Верховна Рада, Президент, Уряд: хто за що відповідає? Інфографіка

Останнім часом в українському інформпросторі точаться дискусії щодо збільшення або обмеження повноважень тієї чи іншої гілки влади. Зокрема, президентські вибори поновили розмови щодо прийняття законів про Президента України та порядок припинення його повноважень, а також про новий розподіл повноважень між гілками влади.

Варто нагадати, що в Україні принцип поділу влади прописаний в Конституції. Так, відповідно до Основного закону, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Укрінформ підготував лонгрід щодо розподілу повноважень гілок влади відповідно до положень чинної Конституції.

Законодавча влада.

Відповідно до IV розділу Конституції, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Він складається з чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п’ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

До повноважень Верховної Ради України належить:

– внесення змін до Конституції України;

– призначення всеукраїнського референдуму;

– прийняття законів, постанов та інших актів.

– затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

– визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та НАТО;

– затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

– призначення виборів Президента України у строки, заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

– оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

– усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

– розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

– призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра , Міністра оборони , Міністра закордонних справ , призначення за поданням Прем’єр-міністра інших членів уряду, Голови Антимонопольного комітету, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, Голови Фонду державного майна, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра, членів уряду; також призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента Голови Служби безпеки України;

– здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України;

– затвердження рішень про надання Україноюпро президента україни закон позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

– прийняття Регламенту Верховної Ради України;

– призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

– призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини;

– призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента;

– призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;

– призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

– призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента;

– затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Служби безпеки, Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ;

– схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів ЗСУ до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

– встановлення державних символів України;

– надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора; висловлення недовіри Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади;

– призначення на посади третини складу Конституційного Суду України;

– дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

– утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;

– призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

– затвердження указів Президента про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

– надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

– призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради; затвердження кошторису Верховної Ради та структури її апарату;

– затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності;

– затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.

Главою держави є Президент України.

Діяльність Президента регламентується V розділом Конституції. Відповідно Основного закону, Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Він є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

– забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

– звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

– представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

– приймає рішення про визнання іноземних держав;

– призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

– призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

– призначає позачергові вибори до Верховної Ради України, припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією;

– вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, подання про призначення Прем’єр-міністра України;

– вносить до Верховної Ради подання про призначення Міністра оборони та Міністра закордонних справ України;

– призначає на посаду та звільняє з посади за згодою ВРУ Генерального прокурора;

– призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

– призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

– вносить до ВРУ подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

– зупиняє дію актів Кабінету Міністрів з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності;

– скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

– є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування ЗСУ, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

– очолює Раду національної безпеки і оборони України;

– вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

– приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

– приймає рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

– призначає на посади третину складу Конституційного Суду України;

– присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

– нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

– приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

– створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

– підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

– має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

– здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Виконавча влада

Відповідно до VI розділу Конституції, виконавча владу в Україні складають Кабінет Міністрів, центральні (міністерства, відомства) та місцеві (обласні, районні державні адміністрації) органи виконавчої влади.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді у межах, передбачених Конституцією.

До повноважень Кабінету Міністрів належать:

– забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, також забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в НАТО;

– вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

– забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

– розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

– забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

– розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою Держбюджету, подає парламенту звіт про його виконання;

– здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

– організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

– спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, також утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу уряду;

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

Судова влада

Судова влада в Україні реалізується шляхом правосуддя в формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. В VIІІ розділі Конституції проголошено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Судочинство в Україні провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

– рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

– забезпечення доведеності вини;

– змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

– підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;

– забезпечення обвинуваченому права на захист;

– гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

– розумні строки розгляду справи судом;

– забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення;

– обов’язковість судового рішення.

Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд.

Систему судоустрою складають:

Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Законодавча влада

ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА, легіслатура (лат. latio legis — внесення законопроекту) — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень.

Якщо ж підходити до розуміння словосполучення «законодавча влада» у більш широкому трактуванні, то це поняття містить у будь-якому разі три складові елементи (влада, закон і його законодавець — той, що має відношення до встановлення законів), а ще чотири залишаються за його межами. Це відповіді на запитання:

Що таке закон? Хто створює («дає») його? Як приймаються та реалізуються закони?

Зміст цих явищ розкривається у конституціях, законах і підзаконних актах (наприклад, регламентах парламентів), у дослідженнях учених, у практиці законодавчої діяльності.

Витоки наукових знань у цій сфері беруть свій початок у Стародавньому світі. Але застосування словосполучення «законодавча влада» пов’язують з іменами теоретиків поділу влади Д. Гарінгтоном, Д. Локком, Ш. Монтеск’є та послідовним прихильником неподільності народного суверенітету — Ж.-Ж. Руссо. Зокрема, Ш. Монтеск’є у «Духові законів» (1748) писав: «У кожній державі є троякого роду влади: влада законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадян. У силу першої влади государ або установа створює закони, тимчасові або постійні, та виправляє або скасовує існуючі закони. У силу другої влади він оголошує війну або укладає мир, направляє або приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає навали. У силу третьої влади він карає злочини і розв’язує зіткнення приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу — просто виконавчою владою держави».

Англійський філософ Джон Локк відвів законодавчій владі верховну, але не абсолютну владу, і вважав, що на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:

1. Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.

2. Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.

3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.

4. Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.

Отже, ці ідеї є підвалинами щодо сучасного трактування теорії

поділу влади. Цікаво зазначити, що в одному з авторитетних енциклопедичних видань законодавчу владу визначають як таку, яка поряд із владою виконавчою і судовою є однією з головних галузей верховної державної влади.

Стосовно місця законодавчої влади у державному механізмі відповідно до її функцій, то теоретики поділу влади Д. Локк і Ш. Монтеск’є обмежували її роль здійсненням переважно законодавчою функцією. І на сьогодні законодавча функція є ключовою і найбільш об’ємною за своїм значенням і змістом.

Результатом її реалізації є формування правової системи держави, що забезпечує завдяки законодавству правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі розвитку суспільства і держави, і які вимагають державного регулювання у формі законодавчих приписів.

У правовій державі законодавча діяльність повинна бути спрямована на забезпечення абсолютного пріоритету і главенства в організації всіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, прав і свобод людини, шляхом створення законів, що забезпечують їх захист, тобто на практичну реалізацію принципу правозаконності.

Законодавча влада посідає особливе місце у системі органів публічної влади. Вона визначає організацію та функціонування виконавчої та судової влади і у такий спосіб відіграє свою орієнтовну роль стосовно цих гілок державної влади. У відносинах з іншими гілками державної влади, а також для визначення ролі законодавчої влади в суспільстві важливе значення має реальна, тобто фактична сила законодавчої влади. Зазвичай вважають, що у сучасних умовах у демократичних державах законодавча влада — це сильна влада. Вона іноді приймає закони (поправки до них) усупереч волі уряду (наприклад, один із останніх законів про соціальні стандарти) або глави держави. Вона здійснює дієвий контроль стосовно виконавчої влади. Дієвою формою контролю є робота слідчих комісій, звіти уряду та інших посадових осіб тощо.

Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов’язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву — конституції.

Поточне завдання законодавчої діяльності парламенту полягає у підготовці та прийнятті законів, безпосередньо передбачених Конституцією, і тих законів, які забезпечують потреби розвитку суспільства і держави в усіх сферах їх життєдіяльності. При цьому слід наголосити, що законодавство є безпосереднім інструментом формування стратегії й тактики такого розвитку.

Назва «законодавча» не означає, що представницькі органи займаються лише законодавчою діяльністю. Остання є для них головною, але не єдиною. Важливими для парламентів є також представницька, установча та контрольна функції. Відповідно до теорії поділу влади, законодавча влада є самостійною відносно виконавчої і судової гілок влади. Специфіка її полягає у тому, що прийняті парламентом закони мають вищу, порівняно з актами інших гілок державної влади, юридичну силу. Водночас кожна гілка влади має властиву їй систему стримувань і противаг для запобігання можливим зловживанням з боку іншої гілки влади. Органи законодавчої влади, як правило (але не завжди), є виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес, Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США, Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль, Нова Зеландія, Україна).

Органом законодавчої влади є парламент держави або — рідше — окремої адміністративно-територіальної одиниці, проте ним може бути і народ (у разі прийняття законів на референдумі), і монарх. Парламент — єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб.

ФУНКЦІЇ ПАРЛАМЕНТУ:

представницька— реалізується через обов’язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу мають політичний характер), законодавча— реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер);

фінансова— реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);

установча— реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;

контрольна— реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;

політична— реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики І через обов’язок брати участь у її здійсненні.

Починаючи з діяча Великої французької революції XVIII ст. — абата Е. Сієйса та інших теоретиків тих часів, була поширена ідея представницького правління. Вважалося, що такий орган, як парламент точно знає чого хоче нація (народ), і виражає її (його) волю в законах та інших актах, не будучи в цьому відношенні нікому підконтрольним (у межах конституції, яку він нерідко може сам змінити). Це означає, що парламент став розглядатися як виразник інтересів і волі народу (нації), тобто всієї сукупності громадян цієї держави, уповноважений приймати найбільш авторитетні управлінські рішення іменем народу. Звідси — таке його визначення, як національне або народне представництво.

В історичному аспекті утвердження народного (національного) суверенітету було спрямоване переважно проти засилля королівської влади. Володіння суверенітетом народом (нацією) включає суверенітет короля. Справді, адже може існувати тільки один суверенітет. У статті 3 французької Декларації прав людини і громадянина зазначено: «Джерело будь-якого суверенітету перебуває по суті в нації». У подальшому цей принцип уточнювався неодноразово в конституційному матеріалі. Нині, наприклад уч. 2 ст. 5 Конституції України, він сформульований у такий спосіб: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Як зазначає французький учений-конституціоналіст М. Прело, визначення народного (національного) суверенітету приводить до прийняття принципу представництва. Суверенітет, що належить колективу, який не може його здійснити сам, делегується певним особам або установам. За допомогою конституції нація, як перше й єдине джерело влади, передає здійснення цієї влади різним індивідам або установам, які відтепер стають справжніми носіями влади, що здійснюються від імені нації, але жоден із цих індивідів і жодна з цих установ при цьому не можуть користуватися або розпоряджатися владою за власним правом. Правлячі індивіди або установи мають діяти від імені нації, яка репрезентує собою колективну і неподільну єдність.

Отже, представництво повинно розумітися як конституційна влада, яка належить представникам і яка дає їм змогу «здійснювати волевиявлення від імені нації». Запровадженням представництва встановлюється юридична компетенція приймати рішення державного порядку. З викладеного випливає, що народ (нація) має численних представників. Єдиним і неподільним за своєю сутністю суверенітет передається для здійснення різним органам.

Гетьманчук М.П. Політологія. — Львів, 2000. — 290 с.; Кириченко В.М. Теорія держави і права. — Київ, 2008. — 430 с.; Машков А.О. Основи загальної теорії держави і права. — Київ, 2004. — 305 с.; Гіда Є.О. Теорія держави і права. — Львів, 2009. — 510 с.