Євангелісти

Євангелі́сти (від Євангеліє, грец. εὐαγγελιστής — букв. благовісник, проповідник Євангелія) — багатозначний термін: 1) благовісники, проповідники християнського віровчення; 2) автори життєпису Ісуса Христа, укладачі канонічних Євангелій; 3) назва євангельських християн-баптистів (у ширшому розумінні — протестантів загалом), поширена здебільшого у російсько-православному середовищі.

Зміст

Євангелісти-благовісники

У ранньому християнстві

У середовищі перших християн — «благовісники добра» (Рим. 10:15), проповідники Ісусового віровчення як «доброї новини» для людей (пор. Євангелія, грец. εύαγγέλιον — добра, радісна звістка чи новина, від грец. εὖ- — добрий, благий та грец. ἄγγέλλω — оголошувати, повідомляти; див. Дії 21:8; Еф. 4:11; 2 Тим. 4:5; 1 Пет. 1:12). У ранній Церкві євангелістів шанували не менше за апостолів, оскільки їхня місія була суголосна апостольській — поширювати християнство.

Саме у такому контексті згаданий у Діях апостолів диякон Пилип (Дії 8:5-13): завдяки його проповіді став християнином «вельможа ефіопської цариці», який «був над усіма її скарбами» (Дії 8:26-40), а через нього, як засвідчують деякі церковні перекази, вся Ефіопія прийняла християнство. Тропар на честь св. Пилипа оспівує: «Прикрашується вселенна, Ефіопія ликує, наче вінцем красується, через тебе просвітившися, світло торжествує пам’ять твою, Богогласний Пилипе. Всіх бо вірувати в Христа навчив ти і біг життя довершив ти достойно Євангелія. Тому сміливо простягається ефіопська рука до Бога; Його моли дарувати нам велику милість».

Високо цінував проповідницьку працю євангелістів апостол Павло, підносив їх за статусом у Церкві навіть вище за пастирів і учителів, практично після апостолів і пророків (Еф. 4:11), а то й пошановував поряд із ними. Зокрема, євангеліста Тимофія ап. Павло називає не просто братом, «якого по всіх Церквах хвалять за Євангелію», а співслужителем у його апостольстві, оскільки той «був вибраний Церквами, аби бути нашим співучасником у цій благодаті, котрій ми служимо на славу Самого Господа і для вашої ревності» (2 Кор. 8:18-19).

У широкому розумінні євангелічну працю у ранній Церкві виконували всі віряни, позаяк однією з найважливіших настанов Спасителя була якнайширша проповідь віровчення — «ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мт. 28:19-20). На це вказував і церковний історик Євсевій Кесарійський: «Багато з тогочасних учнів, чию душу слово Боже вразило великою любов’ю, виконували першочергово спасительну заповідь: роздавали своє майно бідним, а потім відправлялися подорожувати і виконувати справу євангелістів, поспішаючи викласти слово віри тим, хто про неї зовсім не чув. » (Євсевій Кесарійський. Церковна історія, ІІІ, 37, 2). Проте під євангелістами здебільшого розуміли саме тих, хто безпосередньо долучався до місії апостолів (Церковна історія, ІІІ, 37, 3-4).

Водночас, згідно з апостольською традицією, євангелістом можуть розуміти й самого Бога — як першоджерело «Доброї новини» про спасіння людства (Гал.1:11) і Того, Хто «покликав благовістити», обирає з-поміж вірних гідних до цього служіння (Дії 15:7, 16:10; Рим. 1:1; 1 Сол. 2:4). «Законодавцем і Євангелістом» називає Бога і Климент Александрійський (Стромати, ІІІ, 12, 83, 3). Проте першим євангелістом по-праву вважають Ісуса як того, хто сповістив «Добру новину» про наближення Царства Божого (Лк. 4:43-44; Ів. 5:24) живим і мертвим (1 Пет. 3:19, 4:6; Іполит Римський, Коментар на Псалом 109/110).

На сторінках Євангелія від Луки євангелістом також названий ангел, який благовістив (грец. εὐαγγελίζομαι ) «велику радість, яка буде для всього народу: для вас сьогодні в місті Давида народився Спаситель, Який є Христос Господь» (Лк. 2:10-11; також див.: Оріген. Коментар на Євангеліє від Івана. ХІІ, 76-77). А в книзі Об’явлення Івана Богослова ангел є проповідником Євангелія: «І я побачив іншого ангела, який летів серед неба. Він мав вічну Євангелію, щоби звіщати її жителям землі, усякому народові, поколінню, племені й народності» (Об. 14:6; також див.: Оріген. Коментар на Євангеліє від Івана. XIV, 83-84).

У сучасному християнстві

Натепер євангелістами називають християнських проповідників. Шерег протестантських навчальних закладів навчають за спеціальностями «євангеліст», «служитель-благовісник».

Протестантське євангелічне служіння тісно пов’язане з місіонерською діяльністю (див. Місіонерство), головним завданням якої є поширення віровчення. Це цілком відповідає значенню поняття «євангеліст», яке воно мало у межах апостольського християнства (Рим. 10:15; Еф. 4:11; 2 Тим. 4:5; 1 Пет. 1:12).

Проповідницьке служіння серед протестантських деномінацій часто називають євангелізаційним служінням, а заходи, спрямовані на популяризацію Біблії, викладання нехристиянам її засадничих положень, поширення видань Святого Письма — євангелізацією. До справи євангелізаційного служіння залучено й церковну періодику, традиційні і сучасні християнські медії, інтернет-ресурси (наприклад, в Україні видаються «Волинський благовісник» — богословсько-історичний щорічник Волинської православної богословської академії ПЦУ, «Благовісник» — офіційний часопис Церкви християн віри євангельської України, однойменний журнал Мукачівської греко-католицької єпархії та ін.).

Євангелісти-укладачі Євангелій

Цикл мозаїк Фернандо Арбоса, 19 ст., собор Сан-Мануель-і-Сан-Беніто, м. Мадрид, Іспанія. Ангел — символ євангеліста Матвія

Хто такі турки насправді

Раніше на території Туреччини жили зовсім інші народи: вірмени, греки, євреї, ассирійці. Звідки з’явилися турки? Хто вони?

Згідно офіційній науці, перші тюркомовні народи з’явилися в Малій Азії в шостому столітті. Візантійські правителі тут селили булгар, араби приваблювали сюди тюркомовних мусульман Середньої Азії, а для охорони околиць вірменські царі селили аварців. Однак ці племена зникли, розчинившись в місцевому населенні.

Справжніми предками турків стали сельджуки – тюркомовні кочові народи, що мешкали в Середній Азії і на Алтаї (мову турків відносять до алтайської мовної сім’ї), які зосередилися навколо племені огузів, чиї правителі прийняли іслам.

Це були туркмени, киники, авшари, кайи, карамани та інші народи. Спочатку сельджуки зміцнилися в Середній Азії, підкорили Хорезм і Іран. У 1055 році вони захопили столицю Халіфату Багдад і рушили на захід. В їх ряди вливалися хлібороби з Ірану і Арабського Іраку.

Імперія сельджуків зростала, вони вторглися в Середню Азію, підкорили Вірменію та Грузію, зайняли Сирію і Палестину, неабияк потіснивши Візантію. У середині XIII століття імперія, не переживши навали монголів розпалася. У 1227 році на територію сельджуків переселилося плем’я кайи, якими правив Ерторгрул, чий син Осман став засновником турецької держави, яке пізніше назвали Османською імперією.

Навала монголів викликала новий потік переселенців, і в XIII столітті в Малу Азію прийшли племена з Хорезму. І сьогодні по Туреччині кочує древнє плем’я хорзум.

З XII століття тюрки стали переходити на осілість, змішуючись з корінними народами, що поклало початок ісламізації і тюркизации населення. Одночасно з цим з північно-заходу в Малу Азію мігрували печеніги, румуни і східні слов’яни.

Турецький народ сформувався до кінця століття. Вже в 1327 році офіційною мовою в деяких областях Туреччини був тюркська, а не перська. Сучасна турецька наука вважає, що населення Туреччини на 70 % складається з нащадків турків-сельджуків і на 30% – з корінного населення.

Інша версія

У енциклопедії Ефрона і Брокгауза вказувалося, що предками турків були «урало-алтайські племена», але з-за маси переселенців інших національностей вони давно втратили автентичність, і тепер турки — це нащадки греків, болгар, сербів, албанців та вірмен.

Виявилося, така впевненість базується на історії войовничих османів. Спочатку вони завоювали території Візантії, потім Балкани, Грецію, Єгипет. І звідусіль вивозили бранців і рабів.

Рабами розплачувалися підкорені народи, дітей і дружин забирали за борги у слов’ян. Турки одружувалися на армянках, славянках, гречанках. І діти наслідували риси цих народів.

Був ще один процес, який привів до «отуречиванию» греків та інших народів, що перебували раніше під протекцією Візантії. Після того, як в 1204 році Константинополь був варварськи розграбований хрестоносцями, греки перестали вважати латинян союзниками.

Багато воліли залишитися «під османами» і платити джизья — податок для невірних, замість того, щоб їхати в Європу. Як раз в цей час з’явилися ісламські проповідники, вещавшие про те, що відмінностей між релігіями не багато і уговаривавшие візантійців прийняти іслам.

Генетичні дослідження підтверджують – турки різнорідні. Майже чверть анатолійських турків можна віднести до автохтонним народам, чверть – до кавказьких племен, 11% мають фінікійську галлогруппу (це нащадки греків), у 4% населення є східно-слов’янські корені.

Антропологи вважають, що середньостатистичний турків – представник європеоїдної раси, а турки-сельджуки не були європеоїдами. Середня Азія і зараз населена моноголоидними народами.

Що думають турки

Цим питанням зацікавився турецький етнограф Махтурк. Він поїхав у Середню Азію і на Алтай, щоб знайти там родинні туркам національності, відшукати загальні оповіді, однакові елементи в візерунках і на одязі, спільні ритуали. Він забирався в глухі аули і віддалені стійбища, але нічого не знайшов.

Більш того, його здивувало, що антропологічно люди в Середній Азії сильно відрізняються від турків. І тоді у професора виникла теорія, що офіційна історія прикрашає реальність, і в XII столітті тюркські племена почали свою міграцію з-за нестатку кормів. Вони рушили спочатку на південний схід, а потім в Іран і в Малу Азію.

Етнограф відзначив, що чистокровні турки є в Туреччині досі, вони зберегли монголоїдну зовнішність і компактно проживають всього в декількох районах країни.

Згідно зі статистикою, у світі зараз живе 89 мільйонів турків. 59 мільйонів з них живуть на території Туреччини, п’ять — у Сирії й Іраку, і майже сім— в Європі.

Найбільше турків у Німеччині — чотири мільйони, в Болгарії проживає 800 000 турків, у Британії — півмільйона. Мільйон турків живе в Нідерландах і Австрії. У Бельгії – 200 000 турків, у Греції – 120 000, у Швейцарії – 100 000, у Македонії – 78 000, в Данії — 60 000, у Румунії – до 80 000, в Італії — 21 000. В США знаходиться 500 000 турків. У Росії проживають всього 105 058 турків.