Внутренняя политика Александра 3

Внутренняя политика Александра 3 представляла собой реакцию консервативных кругов российской элиты, к которым принадлежал и сам император, на реформы Александра II, окончившиеся разгулом террора и гибелью императора. Своей задачей он видел сохранение самодержавия, поддержку православия и развитие промышленности.

Консервативный курс

После убийства народовольцами императора Александра II 1 марта 1881 года, его сын отказался подписывать конституционный проект министра внутренних дел Михаила Лориса-Меликова.

Рис. 1. Император Александр III.

Александр III отправил его в отставку и назначил на этот пост сначала генерала Николая Игнатьева, а спустя год — графа Дмитрия Толстого, бывшего, до 1880 года, обер-прокурора Синода.

Последнего на этой должности сменил Константин Победоносцев. Он возглавлял Синод до 1905 года, то есть первое десятилетие правления императора Николая II.

В конце апреля 1881 года император Александра III подписал “Манифест о незыблемости самодержавия”. Это означало отход от либерального реформистского курса. В 1881–1882 годах в ряде губерний России произошло усиление полицейской охраны. Эти действия сопровождались усилением цензуры в печати. С 1884 года стал действовать новый университетский устав. Он отменил самоуправление высших учебных заведений. В 1880-е начался новый этап русификации национальных окраин, например, Польши и Прибалтики.

В 1881 году в отставку ушел не только министр внутренних дел Лорис-Меликов, но и военный министр Дмитрий Милютин. Его заменил генерал Петр Ванновский. Помимо вышеперечисленных деятелей, одним из идеологов консервативного курса стал Михаил Катков. Он предложил взять пример с Великобритании и проводить реформы без революций.

Основные события

При Александре III улучшилось положение дворянства, усилились позиции этого сословия в земских учреждениях и был открыт Дворянский земельный банк вместо всесословного.

Также был сужен круг действий суда присяжных, то есть частично пересмотрена судебная реформа Александра II. В 1887 году по инициативе министра просвещения Делянова появился «циркуляр о кухаркиных детях». Суть его была в том, чтобы усложнить попадание в гимназии выходцам из бедных семей. Хотя для одаренных детей делалось исключение.

В годы правления императора Александре III власти старались несколько улучшить положение беднейших слоев общества следующими мерами:

• понижение выкупных платежей;
• ограничение работы на фабриках малолетних и ночного труда женщин и подростков;
• создание крестьянского поземельного банка;
• принятие закона об обязательности выкупа крестьянских наделов;
• отмена подушной подати, введенной еще Петром I.

Своеобразным символом его правления стала Транссибирская магистраль, которую заложили в 1891 году и окончательно завершили только к концу 1916 года. В том же 1891 году был введен протекционистский таможенный тариф.

События внутренней политики царствования Александра III лучше всего представить в таблице:

Убийство Александра III, отставка либеральных министров, курс на сохранение самодержавия

Создание поземельного крестьянского банка, усиление полицейского контроля

Новый университетский устав

Создание дворянского поземельного банка

«Циркуляр о кухаркиных детях»

Новый таможенный тариф, начал строительства Транссибирской магистрали, голод и эпидемии

Несмотря на бурный рост экономики, особенно железнодорожного строительства, металлургии, добычи угля и нефти, итог правления Александра III был омрачен голодом 1891–1892 годов и последовавшей за ним эпидемией холеры.

Что мы узнали?

Особенности внутренней политики императора Александра III и его контрреформы кратко проходят в 9 классе. Правление императора в целом было успешным, хотя с рядом трудных моментов. Экономика России быстро росла, но вместе с этим увеличивалось количество проблем в государстве.

Внутрішня політика Олександра III (1881-1894)

Вбивство Олександра II призвело до паніки і розгубленості правлячих кіл. Олександр III навіть призначив регента на випадок власної загибелі. Але антиурядових виступів не пішло, а сили народовольців були вичерпані, і до середини березня поліція заарештувала всіх учасників вбивства Олександра І. Перші кроки Олександра III після коронації були вкрай обережними. Новий самодержець як би вичікував і оцінював розстановку сил в урядових верхах. Суд над вбивцями Олександра II продемонстрував зміну громадської думки від ліберальних ілюзій до вимоги “сильної руки” і жорстких поліцейських заходів. 3 квітня 1881 п’ятеро народовольців (А. І. Желябов, С. Л. Перовська, Н. І. Кибальчич, Т. М. Михайлов, Н. І. Рисаков) були публічно повішені. 29 квітня 1881 був виданий маніфест “Про непорушність самодержавства”, складений К. П. Побєдоносцевим і H. М. Катковим. Маніфест “ховав” надії лібералів на конституційні зміни в державному ладі. У ньому проголошувалося намір “стверджувати і охороняти” самодержавну владу від “всяких на неї намірів”. Основними напрямками діяльності нового уряду були “викорінення крамоли” і заспокоєння громадськості. Особлива роль у зміцненні та охороні режиму відводилася Департаменту поліції, діяльність якого набула небаченого розмаху. 14 серпня 1881 Олександр III затвердив положення “Про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою”. Введене строком на три роки, це положення регулярно відновлювалося аж до 1917 р Згідно з цим актом будь-яка місцевість могла бути оголошена на становищі “посиленою або надзвичайної охорони “, якщо” для охорони порядку “застосування чинного законодавства було недостатньо. Міністру внутрішніх справ та губернським властям надавалося право заарештовувати, зраджувати військовому суду та адміністративної висилці, оголошувати закриті судові процеси, закривати навчальні заклади і підприємства, забороняти випуск газет і т.д.

Посилення каральної політики по відношенню до революційного руху супроводжувалося заходами, покликаними заспокоїти селянські маси і послабити внутрішню напруженість в російському суспільстві. Для вирішення першого завдання використовувалися економічні важелі (скасування подушної податі, ліквідація тимчасово-зобов’язаного становища селян і зниження викупних платежів, створення Селянського банку). Проводячи політику загравання з ліберальною громадськістю, восени 1881 міністр внутрішніх справ М. П. Ігнатьєв скликав діячів земств для обговорення питань внутрішньої політики. У листопада 1881 розпочала роботу комісія з вироблення проекту реформ місцевого управління. Пропрацювавши до 1885 р комісія була скасована, а її проекти здані в архів. У квітня 1882 Ігнатьєв представив імператору підготовлений ним за участю слов’янофілів проект маніфесту з приводу коронації і про одночасне скликанні представницького Земського собору. Олександр III деякий час вичікував, а в травні скликав нараду, яку одностайно відкинуло ці проекти. Ігнатьєв був звільнений, і в травні 1882 його місце зайняв граф Д. Л. Толстой. Призначення на найважливіший пост в уряді відвертого консерватора, який зарекомендував себе сильним державником на посаді обер-прокурора Синоду та міністра освіти при Олександрі II, означало завершення “перехідного періоду”. Уряд взяв курс на зміцнення і посилення мощі самодержавної монархії, почалося оформлення політики контрреформ.

З червня 1882 до кінця 1885 відбувається встановлення нового курсу, намічаються загальні контури перетворень, головним завданням яких було посилення ролі помісного дворянства як опори самодержавства. Імператор і його оточення обрали тактику поступової та послідовної ліквідації встановлень попереднього царювання. Першим дітищем нового урядового курсу став університетський статут 1884, який фактично знищив автономію університетів. Ректор, декани і професори відтепер призначалися, при цьому враховувалися не вчені заслуги, а “релігійно-моральне і патріотичне спрямування”. Запроваджувалася система державних іспитів і оплата студентами права відвідування лекцій і практичних занять.

До осені 1886 був готовий проект земської контрреформи. Важливим кроком у її здійсненні стало прийняття 12 липня 1889 закону про земських дільничних начальників. Земські начальники призначалися міністром внутрішніх справ з числа потомствених дворян і повинні були замінити інститут мирових посередників, повітові по селянських справах присутності і мировий суд. Вони стверджували і зміщати посадових осіб селянської адміністрації, без суду накладали штрафи і піддавали селян арешту. Закон про земських начальників збільшував урядову опіку над селянами, підпорядковував їх адміністративної та судової влади дворян.

Слідом за організацією земств постало питання про міське самоврядування, “безглуздість” якого, як зауважив Олександр III, “давно усвідомлена урядом”. “Міське положення” від 11 червня 1892 ущемляло самостійність органів міського самоврядування, посилювало права царської адміністрації. Міський голова і члени міської управи оголошувалися державними службовцями і потрапляли під контроль чиновників міністерства внутрішніх справ.

Послідовно обмежувалася сфера компетенції судів. Продовжувалося наступ на гласність судочинства. На додаток до обмеження гласності з політичних процесів, введеному вже в 1870-і рр., Закон 12 лютого 1887 надав міністрам внутрішніх справ і юстиції право оголошувати закритими засідання суду. У квітня 1887 був підвищений майновий і освітній ценз для присяжних засідателів, що ставило перешкоди до демократизації їх складу. За законом 7 липня 1889 з відання суду присяжних вилучалися найбільш значні справи.

До початку XX в. Російська імперія зберегла строгу адміністративно-ієрархічну вертикаль державної влади, на вершині якої знаходився абсолютний самодержець, “помазаник Божий”. Йому безпосередньо підпорядковувалися і звітували глави всіх вищих державних установі. Разом з тим епоха “великих реформ” все ж запустила механізм трансформації фундаментальних основ державної влади, політичної та соціально-економічної структури російського суспільства. До кінця XIX в. стало вже очевидно, що архаїчний самодержавний лад Росії є стримуючим чинником на шляху поступального розвитку країни.