Контроль над комітетами понад усе: які з них історично знаходились під контролем коаліції?

Наразі більшу частину комітетів контролює монобільшість у вигляді фракції «Слуга народу». Комітети з питань національної безпеки і оборони, питань бюджету, питань інформаційної та гуманітарної політики – у всіх цих та інших комітетах головами є саме представники коаліції. Водночас опозиціонери таким похвалитись не можуть – лише декілька комітетів знаходяться в їхніх руках. Але яким розподіл був раніше? Які комітети і тоді контролювались коаліцією?

Наші дані стосуються останніх 17 років, починаючи з пʼятого скликання. Саме такий період був обраний, зважаючи на конституційні зміни 2004 року, коли до Конституції внесли поняття «Коаліція». Отож, ми можемо точно дізнатись, які комітети зазвичай контролювались коаліцією, а які – опозицією (1).

Яким є розподіл на цей момент

У чинному скликанні Верховної Ради склалась цікава ситуація: так, спочатку правляча монобільшість взяла під контроль 19 із 23 комітетів. Внаслідок подальших кадрових змін (зокрема, призначення Дмитра Лубінця Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини) Слуга народу наразі контролює 20 комітетів (87%). Порівняно із кількістю депутатів, які входять до монобільшості – трохи більше половини – такий розподіл є непропорційним: згідно з нашими підрахунками, навіть на початку скликання коаліція тримала в своїх руках забагато комітетів, і з часом тенденція лиш посилилася.

Але такий перекіс не завжди існував в українській політиці. Щоб зрозуміти, які саме комітети історично грали найбільшу роль для української влади, ми провели аналіз розподілу посад Голів комітетів у попередніх скликаннях Верховної Ради.

Загалом ми змогли виділити 4 «коаліційних» комітети, які контролювались коаліцією всі 5 скликань (2); а також 6 комітетів, які більшу кількість скликань (3 з 5 скликань) не контролювалися представниками коаліції. Такі комітети вважатимемо «опозиційними».

Якщо протягом V-VII скликань опозиція та коаліція контролювали приблизно однакову кількість комітетів, то вже VIII скликання, обраного 2014 року, коаліція контролювала всі комітети за винятком одного – з питань Регламенту та організації роботи Верховної Ради України. Але і там причина прозаїчна: голову цього комітету просто не обрали протягом всіх пʼяти років. Чинного скликання ситуація досить схожа: на початку скликання Слуга народу не контролювала лише 4 комітети.

Більш збалансований розподіл комітетів у минулому також міг бути наслідком меншої консолідації влади. У V та VI скликаннях, наприклад, президентом був Віктор Ющенко, в той час як пропрезидентська фракція опинилась в опозиції. Отож, використовуючи його позицію як важіль впливу, опозиційні сили могли вибороти для себе більш вигідні позиції – а це означало більше представлення серед голів комітетів.

Найбільш «коаліційні» комітети: (використовуються сучасні назви комітетів)

Причин саме такого розподілу комітетів коаліції може бути декілька.

По-перше, комітети, які зазвичай отримувала коаліція, мають виконавчу роль – Комітет з питань бюджету необхідний для вдалого виконання Урядом своїх основних функцій. Також Комітет з питань Регламенту дозволяє парламентській більшості контролювати основні процеси роботи Ради. Завдяки коаліційному контролю над цими комітетами системі менш властиві конфлікти щодо найбільш базових напрямів роботи, що, зокрема, впливає на швидкість прийняття важливих рішень.

По-друге, в цих сферах перерозподіляється велика частина ресурсів. Так, згідно з бюджетом на 2021 рік (тобто до того, як основна частина видатків перейшла до Міністерства оборони) витрати на одні лиш соціальний захист та охорону здоровʼя становили третину всіх видатків. Тому ці комітети становлять особливий інтерес для коаліції: вони буквально дають більше можливостей для змін.

Разом з тим, оскільки ці комітети зачіпають життя кожного – коаліція та Уряд отримують можливість максимально ефективно втілювати в життя свої ідеї. Як ми вже наголошували, політики за демократії працюють перш за все на своє переобрання, тому їм потрібні результати. У свою чергу, успіх реформ, які покращать життя якомога ширших верств населення, є дуже яскравим прикладом якісної роботи. В такому разі контроль над комітетами, які дозволяють перерозподіляти настільки значні ресурси, стає ще важливішим. Зрештою, саме в комітетах вирішується доля законопроєктів – який пройде до голосування, а який назавжди залишиться з позначкою «опрацьовується в комітеті» на сайті Верховної Ради.

Найбільш «опозиційні» комітети: (використовуються сучасні назви комітетів)

Чи не найцікавішою історією може похвалитись Комітет з питань національної безпеки та оборони. До 2014 року він належав виключно силам опозиції, проте із початком російсько-української війни у 2014 році Комітет став значно важливішим – тож вже друге скликання поспіль його контролюють коаліційні політичні сили.

Та окрім важливості роль грає і інший фактор: комітети, які історично контролювала опозиція, мають менший вплив. Такі комітети мають значно менше можливостей з перерозподілу ресурсів – тож вони відіграють скоріше роль розмінної монети при розподілі комітетських посад. Також, як ми вже писали раніше, серед іншого комітети контролюють виконання законодавства іншими органами влади. Отож, комітети із більш визначною контрольною функцією для влади логічно передати саме опозиції. Зокрема, Комітет з питань свободи слова має особливу роль (принаймні, мав до послаблення). Саме він слідкує за (не)обмеженням роботи журналістів та можливою цензурою з боку влади – такі ексцеси негативно впливають на українську демократію.

Стан справ, за якого більшість (якщо не всі) комітети розподіляються під контроль коаліції, склався у 2014 році, після Революції Гідності. Формування коаліції у складі 5 з 6 фракцій дозволила коаліції призначити своїх представників головами в усі комітети, посиливши свій вплив на весь процес роботи Ради. У ІХ скликанні, за існування монобільшості, ситуація повторилася, основна частина комітетів знову пішли до коаліції, із мінімальною представленістю серед їх голів представників опозиції.

Що поганого у тому, що коаліція прагне контроювати усі найважливіші комітети?

Ситуація, коли одна політична сила може контролювати мало не всі процеси роботи Парламенту при мінімальній перевазі у кількості депутатів, має дві вагомі вади. По-перше, опозиція має обмежені можливості для здійснення контрольної функції, що створює ризики монополізації влади та неефективного здійснення виконавчої влади. По-друге, викривлюється одна з головних функцій парламенту – представлення інтересів суспільства, адже фракції та групи парламентської меншості мають менше можливостей впливати на управління державою. Водночас ситуація, коли представники парламентської більшості хочуть забрати собі щонайбільше комітетів, частково зумовлена дизайном української парламентської системи, за якого комітети поєднують у собі одночасно і законотворчу, і контрольну функції. Натомість у деяких державах Вестмінстерської системи існують окремі спеціалізовані комітети для контролю за виконавчою владою та окремі для створення законодавства, тому подібної проблеми не виникає.

В Україні ж контроль комітетів опозицією може заважати коаліції просувати потрібні їй законопроєкти. Тому й існує прагнення максимального контролю комітетів з боку представників парламентської більшості. Наш аналіз це продемонстрував. Найважливіші комітети для здійснення виконавчої влади забирали собі представники парламентської більшості. Тим не менш і така ситуація, і будь-який інший розподіл керівних посад в комітетах є наслідком політичних домовленостей між фракціями та групами, які належать і до опозиції і до коаліції. Тому, мабуть, ключовим чинником, який визначає розподіл комітетів, є внутрішньопарламентський міжфракційний діалог.

Пошук відповідей через детальний аналіз: які дані нам допомогли

Аби відповісти на ці питання, ми переглянули комітети минулих скликань та визначили, представники яких політичних сил призначались в них на чільну позицію. Саме посада голови комітету є найважливішим показником – так історично склалось, що голови комітетів мають найбільший вплив на оцінку законопроєктів та формування порядку денного. Так, прописані у законі повноваження голів комітетів є скоріше організаційними. Але за час роботи Верховної Ради ця посада обросла неформальним впливом, який робить саме слово голови комітету найважливішим. Також найбільше нас цікавить початок скликань, адже саме це є найкращим показником логіки перерозподілу такого важливого ресурсу.

На початку кожного скликання список комітетів формується заново. Проте, завдяки аналізу предметів відання комітетів крізь декади, ми можемо бачити, які комітети минулого відповідають комітетам сучасності. Таким чином ми виділили 19 комітетів, які залишались відносно стабільними крізь роки.

1. Опозицією ми вважаємо тих депутатів, які не входять до коаліції.

2. Якщо використати поріг у 4 скликання контролю, то «коаліційних» комітетів стане майже вдвічі більше – 9.

3. У IX скликанні Комітет соціальної політики обʼєднали із Комітетом ветеранів – щодо попередніх скликань тут ми беремо до уваги саме Комітет соціальної політики.

4. В минулих скликаннях цей комітет мав назву «Комітет з питань культури і духовності». На початку ІХ скликання йому додали значну кількість предметів відання від Комітету з питань свободи слова.

Поняття та види органів держави. Державні органи України

Важливим і невід’ємним елементом структури державного апа­рату є орган держави. Саме від рівня розвитку державних органів, їх взаємодії, чіткості повноважень залежить рівень розвитку і ефектив­ність державного апарату.

Орган держави — це структурний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний службовець), які на­ділені державновладними повноваженнями та необхідними мате­ріальнотехнічними засобами для виконання завдань і функцій держави.

Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від дер­жавних підприємств, установ, а також від недержавних структур. Ос­новними серед них є:

є структурним елементом апарату держави;

мають певну економічну і організаційну відокремленість і са­мостійність;

створюється державою чи обирається безпосередньо народом;

наділені нормативно закріпленими державновладними повно­важеннями;

характеризуються відповідною організаційною структурою;

мають територіальні межі діяльності;

здійснюють свої функції від імені держави;

використовують символи держави у офіційному порядку;

мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов’яз­кові нормативні та індивідуальні акти;

характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними органами і установами;

спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави;

забезпечують державновладні повноваження шляхом застосу­вання засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках — заходів примусу;

характеризуються особливим порядком утворення, видами ді­яльності, характером та обсягом повноважень, формами і ме­тодами виконання функцій.

До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, у відповідності до покладених на них обов’язків і надан­ня їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечу­ють технічні умови здійснення керівних управлінських функцій.

Державні органи можуть бути класифіковані за різними крите­ріями. Залежно від способу утворення, часом функціонування тощо, розрізняють такі види органів держави:

1) за місцем у системі державного апарату:

первинні, що формуються безпосередньо народом як джере­лом влади і мають представницький характер;

вторинні, що формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм;

виборні, які обираються населенням чи представницькими ор­ганами;

призначувані, що призначаються главою держави чи вище­стоящими органами;

успадковані, які передаються монархом у спадщину;

3) за часом функціонування:

постійні, які створюються без обмеження строку дії для вико­нання основних завдань держави;

тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних за­вдань, викликаних надзвичайними обставинами;

4) за способом прийняття рішень:

одноособові, в яких рішення приймаються керівником особис­то, який несе за нього персональну відповідальність;

колегіальні, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування (простою чи кваліфікованою більшістю голосів);

5) за територіальними межами діяльності:

центральні, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави;

федеральні (характерно для федеративної держави), рішення яких поширюються на її суб’єктів;

місцеві, рішення яких поширюються на певну адміністратив­нотериторіальну одиницю;

6) за змістом, напрямом діяльності:

законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;

виконавчі органи, які здійснюють виконавчорозпорядчі функції;

судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя;

контрольнонаглядові органи, які здійснюють контрольнонаглядові функції;

До системи державних органів України належать:

• 1) орган законодавчої влади — Верховна Рада України;
• 2) глава держави — Президент України;
• 3) органи виконавчої влади, що поділяються на:

вищі (Кабінет Міністрів України);

центральні (міністерства, державні комітети, центральні — ор­гани виконавчої влади зі спеціальним статусом);

місцеві (обласні, районні, міст Києва і Севастополя державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій, відді­ли і управління обласних і районних державних адміністрацій, адміністрація державних підприємств, установ);

• 4) органи судової влади — Конституційний Суд України та су­ди загальної юрисдикції;
• 5) органи місцевого самоврядування, до яких входять:

сільська, селищна, міська рада;

сільський, селищний, міський голова;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

органи самоорганізації населення;

6) контрольнонаглядові органи, до яких належать:

Генеральна прокуратура та її органи на місцях;

податкові адміністрації, санітарні, контрольноревізійні та інші державні інспекції.

Як зазначалось вище, один із найважливіших принципів органі­зації і діяльності державного апарату є принципи розподілу влади. Ві­дповідно до нього передбачається, що для чіткого функціонування держави в ній мають існувати, незалежно одна від одної, законодавча, виконавча та судова влада. У теперішній час за вказаним принципом побудовані конституції багатьох держав.

Законодавча влада — це одна з гілок державної влади, яка наділена повноваженнями щодо прийняття, зміни чи скасування законів.

Органами законодавчої влади є парламенти, які у різних країнах називаються порізному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, в Росії — Федеральні Збори тощо. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція) або двопалатним (у федеративних державах — Росія, США, Німеччина, а також у деяких унітарних державах — Франція, Польща).

Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Верховна Ра­да — парламент однопалатний, що обумовлено унітарним характером України. Верховна Рада України формується шляхом виборів народ­них депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть перебувати на державній службі або мати інший представницький мандат.

Основними функціями Верховної Ради України є:

• 1) представницька, тобто народ передає владу своїм представни­кам і уповноважує їх здійснювати державну владу, представляти весь український народ і виступати від його імені;
• 2) законодавча, тобто наявність законодавчих повноважень щодо внесення змін до Конституції України, прийняття законів, вне­сення до них змін, скасування або призупинення їх чинності, а також тлумачення їх положень;
• 3) установча, тобто участь парламенту у формуванні органів ви­конавчої та судової влади, формуванні власних парламентських структур, призначення або обрання на посади, звільнення з по­сад інших органів державної влади;
• 4) контрольна, тобто здійснення законодавчим органом контролю за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міні­стерств, відомств, прокуратури тощо, а також контроль за доде­ржанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх захист.

Кожна функція має свій особливий порядок, спеціальну проце­дуру здійснення.

Конституція України закріплює за Верховною Радою широке коло повноважень у різних сферах управління.

Найважливішими повноваженнями Верховної Ради України є:

• 1) у законодавчій сфері. Внесення змін до Конституції України, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України;
• 2) у зовнішньополітичній сфері. Оголошення за поданням Прези­дента України стану війни та укладання миру, ратифікація і де­нонсація міжнародних договорів;
• 3) у формуванні органів виконавчої влади. Призначення за по­данням Президента України Прем’єрміністра України й інших вищих посадових осіб;
• 4) у формуванні органів судової влади. Призначення третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів загальної юрисдикції;
• 5) у здійсненні парламентського контролю. Контроль за діяльні­стю Кабінету Міністрів України, посадових осіб виконавчої вла­ди, перевірка виконання законів, бюджетнофінансовий конт­роль, парламентські розслідування тощо.
• 6) усунення Президента України з посади в порядку особливої процедури (імпічменту).

Верховна Рада України відповідно до Конституції України здій­снює і інші повноваження.

Законодавча влада, внаслідок свого представницького мандату, є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гі­лок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма консти­туційна заборона створення осередків політичних партій і здійснення політичної активності. Тому в органах законодавчої влади — парла­ментах, передбачається створення фракцій політичних партій, парла­ментської більшості та меншості тощо.

Виконавча влада — це одна з гілок державної влади, єдина система виконавчорозпорядчих органів, які здійснюють безпосе­реднє управління державними справами.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах на­зивається порізному: у США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, у Швейцарії — Федеративна рада, в Японії — Кабінет. Очолює уряд його глава (у Франції — Прем’єрміністр, у Німеччині — канцлер, у Норвегії — Державний міністр). У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його скла­ду входять віцепрем’єр, міністри, які очолюють окремі міністерства.

Згідно з Конституцією України суб’єктами виконавчої влади в Україні є:

• 1) органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади;
• 2) органи спеціальної компетенції — центральні органи виконав­чої влади;
• 3) місцеві органи виконавчої влади.

У своїй сукупності ці суб’єкти утворюють єдину систему орга­нів виконавчої влади. Очолює систему органів виконавчої влади Ка­бінет Міністр України — вищий колегіальний орган виконавчої вла­ди, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів керується Конституцією, закона­ми та актами Президента України. Кабінет Міністрів України, у межах своєї компетенції, видає постанови та розпорядження, які підписує Прем’єрміністр і які є обов’язковими до виконання.

Друге, після Кабінету Міністрів, місце у виконавчої вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади, до яких вхо­дять:

• 1) міністерства;
• 2) державні комітети (державні служби);
• 3) центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, Управління де­ржаної охорони, СБУ тощо).

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територі­альні органи, які утворюються, реорганізуються і ліквідуються у по­рядку, встановленому законодавством, а також утворювати дорадчі та консультативні органи, склад і положення про яких затверджує Кабі­нет Міністрів України.

Важливу роль у системі органів виконавчої влади відіграють міс­цеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в облас­тях и районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві і Севастополі. Вони наділенні правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, які діють на території відповід­ної адміністративнотериторіальної одиниці. У своїй діяльності місце­ві державні адміністрації керуються Конституцією, законами, актами Президентами України, Кабінету Міністрів України та органів вико­навчої влади вищого рівня.

Місце виконавчої влади у системі державної влади визнача­ється, перш за все, метою її діяльності — забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина. Мета, у свою чергу, вимагає чіткого визначення суті виконавчих та розпорядчих функцій, які притаманні лише виконавчій владі і не збігаються з функціями ін­ших гілок влади.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів та інших нормативноправових актів законодавчої влади і Президента України. Важливим напрямком діяльності виконавчих органів є здійс­нення розпорядчих функцій, тобто органи виконавчої влади для вико­нання актів законодавчої влади, указів та розпоряджень Президента України від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Виконавча влада має універсальний характер, її органи безпере­рвно діють на всій території держави, спираючись при цьому на люд­ські, матеріальні та фінансові ресурси.

Судова влада — це одна з гілок державної влади, яка діє са­мостійно, незалежно від законодавчої і виконавчої влади, і реалі­зується шляхом здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.

Правосуддя — це особливий вид державної діяльності, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях адміністративних, кримінальних, цивільних та господарських справ.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Правосуддя, на відміну від діяльності органів виконавчої влади, здійснюється одноособово суддею або судовою колегією у строго ви­значеній законом процесуальній формі. Правосуддя — це виключно судова діяльність.

Згідно з Конституцією України, суди є самостійною гілкою вла­ди і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Делегу­вання функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими орга­нами чи посадовими особами не допускається. Судова діяльність поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Свої функції суди здійснюють керуючись лише законом. Будьяке втручан­ня в їх діяльність є недопустимим і має наслідком передбачену зако­ном відповідальність.

В Україні правосуддя базується на відповідних принципах, до яких необхідно віднести:

здійснення правосуддя виключно судами;

незалежність судів і підкорення їх лише закону;

державна мова судочинства;

рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су­дом;

забезпечення доведеності вини;

змагальність сторін та свободи в наданні ними суду своїх до­казів і у доведенні перед судом їх переконливості;

підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

забезпечення обвинуваченому права на захист;

гласність судового процесу та його повне фіксування техніч­ними засобами;

забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення

обов’язковість рішень суду.

Відповідно до Конституції та Закону України “Про судоустрій України” судову систему України складають:

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, її складають:

• 1) місцеві суди;
• 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
• 3) вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський суд Украї­ни, Вищий адміністративний суд України);
• 4) Верховний Суд України.

Окрім правосуддя судова влада у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина шляхом їх гара­нтування та поновлення, а також функцію стримування двох інших гілок влади шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.

4. Співвідношення органів держави та органів місцевого самоврядування

Державний механізм діє та розвивається не ізольовано від інсти­тутів громадянського суспільства. У системі соціального управління, поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирі­шують питання загальнодержавного значення, на рівні адміністратив­нотериторіальних одиниць функціонує система самоврядування на засадах відносної автономії органів місцевого самоврядування. Взає­модія механізму держави з органами місцевого самоврядування спри­яє розширенню демократичної основи державної влади та реалізації конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами передусім через їх діяльність в органах самоврядування.

Самоврядування є однією із форм організації людського співіс­нування, що базується на принципах свободи, рівності і безпосеред­ньої участі в управлінні. При самоврядуванні об’єкт і суб’єкт управ­ління збігаються, що надає можливість населенню управляти власними справами, спільно приймати рішення і спільно діяти з ме­тою їх реалізації.

Серед різних рівнів самоврядування найпоширенішими є міс­цеві.

Місцеве самоврядування — це одна із форм народовладдя в Україні, сутність якої виявляється у самостійному вирішенні на­селенням питань місцевого значення у межах Конституції і зако­нів України.

Місцеве самоврядування має специфічну правову форму в кож­ній державі і залежить від її устрою, історичних, національних та ін­ших особливостей.

Конституція України визнає і гарантує місцеве самоврядування як інститут соціального управління та громадянського суспільства. Вона закріплює можливість представництва місцевих інтересів у ор­ганах самоврядування, встановлює власну матеріальну, фінансову та організаційноправову базу місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування — це виборні або сфор­мовані іншим способом органи населення певної території, діяль­ність яких спрямована на вирішення питань місцевого значення у межах встановленої компетенції.

До органів місцевого самоврядування Конституція України від­носить: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Органи держави і органи місцевого самоврядування мають спі­льні риси, а саме:

• 1) вони передбачені Конституцією України;
• 2) формуються у встановленому законом порядку шляхом об­рання чи призначення;
• 3) здійснюють спільні функції по управлінню суспільством шляхом встановлення і гарантування діяльності суб’єктів;
• 4) функціонують на основі принципу розподілу повноважень та певним чином взаємодіють у процесі здійснення своїх пов­новажень;
• 5) відповідно до наданих повноважень приймають рішення но­рмативного характеру, які певним чином забезпечуються і гарантуються;
• 6) мають чітко визначену компетенцію у відповідній сфері та форми і методи здійснення повноважень.

Проте, між органами держави і органами місцевого самовряду­вання є й певні відмінності, а саме:

• 1) органи держави формуються шляхом виборів, призначаються чи затверджуються, а органи місцевого самоврядування — обираються населенням певної адміністративнотериторіаль­ної одиниці;
• 2) дія нормативноправових актів органів держави поширюєть­ся на всю територію держави, а дія нормативноправових ак­тів органів місцевого самоврядування тільки на відповідну територію;
• 3) органи держави діють на основі конституційно закріпленого принципу розподілу влади, а органи місцевого самовряду­вання можуть, за взаємною згодою, перерозподіляти між со­бою окремі повноваження на підставі договору;
• 4) в органах держави рішення приймаються колегіально чи од­ноособово керівником, а в органах місцевого самоврядуван­ня — виключно шляхом голосування;
• 5) органи держави здійснюють повноваження безпосередньо, а органи місцевого самоврядування як безпосередньо, так і че­рез обрані органи;
• 6) органи держави діють від імені держави, а органи місцевого самоврядування є представниками інтересів територіальних громад;
• 7) органи держави складаються з колективів службовців, а ор­гани місцевого самоврядування — з представників територі­альної громади, діяльність яких не має професійного харак­теру;
• 8) фінансову базу органів держави становить державний бюд­жет, а органів місцевого самоврядування — місцевий бюджет та позабюджетні надходження;
• 9) органи держави можуть делегувати окремі виконавчі повно­важення органам місцевого самоврядування, а останні не можуть делегувати свої повноваження державним органам.

Таким чином, органи держави та органи місцевого самовряду­вання діють паралельно на основі взаємодії та взаємного доповнення і тим самим забезпечують найбільш доцільний рівень упорядкування суспільних відносин та забезпечення функціонування громадянського суспільства.