Що таке польова ділянка

Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами

• Забезпечення безпечності продукції
• Забезпечення виконання договору про закупівлю
• Забезпечення пропозиції конкурсних торгів
• Заборона вислання або примусового повернення
• Заборонена зона гідроелектротехнічних споруд
• Забруднення
• Забруднення або псування земель
• Забруднення атмосферного повітря
• Забруднення моря
• Забруднююча речовина
• Завдання Кодексу України про адміністративні правопорушення
• Завданням адміністративного судочинства

Отримайте юридичну консультацію протягом 24 годин:

Стаття 79. Земельна ділянка як об’єкт права власності

1. Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

• Вступна частина
• Розділ I. Загальна частина (ст. 1–17-1)
• Розділ II. Землі України (ст. 18–77)
• Розділ III. Права на землю (ст. 78–115)
• Розділ IV. Набуття і реалізація права на землю (ст. 116–151)
• Розділ V. Гарантії прав на землю (ст. 152–161)
• Розділ VI. Охорона земель (ст. 162–172)
• Розділ VII. Управління в галузі використання і охорони земель (ст. 173–209)
• Розділ VIII. Відповідальність за порушення земельного законодавства (ст. 210–212)
• Розділ IX. Прикінцеві положення
• Розділ X. Перехідні положення

Стаття 79. Земельна ділянка як об’єкт права власності

Ч. 1 ст. 79 ЗКУ необхідно розуміти у сукупності із положеннями ч. 3 цієї статті, за якою ” [п] раво власності на земельну ділянку розповсюджується на простір . над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення . будівель і споруд” (це положення продубльоване у ч. 3 ст. 373 ЦКУ), а також, виходячи із контексту, в якому термін “земельна ділянка” вживається. Виходячи із системного тлумачення норм ЗКУ (зокрема, враховуючи численні положення кодексу про необхідність використання земельних ділянок за цільовим призначенням), дане формулювання в його найбільшу поширеному значенні слід, на наш погляд, розуміти розширено: право власності поширюється не лише на простір, необхідний для будівництва, а і на простір, необхідний для використання земельної ділянки за цільовим призначенням. На наш погляд, це означає, що поняття земельної ділянки включає в себе відповідний простір, а не лише “земну поверхню”.

Розуміння земельної ділянки як простору характерне для практики ООН: “ділянка реєструється у кадастрі чи системі реєстрації нерухомого майна та зазвичай подається як частина площини, хоча фактично є певним об’ємом простору” (“The parcel is registered in a cadastre or real property registration system and is usually shown as an area although in fact it represents a volume of space”)їю.

Варто мати на увазі, що за чинним законодавством площа земельної ділянки вираховується як площа проекції межі земельної ділянки на площину проекції, в якій встановлена геодезична система координат (т.зв. аналітична площа). Саме фона фіксується в правовстановлюючих документах. На противагу аналітичній може бути також обчислена фізична площа, що враховує рельєф фізичної поверхні – пагорби, схили, западини тощо і може бути більшою.

У деяких країнах Європи (див., напр., § 1 ст. 552 Кодексу Наполеона у Франції) законодавство розглядає поняття “земельна ділянка” (і, відповідно, “земля”) як таке, що охоплює простір від центру Землі до “неба” (включно з усіма об’єктами нерухомості, що розташовані в межах цього простору – рослинністю, водами, будівлями тощо), хоча деякі країни встановлюють “нижні та верхні межі” поняття “земельна ділянка”. Саме до таких країн належить Україна.

Чи с земельна ділянка річчю, майном?

Земельна ділянка підпадає як під законодавче визначення речі (“предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права і обов’язки” – ст. 179 ЦКУ), так і під визначення майна (“окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки” – ст. 190 ЦКУ). Ст. 181 ЦКУ прямо відносить земельні ділянки до нерухомих речей, а отже – до майна.

Згадані положення законодавства не викликають заперечення з етимологічної точки зору. Слово “майно” походить від дієслова “мати” (синонім – “володіти”). Тобто етимологічно майно – це те, що можна мати, чим можна володіти. Поза усяким сумнівом, володіти можна і земельною ділянкою (як частиною землі).

Навіть за радянських часів, коли земельні ділянки були вилучені з цивільного обігу, концепція, за якою земельні ділянки слід визнавати майном, переважала216. На наш погляд, земельна ділянка – це, справді, специфічний різновид майна. Причому йдеться не лише про земельну ділянку у вузькому, землевпорядному розумінні – як ділянку із чітко встановленими межами, присвоєним кадастровим номером тощо, а про будь-яку частину земної поверхні, що може бути індивідуалізована (наприклад, об’єктом права державної власності можуть бути земельні ділянки лише із дуже приблизно визначеними межами, яким не присвоєно кадастрових номерів і т. д.).

На думку О.Г. Бондаря, який спеціально досліджував землю як об’єкт права власності, “земельна нерухомість не має принципово важливих особливостей, що дозволяють відокремити її від речей, і може розглядатися як особливий різновид нерухомого майна”231. Повністю поділяємо таку думку, беручи при цьому до уваги наявність спеціального правового регулювання відносин із землями, що зумовлене їх специфікою як природних об’єктів.

Вважаємо також, що під визначення речі (а відповідно, майна) не може підпадати земля у розумінні частини навколишнього середовища, оскільки вона, не будучи індивідуалізованою, не може бути об’єктом цивільних прав та обов’язків. Переконливі аргументи на користь такої позиції висловлюються у правовій доктрині Н. І. Титовою та ін. вченими.

Межі земельної ділянки фіксуються у землевпорядній документації (кадастровому плані земельної ділянки) та виносяться на місцевість (в натуру) на підставі технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки із оформленням Акта винесення меж земельної ділянки в натуру. Місце розташування земельної ділянки фіксується прив’язкою її меж і крайніх точок до мережі координат (геодезичної мережі).

Права на земельну ділянку обліковуються як у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (див. ст. 126 ЗКУ та коментар до неї), так і у державному земельному кадастрі, куди відповідна інформація передається в порядку інформаційної взаємодії (ст. 202 ЗКУ та коментар до неї).

Акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)

Коментована норма передбачає, що право власності на земель ” поширюється в її межах практично на всі природні ресурси. На перший погляд вказувати, що саме поняття “земельна ділянка” охоплює не лише відповідний простір, а й розташовані в його межах природні ресурси та об’єкти. Проте системний аналіз чинного законодавства вказує, що це здебільшого не так. Останні зміни до коментованої норми фактично лише підкреслюють відсутність її будь-якого регулятивного значення.