Сон літньої ночі

Сон літньої ночі колись мені снився.
Коротка та літняя нічка була,
І сон був короткий, — він хутко змінився
І зник, як на сході зоря розсвіла.

Чудовая мрія, розкішна та ясна,
Кохано в ту ніч обгорнула мене,
Приснилась мені люба доля прекрасна,
Приснилось невидане щастя дивне.

Була я щаслива, безмірно щаслива;
Приснилось мені. та того не списать!
Де в світі є мова така чарівлива,
Щоб справжнеє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано
Вже зникла рожевая мрія моя, —
Туди полинула, де грала кохано
Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала, —
І душу мою обгорнула печаль;
І тихо-тихесенько я промовляла:
“Сон літньої ночі! мені тебе жаль. “

Я щастя не маю і в мріях не бачу,
Бо іншії мрії у серці ношу;
Коли я часами журюся і плачу, —
Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,
Собі я бажаю не сну, а життя, —
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
йому вже до щастя нема вороття!

Інші твори цього автора:

Сон літньої ночі

Тезей, князь Афінський.*
Іпполіта, цариця амазонок,* заручена з Тезеєм.
Егей, батько Гермії.
Гермія, дочка Егея, закохана в Лізандра.
Лізандр,
Деметрій, закохані в Гермію.
Гелена, закохана в Деметрія.
Філострат, розпорядник розваг при дворі Тезея.
Пітер Клинець, тесля (Пролог в інтермедії).
Нік Навій, ткач (Пірам в інтермедії).
Френсіс Дудка, міхоправ (Тізба в інтермедії).
Том Носик, лудильник (Мур в інтермедії).
Робін Замірок, кравець (Місяць в інтермедії).
Гембель, столяр (Лев в інтермедії).
Оберон,* король фей і ельфів.
Тітанія,* королева фей і ельфів.
Пак, або Робін Паливода,*
Горошок,
Павутинка,
Метелик,
Гірчичка, ельфи.
Почет Тезея й Іпполіти.
Інші феї та ельфи — слуги Оберона й Тітанії.

Місце дії— Афіни й недалекий ліс.

Входять Тезей, Іпполіта, Філострат і почет.

Година шлюбу, красна Іпполіто,
Вже недалеко. Ще чотири дні,
Й новий настане місяць. Та старий
Минає так повільно! Він стоїть
Моїм палким жаданням на заваді,
Мов мачуха або стара вдова,
Що проїдає спадок юнака.

Чотири дні у ночі швидко кануть,
Чотири ночі проминуть у снах,
Тоді півмісяць, ніби срібний лук,

Нап’ятий знов у небесах, осяє
Весілля наше.

Філострате, йди —
Збуди афінську молодь до розваг,
Розбуркай жвавий і веселий дух,
На похорони смуток прожени:
Навіщо нам на святі гість блідий!

Мечем тебе здобув я, Іпполіто,
І кривдою здобув твою любов,
Та шлюб я справлю на інакший лад:
З пишнотою, з тріумфом, із гульнею!

Входять Егей, Гермія, його дочка, Лізандр і Деметрій.

Щасливий будь, преславний князю наш!

Спасибі. Ти чогось хотів, Егею?

Поскаржитись до тебе я прийшов
На Гермію, оцю свою дочку.
Ось підійди, Деметрію. Владарю,
Це той, кого обрав я їй на мужа.
І ти, Лізандре, підійди. О князю,
А цей моє дитя приворожив.
Ти, ти, Лізандре, вірші їй складав,
Обмінювався знаками любові,
При місяці співав їй під вікном
Облудним голосом пісень облудних,
Підступно закрадався в душу їй,
Обручки плів із кучерів своїх,
Усякі витребеньки дарував:
Сережки, персні, солодощі, квіти —
Усе, що юнь невинну спокушає.
Ти хитрощами серце їй обплів
І обернув дочірній щирий послух
В затятий норов. Славний князю наш,
Коли вона й перед твоїм лицем
Відмовиться з Деметрієм побратись,
То я прошу: дозволь мені вчинити,
Як давній наш закон повеліває!
Вона моя дочка, я пан над нею.

Нехай вона моїй скориться, волі
Й за нього вийде, а як ні – помре.

Що скажеш, Герміє? Подумай добре.
Для тебе батько — все одно що бог.*
Це ж він тебе красою наділив,
Немовби виліпив чи вилив з воску,
І владен він тебе переліпити
Так, як захоче. Твій жених Деметрій —
Достойний і шановний чоловік.

Так, сам собою — справді,
Але твій батько не його обрав,
І через це — достойніший Деметрій.

Якби ж то батько захотів моїми
Очима глянуть!

Краще хай твої
Його судові мудрому скоряться.

Благаю, світлосте, простіть мене!
Сама не знаю, звідки ця відвага
І як мені це скромність дозволяє —
Так вільно говорити перед вами, —
Та я прошу вас, світлосте: скажіть,
Яка найтяжча може бути кара,
Коли я за Деметрія не вийду.

Померти мусиш чи зректись навіки
Усіх чоловіків. Подумай добре,
Спитай своєї крові молодої:
Пішовши проти батькової волі,
Чи зможеш ти вдягти убір черниці *
І в тьмавій монастирській самотині
Серед сестер неплідних вік прожити,
Холодний місяць славлячи тужливо.
Блаженні ті, що можуть кров свою
Смирити для довічного дівоцтва,
Але стократ щасливіша троянда,
Котра нам пахощі свої віддасть,
Ніж та, котра на пагоні невиннім
Росте, живе і в самотині в’яне.

Волію так рости, і жить, і в’януть,
Аніж тому віддать своє дівоцтво,
Кому душа не хоче підкоритись,
Чиє ярмо ненависне мені.

Подумай ще. Як місяць оновиться
І шлюб мій буде скріплений навіки, —
В той день готуйся смерть свою зустріти
За непокору батьковому слову,
Або Деметрія за мужа взяти,
Або при вівтарі Діани * скласти
Обітницю самотності й дівоцтва.

Зласкався, Герміє! А ти, Лізандре,
За мною визнай безперечне право.

Коли тебе так щиро любить батько,
З ним одружись, дочку ж лиши мені.

Насмішнику! Так, я люблю його
І все моє йому віддати владен!
Дочка моя, й своє на неї право
Я передать Деметрієві хочу.

О князю! Я Деметрієві рівний
І родом, і багатством. А кохання
Моє палкіше; тим-то я не нижчий
Становищем за нього — як не вищий,
Але найбільше важить ось що тут:
Прекрасна Гермія мене кохає.
Чого ж мені зрікатись прав своїх?
Деметрій — це скажу йому я в вічі —
Недавно залицявся до Гелени,
Дочки Недара, й полонив її.
Тепер за ним Гелена красна в’яне,
Закохана у нього до нестями,
Обожнює зрадливця й вітрогона.

Авжеж, такі чутки дійшли й до мене,
І я поговорити з ним хотів,
Та,, зайнятий поважними ділами,
Забув. Деметрію, іди зі мною
І ти, Егею, теж. На самоті
Я вам свою науку прочитаю;
Ти ж, Герміє прекрасна, забаганки
Відкинь і волі батьковій скорися,
Щоб не скарав тебе закон афінський,
Якого ми не владні скасувати,
Чи смертю, чи самітництвом довічним.
Ну, як тобі, кохана Іпполіто?
Ходімо! Й ви, Деметрію й Егею,
Ідіть зі мною, я вам доручу
Щось для мого весілля влаштувати,
Та поговоримо й про ваші страви.

Обов’язок ми виконати раді.

Усі, крім Лізандра і Гермії, виходять.

Ну що, кохана? Ти така бліда!
Чому на щічках враз пов’яли рожі?

Мабуть, дощу немає, хоч могла б
Їх злива із очей моїх полити.

О леле. Ще ніколи я не чув
І не читав — в історії чи в казці, —
Щоб рівний був шлях щирого кохання:
Або ж нерівність роду завелика.

О лихо! Знатне — простому не пара!

Або в літах різниця надто прикра.

О глум! Старе із юним спарувати!

Або рідня чи ближні роблять вибір.

О мука! Як чужим дивитись оком?

Або ж, як вибір навіть обопільний,
Війна, хвороба, смерть грозять коханню,
Тому воно минуще, наче, звук,
Швидке, як тінь, коротке, ніби сон,
Миттєве, мов та блискавка вночі,
Що, спалахнувши, вирве з чорноти
І нам на мить покаже небо й землю,
Та ми не встигнемо й сказати: “Глянь!” —
Як знов їх паща темряви поглине.
Так само швидко гасне все ясне.

Ну що ж — коли такий у долі звичай —
Коханцям вірним класти перепони, —
То треба нам навчитися терпіти,
Бо для кохання цей тягар звичайний,
Як мрії, і зітхання, і думки,
Й бажання, й сльози — почет невідступний.

Так, правда, Герміє. Отож послухай:
Я маю тітку, удову, бездітну,
Багату вельми. Дім її стоїть
Від міста нашого десь миль за сім,
І я для неї — мов єдиний син.
Отам, кохана, ми поберемося,
Й закон афінський там нас не дістане.
Отож, як любиш ти мене, втечи
Цієї ночі з батькового дому,
І в тім гаю за милю від Афін,
Де я тебе з Геленою зустрів,
Коли вітали ви травневий ранок,
Тебе я дожидатиму.

Лізандре!
Клянусь Ерота луком найтугішим,
Його стрілою щиро-золотою,*
Венериних голубок чистотою,*
Всім, що коханців з’єднує до скону,
І тим вогнем, котрий спалив Дідону,*
Коли вона від горя знавісніла,
Побачивши, що розпустив вітрила
Еней невірний; і всіма клятьбами,
Обіцянками, чесними словами,
Що будь-коли чоловіки ламали —
Жінки їх зроду стільки не давали, —
У тім гаю досвітньою добою
Узавтра я зустрінуся з тобою.

Гляди ж, кохана! Он іде Гелена.

Куди прямуєш ти, Гелено красна?

Я красна? Я не красна, я нещасна.
Ти красна, ти Деметрієві мила,
Очима-зорями його скорила.
А голос твій — мов жайворонка спів
Серед зелених весняних ланів.
Якби заразливі були принади,
То я б від тебе заразилась радо,
Перейняла б і чарівливі очі,
І переливи голосу співочі.
Увесь би світ тобі я віддала
Й лише Деметрія собі взяла.
Твоїх навчившись поглядів і зваб,
Його любов здобути я могла б.

Хоч суплюсь я — жагою він палає.

Усмішкою цього не досягла я.

Кляну його — йому так само мила.

А я й благаннями не зворушила.

Я з ним різкіш, а він — ніжніш зі мною.

Що я палкіш — то він крутіш зі мною.

Цей шал його — провина не моя.

Твоєї вроди. Чом не винна я!

Утішся. Вже мене він не зустріне,
Бо ми з Лізандром кидаєм Афіни.
Допоки тут Лізандра ще не знала,
За рай земний це місто я вважала.
Які ж чесноти мій коханий має,
Коли він рай у пекло обертає!

Гелено, ми звіряємось на тебе:
Цієї ночі, як угледить Феба *
Свій срібний лик у люстрі темних вод
І заблищить росинка, мов клейнод, —
В ту пору, що сприяє втікачам,
Пропустить нас одна з афінських брам.

І в тім гаю, де ми з тобою часто
Удвох лягали на моріг квітчастий,
Звіряючи солодкі таємниці,
Ми зійдемось з Лізандром до зірниці
І до Афін свої повернем спини,
Шукаючи нової батьківщини.
Прощай, Гелено, і молись за нас.
Деметрія тобі хай верне час.
Прийди ж, Лізандре. Відтепер до ночі
Закохані поститись мають очі.

(До Гелени)
Не втрачай надій.
Повір, Деметрій буде знову твій.
(Виходить)

Вона щаслива — ну, а я пропаща.
Нічим за мене Гермія не краща,
То що ж — Деметрій мій не так гадає:
Не хоче знать того, що кожен знає.
Засліплений він Гермії очима,
Я ж — ним, і в тім страждань моїх причина.
Нікчемну річ, яка ціни не має,
Чеснотами кохання наділяє.
Не оком — серцем дивиться воно:
Сліпим малюють Ероса давно.
Як те хлоп’я безоке і крилате,
Розважністю кохання не багате.
Квапливе й легковірне без пуття,
Тому-то й кажуть, що воно — дитя:
Заіграшки клянеться, наче діти,
Й заіграшки ламає всі обіти.
Як ще Деметрій Гермії не знав,
То градом клятв мене він обсипав,
Та ледве жар від Гермії війнув, —
Той град розтанув, клятви він забув.
Піду, йому розкрию те, що знаю,
Тоді вночі він побіжить до гаю.
Аби хоч крихту дяки заслужить,
Я найдорожче ладна заплатить.
Хоч трохи утамую тим свій біль,
Що йтиму з ним удвох туди й відтіль.
(Виходить)

Входять тесля Клинець, столяр Гембель, ткач Навій, міхоправ Дудка, лудильник Носик, кравець Замірок.

Чи все наше товариство тут?

А ти виклич кожного за списком.

Осьде список усіх, котрі знайшлися в Афінах, здатні до того, щоб зіграти нашу інтермедію перед князем і княгинею увечері в день їхнього шлюбу.

Насамперед, славний, мій Пітере Клинцю, розкажи, про що та п’єса; потім, зачитай, як звуть, акторів, а там дійдеш і до суті.

Отже, ми гратимемо “Прежалісну комедію про страхітну люту смерть Пірама і Тізби”.

Знаменита п’єса, можу запевнити, і дуже весела.