«Деякі історії ми перенести на екран не наважилися: вони вкрай важкі». Як канал «2+2» створює серіал «Окуповані» за реальними подіями

Попри дискусії про те, чи на часі зараз знімати будь-що, крім документалістики, і побоювання, що найболючіші для українців теми – як-от, наприклад, жахи російської окупації – на екран поки переносити не варто, телеканал «2+2» розпочав зйомки чотирисерійної драми «Окуповані». Як можна зрозуміти з назви, серіал – саме про тих українців, що побували в окупації, та й про тих, хто досі у ній перебуває.

Головний герой «Окупованих» Роман (Юрій Феліпенко) у перші дні повномасштабної війни допомагає екскоханій Юлі (Анастасія Капінус) та її сину виїхати з міста до села, яке багато хто з нас тоді вважав безпечнішим. А вже за лічені години це село окупують росіяни – з усіма сумнозвісними наслідками. Головний герой серіалу зрештою приєднується до партизанського руху.

Головного героя «Окупованих» зіграв Юрій Феліпенко

Сумний досвід окупації мають чимало членів знімальної групи. По-перше, як стверджують продюсери «Окупованих», на створення серіалу їх надихнув ведучий телеканалу «2+2» Геннадій Попенко, який разом із родиною пережив окупацію в селищі Іванків. І звісно, без Попенка в серіалі не обійшлися: попри перебування в лавах ЗСУ, Геннадій періодично заходить у кадр – просто у військовій формі, в якій приїжджає з фронту.

Та й режисер Павло Тупік глибоко занурений у тему: він вивчає історії людей, що пережили окупацію в Бучі та Бородянці, збирає свідчення та фотографії свідків. Каже, що почав збирати історії після того, як батька подруги його доньки, волонтера, під час окупації закатували російські військові.

Режисер серіалу Павло Тупік. Зйомки відбуваються у Києві та Київській області, хоча події серіалу розгортаються в інший час і в іншій області, яка також була тимчасово окупована росіянами

Одну з головних локацій фільму, будинок у Гостомелі, знайшов Павло: там живе його знайома, вчителька німецької мови Тетяна, котрій довелося довго вичищати своє житло після того, як звідти вигнали орків. Умовляти Тетяну пустити знімальну групу під свій дах не довелося: господиня, чий чоловік служить під Бахмутом, уважає, що бодай у такий спосіб може помститися непроханим гостям.

Актори серіалу «переховувались» у підвалі, який був реальним сховищем під час окупації

Ще одну з локацій облаштували в справжній лікарні, де проходили реабілітацію українські військові – за сценарієм росіяни роблять із лікарні свій штаб. І от, уявіть, який «сюрприз» міг би спіткати наших захисників, які б побачили надворі людей у російській військовій формі (для її транспортування довелось оформлювати спеціальний дозвіл), триколори та машини з літерами Z. Тому, звісно, асистентам режисера довелося попрацювати, щоби справжні пацієнти лікарні були добре поінформовані про зйомки.

Перед початком зйомок «Окупованих» жодних тарілок ніхто не бив: натомість актори та знімальна група дружно підписали артилерійську гільзу, відстріляну по російських загарбниках – її команді проекту передали українські захисники, що звільняли від окупантів Харківщину. Війна впливає навіть на кінематографічні традиції!

Про деталі цієї роботи ми поговорили з Олесею Пазенко – продюсером 1+1 Production. Originals, який знімає «Окупованих» на замовлення «2+2», та креативним продюсером проекту Володимиром Москальцем .

– Як стверджується у пресрелізі, ідея серіалу народилася з розповіді Геннадія Попенка про власну окупацію. Але що було першим: його розповідь – і у вас виникла думка перенести це на екран – чи ваші роздуми на тему «Що б зняти таке художнє, але актуальне»?

Олеся Пазенко: Ми весь час хотіли говорити про людей, які пройшли окупацію, дуже емоційно ставилися до кожної почутої історії. Ми працюємо з продакшеном, що знімає документальне кіно, тому інформації про окупацію в нас було дуже багато. А коли село Іванків, де наш Гена з родиною перебував в окупації, звільнили і ми поїхали до нього в гості, побачили ті відеоматеріали, які він назбирав за цей час, почули його розповіді, це стало потужним поштовхом для створення історії про людей в окупації. І у серіалі дуже багато героїв, в яких є реальні прототипи саме з Іванкова.

– Є думка, що зараз знімати будь-що, крім документалки, не на часі…

– Зараз про це багато говорять – і в нашій сфері, і військові… Документалка, звісно, пріоритет. Але ми маємо говорити про цю війну в різні способи, і серіал – один із них. Звісно, якісь блокбастери, бойові дії треба знімати трошки пізніше. Але про людей, що перебували в окупації, про кохання, дітей, зраду, дружбу не можна не говорити. Просто підходити до цього треба дуже делікатно. І з огляду на рейтинги нашого першого художнього серіалу про війну «Я – Надія», з відгуків глядачів ми розуміємо, що, попри дискусію в професійних колах, люди потребують цього контенту.

Володимир Москалець: Наші вороги роблять потужну героїзацію російського солдата: це і документальні фільми, і художні, і ТБ. Наші фільми мають розбивати цей образ і показувати правду: герої – це ті люди, які за окупації вистояли, не зламалися.

– Наразі виробництво потроху відновлюється, але довоєнних обсягів і близько немає. Тож який відсоток від довоєнного серіального контенту канал може собі зараз дозволити і що впливає на вибір проекту? Умовно, знімається лише те, що неможливо не зняти, чи просто тема проекту має бути відповідна?

О. П.: Якщо говорити про фільмування за власні кошти, то цього року ми, щиро кажучи, лідери з виробництва, але не можемо вийти навіть на чверть довоєнного обсягу. І звісно, в нас не буває такого: «Гроші є, знімімо що-небудь». У нас стільки ідей, бажань! Були б можливості це зробити. Бюджети скоротилися на 30–50%, і не лише в нас. Але ми не втрачаємо надії: в нас чимало донорських, копродукційних планів, багато бажань, і я вірю, що в багатьох конкурсах ми зможемо перемогти. Тому сподіваюся, що ситуація значно покращиться.

– Бюджет «Окупованих» вищий чи нижчий за бюджет торішнього «Я – Надія»?

– Не відбулося подорожчання послуг, оренди чи збільшення гонорарів, але є геть незначне збільшення бюджету «Окупованих» проти серіалу «Я – Надія», в межах 10–15%, через більшу кількість екшена в кадрі.

– Чому сценаристом «Окупованих» був обраний саме Андрій Кокотюха?

– Ну, по-перше, Кокотюха – знаний письменник і сценарист. Але найголовніше – в момент, коли в нас зʼявилась ідея знімати «Окупованих», Андрій збирав матеріал для своєї книги «Врятувати березень»: працював із психологами, їздив на окуповані території, був дуже занурений у тему. Коли «Врятувати березень» вийшла, ми її прочитали та зрозуміли, що колаборація з Андрієм може бути дуже вдалою. І не помилилися.

Андрій Кокотюха став автором сценарію серіалу не випадково

В. М.: Так, Андрій зі свого боку провів величезну роботу, відібрав особисті історії, які склали збірний образ людей в окупації. І все це він долучив до історій з відео, які нам передав Гена Попенко. Події в серіалі відбуваються не в Києві – на Ізюмщині, але, по суті, це нічого не змінює: в окупації люди перебували та перебувають в однаково жахливих умовах.

– Ви ставили собі завдання зробити серіал максимально наближеним до реальних подій?

О. П.: Ставили. І це ми зараз робимо майже в усіх наших проектах, що стосуються війни. У розробленні просто цілими файлами відеоматеріали, посилання на реальні історії. Навіть деталі – наприклад, якусь поличку з баночками консервації – ми у когось побачили.

В. М.: У нас присутня, наприклад, реальна історія про хлопця, який завдяки своєму дрону знайшов російську техніку. Чи дільничний, що пише вірші, – теж абсолютно реальна особа. Хочемо наприкінці четвертої серії показати, що це реальний персонаж і його історія реальна. Наша головна локація, будинок у Гостомелі, був в окупації, у ньому переховувалися люди. І якби ми не спиралися на реальні історії реальних людей, то самі б не змогли вигадати ту жорстокість росіян, про яку нам розповіли очевидці.

Та й наш режисер, Павло Тупік, розказав багато історій: він так само бачив усе на власні очі, а деякі його друзі були закатовані… Це фільм, в якому не пограєшся в якусь драматургію: життя все вже написало, і ти не можеш щось прикрашати чи змінювати події.

– Чи були у вас роздуми на кшталт «оце ми обіграємо в серіалі, а оце вже зажорстке – таке не можна показувати»?

О. П.: Так, багато які з історій, що в нас є, можуть бути лише документальними чи переосмисленими в майбутньому. Але ми б до них не взялися.

В. М.: У перші дні повномасштабної війни ми з Акімом Галімовим поставили собі за мету завести на продакшені архів війни. Ми збираємо відео щодо кожного дня війни: від ТСН, із телефонів, будь-що. На основі цих історій ми створили вже кілька документальних фільмів, але в серіалі їх показати не можемо – це оверемоційно. І цього дуже багато. У нас є, наприклад, документальне кіно «Евакуація». Воно – про верх жорстокості, з якою стикнувся світ. У нас є кадри, на яких російські військові впритул розстрілювали машини з дітьми та казали: «Это просто приказ». І ці моменти вражають. Десь вони у фільм інтегровані, але ми не хочемо один в один їх дублювати: вони вкрай важкі.

О. П.: Історія про розстріляну колону в нас є, але вона відбувається за кадром. Дівчинку, мама якої загинула в цій колоні, прихистили наші герої і про смерть мами їй не сказали. Ми намагалися, щоб це не було жахливо і драматично. Дуже тонко намагалися зробити.

В. М.: Так, тут дуже важлива форма, але вона не має знижувати градус цієї емоційної напруги. Хоча я передивлявся чорнові монтажі та певен, що за формою це буде тонко. Але воно настільки торкає… Без сліз на це дивитися неможливо, бо це реальні речі, які відбувалися та продовжують відбуватися.

– За якими критеріями ви обирали режисера «Окупованих»?

О. П.: Ми для себе вирішили, що не маємо права взяти режисера, який просто хоче заробити, чи актора, якому байдуже… Звісно, ми збирали відгуки, передивлялися роботи, але, коли познайомилися та поспілкувалися, зрозуміли, що Павло – саме та людина, яка нам потрібна. В Паші дуже глибинний підхід до роботи.

В. М.: З Павлом ми раніше не працювали, і нам важливе було його режисерське бачення – ми обговорювали його з кожним кандидатом на режисерське крісло. І в Павла це бачення особистісне: він розумів, про що зніматиме і як не перейти межі, щоб не перетворити цю історію на заважку. Але водночас показати все чесно.

Тетяна Юрікова й Олександр Ігнатуша грають людей, що прихистили сусідів у себе

– А акторів як обирали? У касті багато нових імен…

О. П.: У головній ролі в нас відомий театральний актор Юра Феліпенко – він небагато знімається, але ми з Володею до нього вже давно придивлялися.

В. М.: Одну з головних ролей грає також Роман Ясіновський з «Впіймати Кайдаша», є в касті й Настя Капінос, яка знімалася в «Ангелах» для «2+2». У нас багато театральних акторів, багато молодих. Мені подобається цей концепт: ми шукаємо молоді обличчя. Але є в нас і Олександр Ігнатуша, а одну з ключових ролей грає Гена Попенко. Гена зараз у ЗСУ, і ми розуміли, що взяти його на головну роль аж ніяк не зможемо. Та його роль ключова, справді важлива. Не спойлеритиму – деякі сценарні моменти хочемо притримати в таємниці.

– Особливо цікаво, як обирали акторів на ролі російських солдатів?

О. П.: Єдине можу сказати: дякуємо нашому головному «рашистові» за те, що погодився ним стати.

В. М.: Це Андрій Макарченко, який зіграв російського капітана Горлова, нашого головного злодія. Він каже: «Я граю так, щоб мене ненавиділи». Андрія ми затвердили дуже швидко: ви побачите його зовнішність і зрозумієте, що він ідеально підходить на таку роль. Коли ж у нас були масові сцени з великою кількістю російських солдатів, деякі актори просили: «Можна ми одягнемо балаклави? Не хочеться показувати обличчя».

Це, в принципі, допустимо: росіяни ж масово заходили в балаклавах. А нашим акторам, що зіграли ключових рашистів, я безмежно вдячний. Як сказала виконавча продюсерка Ілона Гребенюк, після певних сцен хотілось їх просто вдарити!

– Буряти в сюжеті будуть?

– Ми не хочемо героїзувати росіян, тому уособленням зла в нас є один персонаж. Інші – «зелені чоловічки», які шурхотять, бігають… Не хочемо надавати їм конкретних образів.

– А як, до речі, розвʼязували питання з російською формою?

– Ми одразу попередили художницю з костюмів Олю Кожину, що буде потрібна велика кількість російської форми. Вона звʼязувалася з різними фондами, волонтерами, і в кадрі у нас – реальна російська військова форма, забрана у полонених. Оля розповідала, що є багато якихось колекціонерів, фондів, що її збирають. Але ми її теж трошки тюнінговали: у нашого капітана Горлова на погонах зірочки помальовані золотим. І нам деякі експерти кажуть: «Так вони ж у них не золоті!» А от наш герой такий, що він собі їх помалював.

– Чи відчули ви на собі проблему, про яку багато говорять на ринку: мовляв, бракує людей, бо хтось на війні, а хтось виїхав?

– Ну зараз уже, слава богу, починають повертатися. Рік тому, коли ми якісь процеси починали запускати, важко було знайти людей. Але на щастя, під час ковіду всі навчилися працювати онлайн, і на етапі розроблення це добре працює.

З акторами трохи є проблема, але, коли є важливі патріотичні проекти, багато хто спеціально приїжджає з Польщі чи Литви на кастинги.

О. П.: Чесно, ми чекаємо на повернення наших акторів, які зараз на фронті.

– Багато акторів зараз на війні?

В. М.: Дуже багато! А коли ще враховувати режисерів, усіх працівників індустрії, це дуже великий відсоток.

– Головна локація серіалу – будинок у Гостомелі. Місцеві якось консультують вас під час зйомок?

– Так, їхні історії нам дуже допомагали. Господиня будинку розповідала: «Тут було отак, а ось тут відбувалось оце. От ви зараз сидите у дворі на пеньочку, а раніше тут сиділи буряти». І навіть сцени режисер виставляв з огляду на їхні розповіді. Коли ми знімали сцени в підвалі, господиня зайшла і каже: «Господи, все точно так, як відбувалося тоді!»

Людям під час окупації вдалося виїхати, а коли повернулися, кажуть, спочатку хотілося цей дім просто спалити: настільки все було загиджено.

– Чи не стикалися ви з проблемою ретравматизації: коли фільмування нагадує людям часи окупації і це їх дратує? Ви залучали до роботи психологів?

– Психологів, звісно, залучали на всіх етапах, навіть під час написання сценарію. Щодо ретравматизації – в мене відчуття, що поки трошки зарано про це казати, бо війна триває, і ми ще, можливо, не до кінця розуміємо, що відбувається з нашими головами. Але ми, наприклад, дуже обережно знімали сцени, в яких присутні автівки з літерами Z, V, чи коли вішали на вулицях триколори – ми називаємо їх «шматки». Попереджали всіх про зйомки заздалегідь.

– Чи були якісь зворушливі моменти під час зйомок?

– Найзворушливішим був момент, коли в нас знімався Гена Попенко, і всі, хто був на плейбеку, сказали: «Слава богу, нарешті «пікселі» зайшли! Наші!» Це настільки зворушливо – сама поява в кадрі людей в українській формі. Або сцени, де знімали та викидали триколор.

– У чому головні складнощі цієї роботи?

– Головні складнощі роботи під час війни – тривоги. У нас велика група, і як продюсер я за кожного її учасника несу відповідальність. Тому в наших локейшн-менеджерів завдання дуже чітке: всі локації, які ми шукаємо, мають бути або оснащені сховищем, або мати сховище десь поблизу. Ще є специфіка знімання на натурі, бо не вся натура зараз у доступі через мінування тощо. Море, наприклад, знімаємо на Київському морі, але також неподалік укриттів.

Інша історія – зйомки вночі, бо в нас комендантська година. І якщо в нас є нічні сцени, а вони обовʼязково є, ми маємо пристосовуватись, отримувати дозволи, супровід на ці зйомки. Але якщо ми завершили зміну о першій ночі, то не можемо їхати додому: доводиться чекати, коли скінчиться комендантська година. Тому стараємось облаштувати локації так, щоб люди мали змогу поспати.

Але працювати під час війни ми мусимо, бо будь-яка робота, кіновиробництво зокрема, дає можливість людям заробляти та, відповідно, донатити.

– А якщо всі не спали через тривоги та шахеди, а зйомка – рано-вранці? Який потім вигляд у кадрі мають актори?

– У нас дуже хороша група грим-костюм, яка рятує не лише акторів, а й знімальну групу. Бо навала шахедів і ракет відбувається фактично повсякчас. Але ж люди на хлібозаводі після шахедів виходять уранці та печуть хліб. То чому ми маємо робити перерви? Це наша робота в тих обставинах, які є.

Ми всі стали гнучкішими та навчилися знаходити вихід будь-де. Це дуже добра якість українців: ми можемо знайти вихід з усього та не впадати в паніку або депресію: «Ну все, не будемо нічого знімати, нічого робити, будемо сидіти й чекати, коли війна скінчиться». Ні, ми відвойовуємо, відстоюємо, працюємо кожен на своїй ділянці, щоб якнайшвидше зняти фільм про перемогу, який ґрунтується на реальних подіях.

– А як ви розвʼязуєте проблему з низькими гонорарами: чи вдалося домовитись з акторами й іншими членами команди?

О. П.: Виробничі бюджети під час війни значно зменшені, відповідно, зменшені й гонорари групи, сценаристів, режисерів, акторів. Ми тримаємося в межах гонорарів у цілому на ринку, тому проблем із домовленостями не виникає.

В. М.: Зараз усі дуже скучили за роботою. Був ковід, потім війна – нормального життя в Україні не було вже давно. Плюс зараз немає історії, що хтось хоче просто заробити. В нас немає зараз можливості когось озолотити, але є можливість зробити крутий патріотичний проект. І очевидно, це питання не грошей, а ідеології, розуміння відповідальності, патріотизму та любові до України. Всі ми тримаємося на цьому. Якщо ми зараз почнемо шукати просто можливість заробити, все це зруйнується, бо у війну так не буває. Ми всі повинні усвідомлювати, що війна ще не закінчилась, але ми маємо робити проекти про війну, про Україну, справжній героїзм і справжню сутність людей, які досі незрозуміло нащо на нас напали.

Люди втомлюються, і, щоб цієї втоми не було, ми нагадуватимемо своїми проектами про тих, хто побував у надзвичайно складних обставинах. Щоб до них була повага від тих, хто хоче все забути. Це наша місія.

Режисер серіалу «Я – Надія» Денис Тарасов розповів про зйомки під час війни та про реальну героїню цієї історії

24 лютого о 19:30 на телеканалі 2+2 відбудеться прем’єра чотирисерійної воєнної драми «Я – Надія» про медиків екстреної допомоги. Серіал знімали вже під час повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Сюжет побудований на реальній історії 22-річної Анни Андрющенко, фельдшерки «швидкої», яка залишилася працювати в оточеному російськими військами Харкові. Режисер стрічки «Я – Надія» Денис Тарасов розповів про досвід зйомок під час війни та як налаштовував команду на знімальний процес.

– Денисе, знімати серіал про війну під час війни – що в цьому процесі було найскладнішим?

– Перед тим як вийти на знімальний майданчик, хвилювався, наче студент. Незважаючи на те, що в мене є досвід, я вже багато чого зняв, але я ніколи не знімав під час війни, коли навколо тебе сирени, вибухи… Це дуже велика відповідальність перед глядачами, які будуть дивитися твоє кіно.

Всі ми свідки того, що відбувається, але правда життя не завжди є правдою мистецтва. І якщо знімати так детально, як все було насправді, не завжди це буде по-кіношному красиво. Ми не знімали документальне кіно, ми знімали саме художнє, тому його не треба сприймати як документалістику, де в кожному кадрі має бути стовідсоткова правда.

Звісно, ми намагалися, щоб правдивість була, але у нас є художні переосмислення, які не завжди співпадають з тим, як було в реальності. По-перше, це важко робити, оскільки йде війна. Ми, наприклад, не могли робити вибухи, багато диміти, знімати у справжніх зруйнованих квартирах у Харкові, бо там знімати не можна. Тому ми знайшли декілька будинків в Ірпені, які, на наш погляд, виглядають дуже схоже на будинки на Салтівці.

Дуже важко було переосмислити нашу історію і в емоційному плані. От є сценарій і є реальна історія фельдшерки Анни Андрющенко, яка стала прототипом нашої головної героїні Надії у виконанні Вероніки Дюпіної. Вероніка мусила носити ноші до «швидкої». І спершу вона казала: «Я не можу, це дуже важко». А Аня могла! Вона тягала ноші, робила свою справу, незважаючи ні на що і як би важко не було. Тому отакі моменти треба було і нашим акторам переосмислити. Їм було важко, але Ані теж було важко.

Науково доведено, що людина в стані стресу може робити речі, які у звичному стані не зробила б. І у акторів не було сильного стресу, щоб, приміром, підняти важкі ноші, ми все ж таки знаходилися на знімальному майданчику, а не під обстрілами, коли ти здатен на неможливе.

– Яка Аня у житті?

– Ми всі вважаємо її героїнею. А вона так про себе не думає. Вона казала: «Я просто виконую свою роботу. Хто – як не я? Якщо всі виїдуть, хто буде допомагати людям?». Аня дуже проста людина, яка не думає про геройство, а робить свою роботу.

– А що вона говорила про зйомки, про те, якою ви її показали?

– Їй сподобався знімальний процес. Вона ніколи не була на знімальному майданчику, і їй було цікаво, як все влаштовано по той бік екрану. Хоча за кадром історія виглядає не так, як потім вибудовується під час монтажу. Але Аня ще не бачила, якою буде героїня, фільму ще ніхто не бачив, прем’єра – 24 лютого на 2+2.

– Яку роль вона зіграла у фільмі про неї?

– Вона зіграла саму себе. У неї невеличка роль – один епізод, де вона зустрічається з Надією у таксопарку «швидких», і вони бажають одна одній гарної зміни.

– Це художнє кіно, але кіно про війну. Готовий глядач дивитися такі історії, коли ми це переживаємо щодня у реальному житті?

– Наша історія не про війну як таку. Наша історія – про людей, які живуть під час війни. У нас в кадрі немає жодного вибуху чи військових дій. У нас війна поряд, коли ми чуємо вибухи чи сирени, але все це за кадром. Ми показуємо війну через призму людських переживань, нашої головної героїні, яка, незважаючи ні на що, сідає в «швидку» і їде рятувати життя. Тому, думаю, глядач сприйме цю історію. І таких історій треба показувати якомога більше, адже це розповідь про людські стосунки на війні. Проста дівчинка своїм прикладом показує, що треба допомагати іншим, ким би ти не був, щоб пришвидшувати нашу перемогу.

Кожного дня ми бачимо нових героїв, і про це треба знімати. Якщо ми будемо показувати людям їх самих, як вони виборюють перемогу, як вони переживають, радіють, вони будуть таке кіно сприймати. Війна війною, але ми живемо, життя продовжується.

Я волонтерю, разом із нашою Спілкою підприємців теле- і кіноіндустрії ми збираємо на машини, генератори і так далі, тому маю можливість багато спілкуватися з військовими. І вони самі кажуть, що не варто весь час плакати, адже всі вони борються за те, щоб ми жили. Тому треба вміти і радіти, це важливо.

Де проходили зйомки серіалу? Чому на майданчику постійно знаходилися справжні медики? Та від якої російської традиції кіновиробництва відмовилися під час зйомок? Про це та більше читай у повному інтерв’ю на сайті kp.ua