Ернест Хемінгуей (Гемінґвей)

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парке, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго — найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько — лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями — захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайного життя індіанців. Мати — аматорка музики й живопису, яка навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії, тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладанням музики, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гарної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя.

Батько — супутник його дитинства й отроцтва. Але після того як йому виповнилося п’ятнадцять років, Ернест не мав нічого спільного з батьком (проблема “батьків і дітей”). Пізніше батько виникає лише у примарних спогадах і снах, а супутник його змужнілості, приклад завзятої і мужньої денної праці — це дід, учасник Громадянської війни 1861 — 1865 років.

Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей отримав середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета “Трапеція” і шкільний журнал “Скрижаль” дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання). За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання і стрільби, був редактором “Трапеції”. Є думка, що все це були спроби Хема (як його звали близькі друзі) і довести собі та навколишньому світу, що він не дівчинка. Річ у тім, що батьки письменника дуже хотіли мати доньку і до семи років вдягали Ерні в дівчачу сукню. На все життя ці спогади дитинства стали ахіллесовою п’ятою Хемінгуея, комплексом неповноцінності, який він переборював весь час, займаючись тільки “мужніми” справами: спортом, полюванням, коридою, військовою журналістикою.

У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після “Фієсти”, він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. З традиційного шкільного читання Хемінгуея не зачепили ні вірші Теніссона і Лонгфелло, ні романи Скотта, Купера, Гюго, Діккенса. Зате Шекспір і Марк Твен залишилися уподобанням на все життя.

Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев’ятнадцять років, він їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій війні, яка стала для нього першим життєвим університетом. Воює він у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних загонів, що його США направили в італійську армію.

У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть — другою за значенням військовою нагородою.

У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів в ореолі героя, одним з перших поранених, одним з перших нагороджених.

Якщо життєва біографія Хемінгуея почалася, власне кажучи, в окопах на річці Пьяве, то його літературна біографія бере свої витоки в Парижі 20-х років, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з’їжджалися сюди, щоб зануритися в цю атмосферу, де руйнувались колишні цінності і створювалися нові, породжені XX століттям. У цей нуртуючий вир і занурився молодий журналіст, який твердо вирішив стати письменником.

У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, уважно вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але у своїй творчості шукав власний шлях.

У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла велика російська реалістична література. Він відкрив, за його словами, інший, чудесний світ, що дарували російські письменники. “Проникнути в саму суть явищ, зрозуміти послідовність фактів і дій, що викликають ті чи інші почуття, і так написати про дане явище, щоб це залишалося дієвим і через рік, і через десять років. “,— записи зі щоденника Хемінгуея тих часів, які дають можливість побачити письменницькі наміри молодого починаючого літератора. Глибинному дослідженню життя, умінню передати і закріпити справжні людські емоції у творі, так, щоб читач і через багато років зазнав почуття співпереживання, він учився в російських письменників, передовсім, у Достоєвського, Тургенєва, Л. Толстого.

Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і на все життя зненавидів його. Для будь-якого письменника важливо визначити своє місце у світі. Хемінгуею в цьому допомогла греко-турецька війна, звідки він у 1922 році як військовий журналіст посилав свої кореспонденції. Колишній фронтовик побачив війну зовсім іншими очима, що визначило його громадську позицію: “писати нещадну правду про життя”.

Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник “Три оповідання і десять віршів” (1923). Відтоді він вирішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням, “телеграфний стиль репотажу став затягувати його”.

Етапною в творчості Хемінгуея стає книга “В наш час” (1925) — збірник оповідань, об’єднаний спільним задумом та ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим стилем — лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип організації тексту автор визначить як “принцип айсберга”. Збірник “В наш час” цікавий ще й тим, що в ньому Хемінгуей вперше зачіпає проблеми “загубленого покоління”, геніально продовжені в повісті “Фієста” (1926) і романі “Прощавай, зброє!” (1929).

Останній твір приніс світову славу й визнання Хемінгуею. Антивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхітть війни та найкращого людського почуття — кохання. Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри Кетрін (Ромео і Джульєтта епохи Першої світової війни) назавжди запам’ятовується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів — утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство батька та вкрай небезпечні пологи дружини). У середині 1927 року Хемінгуей удруге одружився з Поліною Пфейфер — паризькою журналісткою, американкою з Сент-Льюїса. Улітку 1928 року (у самий розпал роботи над романом “Прощавай, зброє!”) вона перенесла важкі пологи. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати, і син (але пов’язані з цим переживання відбилися в романі і залишилися незабутніми). Тієї ж осені 1928 року в Ок-Парку наклав на себе руки його батько.

Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х років стали романи “Мати і не мати” (1937) і “По кому подзвін” (1940). Перший відобразив зміну у світогляді письменника, пошуки подолання самотності та перехід до соціальної проблематики. Другий — величний епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Хемінгуея стає те, що в романі “По кому подзвін” головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя і революції.

Під час Другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію по боротьбі з фашистами. Разом з друзями на яхті “Пілар” патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів увійшли в книгу “Люди на війні” (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті (“Острови в океані” (1970)).

1952 рік стає черговою перемогою Хемінгуея: він пише підсумковий твір свого життя — повість “Старий і море”. Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування великого Хема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953)) і визнання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).

Наступні роки свого життя Хемінгуей багато мандрує (Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі — країні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни.

Останнім завершеним твором великого Хемінгуея стала книга спогадів “Свято, яке завжди з тобою” (1960, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х років.

В останні роки життя Хемінгуей хворіє, його переслідує синдром смерті батька (кілька разів він робить невдалі спроби покінчити життя самогубством, навіть перебуває деякий час у лікарні). Одужавши, 1 липня 1961 року повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а вранці 2 липня 1961 року, вставши зрання, бере зі свого численного арсеналу улюблений карабін і зводить свої порахунки з життям.

Повість “Старий і море”, на перший погляд, може здатися дуже простою, однак, попри невеликий об’єм, дуже містка, її визначають як філософську притчу. Проста, невибаглива історія старого рибалки Сант’яго стає узагальненою історією складного шляху людини на землі, яка кожного дня веде нескінченну боротьбу за існування, поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом.

Один із прототипів повісті — рибалка Григоріо Фуентес, котрий жив у присілку Кохімара, на Кубі.

Ернест Хемінгуей

Ім’я: Ернест Хемінгуей (Ernest Hemingway)
Знак зодіаку: Рак
Вік: 61 рік
Дата смерті: 2 липня 1961 р.
Місце народження: Оук-Парк, США
Зріст: 183
Діяльність: письменник, журналіст, лауреат Нобелівської премії
Сімейний стан: був одружений

Ернест Хемінгуей: біографія

Лауреат Нобелівської премії Хемінгуей був єдиним закордонним письменником, якого найбільше перекладали за часів Радянського Союзу. Твори Ернеста друкувалися в журналах «30 днів», «За кордоном», «Інтернаціональна література» і т. Д., А в країнах Європи цю обдаровану людину називали «майстром пера номер один».
Великий письменник народився в США, на південно-західному узбережжі озера Мічиган, недалеко від культурної столиці Середнього Заходу – Чикаго, в провінційному містечку Оук-Парк. Ернест був другою дитиною з шістьох дітей. Хлопчика виховували далекі від літературного мистецтва, але забезпечені батьки: популярна колись співачка місіс Грейс Холл і містер Кларенс Едмонт Хемінгуей, який присвятив своє життя медицині та природознавства.
Варто сказати, що міс Холл була жінкою своєрідною. До заміжжя вона радувала дзвінким голосом багато міст Сполучених Штатів, проте залишила професію співачки через несприйняття сценічного світла. Холл звинувачувала у своїй невдачі всіх, але тільки не себе. Прийнявши пропозицію руки й серця від Хемінгуея, ця цікава жінка прожила з ним все життя, присвятивши свій час вихованню дітей.
Але навіть після заміжжя Грейс залишалася дивною і навіженої панянкою. Народжений Ернест до чотирьох років проходив в дівчачих сукнях і з бантами на голові через те, що місіс Хемінгуей хотіла дівчинку, але другою дитиною народився хлопчик.
У вільний від роботи час лікар-терапевт Кларенс обожнював ходити разом з сином в походи, на полювання і риболовлю. Коли Ернесту виповнилося 3 роки, у нього з’явилася власна вудка. Пізніше дитячі враження, пов’язані з природою, знайдуть своє відображення в оповіданнях Хемінгуея.
В юні роки Хем (прізвисько письменника) обожнював читати класичну літературу і складав розповіді. Перебуваючи на шкільній лаві, Ернест дебютував в місцевій газеті як журналіст: він писав нотатки про минулі події, концерти і спортивні змагання.
Хоч Ернест і навчався в місцевій школі Оук-Парку, у своїх творах він частіше описує північний Мічиган – мальовниче місце, куди відправився на літні канікули в 1916 році. Після цієї поїздки Ерні написав мисливську розповідь «Сепі Жінган».
Крім того майбутній лауреат з літератури мав чудову спортивну підготовку: захоплювався футболом, плаванням і боксом, який зіграв з талановитим юнаком злий жарт. Через отримані травми Хем практично осліп на ліве око, а також пошкодив ліве вухо. З цієї причини в майбутньому молодого чоловіка довго не брали на службу в армію.
Ерні хотів стати письменником, але у його батьків були інші плани щодо майбутнього їхнього сина. Кларенс мріяв, що його син піде по стопах батька і закінчить медичний факультет, а Грейс хотіла виростити другого Шуберта або Бетховена, нав’язуючи своєму чаду ненависні йому уроки музики. Ця примха матері позначилася на навчанні Хема, оскільки він пропустив цілий рік обов’язкових занять, щодня вивчаючи гру на віолончелі. «Вона думала, що у мене є здібності, а у мене не було ніякого таланту», – сказав уже в майбутньому літній письменник.
Після закінчення середньої школи Ернест, послухавшись батьків, не пішов до університету, а почав освоювати журналістське мистецтво в міській газеті Канзасу The Kansas City Star. На посадіі поліцейського репортера Хемінгуей зіткнувся з такими соціальними явищами, як девіантна поведінка, безчестя, злочинність і продажність жінок; він бував на місцях злочинів, пожежах, відвідував різні в’язниці. Втім, ця небезпечна професія допомогла Ернесту в літературі, адже він постійно спостерігав за манерами поведінки людей і їх життєвими діалогами, позбавленими метафоричного шарму.

Література

Після участі в бойових битвах в 1919 році класик переїхав в Канаду і повернувся до журналістики. Його новим роботодавцем стала редакція газети Toronto Star, яка дозволяла писати обдарованій молодій людині матеріали на будь-які теми. Однак публікувалися далеко не всі твори репортера.
Після сварки з матір’ю Хемінгуей забрав речі з рідного Оук-Парку і перебрався в Чикаго. Там письменник продовжував співпрацювати з канадськими газетярами та паралельно опублікував замітки в Co-operative Commonwealth.
У 1821 році, після одруження, Ернест Хемінгуей втілив свою мрію і переїхав до міста кохання – Париж. Пізніше враження від Франції знайдуть своє відображення в книзі спогадів «Свято, яке завжди з тобою».
Там він познайомився з Сільвією Біч, іменитою власницею книжкового магазинчика «Шекспір і компанія», який знаходився неподалік від Сени. Ця жінка мала величезний вплив в літературному колі, адже саме вона опублікувала скандальний роман Джеймса Джойса «Улісс», який був заборонений цензурою в США.
Також Хемінгуей подружився зі знаменитою письменницею Гертрудою Стайн, яка була мудрішою і досвідченіша за Хема і все життя вважала його своїм учнем. Екстравагантна жінка з презирством ставилася до творчості журналістів і наполягала на тому, щоб Ерні якомога більше займався літературною діяльністю.
Тріумф до майстра пера прийшов Восени 1926 роки після публікації роману «І сходить сонце» ( «Фієста») про «втрачене покоління». Головний герой Джейк Барнс (прототип Хемінгуея) бився за батьківщину. Але на війні він отримав серйозну травму, яка змусила поміняти ставлення до життя і жінок. Тому його любов до леді Брет Ешлі мала платонічний характер, а свої душевні рани Джейк заліковував за допомогою алкоголю.
У 1929 році Хемінгуей пише безсмертний роман «Прощавай, зброє!», Який і до цього дня входить в обов’язковий список літератури для вивчення в школах і вищих навчальних закладах. У 1933 році метр складає збірник коротких оповідань «Переможець не отримує нічого», а в 1936 журнал Esquire опубліковує знаменитий твір Хемінгуея «Сніги Кіліманджаро», що розповідає про письменника Гаррі Сміта, який шукає сенс життя, подорожуючи по сафарі. Через чотири роки було випущено військовий твір «По кому дзвонить дзвін»
У 1949 році Ернест переїхав в сонячну Кубу, де продовжив займатися літературою. У 1952 році він пише філософсько-релігійну повість «Старий і море», за яку був удостоєний Пулітцерівською і Нобелівською преміями.

Особисте життя

Особисте життя Ернеста Хемінгуея настільки багата всілякими подіями, що не вистачить і цілої книги, щоб описати авантюри цього великого письменника. Наприклад, метр був любителем гострих відчуттів: в молодому віці він міг «позмагатися» з биком, беручи участь в кориді, а також не боявся залишитися наодинці з левом.
Відомо, що Хем обожнював суспільство жінок і легко закохувався: варто було знайомій дівчині показати свій розум і витончені манери, і Ернест відразу ж був вражений нею. Хемінгуей створював собі образ такого собі Маркіза де Сада, розповідаючи про те, що у нього було багато коханок, дам легкої поведінки та рабинь негритянок. Вигадки це чи ні, але біографічні факти говорять, що в Ернеста дійсно було багато обраниць: він любив всіх, але кожний наступний шлюб називав величезною помилкою.
Першою коханою Ернеста стала чарівна медсестра Агнес фон Куровські, яка лікувала письменника в госпіталі від отриманих ран під час Першої світової війни. Саме ця ясноока красуня стала прототипом Кетрін Барклі з роману «Прощавай, зброє!». Агнес була старша за свого обранця на сім років і відчувала до нього материнські почуття, називаючи в листах «малюком». Молоді люди думали узаконити свої стосунки весіллям, проте їх планам не судилося збутися, тому що легковажна дівчина полюбила шанованого лейтенанта.
Другою обраницею генія літератури стала якась рудоволоса піаністка Елізабет Хедлі Річардсон, яка була старша за письменника на 8 років. Нехай вона і не була красунею, як Агнес, але зате ця жінка всіляко підтримувала Ернеста в його діяльності й навіть подарувала йому друкарську машинку. Після весілля молодята переїхали до Парижа, де перший час жили недоїдаючи. Елізабет народила Хему первістка Джона Хедлі Никанора («Бамбі»).
У Франції Ернест часто відвідував ресторани, де насолоджувався кавою в компанії своїх друзів. У тому числі серед його знайомих перебувала світська левиця леді Дафф Твісден, яка була із завищеною самооцінкою і не цуралася міцного слівця. Незважаючи на настільки зухвалу поведінку, Дафф користувалася увагою чоловіків, і Ернест не був винятком. Однак тоді ще молодий письменник не наважувався змінювати дружині. Пізніше Твісден була «перетворена» в Брет Ешлі з роману «І сходить сонце».
У 1927 році Ернест почав захоплюватися Пауліною Пфайфер, подругою Елізабет. Пауліна не дорожила дружбою з дружиною письменника, а навпаки, робила все, щоб завоювати чужого чоловіка. Пфайфер мала гарну зовнішність і працювала в модному журналі Vogue. Пізніше Ернест скаже, що розлучення з Річардсон стане найбільшим гріхом всього його життя: він любив Пауліну, але по-справжньому щасливий з нею не був. Від другого шлюбу у Хемінгуея народилися двоє дітей – Патрік і Грегорі.
Третьою дружиною лауреата стала відома в США кореспондентка Марта Гелхорн. Авантюрна блондинка обожнювала полювання і не боялася труднощів: найчастіше вона висвітлювала важливі політичні новини, що відбуваються в країні, і робила небезпечну журналістську роботу. Отримавши в 1940 році розлучення від Пауліни, Ернест робить пропозицію Марті. Однак незабаром відносини молодят «розійшлися по швах», через те, що Геллхорн була надто самостійна, а Хемінгуей любив панувати над жінками.
Четверта суджена Хемінгуея – журналістка Мері Уелш. Ця промениста блондинка протягом шлюбу підтримувала талант Ернеста, а також допомагала з видавничими клопотами, ставши особистим секретарем свого чоловіка.
У 1947 році у Відні 48-річний письменник закохується в Адріану Іванчич – дівчину, яка молодша за нього на 30 років. Хемінгуея тягнуло до білошкірих аристократок, але Іванчич ставилася до автора оповідань, як до батька, зберігаючи дружні стосунки. Мері знала про захоплення чоловіка, однак діяла спокійно і по-жіночому мудро, знаючи, що пожежа, яка виникла в грудях Хемінгуея, не загасити ніякими засобами.

Смерть

Доля постійно випробовувала Ернеста на стійкість: Хемінгуей пережив п’ять аварій і сім катастроф, лікувався від ударів, переломів і струсу мозку. Також він встиг перехворіти на сибірку, рак шкіри і малярію.
Незадовго до смерті Ернест страждав на гіпертонію і діабет, але заради «лікування» був поміщений в психіатричний диспансер Майо. Стан письменника тільки погіршився, до того ж він страждав маніакальною параноєю з приводу стеження за собою. Ці думки зводили Хемінгуея з розуму: йому здавалося, що будь-яка кімната, де б він не був, обладнана жучками, а пильні агенти ФБР слідували всюди по п’ятах.
Лікарі клініки лікували метра «класичним способом», вдаючись до електрошоку. Після 13 сеансів психотерапевти позбавили Хемінгуея можливості писати, тому що його яскраві спогади були стерті електрошоком. Лікування не допомагало, Ернест все глибше занурювався в депресію і нав’язливі думки, роздумуючи про самогубство. Повернувшись 2 липня 1961 роки після виписки в Кетчум, Ернест, викинутий «на узбіччя життя», застрелився з рушниці.

Цікаві факти

Одного разу Ернест посперечався з приятелями, що напише самий лаконічний і зворушливий твір у світі. Генію літератури вдалося виграти парі, написавши на папері шість слів:
«Продаються дитячі черевики: ніколи не ношені» («For sale: baby shoes, never worn»).
Ернест до остраху боявся публічних виступів, а особливо ненавидів давати автографи. Але один наполегливий фанат, мріючи про заповітний підпис, переслідував письменника 3 місяці. В результаті чого Хемінгуей здався і написав таке послання:
«Віктору Хіллу, справжньому сучому сину, який не може зрозуміти відповіді “ні”!» ( «To Victor Hill, a real Son of a Bitch, who can not take «no» for an answer»).
До Ернеста у Мері Уелш був чоловік, який не хотів давати згоду на розлучення. Тому одного разу розлючений Хемінгуей поставив його фотокартку в туалеті та почав стріляти з рушниці. В результаті цього спонтанного вчинку в дорогому готелі було затоплено 4 кімнати.

Бібліографія

«Три історії та десять поем» (1923);
«У наш час» (1925);
«І сходить сонце (Фієста)» (1926);
«Прощавай, зброє!» (1929);
«Смерть пополудні» (1932);
«Сніги Кіліманджаро» (1936);
«Мати і не мати» (1937);
«По кому дзвенить дзвін» (1940);
«За рікою, в тіні дерев» (1950);
«Старий і море» (1952);
«Хемінгуей, дикий час» (1962);
«Острова в океані» (1970);
«Райський сад» (1986);
«Збірник коротких оповідань Ернеста Хемінгуея» (1987);