Слов'янське язичництво виникло в середньовіччі на території сучасних України, Білорусі, Росії та інших слов'янських народів. Ця віра базується на анімістичних та політеїстичних віруваннях, де природа і природні явища відіграють важливу роль в духовному світі слов'ян.
Загальна чисельність у світі представників народних вірувань та їх новітніх течій становить сумарно від 7 %, залежно від способу визначення. Язичницька обрядовість частково збереглася в українському фольклорі, родинно-побутовій звичаєвості, традиціях.
Саме проти цього "язичництва" боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього.
Язичництво – це термін, який використовується у християнстві для визначення неавраамічних релігій. У більш широкому та сучасному розумінні, язичництвом заведено називати будь-якіполітеїстичні або нетрадиційні релігії, які знаходяться за межами християнства, юдаїзму,індуїзму та буддизму.
Східні слов'яни були язичниками. Середньовічні автори знали язичництво у період його розквіту, але залишили про нього дуже мало свідчень. Літописи згадують головних шістьох слов'янських богів: Перуна, Стрибога, Даждьбога, Хореса, Семирагла та богиню Макош. Згадуються також Велес, Сварог, Род і Рожаниці.
Українське язичництво («слов’янське язичництво», «рідна віра») — справжня релігія українців (гр. etnikos — «природний, родовий, народний, язичницький»). Сформувалася в часи Русі (Київської держави), успадкувавши давні релігійні культи й традиції, що існували в попередні історичні епохи та …