Країни отримали значну фінансову і військову підтримку. До схожих інтересів відносяться території Латинської Америки.
• Введення іноземних інвестицій. В останні десятиліття 20 століття частка інвестицій в НІК досягла 42% вкладень в держави, що розвиваються. 10% всіх зарубіжних інвестицій прийшло з США. Другий важливий інвестор в НІК – Японія. За рахунок іноземних вкладень створювалася Базова економічна система. Основна мета – розвиток обробної промисловості – була досягнута, що дозволило державам стати лідерами у світовому експорті товарів споживання.
• Внутрішня політика і перетворення. Реформи, спрямовані на стабілізацію грошових звернень, скорочення витрат держави та інші політичні зміни стали поштовхом для трансформації державної системи. В процесі індустріалізації були надані гарантії зарубіжним інвесторам.

Ці країни входять в міжнаціональні корпорації і активно розвивають промисловість, зміцнюючи цим своє становище на світовому ринку.

Основні моделі

Поділ країн НІК на 2 континентальні групи з географії збігся з вибором принципової моделі розвитку держави. Фахівці виділили 2 моделі НІК :

• Азіатський тип можна назвати екстравертним. Політична стратегія тут – імпортозаміщення та орієнтованість на експорт. Фінанси рівномірно розподіляються і йдуть в різні промислові галузі. Формується широке коло фінансування. Збільшується кількість підприємств з виробництва продукції масового споживання. Основа розвитку – сильне запозичення технологій і підтримка іноземних держав.
• Латиноамериканський тип називають інтровертним. Тут основною ідеєю стабільності і зростання економіки став протекціонізм і відсутність конкурентів з боку зарубіжних країн. Фінансування підприємців спрямоване на сферу торгівлі і послуг, обробну промисловість — в матеріаломістку і металоємну галузі. Основа економіки – орієнтація на імпортозаміщення на базі американських ТНК і ТНБ.

Обидва типи розвитку показали високу ефективність у збільшенні темпів економічного зростання. Під час криз зростання економіки часто сповільнювалося, але не було глибоких падінь показників.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) змогла представити головні критерії оцінки для визначення держав як НІК :

• коефіцієнт валового внутрішнього продукту на душу населення (ВВП);
• швидкість приросту ВВП на рік;
• понад 20% питома вага обробної промисловості у ВВП;
• частка експорту промислових товарів у загальному вивезенні;
• обсяг інвестицій.

Попри відмінності в типі індустріалізації, є загальні принципи роботи. Вони дозволяють країнам представляти і досягати необхідного рівня розвитку для потрапляння в список нових індустріальних країн.

• активне задіяння національних ресурсів;
• ставка на обробну промисловість;
• стратегія на експорт;
• розвиток освітніх систем, науки, сучасних технологій;
• створення власних ТНК;
• просування банківської та страхової сфери.

Також позначаються сприятливі геополітичні та культурно-історичні позиції.

“Четвірка азіатських тигрів”

“Четвірка азіатських драконів” – такою групою в НІК увійшли Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Республіка Корея. Ці держави стали першим поколінням нових індустріальних країн Азії, в 50-х роках — групою «першого ешелону» на континенті. Пізніше, з другої і третьої хвиль в 80-90-х, список поповнили Індонезія, Малайзія і Філіппіни. НІК Азії пройшли шлях розвинених країн світу, але на кілька десятиліть швидше.

Індустріалізація в країнах Азії почалася в 50-і роки з легкої, текстильної промисловості. У 60-70-ті фокус змістився на важку промисловість, пізніше активний розвиток отримали наукомісткі виробництва — електротехніка і конструкційні матеріали.

У зовнішньоекономічному розвитку цих країн ключова імпортозамінна стратегія одночасно працювала із захистом національної промисловості від конкуренції імпортних товарів.

Далі економіка перейшла на експортоорієнтовану модель відкритого типу, це вимагало пошуку інвестицій з боку буржуазії країни та іноземних підприємців. В результаті був сформований сектор гірничодобувної промисловості, транспорт і енергетичний сектор.

До кінця 90-х промислове виробництво НІК Азії вийшло на перше місце у створенні ВВП, а частка сільськогосподарської промисловості скоротилася до 10-20%. Республіка Корея увійшла в 10-ку країн за загальним обсягом промислового виробництва на світовому ринку. Інші держави азіатських НІК представили другу 10-ку. Надалі в Кореї, Тайвані та Сінгапурі переважаючою стала сфера послуг і туризму.

Візитною карткою новоіндустріальних країн Азії став експорт товарів споживчого призначення у великих оптових поставках на світовий ринок. Особливе місце зайняла електронна промисловість: ще в 1990 р.частка світової продукції перевищила¼.

НІК Азії “першого покоління” вийшли на світовий ринок електроніки, автомобілів, морських суден, деяких видів озброєння і різного роду машинобудівної продукції. Вони зміцнили своє становище на ринках виробів хімічної та легкої промисловості.

Латинська Америка

Регіон Латинської Америки зберігає риси внутрішньополітичної нестабільності, часті зміни уряду, опозиційні настрої і військові конфлікти. Проте Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі та Уругвай увійшли до списку НІК у 70-х роках і стали країнами «другого покоління».

Латиноамериканські НІК почали свій розвиток за моделлю імпортозаміщення, що спочатку призвело до стрімкого зростання економіки, але відсутність конкуренції і обмежений внутрішній ринок призвели до зниження якості продукції і спаду високих початкових показників.

Бразилія лідирує серед латинських НІК. Почавши свою нову індустріалізацію в 50-60-х, країна домоглася великих успіхів: створила сучасне промислове виробництво, ставши індустріально-аграрною країною і підвищивши частку промисловості до 40% ВВП, сільського господарства — до 10%, частку сфери послуг — більш ніж на 50%.

З 1964 р залучення іноземного капіталу стало основою для розвитку обробної промисловості. У наступне десятиліття економіка зростала на 11% на рік, а промисловість — на 15%. Асортимент експорту збільшувався. У 70-х роках рівень капіталовкладень склав приблизно 24% національного доходу.

Машинобудування і металообробка стають найбільш розвиненими галузями латиноамериканських НІК , а також ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОННО-ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ машин і техніки. До основної статті експорту увійшли: транспортне обладнання, залізна руда, соя, взуття, автомобілі, кава. Стаття імпорту: продукція хімічної промисловості, транспортне обладнання.

До кінця 90-х прямі інвестиції в Латинські НІК збільшилися в 1,5 рази. Головними інвесторами стали ТНК США, Німеччина і Японія. Внутрішній ринок країн сприятливо поєднував природні і робочі ресурси, що збільшувало інтерес інвесторів.

Всі країни НІК зав’язали міцні партнерські зв’язки з розвиненими державами і є найбільшими експортерами сировини і продовольства. У 21 столітті особливістю фінансової системи НІК стає переміщення капіталу з них в країни більш високого рівня розвитку.

НІК зміцнюють вплив на світову економіку за допомогою фінансових операцій. Труднощі, з якими держави НІК досі справляються – це високий зовнішній борг і залежність від економік інших країн. Росія різною мірою має торговельно-економічні відносини з більшістю країн НІК .