Микола Носов

Носов Микола Миколайович народився 10 листопада 1908 в Києві в сім’ї актора.

Дитинство провів в Ірпені. З 1915 по 1923 роки навчався в київській приватній гімназії Стельмашенка. З 1923 року родина знову мешкала у Ірпені, де Микола відвідував вечірню робітничу школу.

У 1927—1929 вчився в Київському художньому інституті, звідки перевівся в Московський інститут кінематографії (закінчив у 1932).

У 1932—1951 — режисер-постановник мультфільмів, науково-популярних та навчальних фільмів

Почав публікувати оповідання у 1938 (“Витівники”, “Живий капелюх”, “Огірки”, “Чудові брюки”, “Мишкова каша”, “Городники”, “Фантазери” і ін., надруковані головним чином у “малюковому” журналі “Мурзілка” і що склали основу першої збірки Носова “Тук-тук-тук”, 1945).

Особливо широку популярність завоювали його повісті для підлітків “Весела сімейка” (1949), “Щоденник Миколки Синіцина” (1950), “Вітя Малєєв в школі і удома” (1951; Сталінська премія, 1952).

Довготривалу популярність і любов читачів здобули його казкові твори про Незнайка. Перше з них — казка “Гвинтик, Шпунтік і пилосос”. Надалі герой з’явився в знаменитій трилогії — “Пригоди Незнайки і його друзів”, “Незнайко в Сонячному місті” (1958) і “Незнайко на Місяці” (1964—1965).

За казкові твори автор отримав Державну премію Крупської.

Проте творчість письменника полягала не тільки в написанні казок. За свою біографію Н.Носов також створив твори : “Повість про мого друга Ігоря”, “Таємниця на дні колодязя”, “Повість про дитинство” та інші.

Микола Носов помер у Москві 26 липня 1976.

Микола Носов: особисте життя

Микола Носов був одружений двічі. Його перша дружина Олена померла, коли їх синові Петру було 15 років. Від другої дружини Тетяни дітей не було. Микола Носов присвятив їй “Пригоди Незнайка та його друзів”.

Микола Носов- російськомовний українець

Микола Носов народився 10 (23) листопада 1908 року в Києві в сім’ї актора естради та кіно. Сонячне дитинство його пройшло недалеко від Києва, в селищі Ірпінь на вул. Перша лінія, де хлопчик зростав серед квітів і «гномиків» (свято вірив у їхнє існування); учився Коля грамоті у приватної вчительки Павли Аполінарівни. Це допомогло успішно витримати вступні іспити до підготовчого класу київської приватної гімназії Стельмашенка. Тому родина оселилася в Києві в орендованих будинках, а «наш милый уютный беленький домик отец продал человеку по фамилии Елисеев». Пізніше батько отримав квартиру в п’ятиповерховому будинку на розі нинішніх вулиць Саксаганського і Толстого, бо мав квиток залізничника. Із вікон квартири виднівся вокзал, з іншого боку – університетський ботанічний сад.
Обдарований хлопчик захоплювався музикою, театром, творчістю – поряд із шахами, фотографією, електротехнікою, радіоаматорством. Заробляючи копійку, був газетним торговцем, землекопом, косарем..
Після 1917 року гімназія була реорганізована у школу-семирічку, її Микола і Петро (старший брат) закінчили в 1922-23 рр. «У шкільні роки мріяв стати музикантом (кимось на кшталт Паганіні щонайменше), потім закинув скрипку, захопився хімією і цілком серйозно готувався до вступу на хімічний факультет Політехнічного інституту.»
У 1924 р. Микола Петрович і Варвара Петрівна з 6-річним Миколою та молодшими Ларисою і Борисом повернулися в Ірпінь із надією, що збільшеній і зубожілій сім’ї прожити тут буде легше. Тим паче, що приятель батька Криньов дозволив їм проживати на власній дачі, яку чомусь не використовував. Старший брат Петро поступив після гімназії в Київську художню профшколу, жив у столиці в дядька, навідуючись до Ірпеня на канікулах. Миколі ж довелося поєднувати навчання в Київській вечірній школі з працею чорноробом на бетонному заводі в Ірпені, потім на цегельному в м. Буча. Поряд із Миколою укладали цеглу рідні сестри Мазуренко із Ірпеня, він закохався у молодшу Олену. А на канікулах на роботу цегельні влаштувався старший брат Петро Носов, який закохався у старшу Марію Мазуренко.
У 1927 році саморобним фотоапаратом Микола зняв живописний куточок ірпінської природи, витримав творчий конкурс і вступив разом із Петром на фотофакультет Київського художнього інституту. Перше кохання виявилося справжнім для братів і сестер. Студентами брати Носови в один день побралися.
У 1927-1929 рр. брати навчалися в Київському художньому інституті, коли в Москві відкрився інститут кінематографії, Петро і Микола Носови перевелися туди разом із юними дружинами та виїхали до столиці. Жили у гуртожитку, там знайшлися їм первістки: Петро з Марією назвали свого сина Миколкою, а Микола з Оленою – Петром. Щоліта Носови поверталися в Ірпінь на відпочинок до батьків.
Брат письменника Петро-старший став кінохудожником, стояв біля витоків вітчизняної мультиплікації. Разом із Марією вони прожили життя, мали чотирьох дітей.
А Микола Носов закінчив Інститут кінематографії у 1932 до 1951 р. – режисер-постановник мультиплікаційних, науково-популярних і навчальних (у тому числі про танкістів для Червоної Армії, заслужив цим у 1943 орден Червоної Зірки) фільмів.
Як же він став дитячим письменником? За словами самого Носова, в літературу він прийшов випадково: народився син (1931), і потрібно було розповідати йому все нові й нові казки, кумедні оповідання, такі як «Живий капелюх», «Бобик в гостях у Барбоса», для нього і його приятелів-дошкільнят. Тому і привів Носов у дитячу літературу нового героя – наївного і розсудливого, пустотливого і допитливого непосиду з шилом у одному місці, одержимого жаданням діяльності, який постійно потрапляє в незвичайні, часто комічні ситуації – Незнайка. У 1938 роцi стався суперуспішний лiтературний дебют Носова з оповіданням «Витівники». З того часу дитячий журнал «Мурзилка» друкував усі оповідання Носова, якi вiн пропонував редакції.
Микола Миколайович Носов був невисоким на зріст, з короткою шиєю, хвилястим волоссям, з тихим глухуватим голосом, глибоко посадженими очима, зі спостережливим і живим поглядом, а посміхався частіше лише очима. Його характеризували, як людину стриману, мовчазну, навіть замкнуту, відлюдькувату, дратівливу. Зовні наслідував класиків світової літератури з їхніми неодмінними атрибутами — жилетом, краваткою, капелюхом. Микола чудово розмовляв українською мовою, не цурався посидіти в компанії, де мало п’ють, багато співають і розмовляють.
Не тільки успіх п’янив голову, а й романтизм нового кохання. Микола розлучився з Оленою та одружився вдруге з Тетяною (їй він присвятив «Незнайка»). З цього часу він наїздами був у Ірпені, коли привозив малого до Мазуренків та забирав його додому.
Батьки Носових померли в роки війни. Коли німці підступали до Москви, Олену погнали на риття окопів, від цієї важкої праці вона померла, синові Петру було тоді 15 років. У другому шлюбі Носов дітей не мав, забрав сина-підлітка в нову сім’ю.
На жаль, киянин, людина неймовірної фантазії, геній зігрітої любов’ю дитячої літератури довго жив у Москві та писав російською мовою.
26 липня 1976 р. від серцевого нападу на 68-му році упокоївся Мико́ла Носов, автор знаменитої трилогії «Незнайко».
Петро Миколайович (1931–2002) став фотокореспондентом ТАРС. Він приїздив до Ірпеня з дружиною Лідією, сином Ігорем, пізніше – з другою дружиною Еммою. Онук – Ігор Петрович Носов (р. 1962) – фотограф, письменник, автор нових пригод коротунів.
Правнук – Іван Ігорович Носов.