Олександр Вертинський. 2. Молодший брат Святого П’єро

Опинившись у Москві, 23-річний Олександр Вертинський міг повністю присвятити себе чистому мистецтву. Адже у 1912 р. він швидко зійшовся з Володимиром Маяковським, деякий час зараховував себе до футуристів і навіть виступав у Настасьїнському провулку на Тверській. У “Кафе поетів” тоді багато-хто азартно демонстрував “пера ритмів, куплетів і рим” власного розливу.

Вельми швидко киянин розібрався, що доморощені футуристи, за його ж висловом, просто «епатували буржуа, писали зарозумілі вірші, виставляли на виставках явно знущальницькі полотна і вдавали «геніїв».

Вертинський був з іншого тіста; як Микола Ґумільов і Бенедикт Лівшиць, він не зміг байдуже споглядати смутні часи й манірно волати.

Коли грянула Перша світова війна, наприкінці 1914 р., він записався добровольцем на фронт, служив санітаром 68-го санітарного поїзда Всеросійського союзу міст, що курсував між Москвою та передовою.

Спостерігаючи за операціями відомого московського хірурга Старо-Катеринінської лікарні М.К. Холіна, вчорашній актор блискуче оволодів. перев’язочною технікою. Через чотири місяці служби в робочому журналі медбрата числилось 35 тисяч (. ) виконаних перев’язок.

Тоді йому наснився дивний сон:

– Ніби я стою на залитій сонцем лісовій галявині, а на ній сам Бог вершить суд над людьми.
– Хто цей брат П’єро? – раптом спитав Творець у чергового янгола.
– Актор-початківець.
– А як справжнє прізвище?
– Вертинський.
– Цей актор зробив 35 тисяч перев’язок, – і помовчавши, Бог звелів, – помнож перев’язки на мільйон і поверни аплодисментами.

Платили, як і обіцяв Господь, в основному аплодисментами.Після отриманого незначного поранення Олександра Вертинського комісували, і навесні 1915 р. юнак повернувся до Москви, де в Мамонтовському театрі мініатюр він уже виступав із власним номером – “Пісеньки П’єро”. У якості «аріеток» Олександр виконував у кабаре й театрах авторські вірші, покладені ним на музику. Критика доброзичливо відгукнулася про зростання популярності.

На вибір оригінального іміджу, ймовірно, вчинила вплив потужна поезія Олександра Блока, якою актор захоплювався, зокрема – п’єса «Балаганчик» і цикл віршів “Маски”. Хоча у хвилини відвертості артист стверджував, що грим той народився спонтанно, з болю і страждань, під час пекельної роботи у санітарному потязі.

У короткі хвилини відпочинку молоді санітари влаштовували для поранених прості концерти. І той відчуджувальний макіяж їм потрібен був, аби побороти почуття невпевненості, навіть розгубленості перед залою, переповненою переляканими ще більше за їхні очима.

Образ багатостраждального блазня не був випадковим. Якомога краще маска та відповідала ролі соціального втішателя, що її обрав артист. Подібного амплуа естрада ще не знала, а для відкривача все було до неможливого просто: лик печального П’єро відображав внутрішній світ молодого Вертинського.

Пізніше глядачів вразила наступна маска, не бачена раніше – чорний П’єро, нестримний страждалець, наївний і захоплений паяц, заблукалий у мареннях печальний блазень. Із дня у день він говорив про те саме – про істинне страждання й істинне благородство. Цього було достатньо, аби з Арлекіна народився Патріарх російського шансону.

У тому печальному образі Олександр Вертинський прожив недовго, до кінця 1917 р. Варто було П’єро з’явитись у Петровському театрі, у кабаре “Жар-птиця”, у театрах мініатюр, як натури творчі одразу ж відчували потужний фльор, позаземну вібрацію. Навіть коли виконавець просто ступав на сцену і ще не починав співати. Партер солодко завмирав: ну, ось-ось, ну?

Свого часу письменник, драматург і поет Юрій Олеша (1899-1960) чесно зізнався, згадуючи про Вертинського:

– Він. був для мене взірцем особистості, діючої в мистецтві, явищем мистецтва, характер якого я не можу визначити, але яке для мене миліше за інші – мистецтва дивного, фантастичного.

Із притаманною Срібному віку лаконічністю Анна Ахматова (1889-1966) проголосила:

А геній музики Дмитро Шостакович (1906-1975) у бесіді з кінорежисером і сценаристом Леонідом Трауберґом зізнався:

– Ти розумієш, що таке Вертинський? Він у сотню разів музичніший за нас, композиторів.

У 1916 р. Олександр Вертинський уже користувався всеросійською популярністю, а протягом наступного року об’їхав усі великі міста російської імперії. Перерісши маску П’єро, артист до кінця життя виступав у концертному фраку, ніколи не відступаючи від того сценічного костюма.

Адже і смокінг може перетворитися на маску, на символ, на знак.

З відкритим лицем артиста, у службовому вбранні Поезії він покірно поніс свій хрест – свою маску, символ і знак.

Як художник, що визнає лише вічність, він хотів служити музам.

Його ж намагалися примусити служити. Такий ось туманився час – смутний, лихий.

Так збіглося, що у день Жовтневого перевороту Олександр Вертинський провів у Москві власний бенефіс. Тільки куди Поетові тягатися з революціями?!

За кілька днів актор, виявившись мимовільним свідком страшного похорону вбитої юності, відгукнувся на загибель 300 молодих юнкерів (курсантів військових шкіл) романсом «Те, що я маю сказати».

І від того дня його аріетки переповнила трагічна печаль.

Дуже швидко романс на злобу дня перетворився на. білогвардійський гімн, яким зачаровувались армії Денікіна і Врангеля. Та знаєте ви:

– Я не знаю, кому и зачем это нужно, / Кто послал их на смерть недрожавшей рукой. / Только так беспощадно, так зло и ненужно / Опустили их в Вечный Покой!

Стало ясно: з новою владою Олександрові Вертинському не ужитись. Естрадна пісня збудила підвищену цікавість товаришів із ЧК. Автора-виконавця запросили на допит: з чого б це він співчуває ворогам революції?

За усними оповідями, О.М. Вертинський, буцімто, обурено відповів чекістам:

– Це ж просто пісня! І потім: ви ж не можете мені заборонити їх шкодувати!

– Треба буде, і дихати заборонимо! – пролунало у відповідь.

Аби не з’їхати з глузду, він вирушив у турне. Гастролював, переважно, на півдні Росії, і. все більше переконувався: у більшовицькій Росії неможливо зберегти його слухача. Майже два роки патріарх шансону невтомно колісив крихітними українськими театрами та літературно-артистичними товариствами, даючи концерти перед офіцерами й солдатами Добровольчої армії: Катеринослав, Одеса, Харків, Ялта, Севастополь. Виступати ставало все складніше й складніше.

Врешті-решт на початку 1920 р. Олександр Вертинський покинув Росію, відпливши з Одеси до Константинополя (тепер – Стамбул) на пароплаві «Великий князь Олександр Михайлович». Значно пізніше причини еміграції він визначив так:

– Що штовхнуло мене до цього? Я ненавидів Радянську владу? О ні! Радянська влада мені нічого дурного не зробила. Я був прихильником якогось іншого ладу? Теж ні. Очевидно, це була пристрасть до пригод, мандрів. Юнацька безтурботність.

В османській столиці спочатку жилось шикарно.

Він виступав у дорогих і фешенебельних кабаре «Чорна троянда» і «Стелла», де виконував циганські романси, стилізовані російські пісні, але мріяв про концерти перед «своєю», російською публікою. Через знайомого ще по Москві театрального адміністратора вдалось купити грецький паспорт. І новоявлений громадянин Олександр Вертідіс отримав можливість вільно пересуватися світом.

За те, щоб стати вільним, треба заплатити, а за те, щоб бути незалежним – доводиться розраховуватись щоденно. Гіркотою та розчаруваннями.

У Румунїї О.М. Вертинського прийняли тепло. Нарешті він, виступаючи в ресторанах і кафешантанах, міг виконувати пісні, знайомі та зрозумілі глядачеві.

Тільки не всім припала до душі ностальгія. за загиблою імперією. За доносом кишинівської актриси, коханки генерала румунської армії Іона Поповича, у бенефісі котрої емігрант відмовився виступати, його доставили в жандармерію, оголосили “радянським шпигуном”, заарештували й після короткого допиту запроторили до в’язниці. Співкамерником виявився міжнародний аферист і злодій Вацек – як виявилось, великий. шанувальник творчості Вертинського.

Зі знанням справи той підкупив закон – і спочатку сам вийшов на свободу, а потім. викупив й очманілого О.М. Вертинського.

Природно, грека Олександра Вертідіса видворили з Румунії як. небажану персону.

Тут я скорочу величезний шмат біографії улюбленого артиста і скажу:

– А затим Олександр Вертинський з великим успіхом гастролював у Польщі, Австрії, Угорщині, Лівані, Палестині, Єгипті, Лівії, Німеччині, поки. не закохався.

Це при тому, що цього автора-виконавця не можна назвати легковажним закоханим. При всій популярності – як у Росії, так і в еміграції – в особистому житті Олександр Миколайович вважався людиною замкненою і скромною.

Уперше він одружився пізно, коли мав уже 35 років.

Його обраницею стала Рахіль Яківна Потоцька (1889-1971) з пристойної єврейської сім’ї емігрантів із Росії, котру знайомі називали. Ірен.

Пара познайомилась у колишній російській провінції, у Польщі.

Сталося це так, наче їм на роду було написано зустрітися. Підтримуючи ажіотаж довкола сумного самотнього П’єро, тодішній імпресаріо артиста пан Фіґельман запропонував Олександрові Вертинському написати пісню, присвячену… якійсь загадковій польської жінці; надвечір маестро давав концерт на приморському курорті в Сопоті. Артист погодився та в задумі узявся блукати кімнатою готелю, напівголоса наспівуючи та шукаючи відповідну риму:

– Я безумно боюсь золотистого плена. / Хэлена. Магдалена. Нет, не так! Ирэна!

Коли увечері російський П’єро вийшов на сцену, він уважно оглянув зал і… заспівав так, що публіка затамувала подих. Усі присутні в шикарному ресторані-кабаре, рахуючи й артиста, чекали якогось одкровення. І воно таки сталося. У першому ряду сиділа мідноволоса вродливиця, обпалена піснею Вертинського, зі слідами сліз на блідому обличчі. То й була інтелігентна дівчина з родини емігрантів із Росії – Рахіль Потоцька, справжня Ірен: спочатку оспівана, а потім – зустрінута.

Присвячений незнайомці знаменитий романс “Пані Ирена” сліпуче оживив відносини. Вони не поспішали у почуттях, а свій шлюб зареєстрували в Берліні лише 1924 р. Ніби підтримуючи таїну власного народження, наречена у свідоцтві про шлюб та паспорті отримала нове ім’я: – Ірена Володимирівна Вертідіс.

Шість років вони прожили разом – у суперечках й образах. Запальний П’єро періодично збирав речі, ішов “назовсім”, хоча, охолонувши, повертався. Видно, Рахіль не зуміла покірливо переносити поточні закоханості зіркового чоловіка, чим так і не зрозуміла тонку душу шансоньє.

Та й не скріплює ніколи шлюб відсутність дітей. Одним словом, у 1930 р. подружжя жило окремо, проте офіційно розлучення вони не реєстрували.

У пам’яті слухацького загалу перша дружина Вертинського залишилася завдяки присвяченій їй “Пісеньці про мою дружину”, яку автор створив 1930 р. уже в Парижі:

– Ты не плачь, не плачь, моя красавица, / Ты не плачь, женулечка-жена! / Наша жизнь уж больше не поправится, / Но зато ведь в ней была весна!

Їх долі знову перетнулися лише. у далекому Шанхаї, коли гостро постало питання про другий шлюб О.М. Вертинського.

У постійному вигнанні сивочолий шансон’є сумував за близкими людьми – у його житті таких трапилося небагато. Перебуваючи у 1949 р. на гастролях у Каунасі, Олександр Миколайович зустрівся з сестрою Рахілі – Ідою Яківною Потоцькою.

Вона із дочкою Лією якимось дивом пережили Другу світову війну.

Другого чоловіка Ірен гітлерівці розстріляли, а ось дочці Лії пощастило втекти, коли групу євреїв вели на смерть. Про подальшу долю Рахілі Яківни відомостей немає.

Можливо, вона залишилася жити в російській колонії Шанхаю, можливо пані Ірена померла в Детройті в 1971 р…

Вдруге одружитись патріарх російського шансону довго не наважувався.

Проте це сталося в Шанхаї. Нічим не мав би запам’ятатися звичайний виступ у розкішному ресторані-кабаре “Ренесанс” у 1940 р.: звичні пісні, знайомі обличчя.

Як зазвичай, перед виходом на сцену співак у смокінгу потайки розглядав публіку з-за куліс. Він тільки-но розпрощався з черговою коханкою, Бубі, й заглиблювався у розчарування життям.

І раптом побіжний погляд зупинивcя, вихопивши з зали лик юної незнайомки! По закінченні виступу друзі підвели артиста до столика і представили 16-річній грузинці Лідії Цирґвава. “Поет – співець своїх пісень” пропав назавжди.

Спочатку проти їхніх стосунків протестувала мати дівчини, дуже строгих правил: така різниця у віці – закоханий артист був на 34 роки старшим!

Від спілкування з майбутньою тещею відкараскатись не вдавалось – наречена з матір’ю жили у безкоштовній службовій квартирі у великому будинку при доку, де ремонтувались торгові пароплави.

Але. 26 травня 1942 р. у православному соборі Шанхаю на вузенькій вуличці Поль-Анрі О.М. Вертинський узяв другий шлюб. Цього разу його обраницею стала секретарка транспортної компанії “Maersk-Moller Лімітед” Лідія Володимирівна Цирґвава. 18-річна красуня була дочкою. працівника Кавказько-Східної залізниці.

Лише тут, у далекій Азії, він звернув увагу, як у людському житті все взаємопов’язано. Майже тридцять років тому – він був ще гімназистом – до якогось свята (мабуть, на Різдво) сестра матері, добродушна Лідія Степанівна Трофимова подарувала йому статуетку Будди.

У нього з дитинства було якесь трепетне ставлення до китайських дрібничок.

А того року на київський ринок хтось із підприємливих купців привіз китайську порцеляну. У який захват прийшов він тоді від фігурки Будди!

Де поділись дитячі радощі? Де лишились милі дарунки?
Чому більше не посміхається йому принц Сіддхартха?

У радянському літературознавстві гуляє такий міф у біографії автора-виконавця. Мовляв, від тривалої туги за російськими берізками П’єро у 1943 р., втретє, написав листа, того разу – на ім’я заступника голови Совнаркому СРСР В.М. Молотова (1890-1986):

– Двадцять років я живу без Батьківщини. Еміграція – велике й тяжке покарання. Проте всякому покаранню є межа. Навіть безстрокову каторгу іноді скорочують за скромну поведінку й розкаяння. Я ж прошу Вас, Вячеславе Михайловичу, дозволити мені пожертвувати свої сили, яких у мене ще доста, і, якщо треба, своє життя – моїй Батьківщині. Пустіть нас додому. Я ще буду корисним Батьківщині.

Тобто Патріарх просто виплакав радянську візу.

Розповідали, що коли Сталіну виклали прохання О.М. Вертинського, Хазяїн милостиво дозволив – треба виконати останнє перед стратою бажання:

– Дамо артистові Вертинському спокійно доспівати на Батьківщині!

Ясно, що без особистої згоди Йосифа Віссаріоновича ніколи до СРСР артист би не повернувся. Розуміючи це, на знак подяки за. помилування автор-виконавець навіть написав пісню “Він”, хоча на концертах той романс виконував нечасто.

Ходили чутки, що у Сталіна й платівки Вертинського водились, а під склянку доброго грузинського вина він любив послухати “У синім і далекім океані”.

Що примітно, і генеральний комісар держбезпеки СРСР Лаврентій Берія ходив у шанувальниках тужливого П’єро. Розказують, він не раз клопотав перед Хазяїном за артиста. Це було звично і звичайно – обсипати милостями й тут-таки розстрілювати.

Чи розумів це Олександр Миколайович, коли в еміграції оживив “Балерину”:

– Я – маленькая балерина, / Всегда нема, всегда нема, / И скажет больше пантомима, / Чем я сама. / И мне сегодня за кулисы / Прислал король / Влюбленно-бледные нарциссы / И лакфиоль… / И, затаив бессилье гнева, / Полна угроз, / Мне улыбнулась королева / Улыбкой слез… / Я – маленькая балерина, / Всегда нема, всегда нема, / И скажет больше пантомима, / Чем я сама. / Но знает мокрая подушка / В тиши ночей, / Что я – усталая игрушка / Больших детей!

Що Батьківщина стала зовсім іншою, музикант виявив наприкінці 1943 р., коли з дружиною і чотиримісячною дочкою Маріанною (18.07.1943) вони повернулись до Москви й оселились на вулиці Горького; 19 грудня 1944 р. у них народилася друга дочка – Анастасія. Плакати було запізно, та й сльози свої Арлекін давно виплакав.

Тонке спостереження у книзі мемуарів “Бути!” (2005) зробив великий артист Іннокентій Смоктуновський (1925-1994):

– Деколи люди біжать якраз від того, що шукають. Шукають же зазвичай те, що люблять, чого недостає. За цим недостатнім ми й пізнаємо суть самого шукача. Люди дрібні шукають комфорту, будь-якої популярності, грошей, люди великі – самих себе. Нерідкісні випадки, коли приходиш просвітленим і очищеним до того, що колись так безрозсудно покинув. Час, час. Я думаю про Олександра Миколайовича Вертинського – людину, що сколесила півсвіту. Адже правда, для нас набагато важливіше, що він довго шукав і знайшов нарешті шлях на Батьківщину, ніж те, в чому він колись помилявся. Як це у нього: “Багато російського сонця і світла буде в житті у доньок моїх. І найголовніше – це те, що Вітчизна буде у них”. Ні-і-і, він не був просто “соліст Мосестради” – і це прекрасно знають навіть ті, хто не поділяє мого захоплення. Утім, я їх розумію: адже у нього теж були «каренинські вуха». Якби він міг брати участь у конкурсі на роль Кареніна, то пройшов би поза конкурсом. І я переконаний, що не зовнішнє вирішило б такий вибір. Через митарства й мішуру успіху на чужині він свято проніс трепетність до своєї Вітчизни, душею і тілом був із нею в роки воєнних випробувань. Він співав про Батьківщину. Його пісні потрібні й зараз. Час показав, що це наша забута гордість.

Правда завжди глибша за пафос.
Оскільки правда неймовірна й багатолика.

Прочитавши першу частину мого нариса про Вертинського, ось яку історію повідав мені добрий знайомий Езра Книжник. Її він особисто чув від великої балерини Софії Миколаївни Головіної (1915-2004), з якою київський промоутер приятелював, навіть влаштовував гастролі випускників Академії балету при Большому театрі.

– Хтось Сталіну порадив, чи батько народів сам придумав, але. Аби відбілити на Заході людоїдський імідж, Горець вирішив повернути в СРСР кількох відомих діячів культури, що раніше втекли з більшовицької Росії. Задачу поставили таку: перевезти до Москви, обласкати, і тим самим продемонструвати світу всю гуманність, всепрощення і милосердя соціалістичного ладу.

Кілька «вербувальників» вирушили до Західної Європи. Іван Бунін, приміром, вигнав у три шиї Корнія Чуковського, лиш тільки той заїкнувся про його повернення. Олександр Вертинський погодився відразу – він давно цього хотів і вже двічі відправляв письмові “прошенія”. Справа в тім, що прославлений співак ледь зводив кінці з кінцями в окупованому японцями Шанхаї; перед кожним концертом доводилось викуповувати з ломбарду фрак, а опісля – закладати знову.

Словом, у кінці 1943 р. Олександр Вертинський з немовлям і дружиною, що носила під серцем друге дитя, добрались до Москви. Ще до приїзду поверненця в елітному будинку по вул. Горького,12, де проживали високі чиновники та партпрацівники, для них зарезервували квартиру.

Так вже склалося, що поверхом нижче жив один штабний генерал. Дізнавшись, що над ним оселиться музикант, вояка взявся строчити в усі інстанції скарги: мовляв, я зайнятий державними справами, мені потрібна тиша і спокій і таке всяке.

Кляузи зробили своє, і прибулого О.М. Вертинського розподілили. в готель “Метрополь”. Та скоро про це прочули в Кремлі, й негайно перевезли артиста у ту саму, заздалегідь відведену відомчу квартиру.

Імовірно, Вождю дуже потрібно було успішно завершити “проект “Повернення” – нарікання якогось-там генерала просто пропустили повз вуха.

Пролетів місяць, два, стало зрозуміло: нові жильці – делікатні, поважні люди. Главу сім’ї на роботу відвозить службове авто, а дружина з донечкою і нянею культурно гуляють у дворі. Ніякого шумного музикування і голосного співу з квартири не лунає. Якось, будучи під мухою, генерал розчулився і вирішив вибачитись.

Зустрівши О.М. Вертинського у вестибюлі, ледь слухняним язиком він завів мову:

– Я тут, грішним ділом. хвилювався. думав, ви почнете репетирувати, розспівуватись, на піаніно грати.

Посміхнувшись, Олександр Миколайович по-дружньому поклав руку на плече і сказав:

– Ну що ви, голубчику. По правді, я вже давно не співаю за так.

Говорять, що диявол – це викривлений час.

Тоді й ти, і світ – наче викривлені, і постійно ведете подвійне існування: у втраченому раю і в сьогоденні. Одночасно.

Стопудово, що сумний П’єро повертався на одну шосту частину суші не заради себе, заради дочок; щоб – хоча б у них – була Батьківщина. Якими вони росли?

Сестри Ммаріанна та Анастасія Вертинські

Анастасія вдалася в тата – ненавиділа математику, але обожнювала уроки праці, де лобзиком випилювали металеві номерки.

Коли тато повертався з гастролей додому, меншенька Настуня об’їдалась морозивом. Щоб захворіти й лишитися вдома, з татом.

Знаєте, чому, наприклад, мені Совок завжди був гидкий?

Навіть прописні істини, непорушні постулати – та що там постулати! – просту людську звичайність – набундюченим недоумкам з партквитками доводилось пояснювати й на повному серйозі доводити.

Повернувшись з еміграції, Вертинський нічого іншого не придумав, як. співати для простих радянських людей, для незнищенної публіки, котра завжди розуміє багатовіковий смуток ідіотизму міського життя.

Бронзові бонзи з Мосестради до кумира двох поколінь поставились, як до артиста-початківця. Не пам’ятаю хто, але розповів ще такий курйоз.

Аби визначити концертну ставку, 56-річного співака запросили на тарифікаційну(. ) комісію. Послухали – все ясно. У бій такі не піднімають. У тилу на ударні будови – не кличуть. Почали мізкувати, відверто, не соромлячись здобувача, що з цим бананово-ліловим співаком робити.

Раптом один партійний чиновник візьми та й бовкни:

– Скажіть, товаришу Вертинський, а у вас є нагороди за творчу діяльність?
– Не розумію.
– Що незрозумілого? Ну, нагороди, грамоти, дипломи учасника художньої самодіяльності?

У повній розгубленості російський П’єро тихо відповів:
– На жаль, нічого, окрім світового імені.

Із півтора сотень авторських пісень Вертинського до виконання в СРСР дозволили ледве більше за 30. На концерти поверненця таємно присилали цензора з нашорошеними вухами. Виступи в Москві та Ленінграді вважались манною небесною. На радіо – ну, цього, з колишніх, ну, як його? – Вертинського не запрошували. Платівок майже не видавали. На рецензії в газетах і взагалі поскупилися.

Виступав Олександр Миколайович переважно по Пирлівках, у віддалених містечках, де звірствував важкий побут, куди вели довгі дороги, що немолодому артисту ніколи не додає радощів. Труднощі компенсувались оваціями молоді та сльозами старших людей, серед котрих, як в Астрахані, було чимало представників дореволюційної інтелігенції, висланих з Ленінграда та Москви у провінційні міста.

Щоб прогодувати сім’ю, артисту доводилось давати по 25-30 концертів на місяць, охоплюючи їх географією всю величезну країну – від Мурманська до Єревана, від Риги до Петропавлівська-Камчатського.

Але тепер щось у ньому змінилось, і це щось було ледь уловимим.

Багато ранніх речей, що полюбилися слухачеві до революції, автор-виконавець тепер викладав інакше. Глибше, чи що? Ймовірно. На ту думку наштовхувала ледь видима усмішка. Однак, за спостереженнями літературного критика Костянтина Рудницького, що бував на концертах Вертинського, публіка не помічала іронії та сприймала усе всерйоз.

Особисто мені цікаво було дізнатися, а як у рідному Києві після тривалої перерви 20 серпня 1945 р. пройшли на сцені все того ж “Театру Соловцова” сольні концерти О.М. Вертинського?

Звісно, після довгої розлуки сивий Тополь разом з акомпаніатором, піаністом Михайлом Борисовичем Брохесом (1909-1996) захоплено блукали містом, впізнаючи й не впізнаючи Град на семи пагорбах. У листі до дружини Лідії Володимирівни чоловік зізнався – з легким болем і тонким сарказмом, як умів П’єро:

– Величезні афіші з прізвищем Вертинський заклеїли місто. Ажіотаж неймовірний. Квитків давно вже нема, а всі хочуть чути. Адміністрація замучена й говорять:

– Що ви з нами зробили! Нам не дають жити! Краще б ви не приїжджали!

Гастролі соліста Мосестради О.М. Вертинського з незмінним успіхом проходили по всій країні. У книзі мемуарів «Аплодисменти» Людмила Гурченко згадувала:

– Коли я ще вчилась у школі, до нас у Харків приїжджав Олександр Миколайович Вертинський. Виступав він на літньому майданчику саду імені Шевченка. Народу було битком. Глядачі жадібно дивились на кумира. Ми, діти й підлітки, сиділи на деревах навколо паркану. Його виконання, його пісні були нібито з іншого світу. Їх не можна з чимось порівняти. І репертуар знали в залі всі. Я боялась поворухнутися, пропустити жест, інтонацію. Нічого подібного я не чула. Все своє, все неповторне, оригінальне, індивідуальне. І – незабутнє! І навіть публіка – непроста харківська публіка – в єдиному пориві захоплено дякувала артисту. Ах, які руки в «Балерині»! Вони танцювали, як крихка й ніжна балерина, і плакали, як плакала вона вночі в подушку. одна, беззахисна, як “утомлена іграшка дорослих дітей”. А руки в артиста були, я роздивилась, великі, вузлуваті, старі.

Якщо Москва була поверненням на Батьківщину, то Київ – це повернення до отчого дому.

Не все, звичайно, так романтично чи так трагічно було в Олександра Миколайовича під час гастролей. Траплялись і курйози, чим рясніє життя будь-якого концертуючого артиста. Одного разу в Мукачеві стався облом.

Концертмейстеру М.Б. Брохесу поставили роздовбане фортепіано.

Налаштувати інструмент, як годиться, часу не було. На грім-з-блискавицею Вертинського явився директор театру й перевів конфлікт на жарт:

– Любий ви наш, Олександре Миколайовичу, соловейко божественний! Та я все добре розумію, але мушу зазначити, що те піано – інструмент славетний. Можна сказати, історичний! Бо ж на нім сам Шопен відмовлявся грати.

Ну хто, крім українців, здатен так, жартом, підняти настрій?

Олександр Вертинський у фільмі “Анна на шиї”, 1954 р.

У радянському кіно поверненець знімався. без фанатизму, і тільки – у характерних ролях: “Змова приречених” (1950; кардинал Бірнч), “Великий воїн Албанії Скандербеґ” (1953; дож Венеції), “Анна на шиї” (1954; князь), “Полум’я гніву” (1955), “Кривавий світанок” (1956; пан Савченко).

До слова, останню стрічку, екранізуючи повість Михайла Коцюбинського “Fata morgana” (1912), зробив український режисер Олексій Швачко (1901-1988); співавтором сценарію виступив відомий письменник Юрій Дольд-Михайлик, а музику написав композитор та диригент Борис Лятошинський. На Київській кіностудії художніх фільмів тоді зібрався вельми зірковий склад; Гафійку, до речі, зіграла. неповторна Ада Роговцева, і це був дебют молодої актриси. Тексти пісень написав Максим Рильський, а консультував кіногрупу сам Амвросій Бучма.

Хочу саме тут процитувати вкрай важливу думку, своєрідний маніфест українця й зізнання в любові киянина О.М. Вертинського.

Не так давно київський кінознавець Віктор Покидько (респект!) виявив чернетки промови Олександра Вертинського, котру актор готував до прем’єри фільму “Полум’я гніву”, знятого у 1955 р. режисером Тимофієм Левчуком на Київській кіностудії ім.О.П. Довженка, де він виконав дві ролі.

Ці слова прозвучали на прем’єрі картини, що відбулась 13 липня 1956 р. в Києві.

Ще раз підкреслюю: говорить 68-річний мандрівник культурами та епохами Олександр Миколайович Вертинський, вслухайтесь – що саме:

– Мої дорогі земляки! Мої дорогі кияни!

Сьогодні мені хочеться сказати вам те, що не має прямого стосунку до даного фільму і до моєї роботи над цими двома ролями, що я їх зіграв у картині «Полум’я гніву», але що відіграє головну роль у моїй появі на екранах України – взагалі. Справа в тім, що я, як вам, імовірно, відомо – українець – за народженням, і до того ж – киянин. Я народився, вчився, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, цієї багатої, привільної, квітучої землі, котрій немає рівної у світі! Я – киянин. Ось тут, недалеко, проти Золотоворітського садка, у домі №43 по вулиці Короленка, колишній Великій Володимирській, – я народився. Кожен камінь цього міста – я знаю. Кожен каштан – був при мені ще юнаком, а тепер він високий, кучерявий, розкидистий красень-мужчина! Й у вітах його співають солов’ї! Зовсім не важливо, як я зіграв свої ролі в цьому фільмі! Не мені про це судити! Але важливо те, що зіграв я їх українською мовою. От цим я пишаюсь.

От і всі відповіді на питання – ким був і залишався за національністю і патріотичною приналежністю сумний П’єро?

Ще факт. Велика українська актриса Наталя Михайлівна Ужвій (1888-1986), побувавши на знімальному майданчику картини “Полум’я гніву”, сказала акторові:

– Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло – мову можна вивчити. Але звідки у вас, зізнайтеся, справжні українські інтонації? – І тоді, мало не плачучи від радості, Вертинський відповів: – Адже я тут народився! Це ж моя Батьківщина.

Під час останнього перебування в Києві – а це трапилось на зйомках кінофільму “Кривавий світанок” у 1956 р. – О.М. Вертинський захотів запам’ятати своє рідне місто, вкласти глибоко у серце найсвітлішим та найкрасивішим місцем на землі. Почуття нахлинули й прикликали рядки, так і народився вірш, в якому умудрений життям П’єро зізнається в любові:

– Киев – Родина нежная, / Звучавшая мне во сне, / Юность моя мятежная, / Наконец ты вернулась мне! / Я готов целовать твои улицы, / Прижиматься к твоим площадям, / Я уже постарел, ссутулился, / Потерял уже счет годам… / А твои каштаны дремучие, / Паникадила весны – / Все цветут, как и прежде могучие, / Берегут мои детские сны. / Я хожу по родному городу, / Как по кладбищу юных дней, / Каждый камень я помню смолоду, / Каждый куст – вырастал при мне. / Здесь тогда торговали мороженным, / А налево – была каланча… / Пожалей меня, Господи, Боже мой. / Догорает моя свеча!

Мені зовсім на видається дивним: у Києві на Андріївсьому узвозі є музей, присвячений не стільки історії столичного Монмартру, скільки його знаменитим киянам. Він так і називається – Музей однієї вулиці (Андріївський узвіз, 2-Б,В).

Так ось. За дивним збігом обставин, музей цей розташовано в будинку, де жив якийсь час наш із вами земляк, Олександр Миколайович Вертинський. Завітайте.

Олександр Рудяченко

Олексій Вертинський: Український театр у сраці. І ось чому.

Пропозицію про інтерв’ю відомий український актор Олексій Вертинський спочатку сприйняв насторожено. «Комусь треба ото читати мої думки?» – чи то запитував, чи то радився він. Проте під час розмови епатажний артист справив враження людини, готової яскраво говорити на будь-яку тему, навіть не надто приємну для нього особисто.

З Вертинським ми зустрілись у Київському академічному Молодому театрі, де актор працює вже багато років. Говорили в залі, де вже за кілька годин він мав грати свою моновиставу «Синій автомобіль». Саме за цей проект ще у 1998 році актор отримав «Київську пектораль» (вдруге Вертинський «взяв» цю премію у 2013-му за найкраще виконання чоловічої ролі у виставі «Загадкові варіації»). Вертинський гостро сприймає російську агресію, вважає, що намагатися «просвітити» сусідів – марна справа, виступає за те, щоб видворити за кордон країни усіх російських «колег» і при цьому особливо не добирає слів.

Пане Олексію, цей рік ювілейний для вас. Зазвичай на круглі дати артисти влаштовують творчі вечори, бенефіси. Але ваше 60-річчя минуло без цього…

Дійсно, зазвичай так роблять. І зазвичай це заведено робити за рахунок акторів. І вони, дурні, йдуть на ці витрати. Я не знаю, кому це може бути цікаво, але мені воно не потрібно. Я знаю, куди мені дівати гроші: у мене повно обов’язків – батька, діда, брата. Мені здається, це найбезглуздіша витрата грошей – влаштовувати бенкети з приводу власних ювілеїв. Яка це радість? Ну, став я ближчим до смерті. Якщо статистика говорить, що мужики тут живуть до 62 років, так небагато мені вже лишилось. Здохну та й здохну, ой біда яка! Усі там будемо.

Але мова не про бенкети, а про творчі вечори, на які приходять не тільки друзі, а й шанувальники.

Можна назвати ювілейну виставу бенефісом. Але це ті самі яйця – тільки вигляд збоку. Гроші в касу, гроші в державу. Взагалі, ми звикли до думки, що мистецтво – це тягар, щось планово-збиткове, що ми утриманці. Ото я з цим настроєм увійшов у це життя і з цим же настроєм я з цього життя накиваю. Я – вічний боржник. Усім винен.

Після нашої розмови ви одразу вийдете на сцену і вкотре зіграєте свій «Синій автомобіль». Цій постановці майже 20 років. У чому секрет успіху такого довгого її життя? Чому глядач весь цей час продовжує ходити на доволі складну річ?

Та я ж не бачу з боку, що я там витворяю. Мені складно давати якісь оцінки. Але це – не знаю, наскільки це буде зрозуміло читачам – коли у тебе вже кожна секунда, кожна мить в житті не формальна. За цим стоїть твоя біографія. Ця вистава – сповідь актора, сповідь письменника.

Це і ваша особиста сповідь?

Я граю у запропонованих обставинах. Це наче моя сповідь, тому там не може бути формального нічого.

Я багато років боявся цієї вистави, багато разів думав: усе, оце сьогодні зіграю, і це буде востаннє, я не можу. Коли треба було її грати, я одразу зранку прокидався у стресі, із зіпсованим настроєм, не мав абсолютно ніякого бажання виходити на підмостки лише тому, що мав бути один на один із глядачем. Я не міг подумати, що це комусь подобається. Тим більше я сам був не в захваті ані від літературного матеріалу, ані від усього того, що ми навигадували з Ігорем (режисер Ігор Славинський. – «Главком»).

Я багато тринджу і наче вибачаюся за цей «Синій автомобіль», але, справді, виставі майже 20 років. Треба щось із тим робити…

фото: Київського академічного Молодого театру

Які зіграні ролі, вистави можете назвати найбільш визначними для вас?

Не знаю. Мені здається, цей «бухгалтерський» перелік мені ні до чого.

Але ж, певно, є більш улюблені ролі.

Та у мене всі ролі улюблені. Навіть найбездарніші.

Я не дуже люблю вистави тільки, які не написані драматургом, а зібрані за принципом сценарію, тобто коли там немає драматурга. Наприклад, «Московіада» за Андруховичем (вистава йде в Молодому театрі, Вертинський грає роль Олелька ІІ – Блазня. – «Главком»). Сам Андрухович не вирішив, що буде така вистава. Просто якась прихильниця Андруховича подумала, що було б класно, якби вийшла вистава. Сама нашкрябала сценарій, а ми, мов дурники, плигаємо. Ось це я ненавиджу. Це дуже схоже на «утром в газете, вечером – в куплете», як ото за радянських часів агітпоїзди.

Але ви там граєте. І критики цю виставу оцінюють досить високо.

Справа не в тому. Ти, будучи вже досвідченим актором, не можеш собі дозволити виходити на сцену і бути немічним, в якихось ситуаціях бути з пробоями. І ти ото там шкребешся.

Якщо актора не задовольняє вистава за якістю, він може відмовитися від ролі у ній.

Та то люди, коли так кажуть, просто надивилися американських кіно про поведінку акторів. У принципі, ми – люди підневільні. Так у всьому світі. Ти не маєш права відмовлятися – ти маєш право тільки працювати. Я ж у театрі працюю!

Гаразд, у театрі – так. А якщо говорити про антрепризу? Акторів туди ніхто не заганяє.

Якщо антрепризу, то я не погоджуюся на якісь пропозиції.

Які маєте вимоги до сценарію, до партнерів по виставі? У якій виставі ви не погодитесь зіграти?

У мене єдиний принцип. Я хочу, щоб виставу робив талановитий режисер, який знає, чого хоче. Я бачу, що людина виношує власну дитину, вона її готова народжувати, і я виконую всі вказівки, допомагаю цій людині стати матір’ю чи батьком цієї дитини. Я такі проекти підтримую і люблю. А бувають варіанти, коли збираються продюсер і ми всі такі талановиті: «Привет, Сашик!» – «Привет, Олежек!» – «Здравствуй, Игорь!» Питаєш: «Слухайте, а хто режисер?» «Ми такі самодостатні, навіщо нам режисер?» – каже продюсер. Велике дякую, я подумаю. Не може бути дітей у папуги з крокодилом. Навіщо я буду брехати?

У скількох антрепризних виставах ви зараз берете участь?

У мене є «Небезпечний поворот», «№13, або олінклюзів», «Два анекдоти» за Чеховим і «Історії кохання для дорослих». Може, щось пропустив, не пригадую більше…

З ким із продюсерів переважно співпрацюєте?

Тільки з Іриною Зільберман та Славою Жилою. Поки що все.

«Ти мене примушуєш зізнатися, що я теж беру участь у гівні»

Крамольна думка: завдяки війні український театр, зокрема антрепризний, отримав поштовх для розвитку. Потік російських артистів, які безперервно жнивували в Україні, припинився. Але, здається, ми не повною мірою використали цей шанс. Театральні команди, склепані нашвидкуруч, часто роблять «жовтенькі» постановки і з ними мотаються країною.

Так завжди бувало. На сьогоднішній день це не якась новинка. Навіть коли тут москалів повно було, все одно гівно українське так шниряло. Ще й час від часу казали: як на москалів, так ідуть, а на нас. А ти на себе подивився збоку, блін?

Так от, зараз росіян немає, але глядач доволі часто все одно обирає «гівно» і виходить задоволеним. Це має ображати українських акторів?

(Сміється) Ти мене примушуєш зізнатися, що я теж беру участь у гівні.

У мене немає таких антреприз. Дякувати богу, мені подобається абсолютно все, в чому я задіяний. Якби не подобалося, я б давно вже звідти здриснув.

Інша справа, що ми всі маємо своє власне уявлення про кохання, красу і так далі. От є, наприклад, у мене вистава, яку я вважаю найкращою взагалі. Ми зараз її не граємо, але вона була за всіма складовими неперевершена. Мінімум реквізиту, вишукані костюми, чудова сценографія, музика, світло – просто божественні! І публіка на неї валила десятиліття! Я маю на увазі «Дон Жуана» Мольєра. Ну, прекрасна вистава. Але на думку спеціалістів (я читав рецензії), артисту, що виконує роль Сганареля, тобто мені, з таким голосом треба було сидіти в далекій провінції, звідки він, власне, і приїхав, і не висовуватись. Тобто комусь страшенно не подобається мій голос і взагалі моя персона. Але на виставі 10 років у нас був аншлаг.

На вашу думку, в Україні є якісна театральна критика?

Я взагалі не намагаюсь розбиратись із цим інститутом критики. Розумію, що досліджувати можна все. Що там із трупом роблять? Розтинають його? От «розітнути» можна абсолютно все. Але я не розумію, заради чого це робиться.

Наприклад, якщо ти себе називаєш театральним критиком, ти начебто маєш зрозуміти, за складовими розібрати все, що побачив, і казати потім: так автор взагалі не те мав на увазі, що ви зробили тут. А ти звідки знаєш, що автор мав на увазі? Що там закодовано? Хто ти такий? Чого ти вирішив, що тобі зверху благословення дали на подібні діяння? А всі живуть саме за таким принципом: оце – гівно, отам ніздря крива, отам панчоха порвана, а отам узагалі дупа товста. В цьому інститут наших театральних критиків.

Та чхати я хотів на таку критику. Верне мене від цього.

«У державних театрах живуть за законами Сталіна»

Дискусії щодо того, чи повинен митець давати аудиторії те, що вона хоче, чи треба трохи піднімати планку, розвивати глядача, вам цікаві?

Складне питання… Абсолютно не з моєї сфери…

Для чого я буду лукавити? Я все життя мріяв бути актором. Я ним став і я ним здохну. Я пройшов цей шлях від маленького хлопчика – на підмостках був уже в 10-11 років. От сьогодні ми граємо сценку про піонерів у піонерському таборі. Я це роблю переконливо, завжди го-то-вий! Потім мені дають Чехова, потім – якусь Аду-шмаду, яка писала про громадянську війну… Це щось завищене чи відповідає сьогоденню? Я в цьому не тямлю. Мені якось наплювати. Якщо є розумний режисер, який вважає, що от з цієї дрібнички можна зробити офігенну проблемну штуковину, я йому довіряю і беру участь із ним у цьому проекті. А як дати оцінку: чи це сьогодення чи це відстій, це ми проїхали чи, може, вже пішли у ХХІ століття? Я не знаю. І лише глядач, каса допомагають, мабуть, це зрозуміти.

Можна, звичайно, звинувачувати глядача: мовляв, цим піплам що не покажи, аби дупа гола мелькала. Можна так, звісно, всіх брудом облити. Ну а чого, власне, ні, якщо дупа гарна? Я, наприклад, свою порепану не намагаюся нікуди втулити. Ну а в когось, може, є шанс блиснути.

От як мені відповідати на це питання? Не думай, що воно мене дратує. Воно мене не дратує. Я просто йду від відповіді. Бо я не знаю. Я просто хочу, щоб людина, яка одного разу з’явилася в театрі, зрозуміла, що тут дійсно відбувається диво. Щоб цей світ манив. І щоб не відбувалося зради. Щоб не було такого, що людина прийшла, а там у виставі – срака. Вона подивиться і скаже: боже мій, ноги моєї більше не буде в цій богадільні. От цього я боюсь і за це я готовий каструвати своїх колег.

Коли ви погоджуєтеся грати в антрепризі, думаєте про заробіток?

Я лише через заробіток там і погоджуюся грати. Але при цьому я добросовісний. Я приходжу і кажу: якщо ви хочете, щоб я брав участь – ніхто не п’є в цей час, ми сьогодні робимо цю сцену, завтра цю, післязавтра граємо прем’єру. Усі погоджуєтесь? Так! Усе, ноги в руки, ворушимо булками, кожен приходить з вивченим текстом.

Оцей антрепризний варіант мені навіть більше подобається. Бо в державних театрах живуть за законами Сталіна: заплановано три місяці репетирувати – ходять тут ні х*ра не роблять два місяці і 29 днів. А за одну ніч усі – і цехи, і артисти – хапаються за голову: «О, боже! Я ж текст не знаю!». Завтра прем’єра, вони бігають, ноги трусяться. Та це ж улюблена професія! Як можна труситися? Так, хвилювання присутнє, але я від цього тільки кайфую. Ні, у них усе навпаки. Якась дурниця.

Коли ви йдете в антрепризу, які ваші фінансові умови: визначена сума за виставу чи все залежить від каси?

Як правило, це та сума, на яку ми домовляємось.

«Мені страшенно подобається, що Жирков-падлєц робить»

Молоді продюсери та режисери зараз багато говорять про те, що потрібно робити театр більш сучасним, інноваційним. Натомість керівник столичного Театру російської драми імені Лесі Українки Михайло Резнікович переконував «Главком», що «у театр ходять плакати і сміятися, а не за інноваціями». Ви тут на чиєму боці?

(Сміється) Ой, це не зовсім вдалий приклад. Резнікович для мене, якщо і приклад, то тільки такого махрового «відстою», який я не хочу обговорювати.

Тобто ви не відвідуєте вистави в Російській драмі?

Востаннє я дивився у них «Развод по-русски». Втік я звідтіля і дав собі слово, що більше на подібне не піду. А на думку самого Резніковича, саме така продукція і є критерієм збережених «русских традиций театра». Так можна назвати все, що завгодно, традиціями руського театру, і ні в кого язик не повернеться сказати, що це гівно, взагалі-то, яке треба прибрати совковою лопатою кудись подалі і глибше.

Інші театри відвідуєте?

Так. Останнім часом я передивився Жирковські (Стас Жирков, режисер, керівник театру «Золоті ворота». – «Главком») вистави. Потім дивився виставу продюсера Тані Едемської та режисера Влади Білозоренко – «Шикарная свадьба», дуже вона мені сподобалась (у цій виставі грає дочка Вертинського, актриса Ксенія Вертинська. – «Главком»). Мені так дивно було, що така молода дівчина-режисер зібрала антрепризну виставу, кагал з усього Києва, таких різношерстих акторів, але ж вони як боги працювали. Зізнаюсь, я не ходжу на ті вистави, про які знаю, що то буде «пробой». Я не можу собі дозволити втратити вечір. Я маю розуміти, що тут або режисер вартий або колеги.

«Мойсеєв сказав: «Що, ти будеш до смерті дурників грати? Ну ж бо спробуймо героя-коханця, негідника…»

Назвіть «вартих» режисерів.

Складне питання. Я от стільки років жив з думкою про те, як мені пощастило, що мені дістався Станіслав Мойсеєв (з 1996 року очолював Київський молодий театр, у 2012 році був призначений на посаду художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. – «Главком»). Майже 35 років я жив із відчуттям, що, фігурально висловлюючись, це наш український Марк Захаров.

Справа в тому, що я, коли був студентом, зростав на захарівських виставах. Як я мріяв потрапити до Захарова в трупу! Але де там. Де той Ленком, а де я. Я настільки себе недооцінював, що навіть не рипався туди. Мені здавалося, буде краще, якщо я буду незалежно виступати. Я дуже смішний з дитинства, в мене дар якийсь. Навіть якщо наполовину знаю роль, виходжу на сцену – зал регоче. Глядач мені допомагав завжди розбиратися і з професією, і з самим собою. Бували й провали. Думав: щось сьогодні вони не сильно сміються, минулого разу веселіше було. Ну, робив якісь висновки. І мені здавалося, що це і є моя доля, що приблизно в такому форматі я маю існувати. Але з’явився Мойсеєв, який сказав: «Що, ти будеш до смерті дурників грати? Ну ж бо спробуймо соціального героя, героя-коханця, негідника…». І виявилося, що я все це вмію. І це так азартно. Та я, наприклад, страшенно шкодую, що у нас не відбувся «Гамлет» у Молодому театрі. Переклад Андруховича просто геніальний!

Щодо інших режисерів. Мені так не хочеться нікого ображати…

Не треба ображати. Просто похваліть.

Найкращих немає. Я не люблю найкращих. Я не вірю в найкращих. Але мені страшенно подобається, що Жирков-падлєц робить. Не знаю, чи він сам розуміє, що він витворяє. Але в нього актори починають існувати якось по-справжньому. І ти сидиш у глядацькій залі, а у тебе по спині мурашки бігають, а потім ідуть такі спазми, що ти не можеш навіть сказати «дякую вам» – сльози не дають говорити. Таке в мене було, коли я Ірму (Вітовську) в «Сталкерах» побачив. З крутих мені подобається Жирков.

Не думаю, що професія режисера – це та професія, де їх може бути цілий батальйон. Не спокушайтеся, люди добрі. Мені кажуть: о, у вас такий досвід, ви стільки всього переграли, стільки пережили, невже вам не хочеться нічого поставити? Може, я й поставив би, але це не моя професія, я не про це мріяв з дитинства. Ну, може в Америці оця Джолі щось може поставити. Коли штучно твориться популярність і вселенське кохання, мабуть, якийсь здвиг у головах відбувається. І здається: «Так, я можу, я дозріла, ви мене так довго чекали – ось вона я, їжте скільки влізе». А насправді це дуже рідкісний дар.

«Та розженіть усі театри, як колись в Естонії зробили»

Мойсеєв зараз очолює Театр Франка. Вважаєте, це добре для цього театру?

Мені здається, що він втомився, причому втомився не творчо. В нього якась інша втома: фізична, фізіологічна, не знаю. Бо щоб виходило щось путнє, треба напружуватись, ворушитись. Він прийшов у це старе болото, де всі живуть своїми штампами і періодично забувають знімати шаровари з шаблями. Казна-що там відбувається. А він намагається туди додати якісь витончені англійські речі, гумор. Ну не можна на цьому підводному човні злетіти. Підводний човен потрібен для того, щоб плавати по дну. Злітати треба на літаках. Ну посадимо ми у цей підводний човен найкращого штурмана – все рівно не злетимо. Треба ж розбиратися. Потрібна своя команда, плеяда, однодумці. Мені здавалося, що ми розуміємося з ним. А там ні х*ра не виходить.

Чи не занадто песимістично?

А де ті реформи взагалі провели? Реформи – це такий самообман, така дурість! Український театр у сраці. І ось чому! Не можна жодного керівника поміняти, тому що у них діагнози. Когось хочуть звільнити, а за нього кажуть: залиште у спокої, бо якщо його звільнити, в нього тиск підскочить, його паралізує, і це буде на нашій совісті. Тиць-пи*диць. Ми що, богадільня? Мене просто розриває на частини. Та розженіть усі театри, як колись в Естонії зробили. Так, це не конституційно, але ж ви – розумні люди. Приберіть усіх нафіг і почніть з нуля. Люди, думкам яких ви довіряєте, хай сядуть і відберуть собі для постановки оцих, оцих і оцих. Подивимось, що з цього вийде. А нащо ви все, що Йосип Віссаріонович навигадував колись, досі тягнете? Залишається ще й назвати це його іменем.

Як ставитеся до того, що на цьому «підводному човні» грає і ваша донька Ксенія?

А що? Там є вистави у Дмитра Богомазова. Наприклад, Morituri te salutant (у виставі грає дочка Вертинського. – «Главком»). Це божественно. Я вже разів вісім дивився. Вважаю, це найкраща українська вистава з усіх боків. Хоча я коли побачив збірку Стефаника (Morituri te salutant – вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника. – «Главком»), яку Ксюша приперла додому, сказав: нафіга тобі це? Стефаник же вічно про покійників і все інфернальне писав: баба здохла, мухи лазять, кров на підлозі перемішалася з глиною… Подивився виставу. Боже, прекрасно! Із цих новел Стефаника Богомазов зробив такий високий поетичний твір. Я і плакав там, і торжествував, і все на світі.

Донька народного артиста Вертинського Ксенія працює у Театрі Франка (фото: Facebook Ксенії Вертинської)

Втім, Ксюша сама не в захваті від того, де вона працює. Якось вона мене питала: «Слухай, може, мені звільнитись?» – «Якого хріна? Хто тобі сказав, що в іншому театрі тобі буде краще?».

От ви, коли йдете в цю професію, ви хочете грати? Грайте. Але вам ніхто не обіцяв, що ви будете грати найбільші ролі за не найменші гроші. Що дадуть, те й будете. Табуретку? Табуретку. Моркву? Моркву. Ми всі в однаковому становищі. Ні, вам хочеться головних ролей, щоб вас головні режисери брали на головні ролі. Наївно. Так не буває.

Ви буваєте на всіх виставах, в яких ваша дочка брала та бере участь, і палко її підтримуєте…

Обов’язково і по кілька разів.

І які у вас відчуття, коли спостерігаєте за своєю дитиною з глядацького залу? Там ваша дочка чи актриса?

Я коли потрапляю у глядацьку залу, у мене від розчулення сльози течуть навіть, якщо це не трагедія, а комедія. А на Ксюшу дивлюся і як на доньку, і як на актрису. У мене складне відчуття. Знаючи власну дитину як облуплену, мені іноді здається, що вона не витягне завдань, яких їй «нашинкував» режисер. Та коли я сідаю, бачу, що це не моя донька, а якась доросла акторка, у мене таке торжество, я від цього п’янію. А потім тобі ще дзвонить Ада Роговцева і каже: «Льоша, Льоша! Що це було?» – «Про що ви, Адо Миколаївно?» – «Я сиджу в залі, зараз антракт. Це твоя доця!». Тобто їй дають оцінки навіть такі досвідчені зубри.

Наскільки різняться зарплати акторів Київського молодого театру і театрів, що мають статус національних? З Театром Франка ви точно порівняти зможете.

Ксюша, мабуть, більше за мене вдвічі отримує.

І це при тому що ви народний артист? Скільки отримуєте в Молодому?

Може, тисяч п’ять. Та я ж не живу на ці гроші.

«Я зрозумів з дитинства: Радянський Союз – це не для мене»

Який театр в Україні вважаєте найбільш прогресивним? От усі хвалять Молодий театр, а ви щось не дуже.

Я страшенно радий, що я тут, я йому вдячний, я його люблю. Мені подобається той факт, що за роки, які я тут працюю, він перетворився. Коли я прийшов, це така клоака була! Але це не моя заслуга. Мойсеєв почав ставити вистави, на які пішов глядач. Дуже багато акторів зробили для себе якісь висновки: треба працювати так, як працює цей, оцей і оцей. Стали підтягуватись люди. Завелися вистави, які дійсно можна віднести до розряду найкращих. Але сказати, що у мене тут щовечора «вас очікує щастя» я не можу.

Мені соромно, але, на жаль, є такі вистави, які на голову не налазять. Я питаю худрука: чому, навіщо? Але знов-таки, зачепи цю тему, скажуть: режисер – людина немолода, в неї тиск підскочить, інсульт, і ми будемо винними. Я цього не розумію. Але я нічого не можу робити і не збираюся робити, це не моя сфера, не мої обов’язки. Є керівники, які мають формувати команду. А вони кажуть: він дістався мені від попередників. Носяться всі з тими попередниками, а попередники оцю блювотину час від часу й викидають. І люди витрачають вечір, щоб прийти і сказати: «Знов гівно!»

Доволі часто актори визнають, що театр не може існувати без ненависті і заздрощів до колег. Ви такої ж думки?

Можливо, я якийсь особливий. Але я зрозумів ще з дитинства: Радянський Союз – це не для мене, я не хочу жити в колгоспі, я хочу бути «кулаком». Нехай мене там шпиняють, карають, відправляють у Сибір. Та мені хочеться, щоб усе, за що я відповідаю, було бездоганним. А оця колективна відповідальність – пффф! Я не претендую.

Мені хтось казав, що на земній кулі тільки 20% населення залишається просунутим, типу мене, дурника, який відданий своїй мрії і розуміє, що життя дане один раз і треба встигнути себе реалізувати з найменшим збитком для оточуючих. А 80% так не вважають. То чого ви думаєте, що в театрі не такі 80% і 20%?

Ви зазначили, що треба розігнати всі театри та почати все з нуля. Тобто поштовх, який дала російська агресія українському мистецтву не виправив ситуацію?

Дійсно, ця війна нас усіх трішечки витверезила.

Пригадую, коли Майдан ішов, прибігали наші акторки, пропахлі димом, Римма Зюбіна, Наталя Васько: «Як ми можемо тут насолоджуватися в мистецтві в той час, коли наші хлопці там?». Я кажу: слухай, кожен повинен займатися своєю справою. Побула на Майдані – добре. А тепер, будь ласка, покажи, що ти вмієш робити у своїй професії. «Ні! Треба все закривати! Ми всі повинні йти на барикади!». Щось таке відбувалося.

Я був у сумнівах. Бо не знав, як краще бути. Єдине, що я міг собі дозволити, – не зраджувати своєї дитячої мрії. Я йшов у цю професію, бо мені з дитинства хотілося бути актором. То чому я повинен у який момент на все це насрати і йти кудись на Майдан. Ну, я ж у вільний від роботи час теж був на Майдані. Я тягав туди цигарки, каву, гроші, печиво та інше. І дочка моя так само туди бігала. Ми так само плакали і волали. Нехай я і не правий, але я залишатимусь тут. Навіть якщо скасовуватимуть вистави, я нікому не дам привід думати, що я схибив.

А тепер з’ясувалося, що саме події на Майдані наштовхали повні зали глядачів. Люди почали ходити до театру саме з цього Майдану. Ми давали там вистави на шару, потім вони тут ночували-жили у приміщенні під час Майдану. Ніхто ж не знав тоді, чим може завтра закінчитися. Всі мало спали, багато бігали і переживали. І з того часу якось і глядач почав у театр ходити, і ми витверезились. Зрозуміли, що не так нам і потрібне оте російське, що не вилазило з наших підмостків. Що ми можемо обходитись своїми власними силами.

«Люди добрі, вони ж с*ки, давайте від усього їхнього відмовимось»

У столиці багато театрів ставлять вистави російською. Ви вважаєте це проблемою? Адже у вас теж є російськомовні ролі.

Я на цю тему ніколи не замислювався. Мені байдуже.

Я знаю, що ця російська потвора, Путін, із цими 86% співгромадян – гниди, це нелюди і кінчені істоти. Але, розумієш, в мене батько говорив російською, хоча там крові було намішано: там і латвійське було, і білоруське щось. Мама – українка. Спільна мова в роду у нас російська була. Батько читав українські книжки, дуже багато читав, але так і не зміг навчитися української. Він так кострубато говорив, що я казав: «Тату, будь ласка, краще помовч!». Я думаю, ще кілька поколінь просто треба перетерпіти. Я і сам не дуже досконало володію українською. І я страшенно радий, що я в українському театрі граю українською мовою. В житті ж я завжди з’їжджаю на суржик. Я народився в Сумах. У мене взагалі такі краї, що там усі говорять як Вєрка Сердючка, яку всі лають, бо вона «паплюжить Україну». А вона говорить так, як говорить наша Слобожанщина, Сумщина, Харківщина і Полтавщина. Там ще й крутіше можна знайти.

До війни ви брали участь у російських кінопроектах…

Таку дивну штуку розкажу. Мене раптом, ні сіло не впало, за рік до війни захотіли зняти у російському фільмі «Літо вовків». Режисер (Дмитро Іосіфов. – «Главком») викликав мене на «Мосфільм», я поїхав на проби. Було очевидно, що він хоче, щоб саме я грав роль бухгалтера Яцка. Але тут він каже: «Проблема, проблема. Мы все предупреждены, чтоб украинских актеров не брать на этот проект». Та потім сказав, що домовився з Ернстом (генпродюсером Першого каналу, де й відбувалась прем’єра серіалу. – «Главком») щодо мене. Я був єдиним українським актором у цьому кіно, до речі, хороше воно вийшло, мені сподобалося. Але ота фраза мене тоді насторожила. Війною ж і не пахло тоді. А воно, виходить, там щось планувалося вже.

Зараз із кимось з російських колег підтримуєте зв’язок?

Ні. Коли вперше пролунали постріли на Майдані, я прибіг додому, заскочив у скайп і написав: «Уявляєте? Ці с*ки у нас стріляють на Майдані!». А мені з Санкт-Петербурга одна дама відповідає: «Так правильно. Вас, фашистов, давно надо было поубивать». Я хлоп ноутбуком – і повиходив з усіх соцмереж. Бо зрозумів, що їм це неможливо пояснити. Не переломиш. А потім на телебаченні ще спеціалісти-психологи пояснювали, що краще й не намагатись, бо цим мають займатися спеціалісти. На те, щоб вони (росіяни. – «Главком») зрозуміли, куди вони потрапили, підуть роки. Бо це вони попали.

І ось через три роки на Жовтневому палаці знову майорить реклама російських артистів. Вони повертаються в Україну…

Мене це не лякає. Мене це дратує. Бо це показує, які ми дурні все ж таки. Я – радикал. Я б їх нах*р усіх послав, доки не закінчиться війна. Виведіть танки – потім подивимось. Віддайте Крим – потім поговоримо. А поки ні – ну, то, вибачте, ні. Вони там переживають через якусь Наташу Корольову. Та всіх геть! Пішли вони всі в дупу!

Заборону російських серіалів теж схвалюєте?

Я би все це заборонив. Не треба нам нічого звідти. Якби у нас при владі були люди мудрі, що справді відчувають біль народу, вони мали б з телевізійного ящика сказати всім: «Люди добрі, це ж с*ки, давайте від усього їхнього відмовимось!». І всі скажуть: «Давайте!». От домовитись усією країною, відмовитись від усього їхнього! Ходили б по лісах шишки збирати ялинкові, буржуйки топили б! Але вибрались би. Так ні ж! Усі, хто сидить у владі, спеціально туди рвалися для того, щоб власну дупу в тепле крісло посадити, щоб у кишені було побільше грошей. Потім воно вмре, а в некролозі ніхто не напише: «Пішов видатний діяч». Пішло х*йло, яке встигло натирити наші гроші. Всі про це знають. А їм чомусь не соромно. В них якась перевернута свідомість.

Ви мали дружні стосунки з кимось з політиків?

Ні. Вони ж до того ще й такі самозакохані нарциси. Вони вважають, що вони значно вищі за всіх нас. Їм достатньо телеефірів. Вони ж у театри не ходять.

Віктор Ющенко ходив.

Так, він з Катериною і у нас був. На Ібсена, здається, приходив. І Порошенко був у нас. Дивився Шиллера.

Це після того ви отримали звання народного артиста?

Ну, дякую, у мене тепер надбавка до пенсії (сміється).

Не вбачаєте проблеми в тому, що деякі ваші колеги так часто з’являються в абсолютно однакових серіалах, що іноді не розумієш уже, хто, де, кого грає і на якому каналі?

Я не відслідковую. Але мені вже розповідали про це «кіно». Оцей герой наче ж вчора помер, а сьогодні он знов стрибає, ще й у вуста когось цілує. Словом, якесь божевілля. Ну, дурні, і все.

Вас зараз нечасто запрошують у кіно?

Все рідше й рідше. Мабуть, я вже відстійний. Рано чи пізно ми всі до цього приходимо. І навіть улюблені кімнатні капці зношуються.

Катерина Пешко, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»