“Джокер” з Хоакіном Феніксом: майбутня класика та сильний претендент на “Оскар” ★★★★☆

Кажуть, що люди тепер відвідують кінотеатри тільки для того, щоб подивитися багатомільйонну голлівудську продукцію, де всі співають і танцюють. Кажуть, що на серйозній, реалістичній драмі тепер грошей не заробиш, що для цього є серіали на стрімінгових платформах. Кажуть, що золоті дні кінематографу минули. Багато чого кажуть.

Але ті, хто так каже, не бачили “Джокера”, де розповідається оригінальна історія про затятого ворога Бетмена, написана і реалізована ​​Тоддом Філліпсом. Звичайно, можна подумати, що це просто черговий напханий спецефектами фентезі-бойовик. Ймовірно, саме цього і чекають багато з тих, хто зараз йде в кінотеатри на цей фільм.

Однак спільного у “Джокера” з типовим супергероєм стільки ж, скільки у Диво-жінки з героєм дитячого коміксу Деннісом-мучителем.

“Джокер” – це свого роду троянський кінь: похмурий артхаусний фільм, що проник в освітлені неоновими вогнями мультиплекси під виглядом бойовика з франшизи DC Comic Universe.

Це цікавий крок з боку кінокомпанії Warner Brothers. Там знають, що публіка любить сиквели на кшталт “Бум! Бах!”, що глядачі чекають дотепного діалогу, жартів, само собою зрозуміло, CGI-анімації.

Попереджую: у “Джокері” нічого цього немає.

Замість цього є Хоакін Фенікс, який в дусі Деніела Дей-Льюїса повністю перевтілюється, розкриваючи настільки потужний і дивний образ, що до моменту роздачі “Оскарів” Американська кіноакадемія або замуркоче від щастя, або старанно обійде його увагою.

Автор фото, Warner Bros

Артур Флек – хворий, незрозумілий для оточуючих дивак, який хоче смішити людей

Фенікс грає невдаху Артура Флека, людину, якій не те що одного разу не пощастило – йому взагалі ніколи не щастило.

З раннього дитинства Артур страждає від неврологічного захворювання, через яке в найбільш невдалі моменти він починає сміятися, як гієна. Ні, не заразливим сміхом, а саме сухим надривним сміхом, що викликає у нього позиви до блювоти, а всіх оточуючих від цього нудить.

І ще в нього є мати (Френсіс Конрой), яку він любить і яка любить його, але. загалом, я вже сказав, що йому у житті не пощастило.

Автор фото, Warner Bros

Артур змушений піклуватися про свою хвору матір Пенні (Френсіс Конрой)

Артур Флек – невдаха в жорстокому, нетолерантному світі, у якого немає часу на турботу про вразливих людей.

Живе він в Готем-сіті, який котиться під три чорти. Гори сміття, яке ніхто не вивозить, зростають як чорні смердючі хмарочоси. Соціальна допомога зменшена; ще один найменший привід – і в місті почнуться народні протести.

Автор фото, Warner Bros

Готем-сіті котиться під три чорти

Якби Артур був трохи практичним, він би влаштувався адміністратором у бібліотеку і намагався б не висовуватися. Але Артур – людина не практична, у нього манія величі, і тому він робить такі вчинки, які нічого доброго не приносять ані йому, ані іншим людям.

Він хоче, щоб люди посміхалися, і тому вдень починає працювати клоуном за викликом, а ввечері – гумористом стенд-ап шоу.

Жоден консультант з працевлаштування йому такого б не порадив.

Автор фото, Warmer Bros

Хоакін Фенікс зізнався, що часом розумів причини вчинків свого героя, але потім його охоплював жах від них

Фенікс показує трагедію Артура так, щоб ми співпереживали головному герою, але одночасно робить все, щоб цього не сталося: ми чудово розуміємо, що це не той, з ким нам хотілося б познайомитися ближче. В його очах помітна застрашлива пітьма божевільного.

Єдине, що приносить йому задоволення, – це ток-шоу Мюррея Франкліна, на яке він мріє колись бути запрошеним.

Ведучого ток-шоу грає Роберт де Ніро, що для нього є свого роду зворотним боком образу Руперта Пупкіна, якого він зіграв у фільмі “Король комедії” [режисера Мартіна Скорсезе, 1982 рік] – фільму, який вочевидь надихнув творців “Джокера” (разом з “Психо” Хічкока і “Таксистом” Скорсезе).

Автор фото, Warner Bros

Роберт де Ніро грає в “Джокері” впливового телеведучого Мюррея Франкліна

Автор фото, Moviestore/Shutterstock

Образ Руперта Пупкіна, зіграний Робертом де Ніро у фільмі Скорсезе “Король комедії”, надихнув автора сценарію та режисера “Джокера” Тодда Філліпса

У цьому фільмі все похмуро. У Готем-сіті ніколи не світить сонце.

Соціальне невдоволення потихеньку закипає, а засоби масової інформації лише розпалюють пристрасті вибухонебезпечними заголовками і безвідповідальними телешоу, надаючи час в ефірі не тим, кому треба, і не для того, для чого він потрібен.

Еліта існує без жодних турбот у своєму власному маленькому світі, вперто не бажаючи знати про страждання народу. За сценарієм дія відбувається на початку 1980-х, однак цілком очевидно, що тут є пряма паралель з сьогоденням.

“Джокер” – дуже потужний фільм.

Він космічно далекий від звичного легкого розважального “кіно” з його карикатурним насильством і продуманими дотепами. У цій казці про людину, яка хоче бути смішною, немає над чим сміятися.

Це важке, серйозне і часом тягуче дійство у стилі Беккета.

Фільм не бездоганний.

Кілька другорядних персонажів занадто спрощені – настільки, що підходять лише для шаблонних типажів. І можна посперечатися щодо деяких узагальнень і висновків, які висловлюються щодо психічного здоров’я, аж до головного питання: що перетворює таку людину, як Артур, в “Джокера”?

Сцени насильства вельми криваві і їх важко дивитися, але вони виправдані – і за перебігом подій, і за настроєм.

Я згадую про це тому, що “Джокер” – це фільм, який не тільки підіймає питання про культуру, в якій широко доступно вогнепальна зброя, а й сам є частиною розважальної франшизи, яка за трагічним збігом обставин стала асоціюватися з реальними наслідками злочинів із застосуванням зброї.

У 2012 році Джеймс Голмс вбив 12 людей і поранив десятки інших під час нічної прем’єри фільму “Темний лицар: Відродження легенди” в місті Аврора, штат Колорадо.

Автор фото, European Photopress Agency

Режисер фільму Тодд Філліпс

Дискусія про взаємозв’язок мистецтва і життя і їх взаємопроникнення і сучасна, і стара як світ, і вона триватиме.

Мені особисто не здається, що “Джокер” – фільм порожній або просто потурання. І я не думаю, що він підштовхує або підбурює до насильства.

Він розмірковує про це, як це і личить твору мистецтва.

Єдиним застереженням для мене став віковий рейтинг фільму “15” [в Британії]: тут є натуралістичні сцени насильства, чого батьки від цього жанру не очікують.

Я за своє життя переглянув багатьох жовтозубих “джокерів” – від Сесара Ромеро (1966) до Хіта Леджера (2008). Всі вони привнесли щось своє в цей образ, але ніхто не надав цьому герою той відчай і відчайдушний смуток, які втілює Джокер Хоакіна Фенікса.

Гадаю, що він стане класикою.

Джокер

Нова історія легендарного та невловимого злочинця Готем Сіті Джокера. Ніхто нічого не знає про його минуле. Коли він з’являється у місті, йому без зусиль вдається піднятися на саму вершину злочинного синдикату та очолити список головних ворогів самого Бетмена.

Цікаві факти про фільм “Джокер”:

– Роль Джокера пропонували Леонардо ДіКапріо, але актор відмовився, заради зйомки у фільмі Квентіна Тарантіно “Одного разу в Голлівуді”.

– На головну роль розглядалися Бредлі Купер, Джейк Джилленхол, Адам Драйвер, Джеймс Франко, Пол Дано, Іван Реон і Біл Скарсгард.

– В кіновсесвіті DC Джокера вже грає Джаред Літо, проте новий фільм про антигероя стане самостійним проектом, що розповідає його передісторію.

Подивився “Джокера”. Варто зазначити, що якщо повністю абстрагуватись від всесвіту DC і Готему, то сам по собі фільм доволі хороший. Гра акторів, діалоги, постановка сцен.

Але є два великих “але”.

По-перше, всі знайомі з історією Бетмена знають, що Джокер був не просто злочинцем, а ГЕНІАЛЬНИМ злочинцем. Так, дещо божевільним, але геніальним. Він був настільки крут і прораховував настільки складні комбінації, що протистояти йому (і то не з 100% успіхом) міг тільки Бетмен, з усіма своїми ґаджетами, технічною базою та фінансовую потужністю. А в фільмі нам показали ображеного психопата, у котрого остаточно зірвало дах після того, як він перестав приймати таблетки. Неврівноваженість очевидна, а от геніальністю навіть і не пахне. Хоча певний інтелект персонаж має. Отже, особистість Джокера в фільмі, що мав показати його становлення, не розкрито. Кореляція між персонажем фільму та його образом в інших фільмах про Бетмена практично відсутня. Не вірю.

По-друге. Мені дуже не подобається головна ідея, що практично нав’язується глядачу: про вину суспільства в цілому (і ненажерливих багатіїв зокрема) в тому, що Артур Флек остаточно падає на темну сторону і стає Джокером. В наші голови протягом фільму буквально вдовблюється думка про те, що головний герой став вилупком саме тому, що його ображали, не чули, нехтували ним, а часом навіть принижували. А ще тому, що в фінансовому плані він практично постійно балансував на межі виживання. Ой ні, хлопці і дівчата, ніякі злидні і навіть знущання не зроблять з нормальної (нехай навіть і неврівноваженої) людини такого жорстокого вилупка, яким він показаний в кінці трансформації своєї особистості. Лівакам дуже не хочется цього визнавати, але зазвичай вилупки є просто вилупками, і не варто звинувачувати в цьому суспільство чи оточення.

Підсумовуючи: Джокер в даному фільмі не відповідає своїм подальшим (згідно хронології подій у всесвіті) вчинкам в плані здібностей, метаморфоза персонажа неправдоподібна і загалом фільм – триумф лівацького інфантилізму. Маю передчуття, що Голівуд ще не раз годуватиме нас подібним в майбутньому. На жаль.

NB Обережно, багацько спойлерів!)

І знову про «перетрахування» основ – фільм Джокер.
Джокер – не перший фільм про те, як реально добрий хлопчина перетворюється на гівнюка під впливом життєвих обставин.
Та, мабуть, один із найяскравіших. Я не пам’ятаю ні такої тиші в наповненому вщент поркорном і людьми залі, ані сміху після кривавих убивств. Автори фільму примушують глядачів захоплюватися естетикою безнадійності, жорстокості, психопатії, бачити у насильстві чи не єдиний вихід з цього потворного місива тіл, сміття, душ і будинків.
Картина (як і в інших фільмах про Бетмена) епічна. Велике місто, що перебуває в епіцентрі урагану насильства і класової ненависті, і посеред усього цього – маленький хлопчик Артур, який більш за все хоче бути хорошим сином для своєї хорошої матері. Бо бути завжди усміхненим і щасливим – це правильно і за це тебе будуть хвалити, любити і навіть можуть показати по телевізору у популярному телешоу Мюррея Франкліна.
Хоррор у фільмі – не у вбивствах. Хоррор у облуді, в якій виросла дитина і яка обплутує її з ніг до голови, не даючи вивільнитись, бодай вдихнути на мить чистого повітря.
– А чи існував я у минулому? – нескінченну кількість разів запитує Артур.
– А чи було насправді те минуле, де я існував? – наступне, не озвучене запитання.
Фільм зображує як почувається дитина, бажання якої ігноруються, а мрії нікого не цікавлять. Син, який ніжно доглядає старіючу матір в усіх інтимних і непривабливих моментах, стикається з повною байдужістю, повіряючи їй справді важливі для нього речі – про заповітну мрію чи перше побачення.
Світ Артура перевертає догори дригом дещиця правди. Хлопчик, чиї бажання та інтереси завжди і всіма ігнорувалися, який не навчився реалізувати свої інстинкти назовні – вивільняє їх через гнів.
І от – колишні ідоли скинуті з п’єдесталів. Цінності відкинуті як непотріб.
І порожнечу, що утворилася, заповнює гнів. Гнів, який вирвався на волю, стає новою цінністю і новим богом.
Бог помер.
Славімо його!
Так говорив Заратустра.
Брехунів скинуто з п’єдесталу.
Матір вбито.
Лже-друга вбито.
Мюррея Франкліна вбито.
Місто вільне.
Вільне не «для» чого, а «від» чого.
“Мені немає чого втрачати і мене нічого не обмежує”, – говорить Джокер.
Готем перетворився на кривавий безум, посеред якого – людина, яка бачила своє покликання у тому, щоб дарувати радість. У авторів фільму дійсно своєрідне та непересічне почуття гумору і найкривавіші моменти розцвічені неповторною іронією.
Насправді ж ключовим питанням фільму є влада. Влада одних людей над іншими. Дорослих над дітьми. Сильних світу цього – політиків, шоуменів – над натовпом. Влада у її здатності створювати світи, визначати реальність, в якій живуть і формуються душі залежних людей.
Мати створює світ для сина, називає його не інакше як Щасливчиком і він мріє дарувати людям радість і сміх. Натомість отримуючи самі копняки, нерозуміння і насмішки. Дитина живе у світі фантазій душевно хворої жінки, сприймає її бачення за реальність. Саме тому Артур і не бачить себе у цьому світі, і мучиться питанням чи існує він взагалі чи ні.
Вейн і Франклін створюють світ для Готем-сіті, вони диктують мешканцям що є добром, а що злом, над чим сміятися, а що піддавати осуду. Багатій і шоумен називають натовп клоунами, ставляться до людей як до стада нижчих істот і примушують їх почуватися і поводитися відповідно.
Питання що краще – бути хорошим, виправдовуючи очікування більшості, чи бути собою – у Джокері вирішується однозначно. Бути собою. Звільнитися від влади чужих богів, страху, осуду, побачити світ і себе такими, як вони є, вийти з матриці чужих очікувань, випустити на волю себе, свій гнів, інстинкти, фрустрацію.
І ще Джокер говорить приятелю: «Іди, я тебе не зачіплю, ти єдиний хто був добрим до мене».
І не використовує силу щодо жінки, любові якої прагне.
В діях Джокера є логічна обумовленість. Ти – поганий, помри. Ти – хороший, живи.
Він несе людям звільнення від брехунів. Як раніше – радість і сміх.
Але не несе нічого собі.
Він може вивільнити себе, свій гнів. Але йому нічим себе наповнити.
Бо він маленький хлопчик, якого ніхто ніколи не любив.
Загублене в жорстокому і нерозумному світі дитя, скалічене, ув’язнене і прив’язане до батареї.
Жорстокість породжує ще більшу жорстокість. Ідея, що слідує через весь фільм і виводиться у ранг аксіом завдяки неповторній естетиці та грі Хоакіна Фенікса.
В моєму житті навряд би щось змінилося, якби я не подивилася Джокера. Позаяк прості істини не часто викладаються у школах – добре що вони доносяться до глядача у такий доступний спосіб як кіно.

Посмотрела нашумевший фильм “Джокер” в самом любимом кинотеатре Синема Сити и получила море удовольствия, комфорт, цены и качество картинки меня радует! И так о фильме.
Почему Джокер является “правильным” фильмом и вселяет надежду на то, что супергеройские блокбастеры могут быть сугубо личными, интимными и очень человечными даже, когда речь идет о таком злодее, как Джокер? На эти и все другие вопросы можно ответить углубляясь в магию игры персонажей и суть каждого гениального кадра.

“Джокер” – это фильм, о котором сейчас говорят все! Фильм рассказывает о преобразовании Артура Флека из угнетенного, забитого неудачника, в героя, которым он себя считает, причём порой это лишь в его фантазиях. В последний раз мы видим Артура выходящим из комнаты для допросов в Государственной больнице Аркхем, вскоре после триумфальной ночи, когда он убил Мюррея Франклина и стал иконой бунтарского движения.

Феноменальная игра Хоакина Феникса просто завораживает и восхищает, его перевоплощение на столько правдоподобное и зрителю порой кажется, что он наблюдает за реалиями, нежели за картинкой фильма. И Джокер – персонаж, который по праву можно считать чуть не самым интересным злодеем, то точно уникальным

Один и важным структурных аспектов Джокера – насколько мал внутренний мир Артура, у него есть только воображаемые друзья, любовь, признание в его альтруизме касательно своей матери и гениальности, особенности в своем творчестве.

На протяжении всего фильма, пока Артур погружается в жестокое насильственное безумие, огромное количество людей поддерживают его прямо под носом, как будто подсказывая, что зверские преступления прям необходимы данному обществу во благо справедливости. К концу фильма Артур полностью принимает действия людей, которые полностью стали его последователями и выглядит настоящим лидером в этот триумфальный момент.

Джокер – это история происхождения злодея и совсем не та версия, которую мы привыкли видеть на страницах комиксов и на большом экране. К концу фильма Артур Флек прямо просит людей называть его Джокером и широкая улыбка из его собственной крови, и правда кажется, подтверждает это.

Безусловно, могу оценить фильм по самой высокой шкале, т.к послевкусие от просмотра остается на длительное время, хочется анализировать психологию актера, понять проблему личного характера героя и общества, в целом, сопереживать и сочувствовать, понимать и ужасаться…

“Джокер”: який психічний розлад викликає регіт героя Хоакіна Фенікса

Джокеру – а саме таке ім’я обрав собі Артур (англійською Джокер означає “блазень” або “жартівник” – Ред.) – зв’язне мовлення дається нелегко: кожна спроба заговорити обривається нападом різкого, натужного сміху, який він не може зупинити.

Саме такий напад стається із персонажем в одній із ключових сцен фільму “Джокер”, який нещодавно вийшов на екрани.

Пізно вночі, повертаючись із роботи у костюмі клоуна, Флек мимоволі стає свідком того, як троє пристойно одягнених чоловіків у метро чіпляються до жінки. І при цьому він вибухає гомеричним реготом.

Автор фото, Warner Bros

В іншій сцені неконтролюваний напад реготу стається з Артуром в автобусі

Сутичка

Чоловіки вирішують, що Флек сміється з них, і починають жорстоко його бити. У відповідь він дістає з кишені револьвер і вбиває усіх трьох.

До цього моменту фільму глядачі вже знають, що Артур страждає на якийсь психічний розлад. Щоб упоратися із симптомами, він приймає одразу сім різних ліків, веде щоденник і регулярно ходить до психотерапевта.

Невже дійсно існує захворювання, що викликає неконтрольовані напади нервового сміху?

Виявляється, так. У героя Хоакіна Фенікса може бути рідкісна форма епілепсії, відома як “епілепсія сміху”.

“Це досить рідкісний різновид – на неї припадає лише близько 0,2% усіх випадків нападів”, – пояснює ВВС невролог Франциско Хав’єр Лопес, який займається дослідженням епілепсії.

Автор фото, Getty Images

Багато критиків називають гру Хоакіна Фенікса бездоганною

“Такий сміх абсолютно не вписується у ситуацію. Насправді пацієнтові не весело і не смішно, просто він або вона не можуть контролювати напад”, – додає пан Лопес.

Найчастіше епілепсія сміху розвивається під впливом невеликої доброякісної пухлини, відомої медикам як гипоталамічна гамартома. Вона порушує нормальну роботу гіпоталамуса – відділу мозку, відповідального за цілу низку важливих функцій, від регуляції температури тіла до емоційних реакцій.

Додатковий стрес

Втім, іноді причиною подібного сміху може бути й пухлина в іншому відділі мозку – наприклад, у лобовій або скроневій частках.

Найчастіше у пацієнтів, які страждають на таку пухлину, також періодично стаються напади.

“У будь-якому випадку напад неконтрольованого сміху викликає додатковий стрес, тому що під час звичайного нападу пацієнт втрачає свідомість і не розуміє, що відбувається навколо, – пояснює пан Лопес. – Але якщо ви у свідомості й розумієте, що ваш сміх абсолютно недоречний, це може завдати серйозних страждань вам самим”.

Автор фото, Getty Images

Деякі пухлини мозку можуть викликати неконтрольовані напади сміху

Щоб знизити ймовірність подібних нападів, пацієнту зазвичай прописують антиепілептичні препарати, а іноді навіть пропонують хірургічне втручання.

За відсутності лікування напади можуть траплятися щодня, але за умов необхідного медичного догляду їхню частоту можна знизити до одного-двох на місяць, а іноді й повністю їх позбутися.

За словами пана Лопеса, дорослі стикаються з подібною проблемою частіше, ніж діти або підлітки.

Крім того, такі напади можуть сигналізувати про ранній розвиток деменції.

Насильство

Попри те, що це досить рідкісне захворювання, іспанський невролог розповідає, що за свою практику він щонайменше тричі зустрічав пацієнтів з такою патологією.

Автор фото, Warner Bros

За словами експертів, епілепсія сміху ніяк не пов’язана зі схильністю до насильства

Один із них працює адвокатом у суді. Перед кожним засіданням йому доводилося розповідати присутнім про своє захворювання і попереджати, що у нього може статися напад, оскільки це нерідко відбувається у стресовій ситуації.

Втім, схильність до насильства – невід’ємна і визначальна риса головного героя “Джокера” – ніяк не пов’язана з цим захворюванням, стверджує експерт.

Емоційна нестриманість

З іншого боку, епілепсія сміху – не єдине захворювання, яке може викликати мимовільні й неконтрольовані напади сміху.

Існує розлад, відомий лікарям як “афективна лабільність” чи емоційна нестриманість, що характеризується перемежованими нападами реготу і ридань.

“Цим терміном описують неконтрольовані емоційні реакції, які не вписуються у соціальний контекст і не відображають справжні почуття пацієнта у даний момент”, – пояснює ВВС нейропсихолог Енді Таєрман.

“Така людина може виглядати геть пригніченою якоюсь обставиною, яка раніше викликала б у неї лише легке розчарування”, – додає він.

Афективна лабільність може бути наслідком травми або неврологічних захворювань. Згідно з дослідженням 2013 року, від неї різною мірою страждали щонайменше 1,8 млн американців.

“Однак такі напади більш характерні для літніх пацієнтів, у яких розвиваються нейродегенеративні розлади, – уточнює пан Лопес. – Це дуже літні люди на останніх стадіях хвороби, і випадок Джокера вже точно до них не відноситься”.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!