Лікування п’явками: традиції та сучасність

Напевно, саме в цій простенькій пісеньці Дуремара із кінофільму «Золотий ключик, чи Пригоди Буратіно» багато хто вперше почув слово «п’явка» і, звичайно, не замислився, що ж це за «козявочка», яка лікує всі хвороби.

П’явки слугують людям дуже давно — навіть на гробницях фараонів Стародавнього Єгипту є зображення процедури лікування п’явками. Кілька століть тому п’явками лікувалися всі. Склянки з п’явками зберігалися у кожному домі. П’явки приставляли у лікарнях, лазнях та перукарнях, а придбати їх можна було в аптеках, на базарах та просто на вулиці.

На Землі існує близько 400 видів п’явок, але тільки медична п’явка Hirudo medicinalis та два її підвиди — аптекарська Hirudo medicinalis officinalis та лікувальна Hirudo medicinalis medicinalis — використовуються у лікарській практиці. П’явка медична Hirudo medicinalis належить до типу кільчатих червів Annelides, класу п’явки Hirudinea, підкласу справжні п’явки Euhirudinea, ряду щелепні, чи безхоботні п’явки — Grandnobdellea або Arhynchobdellea.

Цей маленький лікар — єдиний представник фауни, занесений до Фармакопеї та прирівняний до лікарських засобів.

На зелено-коричневій спинці п’явки медичної аптекарської тягнуться дві оранжеві поздовжні смуги з рівномірно повторюваними вкрапленнями; черевна сторона оливково-зелена, однокольорова, з чорними поздовжніми смугами з обох боків. Тіло п’явки складається з 33 сегментів. Ззовні воно вкрите доволі щільною кутикулою. Під нею в епітелії знаходиться багато слизових залозистих клітин, а в основі епітеліальних клітин розсіяні численні клітини із зернистим пігментом різноманітних кольорів. Саме ці клітини і зумовлюють забарвлення п’явок, за яким розрізняють підвиди п’явки медичної Hirudo medicinalis.

Гірудотерапію використовували у хворих незалежно від віку та стану здоров’я, без особливих до того показань. Надмірне захоплення цим методом лікування призвело до того, що деякі лікарі використовували одночасно до 100 п’явок, що звичайно негативно впливало на стан здоров’я пацієнтів

Травна система п’явки складається з передньої, середньої та задньої кишок. Ротова присоска розміщена на передній стороні тіла, оточує ротовий отвір, в якому знаходяться три щелепи, схожі на м’язисті валики з розміщеними по обидва боки хітиновими зубчиками. За допомогою щелеп п’явка прорізує шкіру на глибину 1,5 мм і з утвореної трьохпроменевої ранки поглинає 5–15 мл крові. Акт смоктання крові триває близько 25–40 хвилин, після чого п’явки залишають свого хазяїна і живуть вільно. Задня присоска п’явки розвинута сильніше, ніж передня, саме за її допомогою вона фіксується на тілі жертви. І от саме тут знаходяться зуби п’явки, котрих у неї аж 270! В області щелеп з’єднуються протоки одноклітинних слинних залоз. Крізь отвори між зубами секрет виливається в глотку і потрапляє в ранку від укусу п’явки. Секрет слинних залоз містить активні речовини, які забезпечують незгортання поглинутої п’явкою крові. Секрет також огортає стінки пошкоджених судин, тому кров з ранки може йти ще протягом 24 годин. У кишечнику п’явки кров знаходиться в рідкому стані та перетравлюється протягом тривалого часу. Саме ця здатність тривалий час зберігати кров усередині себе і ставила в глухий кут вчених продовж багатьох років. У результаті у шлунку п’явки було знайдено бактерію-симбіонт Aeromonas hydrophila, яка зумовлює протизгортаючу активність: речовини, що виділяються бактерією, забезпечують рідкий стан насмоктаної крові. Таким чином, мікрофлора кишечнику п’явки перешкоджає загниванню крові, надаючи їй бактеріостатичних властивостей.

Людство понад тридцять століть використовує п’явку, до того ж з різною метою: лікувальною, профілактичною, біоенергетичною, косметичною, містичною і навіть кулінарною. Так-так, саме кулінарною. Петро І дуже полюбляв страву з п’явок: гусак, засмажений разом з п’явками, що присмокталися до нього. Така страва у ХІІ, ХІІІ і ХІХ століттях була найбільш вишуканою прикрасою царського, дворянського та боярського столу.

«Все нове — добре забуте старе»

Цей вислів повною мірою відноситься до методу лікування п’явками — гірудотерапії. Де вперше почали використовувати п’явок як терапевтичний засіб? На це запитання вчені відповідають по-різному. Одні вважають, що в Єгипті, інші — в Індії в І тисячолітті до н.е., треті — в Китаї приблизно в той же час. Родоначальником гірудотерапії є Никандр із Колофону (200–130 рр. до н.е.). Перші праці, присвячені гірудотерапії, написали Темісон (123–43 рр. до н.е.), Гіппократ (бл. 460 — бл. 370 до н.е.), Гален (бл. 131 — бл. 200), Авіценна (бл. 980 — бл. 1037). Останній у трактаті «Канон» значну увагу приділив п’явкам. Належне визнання п’явка медична, як і кровопускання, отримала в епоху Відродження. Надзвичайно широко гірудотерапію використовували наприкінці ХVІІІ та в першій половині ХІХ століття (серцево-судинні захворювання, «вроджені» хвороби, люмбаго, карбункул, глаукома, мастопатія). Вважали, що
«кровопускання відновлювало нормальну рівновагу рідини в організмі (кров, жовч та мокротиння), змінену хворобою та болем». Гірудотерапію використовували при всіх місцевих запаленнях та приливах крові. Ще у ХVІІ столітті російський цар Олексій Михайлович звелів викопати в Ізмайлові ставок та запустити туди п’явок, «дабы использовать оных с лекарской целью». В ті роки, перш ніж приймати той чи інший препарат, хворому робили загальне кровопускання за допомогою п’явок. Починаючи з Х століття в Росії жінки перед балом приставляли п’явок за вуха, щоб їх щоки палали натуральним рум’янцем та не було втоми в танцях до ранку.

Пиявка — благо безмерное, когда она применяется разумно и со знанием дела

Гірудотерапію використовували у хворих незалежно від віку та стану здоров’я, без особливих до того показань. Надмірне захоплення цим методом лікування призвело до того, що деякі лікарі використовували одночасно до 100 п’явок, що звичайно негативно впливало на стан здоров’я пацієнтів. Найбільш монументальна праця — «Монография врачебных пиявок» — була написана у Санкт-Петербурзі в 1859 році О. Воскресенським.

Наприкінці ХVІІІ — першій половині ХІХ століття кожен «врачуватель» у будь-який момент міг дістати необхідну кількість п’явок, просто наловивши їх у ставку. Особливо зросла потреба у п’явках у кінці ХІХ століття: у Франці — від 20 до 30 мільйонів, в Англії — 7–9 мільйонів, а у Росії — до 27 мільйонів особин на рік. Інтенсивне спустошення природних ареалів існування призвело до спроб їх штучного розведення. Піонером у цій справі в Росії став Г. Парман, який у 1825 році заснував у Москві спеціалізоване господарство. З часом виникла ціла мережа таких господарств. У 50–60-х роках ХІХ століття у Харкові існувало два господарства з розведення п’явок. Сучасна технологія розведення п’явок у штучних умовах була розроблена в 40-50-х роках минулого століття Г. Щєголєвим, М. Федоровою та М. Сінеєвою.

Швидкий розвиток наукової медицини у другій половині ХІХ століття, розквіт мікробіології, введення правил антисептики призвели до різкого скорочення використання п’явок. Їх почали розглядали як можливе джерело інфекції. Замість гірудотерапії широко використовували «жильне» кровопускання або кровопускання за допомогою крововідсосних банок. У першому десятиріччі ХХ століття п’явки майже повністю зникли з арсеналу наукових засобів терапії.

Ще у ХVІІ столітті російський цар Олексій Михайлович звелів викопати в Ізмайлові ставок та запустити туди п’явок, «дабы использовать оных с лекарской целью». В ті роки, перш ніж приймати той чи інший препарат, хворому робили загальне кровопускання за допомогою п’явок. Починаючи з Х століття в Росії жінки перед балом приставляли п’явок за вуха, щоб їх щоки палали натуральним рум’янцем та не було втоми в танцях до ранку.

Хоча гірудотерапія має історію тривалістю тридцять століть, лікарі порівняно недавно почали розуміти, що тривала кровоточивість ранок після приставляння п’явок не може бути результатом просто механічного пошкодження шкірного покриву. Крім того, було встановлено, що кров, яка міститься в кишечнику п’явки, тривалий час не згортається. У 1868 році професор К. Дьяконов, досліджуючи кров зі шлунка п’явки, припустив наявність у кишковому каналі якогось «растворяющего деятеля». Це припущення було підтверджене в 1884 році Хайкрафтом, який отримав з тіла п’явки екстракт, що уповільнював згортання крові. З цього екстракту потім була виділена індивідуальна речовина, яка запобігає згортанню крові: гірудин. Було зроблено висновок: позитивна дія гірудотерапії зумовлена біологічно активними речовинами (БАР), які продукуються медичними п’явками і виділяються ними у кровообіг при кровосмоктанні. Медична п’явка є джерелом ряду біологічно активних речовин. Деякі з них не мають аналогів, тобто можуть бути виділені тільки з п’явки. П’явка є джерелом наступних біологічно активних речовин:

– гіалуронідаза — фермент, який забезпечує реакції гідролітичного розщеплення і деполімеризації гіалуронової кислоти та споріднених їй сполук. Гіалуронідаза і колагеназа — це ферменти, які збільшують проникнення до організму різних речовин. Завдяки їм інші біологічно активним речовинам, які входять до складу слини медичних п’явок, потрапляють в організм при засмоктуванні крові п’явкою. Ці ферменти мають бактерицидну і навіть бактеріостатичну дію;

– гірудин вперше виділив Хайкрафт з екстракту п’явок. До відкриття гепарину гірудин у складі екстракту головної частини п’явок широко використовували як антикоагулянт. Гірудин має виключно високу специфічність до тромбіну, взаємодіє з ним з утворенням неактивного комплексу. Інгібування активності тромбіну гірудином проявляється уповільненням чи повним блокуванням згортання фібриногену. Крім того, у присутності гірудину уповільнюється реакція активації тромбіном факторів V, VІІІ, ХІІІ згортання крові. Гірудин перешкоджає реакції вивільнення і агрегації тромбоцитів, пригнічуючи зв’язування тромбіну з тромбоцитами, оскільки ідентичність тромбіну до гірудину вище, ніж до рецепторів на тромбоцитах. Деякі властивості гірудину роблять його перспективним для лікування серцево-судинних захворювань. Через складності одержання цього препарату з п’явок у достатній кількості його використання в медицині є обмеженим. У теперішній час є спроби одержання гірудину методами генної інженерії;

Філон Олександрійський вважав п’явку найбільш духовним з усіх створінь. На його думку, п’явка являє собою образ сили підсвідомого, він порівнював її зі спинним мозком і називав «колесом життя»

– псевдогірудин —неактивний компонент, супутня речовина, яка виділяється разом з гірудином при його одержанні з цільних медичних п’явок. Функціональна роль псевдогірудину не встановлена;

– бделліни — високомолекулярні білки, інгібітори трипсину і плазміну — вперше були виявлені у 1969 році в комерційних препаратах грудину;

– егліни — високомолекулярні білки — за своєю біохімічною дією є інгібіторами α-хімотрипсину, субтилізіну та нейтральних протеаз гранулоцитів людини: еластази і катепсину G. Пригнічуючи ці ферменти, егліни здатні зменшувати відповідь на запалення. Біологічна цінність еглінів залежить від їх здатності блокувати активність лейкоцитарних протеаз, що вивільняються при запаленні. Егліни визначають виражену протизапальну активність п’явок та препаратів з них;

Карл Юнг, досліджуючи метафізику тварин, визначав п’явку як істоту вищу і в основі своїй високоорганізовану. Він вважав, що ця «зібрана у вузли енергія» є єдністю Ероса і Танатоса: любові і смерті, створення та зниження

– гістаміноподібна речовина міститься у секреті слинних залоз п’явок. Природа та біологічна роль при гірудотерапії цієї речовини не встановлені;

– апіраза визначає протисклеротичну дію секрету слини п’явок, підвищує активність ферменту ліпопротеїдліпази, в результаті чого в крові людини знижується рівень загального холестерину і β-ліпопротеїдів низької щільності. Саме такою дією пояснюється позитивний вплив як живих п’явок, так і препаратів з БАР п’явок на хворих із різними проявами атеросклерозу;

– дестабілазний комплекс. Дестабілаза ε-(γ-Glu)-Lys ізопептидаза вперше була виявлена у складі секрету слинних залоз Hirudo medicinalis у 1986 році. Фібринолітична активність цього ферменту здійснюється через гідроліз ізопептидних зв’язків, які утворюються при стабілізації фібрину у присутності фактора ХІІІ згортання крові, зумовлюючи нетрадиційний механізм фібринолізу. В результаті контакту з кров’ю міцелярна структура дестабілази зв’язує вільні гірудин та інгібітор калікреїну плазми крові. Так формується ліпосома. Природна ліпосома — дестабілазний комплекс — є агентом, який забезпечує як профілактичну протитромботичну, так і тромболітичну дію;

– стабільний аналог простацикліну за спектром фізіологічної дії подібний до простацикліну: пригнічує агрегацію тромбоцитів, стимулює викид тканинного активатора плазміногену із судинної стінки, знижує артеріальний тиск;

– брадикініни — поліпептиди, які сприяють підвищенню фагоцитарного індексу і фагоцитарної активності лейкоцитів людини. Саме вони визначають протизапальну дію п’явок;

– ліпосома п’явок — перший приклад такої структури природного походження. Компонентами цієї ліпосоми є дестабілаза, стабільний аналог простацикліну, інгібітор калікреїну плазми крові та гірудин. Залежно від полярності розчинника ліпосома здатна змінювати свою просторову орієнтацію, що забезпечує її безперешкодне проникнення через мембрану клітин.

Окрім наведених вище біологічно активних речовин, медичні п’явки продукують велику кількість таких сполук, як коллагеназа, кініназа, кініногеназа, ліпази, простагландини, які вивчаються в лабораторіях різних країн.

Раїса Коритнюк, д-р фарм. наук, проф.,
Тетяна Борисенко, магістр фармації

“Фармацевт Практик” #01′ 2009

П’явки: шкода чи користь

П’явки (лат. Hirudinea ) – назва класу безхребетних тварин, який належить до надкласу Пояскові черви (лат. Clitellata ) типу Кільчасті черви (лат. Annelida ). Переважна їх більшість заселяє прісноводні водойми зі стоячою або слабо проточною водою, й лише близько 20% живуть у морському й солонуватому середовищі, а також на суші .

Згідно з результатами молекулярних досліджень останніх років, п’явки є нащадками малощетинкових червів або олігохетів (лат. Oligochaeta ), що донедавна вважались окремим класом. На сьогодні, за оновленим варіантом класифікації, обидві групи цих тварин належать до класу Clitellata . За іншою системою – це окремі класи в типі кільчастих червів.

Остаточне вирішення питань систематики ще попереду, та сучасні п’явки вочевидь істотно відрізняються від своїх найближчих родичів – олігохетів, типовими представниками яких є дощові черв’яки. Зокрема це стосується їхнього способу життя, оскільки п’явки – це хижаки або паразити, тоді як дощові черв’яки – сапротрофи, а саме детритофаги.

Хоча п’явки живуть переважно в прісній воді, їх можна зустріти і в морських біотопах (наприклад, рибні паразити роду Pontobdella ). Існують і суто наземні види, розповсюджені на Шрі-Ланці. Наземні й деревні п’явоки зустрічаються також у тропічних лісах Південно-Східної Азії та Південної Америки.

Більшу частину життя п’явка перебуває в напівпасивному стані, вона чатує на водних молюсків, дрібних личинок і черв’яків, а також на теплокровних та інших хребетних тварин, зокрема на риб, жаб і водоплавних птахів. П’явка надзвичайно життєздатна і цілком прийнятно почувається навіть у воді з чималим рівнем забрудненості. Проте це стосується не всіх її видів. Наприклад у Європі медична п’явка в наш час зустрічається дуже рідко, а в деяких місцях вона зникла повністю. Це пов’язують з масовим їх виловом для лікувальних цілей з часів ХІХ століття, з активним проведенням дренажних робіт задля збільшення площ сільськогосподарського призначення, а також зі скороченням поголів’я коней та великої рогатої худоби, які слугували основними донорами для цього виду. Не менш значущою причиною вважається й забруднення водойм.

Щоб дістати кров, п’явка прикріплюється до жертви за допомогою присоску. За відсутності живої здобичі деякі види цих червів здатні присмоктуватися до мертвих тварин.

Нині створено описи близько 680 видів п’явок, з яких близько 100 – морські, 480 – прісноводні, а решта – наземні. Клас Hirudinea складається з трьох рядів:

♦ Безхоботні п’явки (лат. Arhynchobdellida )

♦ Стародавні п’явки (лат. Acanthobdellidea )

♦ Хоботні п’явки (лат. Rhynchobdellida )

Більшість п’явок є тимчасовими ектопаразитами, які живляться кров’ю господаря, допоки перебувають на його тілі. Однак існує частина видів, які за своєю природою є ендопаразитами, оселяючись, наприклад, у дихальних органах теплокровних тварин.

Зустрічаються в природі й хижі види щелепних п’явок, ротовий апарат яких здатен повністю захоплювати здобич (дрібних комах, молюсків, черв’яків).

Звільнитися від п’явки, що присмокталася до тіла, досить непросто. П роте ніколи не слід відривати її із застосуванням сили, інакше в тілі жертви можуть залишитися щелепи паразита.

Позбутися від п’явки допоможе дрібка звичайної харчової солі, яку слід насипати на присосок. Можна також скористатися оцтом, внаслідок дії якого паразит, що присмоктався, відпаде сам по собі.

Якщо процес живлення п’явки не перервати, вона самостійно залишить жертву тільки після повного насичення, причому цей період може тривати від 40 хвилин до декількох годин.

Українське слово «п’явка» походить від праслав’янського pьjavka (чеш. pijavka, польськ. pijawka), яке утворилось від дієслова piti «пити».

Як і в дощового черв’яка, тіло п’явки має кільчасту будову, проте воно більш сплющене зверху, дуже щільне, веретеноподібної форми, звужене на кінцях. Спинка більш опукла, а черевце пласке, хоча зустрічаються види, що мають циліндричну форму. Стінка тіла складається з кутикули, епідермісу й товстого шару волокнистої сполучної тканини, в якій містяться кругові, діагональні та потужні поздовжні м’язи. Тулуб розділений чіткими поперечними « насічками » на дрібні кільця, неоднакові за кількістю як між різними видами, так і між різними частинами тіла. Однак кількість сегментів (сомітів) у всіх п’явок однакова й зазвичай дорівнює 33, включно з переднім і заднім присосками.

З цих сегментів перші п’ять позначаються як голова й включають передній мозок, кілька очок (очних плям) на дорсальній стороні та вентральний присосок. Кожен наступний 21 сегмент середньої частини тіла містить нервовий вузол, а між ними знаходяться два репродуктивних органи. Останні сім сегментів містять задній мозок і завершуються хвостовим присоском п’явки.

Шкірний покрив п’явки пронизаний численними залозами, які активно виділяють зничну кількість слизу. Кутикула міцна, без значниз зусиль не піддається розриву.

Параподії (м’язові вирости, властиві багатощетинковим червам), а також щупальця й зябра у п’явок відсутні. Винятком є лише кілька видів морських п’явок, на тілі яких можна виявити розгалужені зовнішні зябра.

Газообмін у п’явок зазвичай відбувається через шкіру, на поверхні якої зосереджена значна кількість кровоносних судин.

Розмір цих організмів повністю залежить від їх виду й становить до 20 сантиметрів завдовжки.

На головній частині п’явки, що не відокремлюється від решти тіла, перші кілька кілець утворюють бокалоподібний присосок чималого розміру. Він слугує тварині водночас і органом дотику, і ротом. Ротовий апарат зазвичай знаходиться в глибині присоску.

Центральна нервова система п’явки складається з головних вузлів, навкологлоточних тяжів і черевного ланцюжка. Крім чутливої присоски, на її шкірі розташовано багато нервових закінчень, що допомагає п’явці легко знаходити здобич, а також отримувати сигнали в разі виникнення небезпеки.

У представників родини щелепних п’явок (лат. Gnathobdellidae ) з ряду безхоботних п’явок (лат. Arhynchobdellidae ) рот здебільшого має три хітинових пластинки, які служать для підрізання шкіри та слизової оболонки жертв. Глотка виконує функцію насоса й призначена для всмоктування крові під час її надходження до рани.

Хоботні п’явки (лат. Rhynchobdellidae ) озброєні витягнутим вперед м’язистим хоботком і мають ротові слинні залози, що виділяють токсичні речовини.

Задній кінець тіла у п’явок зазвичай утворює серпоподібну площину (ногу), яка відокремлена від решти тіла перетяжкою. За допомогою заднього присоску п’явка здатна надійно прикріплятися до різних об’єктів, зберігаючи водночас можливість тілу вільно повертатися в усі сторони.

Шкірно-м’язовий мішок складається з одношарового епітелію й потужної тришарової мускулатури: кільцевих, діагональних та поздовжніх м’язів. Крім того, у п’явки є дорзовентральна (спинно-черевна) мускулатура. Завдяки такому унікальному набору м’язів п’явка наділена значною міццю й перевершує за силою представників усіх інших класів червів.

До прикладу, на відміну від дощових черв’яків, мускулатура яких складає 29,7% об’єму тіла, у п’явок м’язова маса сягає до 65,5%.

Травна система п’явки добре розвинена й складається з передньої, середньої та задньої кишок. Шлунок має до 11 пар бічних відростків у вигляді розтяжних мішечків (кишень), які відіграють роль резервуарів.

Наскрізний к ишківник закінчується анальним отвором.

На передній частині тіла розміщені також від однієї до п’яти пар очей, які у різних видів можуть розташовуватися як попарно, так і послідовно один за одним і зовні нагадують чорні блискучі точки.

Кровоносна система добре розвинена. Вона замкнута й складається з пульсуючих спинної та черевної судин, які з’єднані одна з одною спеціальними каналами. Завдяки цим судинам і відбувається процес переміщення поживних речовин. У щелепних п’явок завдяки гемоглобіну кров має червоний колір, а у представників хоботних вона практично безбарвна.

Секрет слинних залоз п’явки містить особливу білкову речовину гірудин, який не дозволяє згортатися поглиненій крові протягом тривалого періоду. Завдяки гірудину кров жертви може зберігатись у шлунку п’явки протягом декількох місяців. Вона залишається в рідкому стані, не псується і не закисає.

Щоб переміститись по ґрунту, п’явка спочатку витягує своє тіло вперед і присмоктується до його поверхні передньою частиною голови. Потім вона відриває й піднімає свою задню частину. Згинаючись в дугу, п’явка переносить тіло разом із задньою ногою ближче до передньої. Після присмоктування п’явка знову відриває головний присосок, витягаючи тіло на всю довжину, і таким чином просувається далі.

Щоб плавати у воді, п’явкам, які мешкають у водному середовищі, доводиться хвилеподібно звиватися всім тілом.