Про діда, бабу і курочку рябу
Українська народна казка Полтавщини

Жив дід та баба, та була у них курочка ряба. Та знесла вона яєчко. Дід бив-бив — не розбив. Баба била-била — не розбила. Та положила яєчко на поличку та в рукавичку. Мишка бігла, хвостиком зачепила. Яєчко упало, покотилось, розбилось. Дід плаче. Баба плаче, а курочка кудкудаче:

— Цить, дідусю! Цить, бабусю. Знесу вам яєчко не просте, а золоте.

Та нанесла багато яєчок. А посиділа, посиділа на них та й вивела курчат. Вивела їх у двір, а баба дивиться, чим же їх годувать? Подивиться-подивиться, а в курки ж немає ні цицечки, ні пипочки. Дивилась, дивилась та й стала ту квочку бить. Б’є її, б’є., а курка кричить.

Ось іде хлопчик і питається:

— Ти нащо ж ти бабусю її так б’єш?

— Та як же ж не бити: вона вивела курчат, а годувать же нема чим. Нема ж у неї ні цицечки, ні пипочки. Чим же ж їх годувати?

— Та ти ж. не так, бабусю. Візьми пшінця, посип їм, вони поклюють і наїдяться.

Баба так і зробила: пшінця посипала, курчатка наїлися, пораділи, повеселіли, побігли гулять собі з квочкою. А хлопчик пішов собі. Радіє, що так угодив, поміг їм.

Ось баба пошила сорочку дідові. Пошила, сорочку, наділа на його, а він не влазить. Ну-ну, вона тягне, тягне ту сорочку, а дід не влазить в ту сорочку. Вона розсердилась на того діда, та кричить, та б’є його. Ось уп’ять іде той хлопчик. Каже:

— За що ж ти, бабусю, його б’єш?

— Як же, каже, як сорочку пошила, а він не влізе в неї.

Хлопчик взяв, подививсь, подививсь, прорізав дірки і на рукави, й на голову, надів на діда і все. Баба зраділа, подякувала хлопчикові. А він пішов.

А то ще напали на діда й бабу воші. Баба била-била ті воші дідові, а дід бабі не вміє бити. Знову кричить вона та лає діда. Коли іде той самий хлопчик та й питає:

— За що це ти на нього, бабусю, так кричиш?

— Воші я йому б’ю, а він мені не хоче.

— Так ти, — каже хлопчик, — дивись: отам два собаки гризуться. Так ти піди і встроми між них голову. Вони тобі, — каже, — і поб’ють

От дурна баба схопилась, побігла. Собаки гризуться. Вона встромила голову, так вони її скусали, ту голову. А хлопчик пішов собі.

Отак хлопчик провчив бабу за її дурість.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

167 (4817). Про діда, бабу і курочку рябу. СУС2022В+1204**. Записала Кльокта Тетяна 2008 року. Лях Наталія Василівна (1941). Полтавська область, Зіньківський район, Малі Будища

Про діда, бабу і курочку рябу
Українська народна казка Чернігівщини

Жив в одному селі дід і баба. Хазяйства не було у них ніякого. Була у них тільки курочка, да така красива і пір’ячко рябеньке. Курочка ця була не простенька, бо несла вона яйця золоті.

Дід захотів розбити те яйце. Бив-бив — не розбив. Баба теж била-била — не розбила. Отоді вони взяли те яйце, положили у черепок і поставили в кутку. Якраз тоді бігла сіра мишка, хвостиком мельнула, а яєчко впало і розбилося. Скільки ж то горя було в баби та діда. Посідали вони на лавці і довго-довго плакали, а курочка кудкудакала, солом’яні двері рипіли. Стоїть дуб і питає у дверей:

А двері і кажуть дубу, щоб він гілки опустив. Дуб гілки і опустив. Тоді вони кажуть:

— Да як нам не рипіти, коли таке горе сталося, що мишка розбила яєчко, да не простеньке, а золотеньке.

Почали плакать всі разом: дід, баба, курочка кудкудакала, а дуб гілля поспускав. Якраз тоді йшов баран до річки пить воду. Зустрівся баран з дубом і попитав у його, чого це він гілля поспускав. А дуб йому і каже:

— А ти візьми да позбивай собі роги, отоді я тобі і скажу, чого я гілля поспускав.

Баран позбивав собі роги, а дуб і каже:

— Да якже мені не поспускати гілля, коли трапилася така біда, що мишка розбила яєчко, да не простеньке, а золотеньке. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив.

Смутним прийшов баран до річки. А річка питає у барана, чому він роги позбивав. Баран каже:

— Коли ти станеш кров’яною, дак тоді скажу.

Річці нікуди було діваться, от вона і стала кров’яною, а баран і каже:

— Як же мені не позбивать роги, коли горе таке, що мишка розбила яєчко, да не простеньке, а золотеньке. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка кров’яною стала.

Сталося так, що прийшла до річки попова дівка посуду мить. Вона й попитала в річки, через що вона стала кров’яною. А річка каже:

— Як поб’єш посуду всю, отоді я тобі скажу, чого я стала кров’яною.

Дівці нічого не осталось, як побить посуду. Річка й одкрила свою тайну дівці про те, що був дід і баба, що була в них курка ряба, що знесла вона яєчко, да не простеньке, а золотеньке. А мишка бігла, хвостиком мельнула, а яєчко впало і розбилось. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка кров’яною стала, дівка посуду побила. Приходить дівка додому, а попадя саме діжу вчинила. Вона і питає у дівки:

А дівка була хитрою. Вона і каже попаді:

— А ти візьми, порозкидай тісто по хаті, отоді я тобі й скажу.

Попадя взяла і порозкидала тісто по хаті. А дівка каже:

— Да як же мені не побить посуди, коли жив собі дід і баба, да була в них курка ряба, да знесла та курочка яйце, а воно було не простим, а золотим. Мишка бігла, хвостиком мельнула, яєчко впало і розбилось. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка кров’яною стала, дівка посуду побила, попадя тісто по хаті порозкидала.

Приходить додому піп. Глянув, а тісто по хаті порозкидано. Він і питає попадю:

— А ти одріж косу, дак тоді я тобі і скажу.

Одрізав піп косу і до попаді. А попадя йому і одказує:

— Як же мені не порозкидать, коли був собі дід і баба, а в них була курочка ряба. Знесла курочка яєчко, причому не простеньке, а золотеньке. Мишка бігла, хвостиком мельнула, яєчко впало і розбилось. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка кров’яною стала, дівка посуду побила, попадя тісто порозкидала, а ти, дурень, косу одрізав.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

204 (4386). Про діда, бабу і курочку рябу. СУС 2022. Записала Гусєва Л. О. 17 січня 2008 року. Бойко Ганна Антонівна (4386). Чернігівська область, Ніжинський район, Кропивне

«Відчиняються двері покаяння!» — ієрархи УГКЦ в США на Великий піст

Молячись, визнаємо те, що лише увійшовши в «пустелю власного серця» і, розважаючи в своїй душі, здійснюємо перший крок на шляху до покаяння та наближаємося до порожнього гробу Господнього у день Пасхи.

ієрархів Української Католицької Церкви

Всечеснішому духовенству,
Преподобному монашеству,
Достойним семінаристам,
нашим дорогим вірним

«Відчини мені двері покаяння, Життєдавче, — молиться зранку дух мій

(Неділя Митаря і Фарисея — Утреня)

Цими словами нас запрошено розпочати Великопосну мандрівку. Відчиняються двері покаяння! Розпочинається Великий піст! Щороку цей час посту є благодатним, як для кожного з нас зокрема, так і для наших родин, церковних спільнот, усіх, які беремо участь у цій духовній подорожі. Він є приготуванням до майбутнього життя, до Світлого Воскресіння. Покаяння для нас людей — це свідома переміна серця, розуму та самого змісту нашого життя. Ось що лежить в основі Великого посту.

У цьому великопосному паломництві ми готуємося до славного празника Воскресіння нашого Господа. Щодня ми визнаємо необхідність покаятися, промовляючи Великопосну молитву святого Ефрема Сирійського: «Так, Господи Царю, дозволь мені бачити гріхи мої і не осуджувати моїх братів і сестер, бо ти благословенний на віки віків. Амінь». Молячись, визнаємо те, що лише увійшовши в «пустелю власного серця» і, розважаючи в своїй душі, здійснюємо перший крок на шляху до покаяння та наближаємося до порожнього гробу Господнього у день Пасхи.

Протягом Великого Просту ми отримуємо можливість шукати звільнення від тих речей, які, з нашого дозволу, часто несвідомо, тримають нас у полоні, але все-таки не мають реальної влади над нами. Зараз, протягом сорока днів, перед нами стоїть завдання позбуватися наших пристрастей, нашої надмірної зайнятості, гордості, ревнощів та гніву. Тепер ми впевнені, що двері покаяння відчиняються перед тими, хто стукає.

Під час Великого посту наша молитва, піст і милостиня здатні змінити наше життя та життя оточуючих. Покаяння, однак, ніколи не слід розглядати, як нашу духовну практику, яка готує нас лише до Празника Пасхи. Покаяння є у центрі нашого духовного життя. Покаяння — це наше постійне і щоденне змагання.

Ми вступаємо на шлях Великопосного паломництва, як індивідуально, так і спільно із нашими родинами, церковними спільнотами, разом стоїмо біля дверей покаяння, стукаємо та благаємо Життєдавця вивести нас із пустелі нашого життя у радість буття з Богом.

У цій подорожі, відкривши очі та звільнивши серця від усього, що нас обтяжує, ми можемо іти слідом за Христом. Ми зможемо побачити в новому світлі людей навколо нас. Ми зможемо уважно вислухати потребуючих, тих, хто переживає певну життєву кризу у наших спільнотах. Ми зможемо жити нашим християнським покликанням, щоб проповідувати Добру Новину про Христа, стати місіонерами та місійними спільнотами, які є відкритими та гостинними, як для своїх вірних, так і для інших. Ми повинні проявляти дух служіння до наших найближчих — братів та сестер, матерів, батьків, парафіян та водночас до тих незнайомців, яких зустрічаємо вперше. Нам слід пам’ятати, що серед нас є також і такі, що відійшли від Церкви через різноманітні причини, або не відвідують храм, можливо тому, що їх ніхто не запросив, сказавши: «Прийди та подивись!» (Ів. 1:46)

Великий піст — це благословенний час для усіх добрих починань, щоб жити у єдності з нашою церковною спільнотою, яка сповнена євангельської радості та благочестивого життя. Наше духовне життя буде ознакою Божої присутності у світі, коли ми через молитву та служіння іншим голоситимемо Добру Новину. Ця Великопосна мандрівка дозволяє нам торкнутися всіх аспектів нашого духовного життя, нашої церковної спільноти та у ширшому значенні охоплює повноту християнського життя. Не біймося радісно розпочати цю духовну подорож Великого посту, щоб у Великий понеділок Страсного тижня ми змогли з оновленим духом та щирим серцем заспівати: «Світлицю твою, Спасе мій, бачу прикрашену, але одежі не маю, щоб до неї ввійти. Дай, Світлодавче, осяйність одінню душі моєї і спаси мене» (Великий Понеділок — Світильний).

Нехай Бог благословить нашу Великопосну мандрівку до славного Празника Воскресіння Христового!

† Високопреосвященний Борис Ґудзяк,

† Преосвященний Павло Хомницький, ЧСВВ,
єпарх Стемфордський

† Преосвященний Венедикт Алексійчук,
єпарх Чиказької єпархії святого Миколая

† Преосвященний Богдан Данило (автор),
єпарх Пармської єпархії святого Йосафата

† Преосвященний Андрій Рабій,

Великий Піст 2020 року