Тема. Російський балет. Видатні композитори (П. Чайковський, І. Стравінський та ін.) і виконавці (А. Павлова, В. Ніжинський, Г. Уланова, М. Плісецька та ін.)

Мета: ознайомити учнів з особливостями та основними елементами художньо-образної мови балету Росії, із творчістю відомих композиторів та виконавців, навчити розпізнавати символіку театру, характеризувати творчість видатних діячів, пояснювати умовність сценічних прийомів, аналізувати театр як виразник складних почуттів людини; формувати вміння аналізувати твори балетного мистецтва, розвивати вміння обґрунтовувати свою точку зору; виховувати повагу до світової балетної спадщини, зацікавленість її творами й митцями, збагачувати емоційний досвід учнів.

Оснащення. Зоровий ряд: портрети композиторів та виконавців російського балету (П. Чайковського, І. Стравінського, Д. Шостаковича, С. Прокоф’єва, А. Хачатуряна, А. Павлової, В. Ніжинського, Г. Уланової, М. Плісецької, Р. Нурієва та ін.); мультимедійна презентація або відеозапис фрагментів вистав російського балету («Лебедине озеро», «Спартак», «Болт», «Петрушка», «Попелюшка» та ін.); роздавальний матеріал (таблиця «Петербурзька та Московська балетні школи»; за кількістю учнів). Музичний ряд (за відсутності відеозаписів): фрагменти музики до балетів («Лебедине озеро», «Лускунчик» П. Чайковського; «Ромео та Джульетта» С. Прокоф’єв; «Весна священна» І. Стравінського та ін.). Обладнання: ТЗН.

Тип уроку: комбінований.

Форма проведення уроку: уявна подорож у часі та просторі.

Терміни й поняття: «балет».

У танці кожний рух наповнений мудрістю, немає жодного безглуздого руху.

I. Організаційний момент

II. Перевірка домашнього завдання

Презентація сторінки «Театр Японії: від найдавніших часів до сьогодні» альбому «Культурна спадщина народів світу»

III. Актуалізація опорних знань

• Які види мистецтва об’єднує балет?
• Хто створює балетну виставу та бере у ній участь?
• Коли і де виник балет?

2. Складання «Асоціативного куща»

Завдання: складіть «Асоціативний кущ» на тему «Балет».

IV. Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя

Сьогодні ми здійснимо уявну подорож у часі та просторі. Мандруючи крізь століття, ми переглянемо вистави російського балету від часів створення, зазирнемо за лаштунки театрів у Петербурзі та Москві, познайомимося з видатними діячами балетного мистецтва Росії.

V. Викладення нового навчального матеріалу

Уявна подорож у часі та просторі

1. Слово вчителя

(Демонструються портрети видатних митців балетного мистецтва або мультимедійна презентація.)

Джерела виникнення балетного жанру містяться в народних іграх, хороводах, сюжетних танцях тощо. Пластичний танець як елемент драматургічної дії досягнув високого рівня розвитку в культових і світських театралізованих видовищах та народних дійствах Середньовіччя.

Словникова робота. Балет (іт. ballare — танцювати) — синтетичний вид сценічного мистецтва; танцювальна театральна вистава, зміст якої розкривається засобами пластичного танцю, міміки й музики, створюючи відповідний настрій.

У Росії перша балетна вистава відбулася 08.02.1673 р. при дворі царя Олексія Михайловича в підмосковному селі Преображенське. Її підготував іноземець Ніколи Ліма (Лім). Він став керівником новоствореної балетної трупи, її педагогом, балетмейстером і першим танцівником.

Петро І створив на Красній площі в Москві загальнодоступний театр, де поряд із драматичними релігійними виступами на сцені обов’язково виконувалися танці.

Російський балет XVIII ст.

1731 року в Петербурзі було відкрито привілейований дворянський навчальний заклад — Сухопутний шляхетський корпус, де з-поміж іншого дворянських дітей навчали також балету. Танцмейстером корпусу з 1734 року був француз Жан-Батист Ланде (фр. Jean-Baptiste Lande).

1736 року до Росії прибула італійська музична (оперно-балетна) трупа, яка складалася з декількох професійних танцюристів, із-поміж них венеціанець Антоніо Ринальді (Фоссано) — танцюрист і балетмейстер.

1738 року Жан-Батист Ланде заснував першу в Росії школу балетного танцю — «Власну Її Величності танцювальну школу», згодом Імператорську Балетну Школу в Санкт-Петербурзі (нині Академія російського балету ім. А. Я. Ваганової). Кращі учні першого набору: Аксенія Сергієва, Авдотья Тимофеева, Єлизавета Зоріна, Опанас Топорков, Андрій Нестеров.

1742 року Єлизавета II видала указ про заснування в Петербурзі російської балетної трупи. 1756 року був виданий указ про створення дирекції імператорських театрів.

1764 року за ініціативою просвітника І.І. Бецького у Москві було закладено виховний будинок як благодійну закриту навчально-виховну установу для сиріт, підкидьків і безпритульників. Балетні класи очолив балетмейстер і танцівник Леопольд Парадиз, а 1780 року випустив своїх перших учнів, з-поміж яких багато видатних виконавців російської сцени (Василь Балашов, Гаврила Райков, Іван Єропкін, Арина Собакіна). З 1784 року у Виховному будинку почав викладати італієць Козимо Мореллі.

У XVIII ст. поширився кріпосний балет. Особливо відзначилися кріпосні балетні трупи Шереметьева, Потьомкіна, Зорича, Апраксіна та Головкіної. Наприкінці XVIII ст., після смерті власників, частину кріпосних балетних артистів Зорича, Потьомкіна та Головкіної було викуплено або передано в казну; ними укомплектували балетні колективи імператорських театрів.

1783 року в Петербурзі урочисто відкрився Большой (Кам’яний) театр — ще одна постійна сцена Імператорської трупи, призначена для будь-якої публіки, передусім, звісно, аристократії. Саме у цей час балет ствердився в Росії. 1776 року у Москві було закладено Большой театр, споруда та назва якого стали візитівкою російського балету в усьому світі (театр відкрився урочисто у січні 1825 року виставою «Торжество муз»).

Російський балет XIX ст.

1736 року в Петербурзі та 1806 року у Москві були створені постійні балетні трупи. У XIX ст. в Петербурзі та Москві працювали видатні майстри хореографічного мистецтва (Ш. Дідло, Ж. Перро, М. Петіпа), відомі балетні композитори (К. Кавос, П. Пуні, Л. Мінкус) та артисти (К. Колосова, М. Данилова, А. Істоміна, А. Глушковський та ін.). З II половини XIX ст. російський балет посів провідне місце у світовому балетному мистецтві.

1801 року в Петербург прибув балетмейстер Шарль Луї Дідло, який очолив трупу петербурзького балету. Дідло скасував важку «уніформу» танцівників, натомість увів трико. Характерними для постановок стали стрибки-польоти. Дідло значною мірою вдосконалив кордебалет, надавши танцюристам більше можливостей.

У цей самий час у Нижньому Новгороді князь Шаховськой відкрив публічний театр, що містив трупу танцівниць, яка давала окремі балетні вистави (перший відомий випадок перетворення закритого кріпосного театру на відкритий, комерційний)

Період з 1790 до 1805 року був знаменним в історії розвитку балету в Росії.

Вітчизняна війна 1812 року не зупинила розвиток російського балету; як патріотичний атрибут уперше на великосвітській сцені з’являється російський народний танок.

Після війни позначилася різниця між петербурзьким та московським балетними напрямами. Уся увага імператорського двору зосередилася на петербурзькій трупі, у Москві ж митці дозволяли собі значно більше свободи. Різниця особливо посилилася 1825 року, після відкриття в Москві Большого театру. Можливості Московської трупи виявилися значно ширшими, її сцена використала нові балетні досягнення, європейські сценічні нововведення й усе те, чого категорично не допускала Петербурзька трупа.

Значну роль у формуванні специфіки московського балету відіграла французька балерина Феліцата Гюллень-Сор (1805—1860), яка прибула до Москви 1823 року і працювала там до кінця життя: вона першою відмовилася від перенесення на московську сцену вистав Петербурзької трупи. Згодом вона викладала свою методику в Московському театральному училищі. Специфіку московського балету зберігали композитори, які працювали при Московській імператорській трупі: Ф. Ю. Шольц, О. М. Верстовський і О. О. Аляб’єв, М. Ю. Вієльгорський.

На початку 1830-х років у російському балеті почалася епоха романтизму.

1860 року у Петербурзі відкрили ще одну театральну сцену — Маріїнський театр.

До того часу музика в балеті відігравала лише другорядну роль.

Докорінних змін зазнало балетне мистецтво у зв’язку з діяльністю П. Чайковського, балетна музика якого органічно пов’язана зі змістом і розвитком сценічної дії. Він широко застосовував принцип симфонічного розвитку музичних думок, створював яскраві музичні характеристики. Велике значення мала діяльність балетмейстерів М. Петіпа та Л. Іванова, які разом поставили «Лебедине озеро» П. Чайковського (1876). М. Петіпа поставив балети «Спляча красуня» (1889), «Лускунчик» (1892). Піднесенню російського балету сприяла діяльність балетмейстера М. Фокіна, артистів А. Павлової, Т. Карсавіної, В. Ніжинського у Петербурзі, балетмейстера О. Горського, артистів К. Гельцер, М. Мордкіна у Москві. Музику до балетів писали композитори О. Глазунов, А. Аренський та ін.

Російський балет початку XX ст. («Російські сезони» С. Дягілєва)

Початок XX ст. ознаменувався новаторськими пошуками, прагненням подолати стереотипи, умовності академічного балету XIX ст. У своїх балетах балетмейстер Большого театру О. Горський прагнув домогтися послідовності розвитку драматичної дії, намагався підсилити роль кордебалету як масової дійової особи, подолати поділ пантоміми й танцю.

Значний внесок у російське балетне мистецтво зробив М. Фокін, істотно розширивши коло ідей та образів у балеті, збагативши його новими формами й стилями. Його постановки для «Російських сезонів» балетів «Шопеніана», «Петрушка», «Жар-птиця» та ін. здобули славу російському балету за кордоном.

Світової популярності зажила також створена Фокіним для А. Павлової мініатюра «Умираючий лебідь» (1907).

У 1911—1913 роках на ґрунті «Російських сезонів» утворилася постійна трупа «Російські балети Дягілєва».

Після Фокіна балетмейстером трупи став В. Ніжинський. Найвідомішою його постановкою є балет «Весна священна» на музику І. Стравінського.

Російський балет за радянських часів

В умовах радянської дійсності балет розвивався в руслі методу соціалістичного реалізму.

Радянські митці у своїй творчості пішли шляхом усебічної драматизації хореографічної дії, життєвості й народності сценічних образів.

У радянському балеті були втілені теми радянського патріотизму, творчої праці, визвольної боротьби (наприклад, «Червоний мак» Р. Глієра, «Полум’я Парижа», «Бахчисарайський фонтан» Б. Асаф’єва). Яскравою сторінкою радянського балетного мистецтва стали балети Д. Шостаковича («Золоте століття», «Болт»), шедеврами світової класики є балети С. Прокоф’єва («Попелюшка», «Ромео і Джульетта») та А. Хачатуряна («Спартак»). Здійснюються постановки національних балетів (грузинських, вірменських, білоруських, татарських) — «Отелло» О. Мачаваріані, «Серце гір» А. Баланчивадзе, «Гаяне» А. Хачатуряна, «Князь-Озеро» В. Золотарьова, «Шурале» Ф. Ярулліна та ін.

2. Виступи учнів із повідомленнями, підготовленими в групах (парах)

(Демонструються портрети видатних митців балетного мистецтва або фрагменти відеозаписів балетних вистав чи мультимедійна презентація.)

1-й учень (інформаційна довідка про П. І. Чайковського)

Петро Ілліч Чайковський (25.04.1840—25.10.1893) — російський композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч, музичний журналіст. Уважається одним із найвидатніших композиторів в історії музики. Автор понад 80 творів, зокрема 10 опер і 3 балетів. Його концерти та інші твори для фортепіано, 7 симфоній (6 пронумерованих і симфонія «Манфред»), 4 сюїти, програмова симфонічна музика, балети «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик» є надзвичайно цінним унеском у світову музичну культуру.

«Лебедине озеро» — балет у 4 актах (по одній картині в кожному). Лібрето Володимира Бегічева і, можливо, Василя Гельцера. Музику П. І. Чайковський написав 1876 року. В основу сюжету покладено фольклорні мотиви, зокрема старовинну німецьку легенду, що оповідає про прекрасну принцесу Одетту, яка перетворилася на лебедя через прокляття злого чаклуна Ротбарта. Оригінальну хореографію створив Юліус Резінгер.

«Спляча красуня» — балет П. І. Чайковського на лібрето І. Всеволозького і Маріуса Петіпа за сюжетом однойменної казки Шарля Перро; складається з 3 дій, прологу й апофеозу. Написаний 1889 року, представлений публіці 1890 року. Головні дійові особи балету: король Флорестан, королева, принцеса Аврора, 7 фей: Бузок, Кандид (Щирість), Флер-де-Фаріна (Квітуче колосся), Хлібна Крихта, Канарейка, Віолант (Пристрасть) і зла Карабосс; принц Дезіре. Найвідоміший номер балету — вальс із І акту.

«Лускунчик» — балет (1892) П. І. Чайковського у 2 актах на лібрето Маріуса Петіпа за мотивами казки Е. Т. А. Гофмана «Лускунчик та мишачий король» (1816; основа лібрето — переклад казки, зроблений 1844 року Олександром Дюма-батьком, проте Театральна енциклопедія помилково називає автором перекладу Дюма-сина).

2-й учень (інформаційна довідка про І. Ф. Стравінського)

Ігор Федорович Стравінський (05(17).06.1882—06.04.1971) — російський композитор, диригент і піаніст, один із найвидатніших представників світової музичної культури XX ст. Творчість Стравінського вирізняється образно-стилістичною множинністю, проте вона підпорядкована в кожен творчий період стрижневій тенденції. Вершинними творами І. Стравінського є балети «Жар-птиця», «Петрушка», «Весна священна», хореографічні сцени «Весіллячко» (остаточний варіант 1923). Композитор цікавився російським фольклором, ритуальними й обрядовими образами, балаганом, лубком.

На замовлення організатора «Російських сезонів» С. Дягілєва І. Стравінський створив музику до балету «Жар-птиця» за мотивами російських народних казок, прем’єра якого відбулася 1910 року в Парижі і принесла композиторові європейську популярність. Співпраця Стравінського з Дягілєвим тривала (із перервами) майже 20 років.

Цілу епоху в мистецтві XX ст. склала тріада шедеврів, створених Стравінським відповідно до можливостей блискучої дягілєвської балетно-оперної трупи; поставлені в Парижі балети «Петрушка» (1911), «Весна священна» (1913) і хореографічні сцени зі співом і музикою «Весіллячко» (1923).

Стилізоване відтворення народної балаганної вистави («Петрушка») та архаїчних обрядів язичницької містерії родючості («Весна священна»), російського селянського весілля («Весіллячко») здійснюється засобами своєрідної музичної мови, що поєднує зовнішню «грубуватість», «елементарність» ритміки й мелодики з ретельним опрацюванням деталей, тонко розрахованою асиметричністю музичних фраз, несподіваними зміщеннями метричних акцентів.

3-й учень (інформаційна довідка про Д.Д. Шостаковича)

Дмитро Дмитрович Шостакович (12(25).09.1906—09.08.1975) — піаніст, педагог і громадський діяч, один із найвизначніших композиторів XX ст. Народний артист СРСР (1954).

«Золоте століття» (1929—1930) на лібрето О. Івановського (оригінальна назва лібрето — «Динаміада»). Балет складається з 3-х дій у 6-ти картинах. Уперше поставлений у Державному академічному театрі опери та балету (сезон 1930—1931). Балет містив кілька «буржуазних» танців (канкан, фокстрот, танго, чечітка), а також сцени боксу, гри в карти і футбольного матчу. 1931 року був знятий із репертуару через численні негативні відгуки преси. Пізніше на «Золоте століття» Д. Шостаковича радянська преса приклеїла ярлик «формалізм». 1982 року І. Глікман і Ю. Григорович написали нове лібрето. 2006 року Ю. Григорович знову поставив цей балет у Большому театрі, а в Маріїнському театрі — Н. Гелбер (США) за лібрето К. Учителя.

«Болт» — балет у 3-х діях. Прем’єра відбулася у квітні 1931 року у Леніградському театрі опери та балету (лібрето В. Смирнова, хореографія Ф. Лопухова). Прем’єра сучасної версії балету (лібрето В. Смирнова у редакції О. Ратманського, хореографія О. Ратманського) відбулася у лютому 2005 року у Большому театрі у Москві.

4-й учень (інформаційна довідка про С. С. Прокоф’єва)

Сергій Сергійович Прокоф’єв (11(23).04.1891—05.03.1953) — композитор, автор 8 опер, 7 балетів, 7 симфоній та багатьох камерно-інструментальних творів, а також музики до кінофільмів. Лауреат Сталінської премії (1943, 1946 — тричі, 1947, 1951).

«Попелюшка» (1944) — балет С. Прокоф’єва за сюжетом однойменної казки Шарля Перро. Музика до балету написана у 1940—1944 роках. Уперше «Попелюшку» поставили у листопаді 1945 року на сцені Большого театру. Її постановником був Р. Захаров, а головну роль виконували балерини О. Лепешинська, Г. Уланова та Р. Стручкова.

«Ромео і Джульетта» — балет С. Прокоф’єва із 9-ти картин за однойменною трагедією В. Шекспіра, написаний у співпраці з режисером С. Радловим і драматургом А. Піотровським 1936 року. Початкова редакція балету, створена Прокоф’євим 1935 року, відрізнялася від літературної основи щасливим кінцем. Проте після виходу статей «Сумбур замість музики» і «Балетна фальш» (1936), у яких було засуджено театральні твори Шостаковича, автори змінили кінцівку відповідно до трагедії Шекспіра. Через ці статті також відклали прем’єрні постановки балету в Ленінграді та Москві. Прем’єра балету відбулася 1938 року в Брно (Чехія). У повоєнний час (1946) балет поставили у Большому театрі. 2008 року в Нью-Йорку була вперше запропонована первинна версія балету, що відродила раніше не відому структуру і щасливий фінал твору Прокоф’єва.

5-й учень (інформаційна довідка про А. І. Хачатуряна)

Арам Ілліч Хачатуран (24.05(06.06).1903—01.05.1978) — композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч, народний артист СРСР (1954), Герой Соціалістичної Праці (1973), академік АН Вірменської РСР (1963); автор музики до балетів «Щастя», «Гаяне» та «Спартак».

«Спартак» складається з 4 дій і 9 картин. Уперше поставлено Ленінградським театром опери і балету (1956). Сценарій балету ґрунтується на романі Р. Джованьйолі «Спартак». Лібрето написав драматург М. Волков. Дійові особи: Спартак, вождь повсталих рабів; Красс, римський полководець; Фрігія, кохана Спартака; Егіна, куртизанка, наложниця Красса; Гладіатор; Троє пастухів; Пастушки.

6-й учень (інформаційна довідка про А. П. Павлову)

Анна Павлівна (Матвіївна) Павлова (31.01(12.02).1881—23.01.1931) — артистка балету, одна з найвидатніших балерин XX ст. Після закінчення Ваганівського училища (1899) була прийнята до трупи Маріїнського театру. Танцювала партії в класичних балетах «Лускунчик», «Коник-Горбоконик», «Раймонда», «Баядерка», «Жизель». 1906 року стала провідною танцівницею трупи.

На її виконавську манеру вплинула спільна робота з балетмейстерами О. Горським і особливо М. Фокіним. Анна Павлова виконувала головні ролі в балетах М. Фокіна «Шопеніана», «Павільйон Арміди», «Єгипетські ночі» та ін.

1907 року на благодійному вечорі в Маріїнському театрі Анна Павлова вперше виконала поставлену для неї М. Фокіним хореографічну мініатюру «Лебідь» (пізніше «Умираючий лебідь»), що стала одним із символів російського балету XX ст.

1910 року А. Павлова перейшла на так зване положення «гастролерки», створила власну трупу. Разом із цією трупою гастролювала в багатьох країнах світу. Спеціально для трупи А. Павлової М. Фокіним були поставлені кілька балетів. З-поміж них — «Сім дочок гірського короля».

Останній виступ балерини в Маріїнському театрі відбувся 1913 року, а в Росії — 1914 року, після чого вона влаштувалася в Англії, до Росії не поверталася.

Упродовж 1921—1925 років Анна Павлова гастролювала у США. Її гастролі організував американський імпресаріо російського походження Соломон Юрок. 1921 року Анна Павлова також виступала в Індії — у Делі, Бомбеї та Калькутті.

Ім’я Павлової ще за житті балерини стало легендарним. Померла вона в Гаазі, під час гастролей, від пневмонії. Незважаючи на бажання балерини повернутися на батьківщину, урна з її прахом перебуває в Лондоні. За легендою, останніми її словами були: «Приготуйте мій костюм лебедя!»

7-й учень (інформаційна довідка про В. Т. Ніжинського)

Вацлав Томович Ніжинський (12(24).03.1889—11.04.1950) — артист балету, балетмейстер. Навчався в Петербурзькому театральному училищі. Від 1913 року жив у Західній Європі: провідний танцюрист і балетмейстер «Російських сезонів» у Парижі й Лондоні, балетної трупи С. Дягілєва, власної трупи в Лондоні.

Оцінюючи талант танцівника, критики називали В. Ніжинського «восьмим дивом світу».

Його партнерками були Матильда Кшесінська й Анна Павлова. «Він спростував усі закони рівноваги й перевернув їх з ніг на голову, він нагадує намальовану на стелі людську постать, він легко почувається у повітрі. » — писав про Ніжинського французький сюрреаліст Жан Кокто.

Найвидатніші балети за участю В. Ніжинського — «Весна священна» та «Полудень одного фавна».

8-й учень (інформаційна довідка про Г. С. Уланову)

Галина Сергіївна Уланова (26.12.1909(08.01.1910)— 21.03.1998) — видатна балерина, одна з найвидатніших балерин XX ст., народна артистка СРСР (1951), двічі Герой Соціалістичної Праці (1974; 1980), лауреат Ленінської (1957) і чотирьох Сталінських премій (1941; 1946; 1947; 1950), учениця Агрипини Ваганової.

Упродовж 1928—1944 років — артистка Марийського (Кіровського) театру в Ленінграді, 1944—1960 років — Большого театру в Москві.

Пік кар’єри і світової слави Уланової припав на 1940-ві—1950-ті роки.

Найвідоміші її ролі — у «Жизелі» Адана, «Попелюшці» та «Ромео і Джульєтті» Прокоф’єва, «Червоному маці» Ґлієра.

Саме їй, єдиній із балерин, за життя було встановлено пам’ятники у Ленінграді (1984, скульп. М. Анікушин) і Стокгольмі (1984, скульп. О. Янсон-Манізер). У Голландії було створено сорт тюльпанів «Уланова».

9-й учень (інформаційна довідка про М. М. Плісецьку)

Майя Михайлівна Плісецька (нар. 20.11.1925) — артистка балету, хореограф, письменник, актриса, народна артистка СРСР (1959), Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, нагороджена Орденом «За заслуги перед Вітчизною» І ступеня.

Солістка Большого театру в Москві. Дружина композитора Родіона Щедріна. Нині живе в Іспанії.

У пластиці Майї Плісецької танцювальне мистецтво досягає найвищої гармонії. Найвидатніші партії: Одетта — Одиллія в «Лебединому озері», Аврора у «Сплячій красуні» (1961), Господарка Мідної гори у «Кам’яній квітці» Прокоф’єва, Раймонда в однойменному балеті Глазунова.

Після залишення сцени Галиною Улановою (1960) Плісецька стала примою балету Большого театру.

У радянській телеверсії «Анни Кареніної» вона зіграла княгиню Тверську. 1971 року Родіон Щедрін написав балет на цю тему, де Плісецька танцювала головну партію і вперше випробувала себе як хореограф. Спеціально для Плісецької кубинський балетмейстер Альберто Алонсо поставив балет «Кармен-сюїта». З-поміж хореографів, які створювали для неї балети, також були Юрій Григорович, Ролан Петі та Моріс Бежар. У 1980-ті роки Плісецька та Щедрін проводили багато часу за кордоном, де вона працювала художнім керівником Римського театру опери та балету, а також Іспанського національного балету в Мадриді.

У віці 65 років вона залишила Большой театр як солістка. На день свого 70-річчя вона дебютувала в спеціально написаному для неї номері Бежара під назвою «Аве Майя».

Від 1994 року вона є головою щорічних міжнародних балетних змагань, що називаються «Майя». Лауреат Премії Імператорської Японії (2006)

10-й учень (інформаційна довідка про Р. X. Нурієва)

Рудольф Хамовітович Нурєєв, відомий у всьому світі як Нурієв (17.03.1938—06.01.1993) — артист балету, балетмейстер.

Почав танцювати в дитячому фольклорному ансамблі в Уфі, а 1955 року вступив до Ленінградського хореографічного училища. Після його закінчення (1958) Нурієв став солістом балету Театру ім. С. М. Кірова (нині — Маріїнський театр).

16 червня 1961 року, перебуваючи на гастролях у Парижі, відмовився повернутися до СРСР, ставши «неповерненцем».

Невдовзі Нурієв почав працювати в Королівському балеті в Лондоні та швидко став світовою знаменитістю. Понад 15 років Нурієв був зіркою лондонського Королівського балету і постійним партнером видатної англійської балерини Марго Фонтейн. Виступав у всьому світі (Європа, США, Японія, Австралія та ін.), працюючи дуже інтенсивно (наприклад, 1975 року кількість виступів досягла 300). На думку фахівців, Рудольф Нурієв повністю змінив пасивну роль танцюриста в класичному балеті. Упродовж 1983—1989 років Нурієв був директором балетної трупи паризької Гранд-опера. Неодноразово виступав на одній сцені з Івет Шовіре.

Одне з його головних досягнень у цей період — «відкриття» Сильві Біллем. Брав участь у класичних і сучасних постановках, багато знімався в кіно і на телебаченні, ставив класичні балети. В останні роки життя виступав як диригент.

Помер 1993 року поблизу Парижа. Похований на російському кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа під Парижем.

У Казані та в Уфі проводять міжнародні фестивалі класичного балету ім. Рудольфа Нурієва. Башкирський державний театр опери і балету в Уфі названий на його честь.

Найкращі його балети: «Лебедине озеро» (принц Зігфрид, Ротбарт), «Лускунчик» (Дроссельмейер, Принц), «Спляча красуня» (Синій птах, принц Флоримунд (Дезіре)), «Жизель» (Альберт), «Дон Кихот» (Базіль), «Корсар» (раб), «Ромео і Джульетта» (Ромео, Меркуцціо), «Сильфіда» (Джеймс), «Петрушка» (Петрушка).

3. Розповідь учителя

Розвиток російського балету II половини XIX — початку XX ст. пов’язаний передусім із М. Петіпа (1818—1910), який здійснив новаторські балетні постановки. Усесвітнє визнання Петіпа принесли балети «Спляча красуня» і «Лебедине озеро» (у співавторстві з Л. Івановим), а імена О. Преображенськоі, М. Кшесинської, П. Гердта ввійшли до історії балетного мистецтва. Новий етап у розвитку російського балету пов’язаний з іменем О. Горського (1871—1924) — постановника балетів «Дон Кіхот» і «Саламбо». Він відмовився від застарілих прийомів пантоміми, зробивши дію чіткішою та динамічнішою, і залучив до художнього оформлення своїх вистав відомих художників, зокрема К. Коровіна та О. Головіна.

Від початку XX ст. настала черга російському балету впливати на розвиток західноєвропейського — завдяки «Російським сезонам» С. Дягілєва у Парижі (від 1908).

Саме з іменами цих представників мистецтва хореографії пов’язаний тріумф «Російських сезонів» у Парижі, організованих видатним театральним діячем С. Дягілєвим. Складно переоцінити значення дягілєвських сезонів для розвитку світового балету. Вони є яскравим прикладом міжвидового синтезу мистецтв: музики, хореографії та живопису, що був можливим завдяки творчим пошукам художників О. Бенуа, Л. Бакста, В. Серова, М. Еріха; композитора І. Стравінського; хореографів М. Фокіна і Д. Маланчина.

Авангардистом хореографічного мистецтва XX ст. уважають М. Фокіна (1880—1940), який шукав нових засобів виражальності, удосконалював і навіть видозмінював малюнок танцю, створюючи нові танцювальні форми. У його постановках («Єгипетські ночі», «Дафніс і Хлоя», «Петрушка») засяяли зірки російського балету А. Павлова, В. Ніжинський, Т. Карсавіна, О. Спесивцева.

Розквіт російського балету II половини XX ст. пов’язаний з іменами Г. У ланової, О. Лепешинської, Ю. Григоровича, М. Плісецької, Н. Безсмертнової, М. Ліспи, В. Васильєва, К. Максимової, В. Чабукіані, Р. Нурісва, М. Баришнікова та ін.

Розглядаючи мистецтво хореографії, слід наголосити, що воно представлене не лише класичним балетом, але й безпосередньо пов’язане із традиціями народного танцю, що відтворює в русі та пластиці специфіку національної самосвідомості.

VI. Підбиття підсумків уроку

• Мене найбільше зацікавила творчість композитора (актора, хореографа).
• Сьогодні на уроці мене вразило.
• Мені цікаво дізнатися більше про.

VII. Домашнє завдання

1) заповнити таблицю «Петербурзька та Московська балетні школи»;

Порівняльна характеристика

Балетна школа

Чайковський

Нове слово було сказано Чайковським в кожному з жанрів, в яких він творив. Часто це було новаторство приховане, що проступають як би зсередини явища і тому не відразу оцінене, та й пізніше не всіма помічене. Але є жанр, в якому реформаторська роль Чайковського безумовна. Це – балет. В середині 70-х років Чайковський, автор чотирьох опер, трьох симфоній, двох квартетів та інших творів, звернувся до створення балету, – йому, як він зізнався в листі до Римського-Корсакова , “Давно хотілося спробувати себе в цього роду музиці”. Це було “Лебедине озеро” .

Після прем’єри в Великому театрі Герман Ларош писав: “За самими небагатьма винятками, серйозні, справжні композитори тримають себе далеко від балету: винна в цьому манірність, що змушує їх дивитися зверхньо на балет як на” нижчий рід музики “, або якась інша причина – не беруся вирішити. Як б то не було, П. І. Чайковський вільний від цієї манірності . І за це йому велике спасибі “.

Справді, жоден великий російський композитор до Чайковського не звертався до твору балетів. Цезар Пуньї або Л.Мінкуса, чиї балети йшли в Імператорських театрах, навіть не прагнули до створення музики, що має самостійну художню цінність, і, як правило, не виходили за рамки ілюстрування дії в зручних танцювальних формах. Дещо по-іншому розвивалася історія балету французького. Адан, автор “Жизелі”, і його учень і послідовник – Деліб, автор “Коппелія” та “Сільвії”, створили романтичні партитури, в яких танцювальність поєднувалася з наскрізним музичним розвитком.

Почувши у Відні в 1877 році “Сільвію”, Петро Ілліч був у захваті і в листі до Танєєву відгукнувся так: “. Чув балет” Сільвія “Лео Деліба; саме чув, тому що це перший балет, в якому музика становить не тільки головний, але і єдиний інтерес. що за принадність, що за витонченість, багатство мелодійне, ритмічне і гармонійне . Якщо б я знав цю музику раніше, то, звичайно, не написав би “Озеро лебедів”.

Зрозуміло, Петро Ілліч тут несправедливий до свого першого балетному дітищу, проте досвід французьких композиторів не пройшов для нього непоміченим і позначився в подальшому. Але Чайковський пішов набагато далі, наситивши свої балетні партитури справді симфонічним розвитком музичних образів, здатністю виражати складні психологічні стани. Вступаючись за гідність і значущість жанру балету, він писав: “. Я рішуче не розумію, яким чином в вираженні балетна музика може полягати що-небудь поріцательное!”. І, нарешті широко відомо його афористичний вислів: “. балет – та ж симфонія”. В процесі роботи над балетом “Спляча красуня” Чайковський писав фон Мекк : “Я з особливою ретельністю і любов’ю займався інструментовкою його і винайшов кілька абсолютно нових оркестрових комбінацій, які, сподіваюся, будуть дуже красиві і цікаві”.

Але, при всіх зв’язках, які існують між операми, симфоніями і балетами Чайковського, – балети все-таки були в його розумінні і в його художній практиці абсолютно особливою сферою. Сферою романтичного, фантастичного, легендарного, втіленою мрією про перемогу любові і добра. Всі три балету – “Лебедине озеро”, “Спляча красуня” і “Лускунчик” – засновані на казкових сюжетах. Саме за цим принципом композитор вибирав відповідні сценарії.

Балети Чайковського були незвичні, нові в театральній практиці його часу. Один з мемуаристів повідомляє, кажучи про видатного хореографа Маріус Петіпа , Наступне: “Музика Чайковського створила для Петіпа чималі труднощі. Він звик працювати зі штатними балетними композиторами <. >, які готові були до нескінченності змінювати музику тих чи інших номерів <. >. Тому Петіпа було досить важко працювати над “Сплячої красунею”. В цьому він мені зізнавався “.

З появою “Сплячої красуні” і “Лускунчика” сформувалося нове явище – балетний театр Чайковського. Його сильного впливу не минули ні Глазунов в “Раймонда”, ні Ігор Стравінський, що схилявся перед “Сплячої красунею”. Балети Чайковського складають основу музичних театрів світу.