“Знаєте, яке це було приниження?” Як живуть вірмени на новому кордоні з Азербайджаном

Розділені села, перерізані дороги, виробництва, що зупинилися – після осінньої війни 2020 року між Вірменією і Азербайджаном з’явилися десятки кілометрів нового кордону, точні контури якого ще треба буде визначити.

Кореспонденти Російської служби ВВС у Вірменії проїхали вздовж нового кордону і подивилися, як місцеві жителі звикають до своїх сусідів.

“Welcome to Azerbaijan!” – повідомляє великий щит на узбіччі траси, що веде з вірменського міста Горіс у також вірменське місто Капан.

Але як тільки ми зупиняємо машину, щоб його сфотографувати, з’являються російські прикордонники, щоб уточнити, хто ми такі і навіщо тут зупинились: “Взагалі тут заборонено знімати. Якщо ви перейдете дорогу, опинитеся вже на азербайджанській території. Але раз ви з Москви, ми вас будемо охороняти”, – жартує військовий.

У радянські роки дорогу будували, виходячи з міркувань зручності і ігноруючи адміністративні кордони між республіками. Коли СРСР не стало, між Вірменією і Азербайджаном сталася перша війна, коли Баку втратив контроль не тільки над Нагірним Карабахом, але і над сімома районами навколо нього.

Після осінньої війни 2020 року, програної вже Вірменією, ці райони повернулися під контроль Азербайджану.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Дорога з Горіса до Капану на кількох своїх зиґзаґах повертає тепер на повернуту Азербайджаном територію. Відразу після війни азербайджанські військові встановили уздовж неї кілька таких щитів: нехай азербайджанці по ній і не їздять, але для супротивника, що зазнав поразки, вони стали символічним нагадуванням про те, що трапилося.

Щоб уникнути нових зіткнень між вірменами і азербайджанцями, Росія, яка виступила посередником при укладанні мирної угоди, не тільки ввела миротворців безпосередньо у Нагірний Карабах, але і виставила прикордонників там, де можливі нові конфліктні ситуації.

Прикордонники розповідають, що місцеві жителі від них, а не від вірменського уряду дізнаються про те, як змінюється лінія кордону, куди ходити і їхати тепер можна, а куди не можна: “Азербайджанці точно знають, чого вони хочуть добитися, і до останнього будуть сперечатися про кожну спірну ділянку, з вірменської сторони такої готовності непомітно, – каже російський прикордонник. – Попереду ви ще азербайджанську заставу побачите, але до Капана доїдете спокійно”.

Сорокатисячний Капан – столиця Сюнікської області Вірменії. Зі сходу вона межує з Азербайджаном, із заходу – з азербайджанським анклавом Нахічевань, на півдні – з Іраном. Так що поки ми їдемо до Капану, назустріч йдуть фури з іранськими номерами. Уздовж доріг тут часто зустрічаються фігури ведмедя, який тримає в зубах ключ.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Дорогу занесло снігом і журналістам довелося скасувати поїздку до села Агарак

За однією з легенд, Сюник або Зангезур, як називають його місцеві (велика частина регіону розташована на схилах Зангезурського хребта) – ключ до всієї Вірменії. І коли у Карабасі йшли бої, нам неодноразово доводилося чути від різних співрозмовників у Вірменії, що наступною метою азербайджано-турецької коаліції в разі перемоги стане саме Сюнік, оскільки, захопивши його, можна з’єднати Азербайджан не тільки з Нахічеванем, але і Туреччиною.

Нападати на Сюнік щонайменше зараз, здається, ніхто не збирається, але за мирною угодою, підписаною президентом РФ Володимиром Путіним, президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим і прем’єром Вірменії Ніколом Пашіняном, через ці місця повинна пройти дорога, яка все ж з’єднає Азербайджан з Нахічеванем.

Президент Алієв вже розпорядився почати будувати залізницю з міста Горадіз у повернутий за підсумками осінньої війни Азербайджану Зангелан і далі до вірменського кордону. Але чиновники, яких ми зустріли в Капані поки що нічого не знають про те, як нова дорога пройде по їхній області.

Над “дорожньою картою” з розблокування всіх транспортних коридорів в регіоні продовжує працювати міжурядова комісія, сформована в січні з віцепрем’єрів урядів Азербайджану, Вірменії та Росії.

“Є стрес від втрати частини батьківщини, від програної війни. І він поки не пройшов, потрібно набагато більше часу”, – розповів один з обласних чиновників, що попросив про анонімність.

Контролюючи частину дороги, азербайджанці поки що не закривають рух не тільки з Горіса в Капан, а й далі: зі столиці області на південь, до іранського кордону.

Тільки співробітники ДАІ на виїзді з міста попереджають: “Через кілька поворотів побачите намети, це азербайджанці стоять, там зупинятися не можна”.

Закриті дороги і аеропорт на кордоні

Однак деякі дороги новий кордон заблокував: наприклад, найкоротший шлях від Капана до села Агарак.

В середині лютого його жителі повідомляли про кілька випадків стрілянини з боку Азербайджану, так що біля села довелося виставити ще один пост російських прикордонників. Їхати в Агарак тепер треба в об’їзд, і шлях займає не 10 хвилин, а 40.

Але дістатися виходить не завжди: в перший день, коли кореспонденти ВВС спробували проїхати до Агараку, сильний снігопад засипав ґрунтову дорогу.

Машина просто не змогла пройти по цій гористій місцевості, відчайдушно буксуючи на схилі кожної нової гори і остаточно застрягши в селі Вартаванк.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Сирний завод у Варденісі втратив багато у бізнесі через війну

“Приїжджайте завтра, трактор повинен прийти і почистити дорогу, тоді до Агарака можна буде дістатися, а поки що навіть “Нива” не проїде”, – порадив місцевий житель.

За його словами, до війни в навколишніх селах жили сотні людей, але з початком бойових дій вони виїхали і дотепер не поспішають повертатися, вичікуючи, чим закінчаться переговори про кордон.

У березні, до початку посівної, жителі сіл повернуться, а поки на місцевих вулицях більше собак, ніж живих людей. Біле цуценя, що скучило за спілкуванням і радіє свіжому снігу, довго кружляло навколо нас, пропонуючи погратися, але обговорювати з ним новий вірмено-азербайджанський кордон було досить безглуздо.

Коли бойові дії тільки завершилися, в Капані активно обговорювали, що до Азербайджану може перейти навіть міський аеропорт. Але поки що сторони сходяться на тому, що нова межа пройде по річці, що протікає паралельно злітно-посадковій смузі. Літаки перестали літати в Капан після розвалу СРСР, за 25 років старий аеродром перетворився в руїни, але влітку 2017 року місті почалося будівництво нового аеропорту.

“І будівля, і під’їзди до нього, і вся злітно-посадкова смуга – все з нуля зроблено”, – пишаються об’єктом його співробітники. Сертифікацію новий аеропорт пройшов в листопаді 2020 року, відразу після закінчення війни, коли з’ясувалося, що новий кордон пройде буквально по його краю.

З того часу співробітники виходять на роботу, обслуговують готову до роботи будівлю, але навіть не припускають, коли тут може приземлитися перший літак.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Дорога з Горіса в Капан часто повертає на територію тепер вже Азербайджана

Поки плануються рейси тільки з Єревана, з якого до Капана на машині їхати 5-6 годин, але в майбутньому аеропорт може теоретично приймати і міжнародні рейси.

“За 150 метрів смуги через річку вже проходить межа, і тепер там, як кажуть, Азербайджан”, – знизують плечима наші співрозмовники, здається, до кінця не вірячи, що Азербайджан зміг повернути собі території, які не контролював чверть століття.

По двох берегах річки, що перетворилася на кордон, за безпекою аеропорту стежать і азербайджанські, і вірменські, і російські прикордонники. “А ви азербайджанців прямо звідси бачите?” – уточнюємо ми. “Їх намети видно. А ще бачимо, коли вони в футбол виходять грати на галявину”.

З районів, які повернулися під контроль Азербайджану, у Капан переїхало 800 людей, у Сюнікську область – 4700 переселенців. Вісім сімей, які залишили Гадрут (місто у Нагірному Карабасі, зараз під контролем Азербайджану), Зангелан (повернутий Азербайджаном районний центр), Міджнаван (селище в Зангеланському районі), живуть тепер у колишній школі-інтернаті в Капані.

“Путін на четвертий день пропонував зупинити війну, але Пашинян сказав, що буде воювати до кінця. І що залишилося тепер від Нагірного Карабаху?” – обурюється Валерій Гаспарян, який був змушений залишити Гадрут, в якому він жив 20 років.

Його старший син продовжує служити в армії Нагірного Карабаху, молодший брав участь в бойових діях і був поранений.

Скільки їм доведеться провести тут часу, Гаспарян не знає: “Спасибі добрій людині, яка поселила нас тут, а інакше ми змушені були б просто неба в таку погоду ночувати”.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Валерий Гаспарян був вимушений залишити Гадрут, в якому він жив 20 років

Переселенці не платять за світло, газ, їм привозять продукти. Він отримує пенсію в 35 тисяч драм, близько 30 доларів, а винаймати житло в Капані, за його словами, коштує від 50 тисяч драм. На питання, що найбільше зараз хвилює біженців, пенсіонер каже, що найголовніше зараз – повернути додому полонених.

Пошук загиблих і повернення полонених залишаються найболючішими темами в країні через три місяці після закінчення війни. Ще потрібно забезпечити всіх переселенців новим житлом.

“Гаразд, ти здав Нагірний Карабах. Але навіщо ти тепер здаєш Зангезур? Це серце Вірменії. Що турки кажуть, він відразу: “Є, я готовий зробити”, – обурюється Гаспарян поведінкою вірменського прем’єра Пашиняна.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Околиці Капана засипало снігом

Його тимчасові сусіди по школі-інтернату, які також були змушені кинути свої будинки, не згодні з тим, як він оцінює політичну ситуацію в країні: “Не треба говорити, що погано, все погано. Головне, дітей зараз з полону повернути, а потім держава почне і всі інші проблеми вирішувати, – каже пан Нарбік, уточнюючи, що зазвичай його всі кличуть чомусь Колею. – Дах над головою є, світло, вода, тепло, продукти – все безплатно. Не можна говорити, що держава зовсім про людей не дбає” .

Шурнух – розділене село

У деяких місцях нове житло для людей, яким довелося залишити свої будинки, вже почали будувати. Село Шурнух нова вірмено-азербайджанська межа розрізала майже навпіл.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Село Шурнух тепер розділене кордоном

У Шурнусі живе близько 80 людей, тут 35 будинків, в кінці грудня сюди прибула делегація, в якій були три азербайджанських генерали, один російський і підполковник армії Вірменії. Жителям повідомили, що 11 будинків тепер знаходяться на території Азербайджану і їх треба звільнити.

“Один з цих генералів упер руки в боки і каже мені: “Це тепер азербайджанська земля! “А з нашого боку тільки підполковник, який мовчить. Знаєте, яке це було приниження?” – розповідає голова села Акоп, який був змушений залишити свій будинок і перебратися з сім’єю в будівлю сільської адміністрації.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Ця дорога проходить через село Шурнух. Ліворуч – Віремнія. Праворуч – Азербайджан

За радянських часів в цьому одноповерховому білому будинку був медпункт, а адміністрація була в сусідньому великому двоповерховому будинку. Але ще в першу карабахську війну будівля потрапила під обстріл “Градів” і відновлювати її не стали, поєднавши адміністрацію і медпункт в одному приміщенні.

З вікон будинку, де живе з сім’єю 57-річна Лариса, видно через дорогу її колишній будинок, який вони змушені були залишити.

“Багато хто говорить, що все кинули, сподіваючись на компенсацію, але насправді забрали все майно, – жартує вона. – Ми все забрали, крім паличок, які ставили в городі, щоб квасоля росла. Я хотіла і їх забрати, але потім дивлюся: азербайджанці вже забирають їх на вогнище”.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Сільський голова Шурнуха Акоп Аршакян переїхав з частини села, яка перейшла Азербайджану

“Не хочу плакати, але трави немає, місця для худоби немає, вони через це вмирають”, – говорить жінка. У передпокої будинку, в якому вона тепер живе з сім’єю, лежить розібрана туша корови – “зарізали, бо корівник маленький, не поміщаються”.

Лариса п’є чай і дивиться у вікно на свій колишній будинок. На столі стоїть горіхове варення – вона привезла горіхи влітку з тепер уже азербайджанського Зангелану – і сир, який вона робила в своєму будинку, який тепер теж стоїть за кордоном.

На даху одного з будинків, які перейшли під їхній контроль, азербайджанські військові встановили відеокамеру і з її допомогою стежать за ситуацією в селі.

А коли бачать, що сюди приїхали щось знімати журналісти, звертаються до російських прикордонників, які чергують тут же.

Ще один переселенець Едик Айрапетян розповідає, що прикордонники з Росії допомагали жителям, які залишили свої будинки, повернутися туди, якщо вони забули щось забрати.

“У нас один дідусь забув там своє взуття, пішов, у чому був. Тут такий сніг почався, він згадав, що треба повернутися, звернувся за допомогою до росіян, вони зв’язалися з азербайджанцями, ті пустили, щоб він забрав своє взуття з колишнього будинку”, – говорить Едик.

І Лариса, і Едик нарікають, що до Азербайджану відійшли пасовища, на яких жителі Шурнуха випасали свою худобу. Тепер пастися тваринам ніде, і навіть на водопій їх треба проводжати і стежити, щоб вони випадково не заблукали на азербайджанську територію, звідки худобу вже можуть не повернути.

На околиці села вже заклали 12 нових будинків для вимушених переселенців, які обіцяють добудувати до кінця 2021 року.

Глухий кут

“Зі стресом люди справляються з великими складнощами, тому що часу пройшло небагато, – каже мер Варденіса Арам Мелконян. – З нашого міста за час останнього конфлікту загинули 17 людей, з них 14 – молоді хлопці до 20 років. А з усієї області загинуло майже 100 людей”.

У 15-тисячний Варденіс на північному сході Вірменії ми приїхали, коли мера міста там не було, він поїхав в одне з сусідніх сіл на прощання із загиблим на війні, тіло якого не могли знайти три місяці.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Арам Мелконян вважає, що рано чи пізно жителі двох країн навчаться приймати один одного

До війни через Варденіс проходила нова дорога, що зв’язує Єреван з Степанакертом. Нею до Нагірного Карабаху можна було потрапити найшвидше, так що по ній їздили і місцеві жителі, і туристи, і журналісти. Коли Вірменія програла війну, з транзитного міста Варденіс перетворився в тупикове, трафік на дорозі різко впав, почали закриватися готелі, магазини, кафе, автозаправки.

Мер міста оцінює економічні втрати Варденіс в результаті війни в 500-700 мільйонів драм на рік ( 1,1 – 1,3 млн доларів).

“Раніше в цей час через місто постійним потоком їхали машини, автобуси з туристами, розвивався малий бізнес, а тепер до нас приїжджають тільки ваші колеги і Червоний Хрест, – каже місцевий житель Павло. – Багато бізнесменів і жителі вже пакують валізи і думають про переїзд в інші міста”.

Після війни у Варденіс з повернутих Азербайджану районів переїхало 56 сімей, понад 200 людей, і міська влада намагається зараз допомогти їм усім з житлом і роботою.

Автор фото, YEVGENY ZHURAVLEV/BBC

Найбільша у Вірменії золота копальня Сотк до війни входила до трійки найбільших платників податків до бюджету країни

Але однією перекритою дорогою проблеми Варденіса не вичерпуються. Найбільша у Вірменії золота копальня Сотк до війни входила до трійки найбільших платників податків в бюджет країни. Після війни 70% території копальні опинилися на азербайджанському боці і зараз простоюють.

Арам Мелконян розповідає, що всього на Сотк працювало приблизно 1000 людей, з яких 550 – це жителі Варденіса. “За останні кілька днів там відбулися скорочення, це великі труднощі для міста, для адміністрації, для мера, – говорить він. – Нам треба думати, чим ці люди будуть займатися, у них у всіх кредити, це величезна проблема”.

Через кілька офшорів копальня належить власникам з Росії, які зараз, за інформацією мера, ведуть переговори з азербайджанською стороною, щоб все продовжило працювати в колишньому режимі ще хоча б два роки. Але деталі переговорів невідомі.

Поки азербайджанські військові підняли зі свого боку над копальнею прапор Азербайджану, привезені з Росії охоронці сказали нам, що поговорити ні з ким з керівництва компанії не вдасться, тому що вони постійно на нарадах.

На території Азербайджану після війни опинилися і багато пасовищ, на яких місцеві жителі випасали свою худобу.

Коров’яче молоко багато з них продавали сирному заводу “Екокат”, який 99% своєї продукції відправляє на продаж у Росію.

За рік завод виробляє близько 600 тонн сиру. Щодня підприємство брало близько 40 тонн молока, але тепер, прогнозує глава Варденіс, обсяги будуть падати, а жителі почнуть продавати своїх корів, яких більше ніде пасти.

Засновник і власник заводу Артур Мовсісян визнає, що війна вдарила по його бізнесу, але говорити про це не хоче: “Я не та людина, яка буде плакати. Ми повинні бути сильними і повинні знайти шляхи просуватися вперед”.

“Немає у людей настрою, і це найбільша проблема. Для того, щоб щось робити, вкладати, у людей щось має бути”. Артур проти нових кордонів між Вірменією і Азербайджаном, він вважає, що в світі взагалі не повинно бути обмежень у вигляді державних кордонів між країнами.

“Навіщо вони потрібні? Країни в них колупаються, це завжди призводить до конфліктів. Кордони – це обмеження у всіх сферах”, – додає він.

“Пройде час, рани залікуються”

З мером Варденіса Мелконяном ми гуляємо містом, він показує магазини, аптеки, заправки, що закрилися, і розповідає, що розраховує на роботу тристоронньої міжурядової комісії.

Про її створення Ільхам Алієв, Нікол Пашинян і Володимир Путін домовилися за підсумками зустрічі в Кремлі 11 січня.

До 1 березня робоча група, сформована з віцепрем’єрів урядів Вірменії, Азербайджану та Росії, повинна представити план з розблокування транспортних артерій в регіоні.

Азербайджан повинен отримати можливість возити вантажі в Нахічевань і далі до Туреччини, Вірменія через територію Азербайджану повинна бути забезпечена транспортним коридором з Росією.

“Одне з головних питань обговорення тристоронньої групи – це дорога Єреван – Варденіс – Кельбаджар – Степанакерт, – стверджує мер Варденіса. – Ця дорога може бути обрана тому, що вона ближче всього до російського кордону, вона дуже добре побудована, на неї витратили багато грошей. Я думаю, не дозволять, щоб ця дорога просто загубилася. Якщо звідси перетинати кордон з Росією через Азербайджан – через Гянджа, то виходить 160-180 км. Це найкоротший шлях. Я сподіваюся, що найближчим часом буде відкрита ця дорога, і наше місто буде знову дихати. Поки що місто стоїть”.

До того, як стати мером міста, Арам Мелконян професійно займався боксом, тож зараз в Варденісі добудовується боксерська школа, а під час служби в армії він був розвідником.

Коли ми зустрічалися під час війни, градоначальник був у формі, рвався на фронт і скаржився, що начальство з Єревана не відпускає його воювати, оскільки він повинен піклуватися про своє місто. Зараз він продовжує регулярно виїжджати тепер вже не на передову, а на новий кордон, де продовжують стояти вірменські військові.

Він розповідає, що командування забороняє військовим контактувати з противником, але якесь спілкування між ними все ж відбувається: “Люди стоять за 20 метрів один від одного. Вранці встають і можуть привітатися, буває, що спілкуються, якщо щось треба – дають. Це добре, за рахунок цього є майбутнє”.

Мелконян висловлює, напевно, не найпопулярнішу зараз у Вірменії думку, що рано чи пізно жителі двох країн навчаться приймати один одного.

“Спілкування між Вірменією і Азербайджаном, звичайно, буде. Пройде час, рани загояться. Раніше люди спілкувалися з азербайджанцями, жили по сусідству. Я думаю, ці сусідські відносини у нас відновляться. Це треба, просто треба. Звичайно, рани довго будуть гоїтися, для цього потрібні десятки років, але треба, щоб люди могли жити, могли працювати, могли йти вперед. Для цього треба бути сусідами”, – вважає він.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.

Переслідування вірменського народу 1915 року: вірмени в Україні пам’ятають і вимагають визнання

Дніпропетровськ – 24 квітня у Дніпропетровську місцева вірменська громада, одна з найбільших в Україні, вшановуватиме жертви, яких цей народ зазнав 100 років тому. 24 квітня 1915 року – сумна історична дата для вірмен. Саме цього дня в Константинополі розпочалися масові арешти вірменської інтелігенції, релігійної, економічної та політичної еліти. Щороку вірмени в усьому світі вшановують пам’ять загиблих.

Переслідування вірменського народу 1915 року: вірмени в Україні пам’ятають і вимагають визнання

No media source currently available

Вірменська діаспора на Дніпропетровщині – одна з найбільших в Україні – понад 30 тисяч осіб. Промисловий регіон став прихистком для багатьох вірмен під час подій новітньої історії – землетрусу, конфлікту в Нагірному Карабасі, розповідають в громаді. Однак вірмени, які славляться, зокрема, як майстри будівельної справи, населяли Придніпров’я і набагато раніше. Частина із них – нащадки вигнанців із теренів Османської імперії, які постраждали через віру та мову під час подій 1915 року.

Гіркі уроки винесли з тієї національної трагедії, кажуть вірмени, – триматися разом, за будь-яку ціну берегти свою культуру, віру та мову, за яку поклали свої життя більше мільйона співвітчизників.

​Керівник недільної вірменської школи, яка діє у Дніпропетровську вже два роки, Майя Багдасарян каже: вивчати мову й традиції вірменського народу в закладі безкоштовно можуть не тільки вірмени, а й люди інших національностей, діти й дорослі, це сприяє міжнаціональній дружбі й взаємоповазі.

«Під час геноциду були знищені 1,5 мільйона невинних людей, культурна спадщина, церкви, монастирі, школи, книги, історичні пам’ятки. Вони хотіли знищити вірменську культуру. Цей страх – втратити мову й культуру – передається з покоління в покоління. У зв’язку з цим сьогодні вірменський народ в інших країнах намагається не забувати своє коріння, зберегти рідну мову, культуру. Вірмени Дніпропетровській області – не виняток. Щоб зберегти культуру, в 2013 році в Дніпропетровську відкрився вірменський культурний центр і недільна школа. Навчаємо дітей вірменської мови, історії, пісням, танцям, домоводству. Діти у нас вчаться безкоштовно, є навіть дошкільна група. У нас навчаються не тільки вірмени, але й українці. Наймолодшому нашому вихованцю 4 роки, найстаршому – 46 років», – розповіла викладач.

Великий храм вірменської Апостольської церкви, який наразі будують у Дніпропетровську, теж став символом єдності місцевої діаспори: кожен член громади бере участь у будівництві, робить пожертви. Камінь для будівництва – туф – вірмени доправляють зі своєї історичної батьківщини.

На території церкви 24 квітня планують відкрити пам’ятний знак – хачкар (традиційну для вірменів стелу з різьбленим зображенням хреста), що знаменуватиме 100-річчя національної трагедії. Цього ж дня у Дніпропетровську вірменська громада молитиметься за загиблих. Передзвоном захід підтримуватимуть храми інших конфесій.

Незабудка – символ пам’яті й надії

Напередодні сумної дати представники громади провели кілька просвітницьких акцій, аби й люди інших національностей знали про їхній біль. Символом пам’яті про чорну сторінку літопису народу є незабудка, пояснює лідер об’єднання вірменської молоді Дніпропетровщини Ваге Алавердян.

«Основний колір – фіолетовий, який домінує в одязі священиків Вірменської апостольської церкви. 5 пелюсток – це 5 континентів, на яких вірмени розсіялися після геноциду, створили свої діаспори. На всіх п’яти континентах вірмени зараз вимагають визнання геноциду до 100-річчя. Чорна серединка квітки символізує пам’ять про події 1915 року, жовтий колір – це надія, це сонячний колір. Вірменський народ є зодчим, є народом, який створює. 12 жовтих тичинок всередині квітки – це 12 плит меморіалу пам’яті вірменського геноциду «Цицернакаберд» на батьківщині», – розповів Ваге Алавердян.

Не забувати свою історію і не втрачати самоідентичність, кажуть вірмени Дніпропетровська, – для них справа честі й обов’язок перед предками. Аби трагедія не повторилась, наголошують вони, увесь світ має засудити події 100-річної давнини.

Керівник вірменського культурного центру «Оджах» Грачія Задікян зауважує: запобігти проявам ксенофобії у сучасному світі можна за допомогою цілеспрямованої просвітницької роботи.

Під час геноциду 1915 року вірменський народ побачив нелюдську жорстокість і побачив те, що в цивілізованому світі немає механізму, який би забезпечив безпеку для народів

«Під час геноциду 1915 року вірменський народ побачив нелюдську жорстокість і побачив те, що в цивілізованому світі немає механізму, який би забезпечив безпеку для народів. Мають бути механізми для запобігання таким трагедіям. Ми як народ, що пережив геноцид, домагаємось покарання за цей злочин, аби така трагедія не повторилась ні з нашим, ні з іншими народами. Мешкаючи в Україні, ми відчуваємо толерантне ставлення з боку українців, маємо можливість розвивати свою культуру. Ми робимо висновок про те, що знайомлячись з історією, культурою інших народів, люди стають ближчими. Знайомлячись, наприклад, з історією українського народу, я розумію, що у нас багато спільного. Це сприяє кращим стосункам між людьми, між народами. Ми є організаторами багатьох заходів, які показують традиції й культуру нашого народу. Також ми стараємось бути активними, брати участь в інших заходах, де можемо знайомитись з культурою інших народів», – розповів Радіо Свобода Грачія Задікян.

Основні заходи з вшанування 100-річчя трагедії вірмен у Дніпропетровську заплановані на 24 квітня: відкриття пам’ятного знаку, молебень, хода, акція «100 ударів серця» тощо.

2015 року минає сто років від початку масових депортацій та вбивств вірмен, які населяли значну частину сучасної території Туреччини. Самі вірмени називають ті події геноцидом. За їхніми підрахунками, близько 1,5 мільйона їхніх співвітчизників загинули 1915-го й наступними роками в османській Туреччині.

Факт геноциду вірменського народу визнаний багатьма державами. Першим це в 1965 році зробив Уругвай, прикладом якого пішли Росія, Франція, Італія, Німеччина, Голландія, Бельгія, Польща, Литва, Словаччина, Швеція, Швейцарія, Греція, Кіпр, Ліван, Канада, Венесуела, Аргентина і більшість штатів США. Геноцид вірмен визнали також Ватикан, Європейський парламент, Всесвітня рада церков.

Туреччина відкидає звинувачення на свою адресу й саме слово «геноцид» стосовно подій 1915 року і твердить, що жертвами трагедії були як вірмени, так і турки. Гостра реакція Анкари на процес міжнародного визнання геноциду вірмен 1915 року в Османській імперії є однією з головних причин складних відносин між Туреччиною і Вірменією.

12 квітня 2015 року Папа Римський Франциск виголосив проповідь, в якій назвав трагедіями ХХ нацизм, сталінізм і геноцид вірмен у Туреччині. У відповідь Туреччина висловила протест через слова про «геноцид вірмен», відкликала свого посла з Ватикану і викликала папського нунція, зазначивши, що слова Франциска викликали «проблему довіри» в дипломатичних відносинах.

Юлія Рацибарська

Журналістка-фрілансерка. Працюю кореспонденткою Радіо Свобода в Дніпрі з 2006 року. Народилась на Дніпропетровщині. Закінчила факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету – магістр журналістики. Писала для місцевих та загальноукраїнських газет і журналів, працювала новинкаркою та дикторкою на радіо, кореспонденткою та редакторкою сайту в інформагенції. Пишу, фотографую, надихаюсь історіями людей.