Вовків – мальовничі львівські Карпати

Львів – «Львівські Карпати» або «калиновий рай» говорять про село Вовків, що на Львівщині, і прилеглі до нього села. Тут любив бувати письменник Іван Франко, тут народився український художник Корнило Устиянович. Громада мала і надалі мріє про амбітний проект – створити туристичний маршрут «Калиновий рай».

Те, що село називається Вовків, ніяк не свідчить про те, що слід боятись вовків. Назва села, яке письмово згадується у ХІV столітті, радше, походить від слова «волочити». Бо довкола цієї місцевості були стави, і люди буцімто колись волочили свої човни, але версій назви села кілька. Стави понищені у радянський час, але якби їх поновити, то можна було б і рибу розводити.

Війна загалом змінила історію та атмосферу Вовкова. Тут до 1946 року мешкало більшість польських родин і менше українських. Чимало було змішаних сімей. Отож доводилось двічі святкувати Різдво і Великдень. На одному пагорбі донині височіє геть занедбаний костел початку ХХ століття, а на іншому доглянута дерев’яна церква ХVIII століття. Обидві будівлі є унікальними сакральними пам’ятками. Залишки декору нагадують, яким красивим був костел, але молитва у ньому не звучить останні 63 роки. У радянський час з костелу зробили склад мінеральних добрив. Селяни хотіли б відновити цей костел, але чи можна буде у ньому перебувати, мають певні сумніви.

У село примусово переселили українців з Польщі

Під час операції «Вісла» у 1947 році поляків депортували у Польщу, а українців – навпаки. Пані Ганні було три роки, коли її з батьками примусово переселили у Вовків.

Як до нас ставились? Називали переселенцями, і таке було, що не варто місцевим одружуватись з переселенцями, бо ми – бідні

«Нам показали хату, в якій колись жила польська родина. Як до нас ставились? Називали переселенцями, і таке було, що не варто місцевим одружуватись з переселенцями, бо ми бідні. Приїхали лише з тим, що було на возі. Все залишили у Польщі. Заміж вийшла теж за переселенця, і хату збудували», – розповіла жінка.

У приміщенні колишньої польської жандармерії нині розташовується сільська рада. Навіть піч збережена донині. До Вовківської сільської ради входить шість сіл, які завдяки мальовничим пагорбам творять «львівські Карпати».

Туристичний маршрут – перспектива для села

Кілька років тому громадськими активістами, які об’єдналися в організацію, було заявлено про створення туристичного маршруту «Калиновий рай», бо колись у селі росло багато калини. Втім, зробити такий проект без підтримки держави складно. Також причиною є і жахлива дорога до села, тому не так часто сюди заглядають туристи, хоча розроблені туристичні шляхи. До того ж, можна побувати у парафіяльному будинку отця Миколи Устияновича, де створена музей-садиба родини.У Вовкові народився український художник ХІХ століття Корнило Устиянович. У забуте село Вовків доля закинула відомого чеського етнографа Франтішка Ржегоржу, який вивчав фольклор Галичини.

Гетьманування Дем’яна Многогрішного і Глухівські статті

Дем’ян Многогрішний підписав із Московською державою Глухівські статті 1669 р. Домігся, щоб Київ залишився за Москвою. Прагнув послабити роль старшини на користь гетьманської влади. Провадив таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Був заарештований за доносом московському цареві й відправлений на заслання за звинуваченням у державній зраді.

Дем’я́н Ігнатович Многогрі́шний (1621 — 1703) — 3-й очільник Лівобережної гетьманщини (1668—1672). Полковник Чернігівський. Після примусової депортації комендант фортець у Бурятії.

Народився у Коропі Чернігівського воєводства (нині Чернігівська область). Модзалевський згадував його як «мужичого сина», себто некозацького походження. Обоє його братів — Василь та Сава згадуються як Шумейки. Як «Многогрішний» вперше згаданий польськими дипломатами у 1671 році під час п’ятого раунду перемовин щодо реалізації Андрусівського перемир’я. Надалі до поширення подібного негативного прізвиська значних зусиль доклав зокрема Роман Ракушка-Романовський (ймовірний автор Літопису Самовидця) в якого Ігнатович, за час свого правління, конфіскував майно та змусив виїхати до Правобережжя. Сам гетьман підписувався виключно «Дем’ян Ігнатович», «Демко Ігнатович», рідше «Даміан Ігнатов».

Змолоду брав участь у Хмельниччині[. В 1665–1669 роках посідав уряд чернігівського полковника.

У 1668 році Ігнатович як противник Андрусівського перемир’я взяв участь у антимосковському повстанні, яке розпочалось під керівництвом Івана Брюховецького. Був одним з перших полковників, котрі перейшли на бік Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, запропонувавши останньому об’єднати під своєю булавою всю Україну.

У 1668 році, опісля усунення Брюховецького, Дорошенко призначив його наказним гетьманом Лівобережної України, оскільки сам був змушений повернутися на Правобережжя. Наступ московських військ під командуванням князя Григорія Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від Петра Дорошенка, сильні московські залоги в містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича) примусили Дем’яна Многогрішного піти на переговори з царським урядом.

З іншого боку, він мав власні амбіції — титулу «Наказного гетьмана Сіверського» йому було замало, прагнув поширити владу на все Лівобережжя. 17 грудня 1668 зібрано елекційну раду в Новгороді-Сіверському:

«Старшина, перебуваючи в заточенні у дворі, та в меншості, а при Многогрішному немало компанійців, та боячися супроти нього мовити, пішли гуртом просити аби він став над ними гетьманом. Згідно звичаю, він ще й відмовлявся, як стара діва від гарного жениха, хоч титул й силою взяв»

Таким чином, за допомогою компанійців, Многогрішний був обраний «сіверським гетьманом» та від імені всієї старшини присягнув на вірність царю. Москва втім, з огляду на сумнівний перебіг «вільних виборів» не визнала його титулу до Глухівської наради.

Тоді повернулися звідти Максаківський ігумен Ширкович та обозний Петро Забіла, яких посилала торік старшина провести переговори з Московщиною після війни Іоанна Брюховецького. Посли домовилися про обрання нового гетьмана, бо Петро Дорошенко, як гетьман Правобережжя за Андрусівською угодою 1667, яка поділила Україну між Річчю Посполитою й Московією, не міг мати двох сюзеренів.

Донос московсьому царю

Донос московському цареві — головний метод політичної боротьби в гетьманській Україні. Козацькі старшини стукали на гетьмана й один на одного, гетьман стукав на старшину і російських воєвод. Стукай частіше і красномовніше, випереджай інших — тоді ти живий.

Многогрішний писати не вмів, зате без упину бив пики старшині та відтирав полковників від скарбниці, звільняючи місце для своєї родини. Погані стосунки в колективі. Він був приречений.

Звинувачений в зраді, схоплений стрільцями в батуринській резиденції. Відбивався шаблею і був поранений. Разом з родичами і найближчими друзями гетьмана доправили до Москви. Катували, зізнання не добилися, але засудили до смерті. Вочевидь, справа була сфабрикована так грубо, що це помітили навіть у Кремлі. Перед стратою Дем’яну Ігнатовичу повідомили про царське помилування і довічне заслання до Сибіру з дружиною і дітьми.

Смерть Многогрішного

Як командир кінного загону брав участь в частих боях і рейдах з монголами. У 1688 році керував успішною обороною Селенгінського острогу від монгольських військ Тушету-хана Чіхуньдоржа, союзника цинського Китаю. У наступному році брав участь в переговорах з цинським Китаєм, що завершилися підписанням Нерчинського договору. У 1690 – 1694 роках він обіймав посаду прикажчика Селенгінського острогу. У 1696 або 1701 році постригся в ченці.

Дем’ян Многогрішний помер в Селенгінську (Бурятія) у 1703 році. Похований на кладовищі Старого Селенгінську. Могила загублена. Відомо, що надгробна плита з його могили була вмонтована в підлогу Селенгінського Спаського собору.

Глухівські статті (1669 рік)

Глу́хівські статті́ — договір, підписаний 16 березня 1669 у місті Глухові між гетьманом Лівобережної України Дем’яном Многогрішним і московським урядом.

1. Московські воєводи залишалися тільки в п’ятьох містах.
2. Козацький реєстр становив 30 тис. осіб.
3. Гетьман має право на наймане військо (1 тис. осіб).
4. Податки збиралися козацькою старшиною.
5. Обмежений перехід селян у козацтво.
6. Гетьманові заборонялося вступати у зовнішні відносини.
7. Резиденція гетьмана переносилася до Батурина.

Глухівські статті в цілому були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом.

– Культурно-історичний портал “Спадщина Предків”

Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах: