Як називати людей з інвалідністю

“Це не я живу із церебральним паралічем, а він зі мною”, – каже Ростислав Гриценко на початку своєї історії про життя та про ставлення людей до себе, яке він хотів би змінити. The Village Україна дізнається, як варто і не варто називати людей з інвалідністю.

“Загалом так і треба називати – люди з інвалідністю, чи особи з інвалідністю. Також можна, залежно від виду інвалідності, казати: “люди з ураженням опорно-рухового апарату”, “з порушеннями зору чи слуху”, – каже співзасновник ініціативи “Доступно.UA” Дмитро Щебетюк. – Журналісти часто нарікають на відсутність синонімів. Але постійно повторювати “люди з інвалідністю” не варто, достатньо кілька разів у матеріалі згадати цей термін, а далі можна казати “такі люди” або, якщо йдеться про конкретну людину – використовувати ім’я та прізвище, фото і так далі.

Я розумію, чому вигадали терміни “люди з особливими потребами”, “люди з обмеженими можливостями”. Тому що раніше в обігу було слово “інвалід” і його хотіли замінити більш толерантним терміном. І якраз тоді на перше місце поставили людину, а вже далі її характеристику. На той період це було “ок”, бо звучало краще, ніж “інваліди”. Навіть коли кажуть “люди з обмеженими фізичними можливостями” – це звучить дивно, бо кожна людина все одно має фізичну обмеженість, вона не може 500 кілограмів підняти однією рукою, наприклад. Те ж стосується “особливих людей”. Усі люди по-своєму особливі, називати людей такими лише тому, що в них є інвалідність, не дуже коректно. Звісно, коли людина зробила щось справді визначне чи має, скажімо, високий рівень інтелекту – тоді це зрозуміло. Для когось кохана дівчина – це особлива людина. Ще кажуть іноді – “аномальні люди”. Це взагалі.

І, звісно, варто говорити без ось цих “страждаючий на дцп”, “прикутий до візка/ліжка” і таке інше. Люди живуть, а не страждають. Ніхто нікого не приковував ні до чого. Ці порівняння викликають жаль до таких людей, який їм не потрібен.

Координаторка правозахисної громадської організації Fight For Right Юлія Сачук зазначає, що слова, які ми вживаємо, насправді мають дуже велике значення.

“Якщо вони не коректні, то можуть ображати, сприяти формуванню і поглибленню негативних стереотипів, збільшувати ймовірність випадків дискримінації та інших порушень прав людини.

Говорячи про інвалідність, слід знати, що це термін-“парасолька”, який включає комплекс понять і постійно еволюціонує. Інвалідність стосується не лише стану здоров’я людини чи медичних проблем. Інвалідність – це складне явище, що відображає взаємодію між особливостями людини і суспільства, в якому вона живе.

Термін “інвалідність” використовують щодо осіб з інвалідністю, включаючи тих, хто має стійкі фізичні, ментальні, інтелектуальні або сенсорні порушення, які при взаємодії з різними бар’єрами в навколишньому середовищі, поведінці, ставленні перешкоджають повній та ефективній участі людей з інвалідністю в житті суспільства нарівні з людьми без інвалідності.

Говорячи про людей з інвалідністю, варто використовувати “people first language”, тобто мову, в якій на першому місці завжди є людина: дівчина на інвалідному візку, а не інвалід-колясочник; Гліб, у якого аутизм, а не аутист; учениця з інвалідністю, а не “децепешниця”. І взагалі використовувати згадки про інвалідність чи певні порушення варто лише тоді, коли це вкрай потрібно, адже інвалідність не є єдиною, а головне – зовсім не основною характеристикою людини, тому не варто постійно на ній робити акцент.

Коректна мова з тематики інвалідності в Україні лише формується. Коректними термінами ми можемо вважати ті, які закріплені Конвенцією ООН “Про права людей з інвалідністю”. Це міжнародний стандарт, який є найбільш прийнятним на сьогодні, саме його можна брати за основу, пишучи чи говорячи про інвалідність, але тільки англійською мовою (Convention On The Right Of Persons With Disabilities), тому що переклад українською не є правильним.

Отже, треба уникати ярликів, медичних діагнозів, збірних і “художніх образів”, не варто вдаватися до драматизації, жалю чи героїзації, описуючи життя людини з інвалідністю.

Говорячи про групу людей з певними порушеннями (зору, слуху, опорно-рухового апарату, ментальними чи сенсорними), слід пам’ятати, що кожного представника/представниці такої групи своє окреме життя, власний унікальний досвід, якого найчастіше може не бути в іншої людини з подібними порушеннями. Тому не варто спосіб життя, різні обставини та випадки однієї людини робити характерними для всієї групи.

І найважливіше – треба пам’ятати, що кожна людина з інвалідністю – це така ж людина, як і без інвалідності.

Коректна мова – як говорити про людину, а не її інвалідність

Найперше – потрібно забути слово “інвалід”. Два роки тому його прибрали з усіх законів України і замінили на “людина з інвалідністю”. Акцентувати потрібно насамперед на людині, а не на її інвалідності. Тому правильно казати “людина/дитина з…”. Наприклад, “дитина з ДЦП” (не децепешник), “дитина з розладами аутистичного спектру” (не аутист “; дитина за аутизмом – теж коректно, говорять про спектр, бо аутизм не буває однаковим ), “дитина з епілепсією” (не епілептик).

1. Не кажіть “особлива дитина”, бо всі діти чимось вирізняються.
2. Жодних “особливих потреб”. Сходи з пандусом – це не особливо, а нормально і стане у пригоді не тільки тим, хто пересувається на візку, а й мамам з немовлятами, бабусям із “кравчучками” чи пасажирам із валізами. Або людині з переломом ноги.
3. Термін “особливі освітні потреби” прийнятний, але застосовується не тільки до дітей з інвалідністю, а й, наприклад, до емігрантів, які поки не добре знають мову, чи до дітей, які постраждали внаслідок бойових дій і тимчасово потребують психологічної допомоги та підтримки в навчанні. Зараз особливі освітні потреби в них є, а згодом не буде.
4. Менше негативних виразів, як-от “страждає на…” – це передбачає, що людині, про яку ви говорите, постійно погано, боляче і безнадійно. Це провокує на непотрібний жаль. Так само не варто казати, що хтось “прикутий до візка”. Візок допомагає пересуватися, а не приковує.
5. Хоча існують Українські товариства сліпих та глухих (УТОС та УТОГ відповідно), слова “глухий” та “сліпий” можуть мати негативне забарвлення. Прийнятніші варіанти: “людина, яка не чує” або “людина з порушеннями слуху/зору”, “незрячий”.
6. Не бійтеся говорити “радий/-а тебе бачити” чи “побачимося” незрячим. Так само можна запросити “піти прогулятися” людину на візку. Інвалідність означає лише те, що хтось робить те саме, що й ви, – тільки в інший спосіб.
7. Для кращого розуміння (а також хорошого настрою) перегляньте відео, де наочно пояснюють, чому деякі звичні для нас вислови такі недоречні.

За матеріалами:

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Wavebreakmedia, Depositphotos

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.