“Культура на війні стає функціональною”: 4 надихаючі розмови з митцями в ЗСУ

Скільки віршів вони не написали, скільки пісень не заспівали, скільки не створили вистав, щоб боронити Україну в ЗСУ? І чому вони вирішили пожертвувати своєю творчістю заради служби у війську? Чи може їм вдається поєднувати війну зі своїми цивільними заняттями?

Анаід Агаджанова спеціально для УП.Життя поспілкувалась з бароковим музикантом Тарасом Компаніченком, поеткою Оленою Герасим’юк, режисером Дмитром Костюминським та поетом Павлом Матюшею. На бекграунді більшості цих розмов було чути звуки вибухів і пострілів.

Павло Матюша

поет, перекладач

заступник начальника відділення бойової підготовки 47 окремої механізованої бригади

На початку березня, коли моя родина вже була у безпеці, я повертався потягом до Києва, нас було двоє пасажирів на весь вагон, і я запитав свого попутника, навіщо він повертається. Він мені сказав таку фразу: “Ну треба щось законсервувати, а щось розконсервувати”. І тоді я зрозумів: починається ера зовсім-зовсім нових людей і нових рішень.

На вокзалі того хлопця зустрічали друзі і запропонували підкинути мене додому. Ми сіли в джип, він попереду зі своїм товаришем, а я позаду з чотирма калашами. На одному з блокпостів військові поцікавились, чи зареєстрована зброя. У відповідь лише хмикнули, всім все стало зрозуміло, на той момент ніхто не звертав на такі дрібниці увагу.

Далі в мене була ціла низка спроб повернутися до збройних сил, оскільки на той момент я вже був знятий з обліку військоматів як багатодітний батько.

До армії я вперше потрапив ще у 2000 році, коли вступив до військового інституту і планував справжню кар’єру офіцера. Стати полковником було моєю мрією. Це припало на час планомірного розвалу української армії, і в якийсь момент мені довелося звільнитись зі служби.

Повернення до лав Збройних Сил України відбулось під час повномасштабного вторгнення на початку травня. Цьому передували непрості рішення в родині, наслідки яких, як і багато хто, я відчуваю на собі досі, але переконаний, так само як і моя родина, що рішення було правильним.

Спершу я потрапив на службу до Національної академії сухопутних військ, де пройшов власну підготовку, а також взяв участь в підготовці першого контингенту ЗСУ (10 000 військовослужбовців), що відбув на навчання до Британії у липні. Втім, я хотів перевестись до бойового підрозділу, і таким для мене стала 47 окрема механізована бригада.

Це був довгий процес, процедура переведення в армії доволі складна. Врешті наприкінці жовтня я перевівся на посаду заступника начальника відділення бойової підготовки.

В мої обов’язки входить бойове злагодження, підтримання навченості та навчання наших підрозділів в Україні та за її межами, необхідне для того, щоб моя бригада могла виконувати задачі по звільненню захопленої окупантами території. Зараз ми отримуємо бойові машини “Бредлі” і готуємось на них відвойовувати наші території, східні або південні.

Якби я міг повернутися на рік назад, я би не змінював своїх рішень: однозначно пішов у ЗСУ, зробив би усе, що зробив, тому іншого вибору немає.

В мене немає надмірного піднесення чи передчуття перемоги, ні надто великого вигорання чи втоми. Мій морально-психологічний стан рівний.

Щодо метаморфоз, які відбулись за перший і сподіваюсь єдиний повний рік війни з російськими окупантами, зміни трапилися від дезорієнтації у системі певних координат, в тому числі всередині самого себе, розумінні, що я хочу, можу і мушу робити за цих умов – і до чіткої впевненості, коли ти просто ідеш і робиш.

Загальна зміна, яка зі мною відбулась – я став різкішим у своїх судженнях, сподіваюсь, не в ставленнях. Хочеться після закінчення війни бути таким же ніжним люблячим батьком і чоловіком, можливо, навіть кращим, ніж був до того.

Я переконаний, що нам вже зараз потрібно думати, що ми робитимемо після війни як нація, як культура, як економіка, які галузі ми будемо розвивати. Яким після перемоги буде український народ з усім різноманіттям, але міцним осердям. Це точно не ті питання, які можна відкладати на потім, тому що здобути перемогу і загубити її в зневірі – це найгірше, що могло би статися. Такі історичні моменти не обирають, в них просто треба жити і перемагати.

Літературу можна розглядати як в широкому, так і вузькому контексті. Для мене зараз література вийшла за текст – в літературу зараз перетворилося моє життя.

Я прочитав не дуже багато книг за останній рік, але не можу сказати, що шкодую про це. Бо те, що відбувається наяву настільки гостре та багатогранне, що не потребує художніх підживлень.

Якщо говорити про вужчий вимір і те що стосується мого особистого літературного доробку – я писав поезію, колонки, нотатки. Частина була опублікована, дещо у перекладах за кордоном, частину я писав одразу англійською. Наприклад, колонку про те, що таке щастя під час війни. Її опублікували в Los Angeles Book Review та зробили репост на ресурсах бізнес-школи, в якій я колись навчався.

Для багатьох моїх колишніх однокашників це стало навіть певним одкровенням. Утім великі тексти під час війни не пишуться, принаймні мені. Не знаю, як можна спланувати і втілити великий текст у такі часи, але звичайно, я маю задумки щодо роману і реалізую їх після повернення до мирного життя.

Мій головний висновок: нічого не відкладати на завтра і нічого не боятися, тому що страх нас паралізує, а відкладання лишає нас жити в якихось мріях, замість того, щоб втілювати результати. При цьому тримати холодною голову і тверезим розум, щоб добре зважувати свої рішення і не робити речей, про які можна пошкодувати уже через хвилину.

Те, чим займаються військові, називають військовим мистецтвом, тому що воно передбачає як чіткі знання, так і креативні нестандартні рішення від командирів і солдатів. Цей підхід в житті, мабуть, є найбільш виграшним. Знати базу, на яку спираєшся, але водночас діяти творчо, відповідно до обставин.

Найбільше, звичайно, я хочу повернутися до своєї родини і зайнятися тими справами, які мені подобаються найбільше, зокрема, написати книгу.

Олена Герасимʼюк

парамедикиня добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”

Із початком вторгнення стало набагато складніше працювати, навантаження не в два і не в три рази збільшилось. Я би сказала що навіть і не в пʼять. За цей рік ми попрацювали стільки, скільки за попередні девʼять.

Це відчувається не лише по нагрузці, обсягам роботи – це видно за кількістю врятованих життів, бо приблизно стільки скільки ми врятували за рік повномасштабного вторгнення, ми врятували за попередні вісім разом.

Змінилось ставлення людей, тому що раніше усі нібито не розуміли, що це по факту те саме, тільки у менших масштабах. Ніби не хотіли в це вірити. Напевно це був період коли в людей ще працював якийсь захисний механізм, а після до 24 лютого перестав. І завдяки цьому зараз у нас нарешті зʼявився шанс на перемогу – тому що включилися всі.

І ще я би відзначила те, як змінились можливості добровольчого руху. Це стало реальною можливістю для кожного громадянина, а не якоюсь історичною маргинальщиною як в прихильників русского міра.

Було кілька віршів, але насправді війна забрала і ці ресурси. Я була поетичною в тих переговорах, які потім приносили батальйону ресурси і можливість врятувати поранених людей. А все інше, як то кажуть, вірші.

Дмитро Костюминський

режисер, сценограф

зв’язківець 30 бригади 1 стрілецького батальйону ОКА Північ на східному напрямку

Сама дата 24.02 звісно має якусь символіку, але я розумію, що це просто рік, рік мого життя, за який я бачився з рідними двічі, сумарно провів з ними лише тиждень.

Скоро буде рік як я в армії, і це вже для мене виклик, бо я ніколи у своєму житті не думав, що взагалі можу там опинитись. Коли борониш свою землю – це не страшно, ти відчуваєш що робиш, те що маєш робити.

2014 рік був для мене шоком, я не розумів, як таке взагалі може відбуватись у сучасному світі. Цей рік показав, що окрім як боротись і вигризати право на існування, інакше відбуватись не може.

Я почав відповідальніше ставитись до самого себе. Дуже загострилось бажання бути. Я не кажу, що тільки так жити правильно, але у ньому є сенс нашого буття.

Мені здається, що кожен має пройти цей шлях боротьби, принаймні у свій спосіб. Я взагалі не знав, куди я іду і як буде. І я думав, що буде в рази гірше, але все одно пішов.

Не треба боятись, кожен крок має бути кроком безстрашного, це стрибок над прірвою і незалежно від того чи ти впадеш, чи перескочиш через неї – у будь-якому разі це стане важливою частиною твого шляху. Коли ти не знаєш куди йдеш, завжди знайдеш нові дороги і перед тобою відчиняться багато дверей.

Я звик довіряти інтуїції. Коли я відчуваю, що треба робити і що роблю вибір самостійно, я не його не змінюю. Рішення піти в ЗСУ – це був мій вибір, і впевнений у тому, що знаходжуся на своєму місці, і там, де маю бути. Я займаюсь тою справою, якою маю займатись на цей час. Я в цьому абсолютно точно впевнений.

Насправді звикнути до самої війни виявилось легше, аніж здавалось. Ти просто приймаєш ці умови, в яких живеш, тому що боротися з ними неможливо.Тому посмішка на обличчі в мене є, настрій нормальний, все добре.

За останній місяць ми переїжджали чотири рази, а переїзд батальйону – це не сів у машину і переїхав. Це розміщення, переміщення, облаштування, дуже багато фізичної роботи, ненормований графік – то спиш, то не спиш, бо чергуєш добу і т.д. і все це відбувається у бойових умовах. І чим далі, тим частіше і більше ми переміщуємось (з моменту запису розмови відбувся ще один переїзд – прим. автора)

Це добре для армії і для вирішення наших тактичних завдань, але це фізично і морально дуже навантажує. Цю втому відчувають усі, але в нас є мотивація, і вона зовсім інакше впливає на психіку і на організм.

Не ми прийшли воювати на чужу територію, до нас прийшли і ми обороняємось, і це зовсім інша історія. Насправді завдяки цій мотивації зараз усе більш менш добре, якщо говорити про психологічний стан – він не зламаний, навпаки більш загартований. Тут, на передку, навіть психологічно простіше. Не знаю, чи всім, але мені тут легше.

Це як на новій роботі – перший рік звикаєш до всього нового, а потім починаєш на повну силу і не зважаєш на дрібниці. Я не збираюсь робити військову карʼєру, але на службі дізнаюсь багато речей з військової справи, набагато краще розумію процеси, в яких беру участь і задачах, які виконую в армії – у цьому плані динаміка позитивна.

На початку вторгення, коли був у військоматі, я зрозумів що по “Крим. 5 ранку” треба робити кіно, і ми тоді почали з колегами писати сценарні описи, робити тизер, подавати заявки, збирати документи – тому на початках ще була якась активність.

Я мав час займатись якоюсь творчістю тільки на самому початку, по інерції – віддалено проводив репетиції вистави “Українська Одіссея” у львівському Театрі Лесі. Наразі психологічна втома та моральне виснаження все ж таки має негативний вплив на творчість, є профдеформація з обох сторін.

Але бажання займатись творчістю у мене є, народжуються ідеї, зокрема, щодо вистави, яку я хотів робити перед початком війни. Вона з війною не повʼязана і я не дивився на неї під таким кутом і зараз теж. Я дуже сподіваюсь, що прийде час (скоріше б), коли закінчиться війна, і зможу повернутись до свого життя, мені є що там робити.

Мистецтво також є зброєю, і якщо ми віддамо комусь право ним розпоряджатись, вирішувати, що з ним робити, встановлювати рамки, як ним займатись і яким воно має бути, то нашої культури як і нашої країни існувати не буде. За це треба боротись.

Ми не можемо програти, тому що навіть якщо країна залишиться, це буде фальшива підробка, яку вже багато років намагаються з неї зробити. Я розумію, чому в нас стільки культурних діячів воюють, тому що якщо ти власноруч не відвоюєш цю свободу, що ти будеш робити? Ти зможеш назвати це мистецтвом? Мистецтво – це та зброя, з якою потрібно іти на фронт, щоб донести свій меседж. Якщо за це не боротись, то за що тоді?

Тарас Компаніченко

лідер гурту “Хорея Козацька”, дослідник барокової та мілітарної музики

боєць 241-ї бригади ТрО

Ми формуємо націю у страшний спосіб. Війна в епічному вимірі – це один ракурс і одне внутрішнє прожиття.Тобто коли граєш пісні про так званих “рубаних козаків” (термін фольклористики), про лицарів, жовнірів – це все далеко в минулому. Звичайно, для того, щоб це дійшло до слухача, ти мусиш це пережити. Я не працюю з фальшю, я використовую ці старовинні пам’ятки нашої мілітарної історії не для того, щоб розбудити симпатію чи емпатію, не це було ціллю.

Я сповідую принципи і виконую твори, в яких задекларовано, що боротьба завжди була безкомпромісною, що на вівтар свободи завжди складались найвищі жертви.

Коли на похоронах Левка Лукʼяненка, який прожив 90 років, чи свого батька, який пішов у 68, я співав “Ой, на горі вогонь горить”, бо вони любили цю пісню, я мусив змінювати текст, щоб не співати “про молодого хлопця”, за яким справляється похорон-весілля.

А зараз, на цій війні, я співаю на похоронах людей, про яких ці пісні, дивлячись на цього молодого неодруженого хлопця у відкритій чи закритій труні. Потім його родичі підходять і говорять: ми ніколи не думали, що ці пісні, які ми знали чи не знали, будуть про нас, що ці пісні звернені до нас, що це не просто минувшина і не загальні абстрактні принципи.

В контексті цих поховань я намагаюсь віддати належну шану і доповнити розписаний за статутом військкоматівський ритуал поховання традиційним українським елементом – це кобза або бандура та відповідні співи. Я завів собі традицію на кожному похороні грати “Заповіт” Шевченка і люди співають його зі мною. Тому що це було в довоєнних сільських традиціях, до УНР.

Я намагаюсь наповнювати цей ритуал, бо зрозуміло, що не всі люди однаково посвячені в українську культуру і загиблі також. Але українська культура повинна служити їм і віддати останню шану, бо вони полягли за неї.

Це така, на жаль, страшна нагода познайомитись з українською культурою, щоб вона була функціональна, а не декоративна. Ритуальна культура воїнських лицарських козацьких поховань чесна щира і в ній нема фальшивого пафосу – тому постійно я чую фрази: “це пісня про нас”. Це стосується і пісень 20 століття. Є важливий текст одної з поховальних пісень доби української революції: “Коли ви вмирали вам дзвони не грали, Ніхто не заплакав над вами лиш в чистому полі ревіли гармати і зорі вмивались сльозами”.

З точки зору психології, це певне моделювання елементів, яких потребує похорон: підсилення емоцій, направлення у правильне русло. Якщо людина не випустить ці болі, вони почнуть працювати проти живих. А ми все ж таки мусимо дбати про живих у першу чергу – родичів, дітей, дружин, батьків загиблих.

Не менш важливим є ще й інший бік. Лицарі-поети, лицарі-музики в давнину оспівувались у європейській культурній традиції і цей образ українськими чоловіками наслідувався і в козацьку добу і в наступні. Мистецтво було свого роду відпочинком для лицаря, тому що після битви він таким чином міг відволіктись і вилити емоції.

Відпочити з інструментом – цивілізований спосіб вгамувати енергію, якій немає місця поза полем бою. Також, це був спосіб розповісти правду про війну, бо право говорити про це належало тим, хто у ній брав участь.

Історії, коли наші воїни, що боролись з нацизмом в лавах Красної армії чи воювали в українській армії, маючи при собі бандуру чи іншу свою мистецьку зброю, непоодинокі. Найвідоміший – Андрій Бобир, автор позивного Українського радіо, тримав бандуру в крилі винищувача, яким керував у Другу світову. Вони є важливим для нас українським символом.

Чому в нашій армії зараз так багато митців і музикантів, зокрема? Окрім того, що щирість серця їх покликала туди, але в тому числі розуміння, що як же інакше вони зможуть оспівувати цю війну. Люди пішли, тому що, по-перше, вони відчувають, що не можуть інакше, по-друге, не мислять себе без української культури.

В Україні святкують День ЗСУ: історія армії, забобони і цікаві факти

В Україні 6 грудня відзначають День Збройних сил, заснований у день схвалення відповідного закону. У 2021 році у ЗСУ ювілей – 30 років. Що цікаво, дата святкування символічно збігається зі стартом Першого зимового походу армії УНР – початком однієї зі славетних сторінок української армії.

Більше про історію створення і становлення українського війська, його чисельність, підрозділи, а також забобони, традиції та інші цікаві факти про ЗСУ – читайте в матеріалі 24 каналу.

Як формувалося українське військо

У 1917 році постала Українська держава. Спершу вона була автономією у складі Російської імперії, але згодом стала повністю незалежною Українською Народною Республікою. Тоді ж стало гостро необхідно створити власну боєздатну армію. Причиною слугували активні військові дії більшовиків проти молодої держави і перша окупація значної частини України московськими військами.

Українське військо формувалося на національних засадах і традиціях, написав у матеріалі для “АрміїInform” військовий реконструктор, краєзнавець Андрій Мацьків. Так, рядові називалися козаками, а командири – підстаршинами і старшинами. З’явилися окремі ранги (військові звання), що відрізнялися від іноземних, – ройовий, чотовий, бунчужний, хорунжий, сотник.

Офіційною назвою української армії часів УНР була “Військо і Флот УНР”, хоча флоту тоді й не було. Також у наказах вживали назву “Армія УНР”. Бойове ядро армії, яке брало постійну участь у військових діях, називалося “Дієва армія УНР” – скорочено ДА УНР.

Армія УНР / Фото sknews.net

Бої, перемоги та поразки Армії УНР

У 1919 році Армія УНР разом із головним отаманом Симоном Петлюрою відійшла на західні землі в тодішню Волинську губернію УНР. Це сталося після важких поразок у боях з російськими більшовиками і білогвардійцями, а також після епідемії тифу.

У Новоград-Волинському повіті військо опинилося у “трикутнику смерті”: між більшовиками з північного сходу, поляками з північного заходу і білогвардійцями з півдня.

4 грудня у Новій Чорториї поблизу Любара Петлюра зібрав військову нараду. На ній були також полковник Василь Тютюнник та начальник штабу, полковник Євген Мєшковський і начальники 5 збірних дивізій. Говорили про можливість припинення відкритої і перехід до партизанської боротьби в тилах противника. Проте того дня так і не вдалося ухвалити спільне рішення.

6 грудня відбулася друга нарада, на якій головував прем’єр-міністр Ісаак Мазепа. Після довгих дискусій і суперечок вирішили ліквідувати фронт, а боєздатні частини відправити у рейд по тилах противника. Таким чином планували зберегти дієздатний кістяк армії, організувати взаємодію з повстанськими загонами для спільної боротьби, завдати окупанту втрат і знищити, де це можливо, його окупаційний апарат та інфраструктуру.

Перший зимовий похід

6 грудня 1919 року козаки і старшини реорганізованої Дієвої армії УНР вирушили в рейд по тилах противника, який згодом назвали Першим зимовим походом. Це були військові, які залишилися у строю і не бажали переходити на чиюсь зі сторін. Діяли вони під командою Михайла Омеляновича-Павленка, підвищеного у ранзі генерала.

Учасники Першого зимового походу / Фото artefact.org.ua

Цей похід названий Першим, бо у 1921 році був ще й Другий похід під загальним командуванням Юрка Тютюнника. А зимовим похід назвали тому, що почався з початком зими і протривав до 6 травня.

Учасниками Першого зимового походу були від 5 до 10 тисяч людей – шабель (кіннота) і багнетів (піхота) з артилерією.

Значення походу і допомога поляків

Армія, яка продовжує боротьбу проти “червоного” окупанта, дала підстави Петлюрі говорити з начальником Польської держави і її війська Юзефом Пілсудським про спільний фронт проти більшовиків. Мовилося саме про допомогу поляків у звільненні України, а не заміни більшовицької окупації на польську.

Поява армії у глибокому тилу ворога вселяла українцям надії на звільнення рідної землі. Адже внутрішня ситуація в Україні була вкрай важкою, люди ані не бачили уряду, ані не чули про його діяльність.

За час походу Дієва армія мала низку успішних боїв і здобула декілька населених пунктів: Умань, Бобринець, Вознесенськ. Там отримали і багату військову здобич: козаки добре вдяглися і взулися, а головне – поповнили боєкомплекти.

Згодом армія вирушила у район Ананьїва і Балти. Там добряче допомогла повсталим селянам. Ще згодом – вирушила на допомогу Галицькій Армії, дві бригади якої виступили проти більшовиків.

Загалом за час Першого зимового походу близько 50 боїв. Закінчився похід 6 травня 1920 року. Тоді біля села Писарівка частини Дієвої армії зустрілася з розвідувальними роз’їздами 2-ї стрілецької дивізії полковника Олександра Удовиченка, що діяла у складі 6-ї польської армії.

Симон Петлюра приймає присягу у новобранців / Фото alskiy.blogspot.com

Повсюди лунає гучний козацький поклик “Слава Україні й головному отаману Петлюрі, слава отаману Омеляновичу-Павленку, усій старшині й козацтву славної Дієвої армії!
– мовилося щодо цього в рапорті Удовиченка Петлюрі.

Того ж дня відділи 3-ї польської армії увійшли в Київ. І вже 8 травня у Києві відбувся спільний парад польських частин і української 6-ї дивізії полковника Марка Безручка.

Лицарі Ордена Залізного Хреста

19 жовтня 1920 року за підписом Петлюри заснували нагороду “Залізний хрест за зимовий похід і бої”. Це був єдиний бойовий орден Армії УНР.

Бойовий орден армії УНР “Залізний хрест за зимовий похід і бої” / Фото “Вікіпедія”

Цим хрестом були нагороджені всі учасники Першого зимового походу. Вони іменувалися “Лицарями Ордена Залізного Хреста”.

• Знак ордена №1 одержав командарм Михайло Омелянович-Павленко,
• №2 – начальник штабу в зимовому поході генерал Юрко Тютюнник,
• №3 – командир 2-ї Волинської дивізії генерал Олександр Загродський.

Загалом нагороди отримали до 4 тисяч козаків і старшин. Лицарі ордена вирішили відзначати 6 грудня свято відзнаки Залізного Хреста.

Дивіться відеоролик, знятий у 2019 році до 100-річчя Першого зимового походу:

Закон про ЗСУ і подальші звитяги війська

Волею випадку чи збігом обставин саме у дату початку Першого зимового походу – 6 грудня в 1991 році парламент вже незалежної України ухвалив закони “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”. Вони стали продовжувачами славних бойових традицій українського війська, зокрема і Армії УНР.

Цього ж дня затвердили текст військової присяги, яку урочисто склав у Верховній Раді перший міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов.

А ще в цей день розірвали союзний договір від 30 грудня 1922 року. Цим було завершено героїчний чин вояків Армії УНР 70-річної давнини – визволення від більшовицької окупації України.

У 2014 році свої перші рейди у війні на Донбасі тилами російсько-терористичних військ здійснили сучасні українські військовослужбовці. Найвідомішими стали рейди 95-ї ОАБр і 80-ї ОДШБр із приданими підрозділами. Під час цих рейдів були виконано бойові завдання з деблокування оточених підрозділів ЗСУ і суттєво підірвані плани зі збройної агресії проти України.

Десантники 95-ї ОАБр / Фото ukr.media

Склад сучасних ЗСУ

На сьогодні до складу ЗСУ входять:

• Сухопутні війська,
• Повітряні і Військово-морські сили,
• Десантно-штурмові війська,
• Сили спеціальних операцій,
• Внутрішні війська,
• Державна прикордонна служба,
• Оперативно-рятувальна служба цивільного захисту ДСНС.

Кожна з цих частин має свій професійний день, тому 6 грудня – День ЗСУ – своєрідне об’єднання всіх військовослужбовців країни.

Найбільша кількість військових – у сухопутних військах. До них належить артилерія й авіація, механізовані й танкові підрозділи, високомобільні десантні та ракетні війська.

Чисельність ЗСУ

З 2014 року чисельність ЗСУ почали збільшувати. На початку війни на Донбасі українська армія складалася з 184 тисяч людей. Тоді армія стала контрактною, а призов залишився лише у внутрішні війська.

Вже станом на початок лютого 2018 року чисельність ЗСУ зросла до 255 тисяч людей. З них 170 тисяч контрактників.

Скільки жінок у ЗСУ

Станом на 2020 рік в ЗСУ служать 58 тисяч жінок. Таку цифру назвав заступник міністра оборони з питань європейської інтеграції Анатолій Петренко.

Також жінки складають 10% військових, які виконують завдання в Операції Об’єднаних сил.

227 жінок-військових нагороджені вищими державними нагородами, на жаль, 10 – посмертно.

У нас у цьому році з того комплекту нових контрактів, які уклали жінки, 70% – на командних посадах. Близько 2 тисяч дівчат вступили до вищих навчальних закладів. Це майбутні офіцери,
– розповів заступник глави Міноборони.

За даними сайту Міноборони, в ЗСУ служить такий самий відсоток жінок, як і в арміях НАТО. 10,6% особового складу ЗСУ становлять жінки. У НАТО в середньому – 10,9%.

Жінки в ЗСУ / Фото molbuk.ua

Нові традиції в ЗСУ

Один з найважливіших кроків у зламі радянської традиції – зміна військового привітання з “Бажаю здоров’я” на “Слава Україні – Героям Слава”. Замінили також і суто більшовицьке звертання “товариш” на “пан”.

Змінили кольори беретів. Так, десантники і морські піхотинці відмовились від радянської нелогічної традиції блакитних та чорних беретів. Натомість одягнули берети кольорів марун та морської хвилі, приєднавшись до світового армійського братства.

Нові берети кольору марун в українських десантників / Фото uapress.info

З початком війни на Донбасі військові частини позбавлялись радянських почестей та нагород, прощаючись назавжди з радянським минулим. Запровадили українські почесні назви для нагород. Із забуття повернулися герої української військової історії, зокрема король Данило, Чорні Запорожці, Холодний Яр, Петро Дорошенко та багато інших.

Великою традицією стало зустрічати тих, хто повернувся з війни на сході України. Згідно з традицією. Що склалася, військовослужбовці йдуть до частини поважним кроком через місто, а цивільні їх зустрічають, вітають з поверненням.

Армійські забобони

• Перед тим, як залізти в кабіну, пілот за годинниковою стрілкою обходить літак. Це і ритуал, і безпека. У війську це називають вітання з літаком, вказано у матеріалі “Армія FM”.
• Перед вильотом пілоти не фотографуються. Це погана прикмета.
• Коли видають сухпай на 1 день і кажуть, що ненадовго, готуйся до тижня бойових виходів.
• Коли комбат каже “Так, є цікаве завдання. “, готуйся добряче попітніти.
• “Йдемо на лєгкє!” Як наслідок тягнеш на собі кілограмів 30.
• Не останній раз, а – крайній. З початку війни на Донбасі це стало головним правилом не тільки військових, але й цивільних. Всі лякаються останнього разу.
• “Через 15 хвилин нарада”. Можеш спокійно приходити через пів години. Як правило наради починаються не вчасно. І тривають вони не обіцяних 15 хвилин.
• Сапери ніколи не рахують знешкоджені міни. Кажуть, що будь-якому ліку є кінець. Тому можете не питати у сапера, скільки мін чи розтяжок він знешкодив.
• Будь-який “зальот” кого-небудь у взводі – “От бачиш, через нього ти не йдеш у відпустку”. Провинився один, а страждають всі.
• Не пити перед бойовою стрільбою на полігоні. За порушення перший снаряд завжди падав поблизу своїх.
• На заняттях з водіння або ж стрільби не можна дозволяти кому-небудь вистрелити або проїхатися після закінчення тренувань. Все закінчується дуже погано.
• Не голитися перед важливим завданням.
• Перевірка – до сверблячки.
• Понтонери не курять біля переправи.
• Якщо обіцяють короткий робочий день, будеш працювати без обіду і до 21:00.
• Не рекомендують фотографуватися зі зброєю. Це погана прикмета.
• Не голитись перед стрибком з парашутом.
• Перед виходом на завдання не говорити “коли ми повернемося…”.
• У наряді бажають не легкого чергування, а нудного.
• Не прощатись!
• У льотчиків немає літака з номером 13.
• Не знімати ”прогазовки” і перед зльотом.
• На кабіну не можна казати “кришка”. Не хвіст, а – кіль.
• Екіпажі бойових машин (БТР, БМП, танк) завжди дають імена своїй техніці. І не дай Боже комусь сторонньому сісти покрутити руля чи натиснути на важелі перед виїздом.
• Коли проводжають колону, йде команда “по машинах” і тебе гукнули рідні або близькі – не обертатись.
• Найбезглуздіше – не носити з собою аптечку на виходи, бо це погана прикмета.
• Тримай кота біля себе. Якщо кіт ховається під тапчан або, як шалений, шкребе двері бліндажу, чекай обстрілу.
• Під бронежилетом носити дитячі малюнки. Потужний оберіг.
• Якщо чуєш як щось летить, то це не в тебе.
• Для артилеристів – не поспішати розряджати зброю при осічці.
• Не можна ручкою з чорною пастою заповнювати польоту документацію.
• В авіації кажуть “пiв ста”, а не “п’ятдесят”, оскільки можуть через перешкоди в ефірі сплутати з “шістдесят”.
• Понад двоє – не підкурювати. Снайпер по третьому пальне.
• Якомога далі від начальства. Ближче до кухні.
• Будь-яка пряма дорога, що проходить повз начальника, насправді є довшою за будь-який обхідний шлях.
• Ініціатива карає ініціатора.
• Слово “можна” автоматично переходить у вираз “можна Машку за ляшку”. І як наслідок означає наряд поза чергою за нестатутне звернення до начальника. “Машка” – залізна швабра для натирання підлоги в казармі з ручкою “ляшка”.
• Не ходити в туалет без зброї й лопати.

«Слава Україні!» – історія гасла боротьби за незалежність

Від президента до школяра, від військового до вчителя – нині всі в Україні використовують гасло «Слава Україні! Героям слава!». Та звідки воно? Як народилося? Хто вигукував його першим? І чи нема в ньому ідеї «вищості»?

«У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.

– Слава Україні! – відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість «Здоров» вітатися «Слава Україні», а відповідається – «Україні слава».

Це спогади військового, письменника, громадського діяча Юрія Горліс-Горського. У 1919 році він приєднався до боротьби за Холодноярську республіку і став одним із осавулів гайдамаків.

Спогади Юрія Горліс-Горського

No media source currently available

Визвольні змагання. Українська революція

Юрій Горліс-Горський пройшов всю революцію. Історики кажуть: саме завдяки його спогадам гасло поширилося українськими землями.

Водночас, під час визвольних змагань фраза «Слава Україні» в різних інтерпретаціях з’являється в різних військових формуваннях та звучить у багатьох регіонах України та українських етнічних земель. Її використовують різні підрозділи УНР та інших українських державних утворень.

УНР. Чорні запорожці. Гасло та вітання «Слава Україні! – Козакам Слава!» в часи УНР використовували чорні запорожці. Про це йдеться зокрема і в спогадах Петра Дяченка, командира 1-го кінного полку чорних запорожців.

Гетьманат Скоропадського. Сердюки. «Йшлося насамперед про сердюків, які добре марширували, голосно вигукували «Слава Україні, Гетьманові Слава», – пише у своїх спогадах генерал Всеволод Петрів.

Пізніше гасло підхопили наступні борці за незалежність України.

1920-і–1940-і роки. Українські націоналісти

Гасло в такому вигляді, як українці використовують його зараз, з’являється в націоналістичній організації «Легія українських націоналістів», що діяла у 1925–1929 роках.

«Коли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: «Слава Україні!» – «Козакам слава!». Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням – відповідати треба було: «Героям слава!», йдеться в спогадах Петра Дяченка.

Пізніше бандерівське крило ОУН підхопило це гасло і затвердило його як офіційне привітання організації у 1941 році – на Зборах: «Обов’язуючі слова повного привіту: «Слава Україні» – відповідь – «Героям слава». Допускається скорочення привіту – «Слава» – «Слава».

Також в ОУН використовували й інше, схоже гасло: «Слава Україні – вождеві слава». Вождем називали спочатку – Євгена Коновальця, а потім Андрія Мельника. Пізніше, після придушення збройного спротиву ОУН-УПА, в СРСР гасло було забороненим довгі роки.

Перебудова. Кінець 80-х–1990-і роки

Наступні яскраві згадки про гасло датуються вже 90-ми роками, коли Україна отримала відносну свободу слова. Тоді воно почало звучати на мітингах і демонстраціях.